§2.5. Китай

Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири пе­ріоди, які пов’язані з відповідними династіями правителів:

- царство Шан (Інь) (XVIII ст. до н.е. - ХІІ ст. до н.е.);

- царство Чжоу (ХІІ ст.

- царство Цинь (221 р. до н.е. - 207 р. до н.е.);

- царство Хань (206 до н.е. - 220 н.е).

Давньокитайська цивілізація виникла в ІІ тис. до н.е. у долині ріки Хуанхе, де були сприятливі умови для земле­робства та ведення осілого способу життя.

Виникнення державності за династії Шан (пізніше наз­ваної Інь) було спричинено необхідністю організації масш­табних робіт для побудови зрошувальних каналів, гідрав­лічних споруд та захисту територій від зовнішніх ворогів. Поступово вожді племені перетворюються на правителів, походження яких обожнювалося. Правитель (ван), який вважався «сином неба», мав необмежену владу. В епоху Інь ван стає верховним власником усіх земель.

Наприкінці ХІІ ст. до н.е. царство Інь було завойоване пришлими з заходу чжоуськими племенами, які встанови­ли свій контроль над усім Північним Китаєм. Чжоуський ван (правитель) мав організувати управління величез­ними територіями. З цією метою він передав завойовані землі в спадкове володіння родичам та приближеної до нього знаті. Разом із землею вони отримували й відповід­ні титули.

Спершу титульні власники уділів були підвладні цен­тральній владі. Однак у VIII ст. до н.е. вони здобувають фактично повну незалежність від вана, влада якого об­межується лише власним володінням. Місцеві волода­рі проводять самостійну політику, створюють свій апарат управління, жалують землі за службу вже власним васа­лам. Це призвело до роздробленості та міжусобної боротьби за владу, яка затягнулася на тривалий час.

Багаторічна міжусобиця призвела до економічного за­непаду, великих людських втрат і, нарешті, до усвідомлен­ня необхідності встановлення миру та об’єднання Китаю.

У Уст. до н.е. створюються передумови до об’єднання усіх царств в єдину імперію. Зріст економіки, освоєння но­вих земель, покращення системи іригаційних споруджень, розвиток товарно-грошових відносин, формування ринку призвело до інтенсивної руйнації общинного й поширення приватного землеволодіння. Наслідком цих процесів стало протиборство двох тенденцій в розвитку суспільства. З од­ного боку все більш впливовими ставали великі землевлас­ники, які тяжіли до самостійності, а з іншого - зміцнюва­лася державна влада на землю, що створювало необхідне підґрунтя до централізації й утворення єдиної держави. Врешті, посилення економічної та політичної влади прави­теля, домінування об’єднавчої ідеології у суспільстві при­звело до того, що у 221 р. до н.е. царство Цинь переможно завершує війну за об’єднання земель і створення єдиної держави.

Основи соціального укладу та державне управляння, які склалися за династії Цинь пізніше було перенесено в Хань, стали традиційними і фактично збереглися у Китаї до буржуазної революції 1911-1913 рр.

Суспільний устрій. Особливості розвитку давньоки­тайського суспільства визначалися існуванням у ньому протягом багатьох століть двох незмінних соціальних ін­ститутів: селянської общини, яка всіляко підтримувала сво­їх членів, водночас здійснювала жорстокий контроль над їхніми поглядами та вчинками та величезною бюрократич­ною ієрархією, яка виявлялася в системі складних соціаль­них рангів.

Вище положення в суспільстві займала родова аристо­кратія, до якої входили: верховний правитель, його роди­чі, наближені, місцевих правителів разом з їх родичами та наближеними, а також глав родових і кланових об’єднань.

На щабель нижче соціальної ієрархії перебувала знать підкорених племен. У залежності від наближення до вана службові особи мали титули, що надавали їм відповідні привілеї. Більшість населення складали вільні общинни­ки. До безправного населення належали раби. Існувало дві категорії рабів: державні й приватні. Джерелами рабства були: полон, продаж за борги, покарання за злочин, отри­мання у якості данини, у наслідок застосування принципу колективної відповідальності тощо.

З ускладненням управлінських функцій в епоху Чжоу формується ще одне привілейована верства - чиновництво.

Особливістю китайського суспільства того часу було те, що у ньому склалися різноманітні соціальні групи. Ос­новна маса населення - робітники, ремісники, позбавлен­ні повністю чи частково власності на землю або на інші засоби виробництва, орендарі, селяни і т.п. - відносилася до низів. Титулована знать, ранжируване чиновництво, великі землевласники, купці і т.п. - складали еліту су­спільства.

Різниця між цими соціальними прошарками визнача­лася у праві. «Благородні мужі» законом та традицією про­тиставлялися «простолюдинам» (вільним селянам, реміс­никам) і «низьким» (рабам, кріпосним).

Державний лад. Стародавній Китай - класична схід­на деспотична держава. Деспотичні риси правління почали проявлятися ще в царстві Інь, де не існувало чітко визна­ченого порядку престолонаслідування. Наприкінці прав­ління Інь престол передавався старшому сину. У цей час склався ранжируваний адміністративний апарат, у якому посади чиновників теж стали спадковими.

В ранньочжоуському Китаї сакралізація влади й осо­бистості вана остаточно була завершена. Ван мав титул «син неба». Ного називали «батьком і матір’ю» своїх під­даних.

Центром управління в чжоуському Китаї був двір вана. Наближений до вана управитель (цзай) разом зі своїм штатом чиновників був провідником волі правителя у па­лаці, відав палацовими ремісниками, слідкував за храма­ми предків вана. Особливий статус мали стольники (шань- фу), які задовольняли особисті потреби вана, виконували спеціальні доручення адміністративного та військового характеру.

До складу близьких радників вана входили командую­чий військом, головний жрець, великий ворожбит. Обслу­говував правителя великий штат писарів: старші, які за­писували промови монарха, та молодші, які писали його укази, рішення у судових справах.

Вищих посадовців ван призначав сам. Основними ві­домствами були фінансове, військове і контрольне. Цен­тральний управлінський апарат складався з міністрів, збирачів податків, цензорів, головних судій, військових на­чальників. Він виконував три важливі функції: контроль та організацію робіт щодо обслуговування іригаційних ро­біт й зрошувальної системи, збір податків, ведення війн. Посадові особи поділялись на вищих цивільних сановників та воєнних чиновників.

Зміцненню влади правителя сприяли реформи, які провів радник вана легіст Шан Ян (390-338 рр. до н.е.). Він запровадив основні принципи управляння державою: 1) у єдиній системі впливу правителя на народ через «на­станови, нагороди та покарання» перевага має бути від­дана покаранням, оскільки саме страх перед загрозою їх застосування утримує від розколу суспільство і змушує людей виконувати закон; 2) жорстоко карати навіть за не­значні порушення наказів правителя, оскільки суворі по­карання - це єдиний спосіб управління народом; 3) люди­на не може існувати поза рамками суворих та жорстоких покарань, тому впровадження обов’язкових превентив­них заходів (доноси, спостереження та ін.) та колективної відповідальності - необхідна складова «хорошого управлін­ня» державою.

Реформи Шан Яна стосувалися багатьох сфер життя. Старі титули ліквідовувалися, дозволявся продаж землі, що стало руйнівним для общинного землеволодіння. При­скорив розпад общини закон про примусове дроблення ве­ликих родин. З метою централізації держави проведено адміністративний поділ за територіальною ознакою. Змі­нилася податкова система: було впроваджено новий пода­ток, розмір якого залежав від кількості оброблюваної зем­лі.

За часів династії Цинь склалася могутня централізо­вана деспотична імперія, яка управлялася імператором. Влада імператора (ді) вважалася божественною. Імператор став символом об’єднання країни. Спеціальні державні ор­гани, проведенням особливих ритуалів та обрядів пропа­гували й підтримували міф про божественне походження «сина неба». Імператор уособлював законодавчу і судову влади, був вищим суддею, призначав вищих чиновників центрального та місцевого апарату.

Армія відігрівала значну роль, оскільки відбувалися постійні війни та селянські повстання. Поступово форму­валося постійне військо, яке знаходилося на утриманні казни. Спершу вона складалася з охоронців імператора та частин, які охороняли столицю. На армію покладалися та­кож поліцейські функції. В імперії Цинь існувала військо­ва повинність. Чоловіки від 23 до 56 років, мали пройти річну підготовку, нести протягом року гарнізону службу і місяць служити в ополченні за місцем проживання. Без визначеного терміну служби на охорону кордону відправ­лялися злочинці, бродячі торговці, у якості покарання за службовий злочин чиновники та позбавленні волі за борги.

Соціальні протиріччя в імперії Цинь призводили до по­встань. У 207-206 рр. до н.е. масштабне селянське повстання призвело до загибелі Цинської монархії. Засновником но­вої династії Хань став один із ватажків цього повстання, сільський староста Лю Баі. Проте народні заворушення не вщухали, що змушувало проводити реформи. Найбільш значущими стали реформи Ван Мана, який захопив владу в результаті державного перевороту в 9 р. н.е. та проголо­сив себе імператором.

Ван Ман провів низку реформ. Так, було заборонено купівлю-продаж землі та скасовувалась приватна влас­ність на землю. Власником усіх земель оголошувався ім­ператор; відроджувалася система общинного землеволо­діння. Заборонялося приватне рабоволодіння, всі раби ставали державними.

Право. Головними об’єктами права власності в Старо­давньому Китаї були земля і раби. Земля в період царства Інь - власність вана, наближені до нього отримували пра­во користування землями, подарованими монархом. У цар­стві Чжоу земля стає приватною власністю, а з середини І ст. до н.е., у багатьох царствах періоду Цинь укладаються торгівельні угоди із землею, швидкими темпами розвива­ється приватне землеволодіння за рахунок перерозподілу земельного фонду та переходу його у власність нової знаті. В період Хань спроба ліквідувати приватне землеволодін­ня та встановити єдиного власника на землю в особі вана призвела до розпаду великої імперії.

В царстві Інь раби вважаються державною власністю. Купівлі-продажу рабів не було. В добу Чжоу вже дозволя­лося обмін та купівля рабів. З V ст. до н.е. раби поділяють­ся на державних і приватних. В період Цинь дозволялася вільна торгівля рабами.

Існували різні види договорів: міни, купівлі-продажу, дарування, позики, оренди землі, особистого найму і т.д.

Договір купівлі-продажу складався у письмовій формі з обов’язковою сплатою мита. Достатньо розповсюдженим був договір дарування: землі, рабів, зброї та іншого майна. Договір позики, який з’являється в період Чжаньго, оформ­лювався борговою розпискою. З’являється лихварство, бор­гове рабство. З V ст. поширюється практика складання до­говору оренди землі.

Шлюб укладався за згодою батьків. Чоловік у сім’ї мав абсолютну владу. Дозволялося багатоженство. Дружина повністю залежала від влади чоловіка, не мала права мати особистого майна. Право спадкування вона мала, однак воно було обмеженим.

Перелік видів злочинів, які називають джерела права надзвичайно великий. Серед них: державні злочини (пов­стання, змова); релігійні (шаманства, викидання попелу на вулицю), злочини проти особи (вбивство, завдання тілесних ушкоджень), злочини проти власності (крадіжка, грабіж), військові злочини (неявка в установлений строк на місце збору, дезертирство) тощо.

У Стародавньому Китаї покарання (бао) розумілося як вчинення належної відплати за скоєне - за принципом таліона. Широко застосовувалася кровна помста. Але по­ступово система тілесних покарань і широке застосування смертної кари, яка здійснювалась безпосередньо органами державної влади, все ж витіснили цей звичай.

Разом з тим, покарання відзначалися своєю жор­стокістю - страта, наприклад, загрожувала як за спробу підняти повстання чи змову проти правителя, так і за пи­яцтво.

В Уложенні про покарання часів чжоуського Му-вана (X ст. до н.е.) налічувалось близько 3000 статей і передба­чалась кваліфікована розроблена система злочинів і пока­рань, за якою розрізняють п’ять основних покарань: «мо- сін» (клеймо тушшю на обличчі); «фей син» (відрізування ніг); «ісін» (відрізували носа); «чужин» (кастрація для чо­ловіків і перетворення у рабинь жінок); «данисин» (відру­бування голови). Проте джерела того часу інформують про наявність багатьох інших покарань: смертну кару у вигля­ді розрубування тіла наполовину, спалення, четвертуван­ня, відрізання вух, пальців, колінних чашечок, обернення у рабство, татуювання та відправлення на тяжкі роботи до копалень, державних майстерень, на будівництво різнома­нітних споруд тощо. Широко практикувалось побиття па­лицями - тонкими або товстими - від 100 до 500 ударів. 500 ударів товстими палицями було рівносильним смерт­ній карі.^[16]

Давньокитайське право передбачало пом’якшувальні і обтяжуючі обставини. Поняття неосудності не було відо­мим. Зрештою, включення тих чи інших протиправних дій до списку злочинів, визначення міри покарань за них за­лежали від цілого комплексу обставин, насамперед, від до­мінування правових концепцій: конфуціанства чи легізму, від суб’єктивної волі імператора і суддів та ін. Цей список постійно змінювався, переважно поповнювався, часто мав невизначений характер.^[17]

У царстві Цинь наказом Шан Яна завершилося станов­лення принципу колективної відповідальності й колек­тивного покарання в китайському праві. Доноси розціню­вались як вагомий вчинок на користь державі й слугували зміцненню влади правителя. Колективна відповідальність, як фактор залякування, стримувала підданих від негатив­них відносно влади проявів.

За злочини визначалось суворе покарання - знищення трьох поколінь. Усе населення було поділено на об’єднання з п’яти у й десяти ши дворів. Члени об’єднань відповідали один за одного та зобов’язані були стежити за діями кожно­го мешканця свого у чи ши. У разі порушення закону або скоєння злочину члени об’єднання мали негайно повідом­ляти про це місцеву владу. Вказувалось, що «того, хто не донесе про злочинця, розрубають навпіл; той, хто донесе про злочинця, буде нагороджений так само, як і той, що відрубав голову ворога» (отримає ранг знатності). Тому, за переховування злочинця, загрожувало покарання як за пе­рехід на бік ворога. Зрадника карали смертю, а членів сім’ї позбавляли волі та обертали на державних рабів.^[18]

Суд і судовий процес. Вищою судовою інстанцією був імператор. Судові функції на місцях виконували представ­ники місцевої адміністрації.

Багаточисленний апарат державних чиновників вклю­чав сановників, які розшукували злочинців, займалися ви­явленням крадіїв, вели боротьбу з розбійниками в країні, були начальниками тюрем та відповідали за утримання арештантів, судові виконавці тощо.

Судовий процес у царствах Шан і Чжоу мав звинува­чувально-змагальний характер. Пізніше цей вид процесу було доповнено елементами розшуку, який спершу застосо­вувався лише у випадках скоєння злочину рабами.

При визначенні покарання, насамперед, враховувалась реальність загрози існуючий владі. Найбільш небезпечни­ми вважалися злочини, які становили загрози правителю, а менш небезпечними - суспільству.

Контрольні питання:

Які основні риси державного ладу в країнах Стародавнього Сходу?

Охарактеризуйте правовий статус населення держав Ста­родавнього Сходу.

Дайте загальну характеристику джерел права держав Ста­родавнього Сходу.

Дайте загальну характеристику Законів царя Хаммурапі. Злочини та покарання за Законами Хаммурапі.

Дайте загальну характеристику Законів Ману.

Злочини та покарання в Стародавній Індії.

Визначте особливості становлення і розвитку держави в Ста­родавньому Китаї.

Які особливості права Стародавнього Китаю? Злочини та покарання в Стародавньому Китаї.

Рекомендована література:

Основна:

1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіж­них країн : Навчальний посібник. Київ : Центр учбової літератури, 2008. 730 с.

2. Грубінко А. В. Історія держави і права зарубіжних країн : Навчальний посібник. Тернопіль, 2010. 392 с.

3. Дахно І. І. Історія держави і права : навч. посіб. Київ : Центр учб. літ., 2013. 658 с.

4. Закони царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.). Історія держа­ви і права зарубіжних країн : хрестоматія / за ред. В. Д. Гончарен­ка. Київ : Ін Юре, 2002. С. 8-35.

5. Законы Ману. Москва: Эксмо-Пресс, 2002. 496 с.

6. Захарченко П. П. Історія держави та права України. На­вчальний посібник. Київ : Університет Україна, 2005. 208 с.

7. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіж­них країн : навч. посіб. Вид. 5-те, допов. Київ : Атіка, 2006. 680 с.

8. Мудрак І. Д. Історія держави і права зарубіжних країн : курс лекцій. Ірпінь : ДПА України, 2001. 232 с.

9. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих за­кладів освіти. Харків: Право, 1999. 416 с.

Додаткова:

1. Велика Є. С. Види покарань у праві держав Стародавнього Сходу. Право і Безпека - Pravo Be.zpe.ka. 2010. № 5 (37). С. 57-61.

2. Волков И. М. Законы вавилонского царя Хаммураби. Мо­сква : Товарищество А. А. Левенсона, 1914. 88 с.

3. Дьяконов И. М. Общественный и государственный строй Древнего Двуречья. Шумер. Москва : Изд-во вост. лит., 1959. 304 с.

4. Крашенинникова Н. А. Происхождение права в Древней Индии. Правоведение. 1977. № 1. С. 85-93.

5. Кучера С. Р. История, культура и право Древнего Китая : собр. тр. Москва : Наталис, 2012. 416 с.

6. Логвиненко Є. С. Джерела дослідження інституту пока­рання в праві держав давньосхідних цивілізацій. Правові новели. № 9. С. 34-39.

7. Логвиненко Є. С. Розуміння покарання в філософських і політико-правових ученнях Стародавнього Китаю. Право і безпе­ка. 2019. № 1 (72). С. 65-71.

8. Логвиненко Є. С. Смертна кара у Стародавньому Єгипті. Підприємництво, господарство і право. 2019. № 6. С. 225-229.

9. Логвиненко Є. С., Логвиненко І. А. Покарання в праві дер­жав Стародавнього світу. Харків : ФОП Панов А.М., 2019. 252 с.

10. Лурье И. М. Очерки древнеегипетского права ХУІ—Х вв. до н. э. (памятники и исследования). Л. : Изд-во Гос. Эрмитажа, 1960. 357 с.

11. Льюис М. Э. Империи Древнего Китая. От Цинь к Хань. Великая смена династий / пер. с англ. С. А. Белоусова. Москва : Центрполиграф, 2016. 415 с.

12. Переломов Л. С. Империя Цинь — первое централизован­ное государство в Китае (221-202 гг. до н. э.). Москва : Вост. лит., 1962. 243 с.

13. Рогожин А. И., Страхов Н. Н. История государства и права рабовладельческого Китая. Москва : Гос. изд-во юрид. лит., 1960. 91 с.

14. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу : навч. посіб. Львів : Світ, 2001. 384 с. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу : навч. посіб. Львів : Світ, 2001. 384 с.

15. Томсинов В. А. Государство и право Древнего Египта. Мо­сква : Зерцало-М, 2011. 512 с.

16. Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн : навч. посіб. для студентів вищих закладів освіти. 3-тє вид., стер. Львів : Новий Світ — 2000, 2008. 480 с.

17. Шарпен Д. Хаммурапи, царь Вавилона. Москва : РГГУ, 2013. 318 с.

18. Якобсон В. А. Возникновение писаного права в Древней Месопотамии. Вестник древней истории. 1981. № 4. С. 9-20.