§5.4. Сполучені Штати Америки

5.4.1. Передумови утворення Сполучених Штатів Америки

Світова історія має чимало парадоксів. Сьогодні ліде­ром світу є Сполучені Штати Америки. Вони є фінансовим центром світової спільноти, займають провідне місце у між­народних відносинах, є тим самим «полюсом», який робить сучасний світ монополярним.

Однак, ще 250 років тому такої країни на політичній карті світу не було. Після відкриття Америки головними конкурентами на панування над заморськими територіями були Іспанія і Португалія. Буллами папи Римського Алек­сандра УІ західне узбережжя Атлантичного океану відво­дилося іспанській короні. Іспанці колонізували теплі й, як їм здавалося, повні золота і срібла території Центральної й Південної Америки. Вони нещадно експлуатували міс­цеве населення - індіанців, несли релігійну нетерпимість католицького хреста. Більш суворий, поміркований і при­датний до землеробства клімат Північної Америки прива­блював їх менше. Саме на східному узбережжі цього конти­ненту почали з’являтися колоністи іншої морської держа­ви, яка після розгрому іспанської «непереможної армади» ставала лідером на морях і океанах - Великої Британії.

У 1583 році Англія офіційно оголосила своєю колонією в Північній Америці острів Нью-Фаундленд поблизу ни­нішньої Канади. Спроба створити у 1586 р. колонію Роанок виявилася невдалою - поселенці загадково зникли. Перша колонія на материку, яка отримала назву Вірджинія (часто зустрічається Віргінія), була заснована у 1607 р.

Англійська колонізація східного узбережжя Північної Америки кардинально відрізнялася від подібних процесів, які протікали у інших колоніальних імперіях. Річ у тім, що за соціально-економічним розвитком Англія була на той час вже світовим лідером. Склалися нові суспільні відноси­ни, пов’язані зі становленням промисловості (мануфакту­ра, передусім суконна), активним розвитком торгівлі.

Ідеологією нового сильного суспільного класу - буржу­азії став протестантизм^[41]. Окремі течії протестантизму (як правило, більш релігійно радикальні щодо несприйняття католицької церкви ніж офіційна англіканська церква - пресвітеріани, індепенденти), стали рушійними силами Англійської революції середини ХУІІ століття, перемога якої зробила Велику Британію не лише найбільш розвине­ною в економічному відношенні, а й найбільш демократич­ною державою у світі.

Ці верстви англійського суспільства, найбільш активні, працездатні, сповнені моральних чеснот у дусі християн­ських цінностей відіграли провідну роль у переселенсько­му русі до Північної Америки. Окрім піратства, британська корона використовувала нові, «комерційні» способи органі­зації колонізації. У 1606 році для цієї мети були створені дві акціонерні компанії: Лондонська і Плімутська (припи­нила існування у 1609 році). Лондонська компанія освою­вала нові землі із вельми суттєвим стимулом - вона набу­вала їх у приватну власність.

Активна участь протестантів (у Англії їх називали пу­ританами) у переселенському русі обумовила широкий розвиток самоврядування, притаманного раннім христи­янським громадам.

Історія держави і права Сполучених Штатів Америки Нового часу досить умовно охоплює майже три століття - від початку ХУІІ до початку ХХ. Періодизація цієї історії є різною. Доцільно поділити цей великий проміжок часу на п’ять періодів за критерієм державного будівництва і роз­витку правової системи.

5.4.2. Держава і право у північноамериканських колоніях Великої Британії до утворення Сполучених Штатів Америки (початок ХУІІ - 70- рр. ХУІІІ ст.)

Суспільний устрій. З самого початку колонізації Пів­нічної Америки переселенцями з Англії вони організовува­ли своє суспільне буття на небачених раніше в історії заса­дах взаємної поваги і формальної рівності. Безумовно, не варто ідеалізувати колоністів - вони буквально виживали в чужому і ворожому середовищі - починаючи від боротьби з природною стихією, і закінчуючи сутичками з індіанця­ми. Однак, тут не було становості, дбалося хоча б про «зов­нішню» пристойність у відносинах, не схвалювалися і ка­ралися сваволя і беззаконня. Феодальні пережитки у праві залишилися переважно в Англії й «діставали» колоністів через океан, з часом породжуючи все більш глибокі проти­річчя між метрополією і колоніями.

Слід зауважити, що на території нинішніх США засно­вувалися і колонії інших держав: іспанські у Флориді й на південному заході, французькі - уздовж ріки Міссісіпі та на узбережжі Мексиканської затоки. Та найбільш інтен­сивною і масштабною була саме англійська колонізація. Північний схід сьогоднішніх Сполучених Штатів ще у ті часи отримав назву Нова Англія.

Швидко виникали й обживалися нові колонії. Всього їх нараховувалося (без тих, що розташувалися за межами сучасної території США) 13, зокрема, згадувана Вірджинія (1607), Массачусетс-Бей (1620, саме тут заснували Плімут- ську колонію «батьки - пілігрими»), Нью-Гемпшир (1623), Нью-Йорк (1624), Меріленд (1631), Коннектикут (1635), Род-Айленд (1636), Північна Кароліна (1663), Нью-Джерсі (1664), Делавер (1664), Південна Кароліна (1670), Пенсиль- ванія (1682), Джорджія (1690).

Надавалися землі колоністам короною на комерційних засадах як ненаселені. Отже, з самого початку корінні жи­телі - індіанці - до уваги не бралися, оскільки цинічно вва­жалися, що вони як язичники не мають душі, а отже, не можуть вважатися людьми. Переселенці, які сповідували «очищені» Реформацією християнські цінності, у тому чис­лі любові до ближнього, отримали у власність землі, на­селені іншими людьми, й одразу почали тиск на місцеве індіанське населення, що привело до однієї з найбільших (і тривалий час замовчуваних, як щось незначне) трагедій в історії людства - масового винищення індіанців. Вони ги­нули як від рук колоністів, так і від втрати кращих земель, де вони могли б прохарчуватися, і від невідомих їм приве­зених зі Старого Світу хвороб, від яких вони не мали іму­нітету. Про будь-яку медичну допомогу їм годі й говорити. Шамани і «добрі духи» не допомагали, а ставлення колоніс­тів до індіанців були лютим і жорстоким.

Створені у Північній Америці колонії були комерційни­ми підприємствами. З огляду на це королівські хартії, на підставі яких надавалися території, можна розглядати і як привілеї, надані певним особам або корпораціям власни­ків, що володіли всіма правами і свободами, визначеними неписаною конституцією Англії, і як своєрідні угоди. Кож­на хартія мала реквізити, притаманні цивільним угодам. Її сторонами були монарх і його піддані. В останньому випад­ку на прохання засновників колоній монарх визначав межі територій, які підлягали колоніальному освоєнню, і гаран­тував особам, які одержували хартії, захист їхніх комерцій­них інтересів. При цьому королівська влада не брала на себе жодних цивільно-правових зобов’язань, розраховуючи на матеріальний зиск від колоніальних підприємств (так звана королівська п’ятина), а тому й надавала колоніям автономію, інакше кажучи, право керуватися власними нормами і правилами у певних, встановлених британською державою межах.

Таким чином, північноамериканські англійські колонії стали першими у світі державними утвореннями, які розпо­чали свій розвиток одразу з ринкових відносин, підприєм­ництва, того, що прийнято називати капіталізмом (звичай­но, у його ранніх, нерозвинених формах). Тут не склалося станового поділу суспільства, родової аристократії, титули не мали значення, на відміну від власне Англії. Й пере­селенці - протестанти, і різноманітні авантюристи, у тому числі й аристократи з «підприємницькою жилкою» мали можливість реалізувати себе у сфері економіки й стати за­можними людьми. За океан у невідомість відправлялися найбільш рішучі, мужні, нерідко цинічні люди. Англійська корона стимулюванням переселення вирішувала фіскальні питання - надходження коштів до скарбниці, посилювала контроль за Атлантичним океаном, розв’язувала питання жебрацтва (капіталістичне виробництво призводило до ма­сового обезземелювання селян, які жорстоко каралися при цьому владою за жебрацтво), а також витісняла «невгод­ний елемент»: протестантів - дисидентів. Члени радикаль­них пуритантських сект вважали офіційну англіканську церкву «зіпсованою». Таким чином В. Пен отримав землі у Північній Америці у якості відплати королем за фінан­сову допомогу його батька (тобто таким чином віддавався борг), а також з метою вивезти з острова своїх єдиновірців - квакерів, секта яких була заборонена в Англії.

Пуритани - радикали у британській Америці, як і на батьківщині поділялися на кілька ідеологічних спряму­вань: індепеденти (незалежні), дисиденти (незгодні), кон- грегаціоналісти (від слова конгрегація - збори). До них на­лежала переважна більшість переселенців. Більш замож­ні й статечні з них підтримували поміркованих пуритан (пресвітеріани).

Доводилося боротися за виживання не лише з індіанця­ми, які нерідко не хотіли миритися з тиском і винищенням, а й з іншими колоністами. Точилася жорстка конкурентна боротьба за «місце під сонцем». Майбутні США з самого по­чатку були країною великих можливостей, але й жорстокої конкуренції.

Річка Потомак, на якій розташована нинішня столиця США місто Вашингтон, стала своєрідним соціально-еко­номічним «кордоном», який на довгий проміжок часу обу­мовив поділ на північні й південні штати. На північ від Потомака селилися селяни і ремісники, тут розвивалося фермерське селянське господарство, ремесла, відбувалося становлення мануфактурної промисловості, розвивалися підприємництво і торгівля. На південь - селилися дворяни, які користувалися родючими ґрунтами і сприятливим клі­матом. Тут складалися велике землеволодіння й планта­торське господарство, вирощувалися кукурудза (маїс), піз­ніше бавовна (давала сировину для переробної й ткацької промисловості, які розвивалися на Півночі), тютюн.

Земля була винятково важливою і на Півдні, і на Пів­ночі. У боротьбі за землю колонізатори проявляли нечува- ну жорстокість. Так, міліція Массачусетса лише у одному епізоді знищила близько 600 індіанців, захопила їх землі. Індіанців, які залишалися живими, продавали в рабство до іспанських колоній (звичайна нетерпимість до католи­ків у цих випадках припиняла бути актуальною для про­тестантів). Один із поодиноких захисників індіанців Ро­джер Вільямс (1603-1683) з гіркотою відзначав, що таким самим богом як для іспанців золото, для англійців у Амери­ці стала земля. Сам Вільямс був вигнаний із Массачусетса і заснував колонію Провіденс, з якої почалося становлення колонії Род-Айленд.

Плантаторське господарство вимагало великої кількості дешевої робочої сили, і при всьому християнському благо­чинні поселенців економічний інтерес призвів до варвар­ського і ганебного явища - рабства і работоргівлі. Воно мало місце на території не лише південних колоній. Інді­анці виявилися непридатними до рабської праці, вони хво­ріли, помирали від непосильної праці.

Попит на робочу силу призвів до поступового, але невпин­ного збільшення кількості чорношкірих довічних рабів, ви­везених з Африканського континенту. Так формувався сус­пільний лад північноамериканських британських колоній, закладалися протиріччя й процеси, які визначали подаль­ший розвиток цих територій. Станом на 1775 рік, коли по­чалися зміни в історії держави і права колоній Британської Америки, які згодом, як виявилося, вплинули на весь пере­біг світової історії, у них мешкало приблизно 2.5 млн. людей, з яких близько півмільйона - чорношкірі раби.

Державний лад. Колонії Британської Америки з са­мого початку створювалися на засадах широкого самовря­дування. Переселенці везли з собою через океан не лише основні риси права і правового розуміння, а й розуміння парламентської традиції Англії з її неписаною Конституці­єю. Революція середини ХУІІ ст. і «Славна революція» кін­ця того ж століття поклали край англійському феодалізму, його пережиткам, зробили Велику Британію найбільш де­мократичною країною тогочасного світу. «Білль про права» з’явився у Англії на сто років раніше, ніж були закріплені права громадян будь-де інде. Це співпадало з бажанням пе­реселенців вирішувати самим свої справи, приймати рішен­ня більшістю голосів на загальних зборах, а по мірі зростан­ня їх кількості - шляхом представницької демократії.

Очолювалися колонії губернаторами, призначуваними королем у далекій Британії. Представницькі органи зазви­чай формувалися на основі майнового цензу. Особливо це стосувалося південних штатів, де після поразки у метропо­лії абсолютистськи-монархічних сил їх представники опи­нилися в еміграції. Так, у Вірджинії представницький ор­ган спільно з губернатором прийняли закон, що ніхто, крім землевласників (а це, вочевидь, в першу чергу, великі зем­левласники) і домогосподарів, не спроможний відповідати перед суспільством за сплату податків. А отже, лише вони можуть обирати представницький орган - Палату городян (офіційна назва - Генеральна Асамблея). вона ж викону­вала функцію вищої судової інстанції першої хронологічно англійської колонії. Вищим адміністративним органом ко­лонії була Губернаторська рада. Поділу влад не було і бути не могло, оскільки сама ідея його була сформульована Ша­рлем Монтеск’є (1689-1755) лише в середині наступного ХУІІІ століття.

Цікаво, що реставрація Стюартів, які на певний час по­вернули собі владу перед «Славетною революцією» обмежи­ла самоврядні права колоній. Були посилені повноважен­ня губернаторів, які репрезентували владу корони. Коло­нії були державні (королівські - Массачусетс, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Нью-Гемпшир, Вірджинія, Джорджія, Північ­на Кароліна, Південна Кароліна), самоврядні (Род-Айленд і Коннектикут) й навіть приватновласницькі (Пенсільва­нія, Меріленд і Делавер). Домінуюча більшість колоній були протестантськими, переважало католицьке віроспові­дання лише у Меріленді.

До середини XVII століття склалася система держав­но-правового управління Вірджинією, за якою місцева елі­та отримала певну самостійність і компетенцію щодо справ колонії. Генеральна Асамблея Меріленду також була вод­ночас і представницьким органом, і судовою інстанцією. До її складу входили крупні землевласники - власники ма- норів (феодальних маєтків у середньовічній Англії й Шот­ландії), наданих власником колонії лордом Балтімором. Рішення Асамблеї носили назву актів, а не законів, і мали затверджуватися губернатором.

Таким чином фактично у колоніях склалися системи з двопалатними парламентами (у Вірджинії, наприклад верхня палата - це Рада (Адміністративна рада), ниж­ня - Генеральна Асамблея). Винятками були Пенсільванія й Джорджія, де легіслатури були однопалатними.

Внаслідок колонізації Північної Америки переважно пуританами, тут склалася строката, залежна від місцево­сті система самоврядування. Самоврядними були граф­ства, округи, великі й малі міста, села. Базовою одиницею самоврядування був приход. У середині ХVПІ ст. великий американський політичний діяч, знавець права, вчений - природознавець, історик і публіцист Бенджамен Фран­клін (1706-1790) сформулював теорію хомрул - місцевого самоврядування, коли рівноправне населення саме опіку­ється і порядкує своїми справами, Франклін справедливо називав місцеве самоврядування найбільш ефективним. Хомрул з часом став важливим правовим обґрунтуванням ідеї незалежності колоній Британської Америки від Бри­танської імперії.

Найбільш демократичним був державний лад у Род- Айленді. Це обумовлюється гуманізмом і віротерпимістю згадуваного вище Р. Вільямса, який був засновником столи­ці колонії міста Провіденс після того, як за захист індіанців його було вигнано з Массачусетсу. Тут обиралися не лише легіслатура, а й губернатор. Проголошена свобода віро­сповідання (це була єдина колонія у Північній Америці, де не переслідувалися іншовірці) притягала сюди пред­ставників релігійних меншин. Тут у 1652 році був при­йнятий перший в історії північноамериканських колоній закон проти рабства.

Основою і державного апарату, і місцевого самовряду­вання (передусім у північних колоніях) були вільні коло­ністи (фрімени), які були повноправними громадянами ко­лоній і водночас вважалися підданими англійської Корони. Крім того, що вони формували органи місцевого самовряду­вання і легіслатури, вони складали у випадку необхідності військову силу - ополчення, яке, як і належить, називало­ся міліцією. Один із пізніших діячів американської історії Томас Джефферсон (1743-1826) надав класичний опис аме­риканської міліції: «У кожному графстві є командир, який очолює всю міліцію графства, і він набуває чин полковника тільки під час військових дій. У нас взагалі немає генера­лів, які постійно носять це звання. Вони призначаються час від часу, коли трапляються вторгнення ворогів або за­колоти, і привласнення ними чину зумовлюється певними обставинами. Губернатор є главою як військової, так і ци­вільної влади».

Справедливості заради варто відзначити, що у багатьох випадках міліція не лише несла функцію оборони, а актив­но тіснила індіанців у глибину континенту, подалі від уз­бережжя Атлантичного океану, нападала на них, знищува­ла. Однак, саме міліція стала тією вмотивованою збройною силою, яка забезпечила перемогу і незалежність у боротьбі з найсильнішою державою тогочасного світу - Британською імперією.

Основні риси права. Конституційно-правові норми творилися колоністами під час встановлення порядку і ладу свого співжиття. Створюючи інститути конституційного пра­ва, колоністи мали творчо вирішувати власні проблеми, од­нак не виходячи при цьому за межі британської конституції. Конституційний характер носили королівські Хартії, які ви­значали державний лад та правову систему колоній.

На час початку переселенського руху з Англії до Північ­ної Америки були сформовані обидві системи англійського прецедентного права: і загального права, і права справед­ливості. Однак, у колоніях ці системи не відділялися, отже, тут складалося єдине прецедентне право. Діяли і норми парламентських статутів. Перший етап формування правових систем штатів був характерним застосуванням жорстоких норм середньовічного англійського права. Так, у Вірджинії навіть за цивільним позовом відповідач у ви­падку програшу справи міг бути підданий дуже тяжкому покаранню. Ціна позову вимірювалася у вазі тютюну (та­кою оригінальною була валюта у перші десятиліття існу­вання Вірджинії). Якщо вона перевищувала 600 фунтів, суд міг засудити винного до каліцтва (позбавлення кінці­вок), або й страти на шибениці.

Право у колоніях з часом систематизувалося. Поруч з правотворенням шляхом розширення «бази» прецедентів (а кожна колонія створювала поруч з дією англійських пре­цедентів «напрацьовувала» і власну прецедентну систему), у колоніях видавалися нормативно-правові акти («закони» як у Вірджинії чи «акти» як у Меріленді). Які ж відноси­ни вони, як правило, регулювали? Розглянемо на прикладі Меріленду. Тут основним був «Акт про народні свободи», який надавав усім колоністам права англійських підда­них і дозволяв позбавляти їх нерухомої й рухомої власності лише в судовому порядку. «Акт, спрямований на підтрим­ку прав лорда - власника землі колонії» уповноважував губернатора одноосібно надавати колоністам земельні ді­лянки у власність. Приватно-правові відносини пов’язані із спадкування без заповіту регулювалися «Актом про успад­кування землі».

У британських колоніях Північної Америки був запро­ваджений започаткований ще в Англії земельно-правовий режим сокеджу (повна юридична назва «вільний і звичай­ний сокедж» від сок - плуг). Це був режим вільного зем­лекористування, який полягав у тому, що утримувач зем­лі набував її у користування на невизначений строк, міг передавати у спадок, продавати, зобов’язаний при цьому лише платити ренту («п’ятину») королю. У південних план­таторських штатах, де земля була основним, а часто і єди­ним джерелом доходів, сокедж перетворився на звичайну приватну власність.

Жорстким було і цивільно-правове регулювання стяг­нення боргів. Неспроможний боржник мусив відпрацювати борг на позичальника. Це, звичайно, не було «білим» тим­часовим (сервенти) рабством, але певна подібність право­вого статусу цих двох категорій була. Варто відзначити, що у певних ситуаціях відповідальність за певні подібні до цивільно-правових порушення нагадувала за своєю жор­стокістю кримінальну. Так, у Массачусетсі за порушення комерційної монополії великих власників щодо торгівлі з сусідами, порушник із соціальних низів підлягав бичу­ванню і тавруванню на щоці, а також конфіскації власно­сті. Констеблі бичували й сервентів, які втекли і були спій­мані, а також залишали місце постійного проживання без відпускної записки хазяїна.

Кримінальні покарання, як і у праві Англії, були вель­ми жорстокими. Так, у Плімуті (спершу самостійна колонія, потім у складі Массачусетсу) за державну зраду, навмисне вбивство, статеві злочини і заподіяння великого матеріаль­ного збитку заможним власникам підсудних могли засуди­ти до страти на шибениці. Адюльтер, пияцтво, лихослів’я і дармоїдство призводили до бичування або штрафу. Була введена ретельно розроблена шкала матеріального від­шкодування збитків. Мали місце і ганебні покарання: на одяг злочинців нашивалася перша літера вчиненого зло­чину червоного кольору. Приклад Массачусетса є особливо промовистим - адже саме ця колонія була промислово най­більш розвиненою з усіх, і бачимо, що її право захищало

не лише власність (і не лише земельну), а й обіг, торгівлю, забезпечувало зобов’язання. Право Массачусетсу вплинуло на формування майбутньої федеративної правової системи Сполучених Штатів. У колоніях рішення судів завжди були на користь підприємців, тому й типові контракти відповіда­ли інтересам роботодавців.

Слід зауважити, що у колоніях діяло і канонічне право, але його застосування обмежувалося. Його норми могли ви­користовуватися в судах у випадках, коли вони не супере­чили загальному праву і королівським хартіям.

Судоустрій та судочинство. Природним чином, на перших етапах існування північноамериканських колоній Великої Британії у них формувалися судові органи, подіб­ні до метрополії. Чимало колоній та земельних угідь у них надавалися власникам королю на праві манору, а воно пе­редбачало існування маноріального суду. Це був привілей власнику (лорду манору) і він полягав у створенні двох ти­пів судів: «корт літ» (королівський суд) і «корт берон» (мате­ріальний суд): «Перший із них у метрополії був судом пи­саного права, що володів юрисдикцією у всіх кримінальних справах у королівських землях (кожен манор був частиною королівства). Маноріальний суд був суто матеріальним ін­ститутом, що займався питаннями аграрної політики ленд­лордів. На теренах сучасних США лорди манорів лише в окремих випадках користувалися своїми судовими приві­леями (за винятком Меріленду). В інших колоніях матері­альні судові функції було передано судам графств»⁴⁴.

В округах виникали місцеві суди, які розглядали ци­вільні справи з невеликою ціною позову та дрібні кримі­нальні справи. Процес судочинства повинен бути якнай­більше схожим на судову практику метрополії. Формаль­но-юридично суд мав однаково ставитися до всіх учасників процесу. Судочинство базувалося на змагальній основі, сто­рони повинні були аргументувати і доводити свої позиції.

Так, у Массачусетсі суд вимагав від обвинувачів надан­ня незаперечних доказів або показань свідків двох фріме- нів, що розглядалися в ролі необхідної і достатньої умови для винесення судового вироку. Система кримінального судочинства тут була впорядкована Асамблеєю у 1634 р. Злочини розглядалися судами графств, особливо тяжкі - у Бостоні Судом магістрату.

Першою, з колоній Північної Америки, свій судоустрій впродовж 1627 - 1632 років упорядкувала Вірджинія. Вер­тикаль судових органів очолювала Генеральна Асамблея (втім, офіційного статусу вищої судової інстанції у неї не було). Одним із своїх головних завдань вона визначала за­безпечення справедливості, тобто формальної юридичної рівності громадян, як багатих, так і бідних. На практиці, в умовах концентрації влади в руках найбільш заможних плантаторів, існуванні правових звичаїв, які підтримували багатіїв, цього бути не могло. Вірджинська еліта регуляр­но скликала Генеральну Асамблею для розгляду найбільш складних справ: як цивільних, так і кримінальних. Кожне з 8 графств було репрезентоване в Асамблеї двома пред­ставниками.

При цьому вироки конфірмувалися (остаточно затвер­джувалися) спеціальним Головним судом Вірджинії. Його складали губернатор і члени Адміністративної ради.

Разом з переселенцями досяг американського конти­ненту і суд присяжних. Подібні колегії з 12 чоловіків утво­рювалися в усіх населених пунктах. Як вважають окремі дослідники, суд присяжних виконував, окрім забезпечен­ня підсудного від сваволі суддів, ще й функцію своєрідної «амортизації» жорстокого середньовічного англійського права, зокрема кримінального, яке за велику кількість складів злочину передбачало смертну кару. Станом на сере­дину ХУІІІ століття суд присяжних у англійських колоніях почав відігравати і важливу політичну роль. Цей інститут був символом самоврядування і самоорганізації населення колоній, він вважався інструментом захисту прав колоніс­тів від тиску і сваволі британської корони. Керівництво ко­лоній обстоювало його збереження і захищало.

За змістом судочинства найбільш незалежними від корони були знову-таки судді Массачусетсу. Вдаючись до процесуальних прийомів англійського права, вони вико­ристали їх так, що послабили контроль уряду метрополії над цією колонією. Чотири п’ятих судових рішень у цивіль­но-правовій сфері массачусетські суди виносили за «позова­ми у справі». Однак, якщо англійські юристи вважали про­цесуальну форму суто специфічним чинником, придатним для ведення цілком певних справ, американські правни- ки, які не успадкували ані переваг, ані забобонів добротної англійської професійної школи, користувалися цією зброєю в будь-якій ситуації. Юристи Нової Англії користувалися напівзрозумілою для них термінологією англійського пра­ва, але вкладали в неї свій здоровий глузд⁴⁵.

5.4.3. Конституційно-правовий процес становлення Сполучених Штатів Америки як незалежної держави

Початок війни за незалежність. Проголошення США. На середину ХУІІІ століття почали все більше загос­трюватися протиріччя між метрополією - Британською ім­перією, й північноамериканськими колоніями, яких нара­ховувалося 13, вони мали розвинену як для свого часу еко­номіку та прогресивний демократичний устрій, щоправда, сусідував із таким огидним явищем як рабство і работоргів­ля. Метрополія намагалася обмежувати колонії й здійсню­вала передусім економічний тиск. Англія боялася конку­ренції й штучно стримувала розвиток колоній.

«Навігаційний акт», затверджений ще за часів Кром­веля, був надзвичайно протекціоністським, він фактично встановлював монополію британського торгового флоту на перевезення між метрополією і колоніями. Британський парламент приймав закони, які душили колоніальну промисловість і торгівлю. У 1763 р. король заборонив ко­лоністам селитися на захід від Аллеганських гір - тобто абсолютна більшість родючих земель на Північноамери­канському континенті опинилася під забороною для вжит­ку. За два роки англійський парламент запровадив новий непрямий податок - гербовий збір. Це був податок на обіг всіх паперових носіїв інформації - офіційної документації, судових і адміністративних актів, торговельні угоди, газе­ти тощо. Це викликало масове обурення жителів колоній. Що цікаво, воно було не звичайним бунтом, а рухом, пре­тензії якого перебували в юридичній площині. Політичні лідери колоній, найбільш авторитетним серед яких був Б. Франклін, стверджували що парламент і король пору­шили англійську Конституцію. Адже один із непорушних її постулатів стверджує, що податки можуть підвищуватися і встановлюватися лише спільно з представництвом плат­ників. Це - основа англійського парламентаризму. Коло­ністи ж, будучи підданими британської корони, не були представлені у парламенті. Наслідком стало посилення настроїв щодо незалежності колоній. Прояви цього були різними - від бойкоту англійських товарів (зокрема пред­метів розкоші, мережива, дорогих і тонких тканин тощо) до знищення товарів і продуктів (відоме «Бостонське чаюван­ня» 1773 року, коли партію англійського чаю американські патріоти втопили у Бостонській гавані).

Політична еліта колоній не була однорідною. У більшо­сті її представники перебували на позиціях американсько­го патріотизму, прагнення до незалежності. Їх осередком стали переважно північні штати. У південних суттєвими були позиції прихильників Англії (вони отримали назву «лоялісти»). Б. Франклін ініціював перейменування коло­ній на штати (від англійського state - держава). Виник­нення ж держави логічно тягне за собою ідею її незалеж­ності. «У повітрі» носилася й ідея щодо об’єднання зусиль

усіх 13 колоній. Ще у жовтні 1765 року за ініціативою Мас­сачусетса у Нью-Йорку зібрався конгрес представників ко­лоній. Він прийняв так звану Першу декларацію прав аме­риканських колоній - «Декларацію прав і вимог» 19 жовтня 1765 р. Основна ідея її - лише колонії можуть встановлюва­ти податки, оскільки вони не представлені у парламенті, то уряд Великої Британії не вправі цього робити. Розширення ж юрисдикції адміралтейських судів було трактовано як зазіхання на ще одну непорушну «твердиню» американ­ської свободи - суд присяжних. Ця Декларація виглядала вельми поміркованою: «Для прогресу, благоденства і ща­стя тутешніх колоній необхідно, щоб всі колоністи вільно користувалися всіма своїми правами і свободами, і щоб усі відносини колоній і метрополії регулювалися до взаємного задоволення і вигоди».

Але вже сам факт виникнення такого політико-право- вого документу означало, що колонії були готові об’єдна­тися для опору метрополії. Парламент Англії продовжував тиснути. У 1774 році було видано п’ять законодавчих актів, які отримали в Північній Америці назву «Нестерпних за­конів». Ними були: 1) Бостонський портовий акт: забороня­лося суднам входити до Бостонської гавані (цим каралися всі бостонці, більшість з яких були непричетні до знищення чаю); 2) Массачусетський урядовий акт: запроваджувала­ся примусова зміна уряду Массачусетсу та суттєве обме­ження його самоврядування; 3) судовий адміністративний акт - дозволяв губернатору Массачусетсу переносити су­дові розгляди над представниками британської влади до інших колоній чи навіть на територію метрополії, що уне­можливлювало для більшості колоністів захисту їх прав у конфлікті з коронними чиновниками; 4) Квартир’єрський акт - надавав усім губернаторам колоній право розташо­вувати британські війська у випадку відмови у такому роз­міщенні з боку законодавчих зборів; 5) Квебекський акт - робив полегшення для католиків у канадській провінції Квебек; американці були ним стривожені, вважаючи, що уряд метрополії прагне отримати підтримку франкоканад- ців у своїй конфронтації з американськими колоніями.

Прийняття «Нестерпних законів» викликало енергій­ний протест у британських колоніях на західному узбереж­жі Атлантичного океану, що призвело до організації у ве­ресні - жовтні 1774 р. у Філадельфії (Пенсільванія) Першо­го Континентального конгресу. Тут були представлені 12 із 13 колоній (винятком стала Джорджія). Делегати ухва­лили Другу декларацію прав - «Декларацію прав і скарг» і визначили дату проведення Другого Континентального конгресу на травень 1775 року. Таким чином, Конгрес мав стати постійно діючим органом, що говорить про стійку тен­денцію до об’єднання, яку Б. Франклін проголосив у своєму проєкті створення федерації колоній ще у 1748 році.

Декларація прав 1774 р. стала першим політико-пра- вовим актом, у якому базовими поняттями визначалися права людини. Перелік їх був класичним, розробленим ще у кінці ХУІІ ст. великим англійським мислителем у галу­зях філософії та права Джоном Локком (1632-1704): право на життя, право на свободу і право на власність. Вони нале­жать всім громадянам в силу незмінних законів природи, принципів англійської Конституції та дарованих хартій. У Декларації проголошені також право на користування всіма правами, свободами і привілеями англійських під­даних, а також «право народу на представництво народу в законодавчих зборах». До переліку цих прав було також віднесено: право користуватися захистом загального права, піддаватися суду лише за законом, право на мирні зібран­ня і сходки. Конгрес проголосив також повний бойкот анг­лійських товарів. Товарообіг між метрополією і колоніями було припинено.

Уряд Великої Британії сприйняв рішення Конгресу як відкритий заколот, який він прагнув придушити зброй­ною силою. Революція перейшла в «гарячу» стадію. Роз­почалася надзвичайно жорстока і виснажлива війна ко­лоністів з найпотужнішою державою, лідером тогочасного світу. Вона супроводжувалася як боротьбою з каральними англійськими військами, так і Громадянською війною.

Другий Континентальний конгрес зібрався у визначе­ний термін. Він працював майже шість років і став справж­нім центром опору і штабом американської буржуазно-де­мократичної революції. Було зрозуміло, що боротьба то­читься насмерть. Конгрес опікувався повстанською армією, сформованою всіма штатами. Головнокомандувачем було призначено авторитетного військового і плантатора з Вір- джинії Джорджа Вашингтона (1732-1799). Моральний дух війська був надзвичайно високим, як це було в Нідерлан­дах двісті років до того і у Англії - сто, як стало у Франції буквально через півтора десятиліття. Революційні армії об’єднані великою метою набагато сильніші за наймані. Видатний англійський політико-правовий мислитель То­мас Пейн, який емігрував до Північної Америки у 1776 році створив неймовірно популярну книгу «Здоровий глузд», у якій не лише всебічно аргументував необхідність створен­ня єдиної держави із колоній і навіть запропонував назву: Сполучені Штати Америки.

Конгрес змушений був рахуватися, що на боці анг­лійської корони воювало близько 20 тисяч роялістів. Для боротьби з ними, особливо з прихованими симпатиками Англії були створені Комітети безпеки. 4 липня 1776 року у Філадельфії комісією на чолі з Т. Джефферсоном було проголошено акт, який став взірцем для багатьох волелюб­них народів і вплинув на подальший світовий розвиток. Це була «Декларація незалежності США». Вона уперше в істо­рії ґрунтувалася на праві народу на повстання, на доктрині народного суверенітету на непорушності природних прав людини: права на життя, свободу і прагнення до щастя (саме на нього було замінено право на власність). В Декла­рації зазначалося, що уряди створюються для забезпечення цих прав, і якщо певна форма правління стає згубною для народу, то народ має право змінити чи знищити її й уста­новити новий уряд. Перераховувалися дії англійського

короля як узурпатора, які шкодили поселенцям, громадя­нам колоній Декларація проголошувала створення 13 но­вих незалежних держав. Критика влади здійснювалася з позицій вчення про поділ влад.

Цей акт справив величезне враження на тогочасну Євро­пу. Розірвання «уз» з Англією і створення незалежних дер­жав - штатів отримало правове обґрунтування (легітима­цію) на найвищому теоретичному рівні, з позицій кращих досягнень політико-правової думки: теорій природного пра­ва, народного суверенітету і суспільного договору. При тому, що у назві й тексті документу зустрічаємо назву «Сполучені Штати Америки», створення єдиної держави із 13 колишніх колоній не передбачалося. Це був лише початок шляху.

Конституція США 1787року і оформлення США як федеративної держави. У кінці 1777 року штати уперше зробили спробу об’єднатися на конфедеративній основі. Необхідно було створити засадничий (конституцій­ний) акт цього об’єднання. Тим більше в Вірджинії та Пен­сільванії вже були створені сучасні конституції, які могли слугувати певним зразком. 15 листопада 1777 року у Йорку (Пенсільванія) Другий Континентальний конгрес прийняв «Статті про конфедерацію та вічний союз».

Текст цього першого конституційного акта США скла­дається з преамбули і 13 статей. Конфедерація під назвою «Сполучені Штати Америки» створювалася для допомоги штатів один одному при збереженні їх суверенітету та по­вноважень у частині, у якій вони не передавалися конфе­дерації. Встановлювалися свобода пересування в межах конфедерації та екстрадиція злочинців. До повноважень конфедерації відносилися міжнародні відносини, штати не мали можливості створювати армію та військовий флот (за винятком ополчення - міліції).

Конгрес конфедерації був однопалатним парламентом, кожен штат мав від 2 до 7 представників - залежно від роз­міру й кількості населення (одна особа не могла бути пред­ставником більше трьох із кожних шести років). У перервах між сесіями Конгресу функції уряду повинен був викону­вати Комітет штатів (входило по одному представнику від кожного штату).

Конфедерація мала право оголошувати війну, стандар­тизувати міри і ваги, а також забезпечувати грошовий обіг, розв’язувати спори між штатами. Єдиний бюджет як такий не передбачався, він формувався легіслатурами штатів, які встановлювали відповідні збори згідно з вартістю зем­лі у кожному штаті. Конфедерація також підтверджувала зобов’язання, прийняті на себе Сполученими Штатами до затвердження Статей конфедерації. Прийняття нових чле­нів здійснюється за згодою мінімум дев’яти штатів, зміни Статей мали здійснюватися консенсусом (згодою всіх).

У 1783 році США перемогли у війні. За Паризьким ми­ром Британська імперія визнала незалежність своїх ко­лишніх колоній. Одразу стало зрозуміло, що революційна хвиля починає спадати. Чимало феодальних пережитків, насаджуваних буржуазною метрополією, були ліквідовані (феодальні форми землеволодіння, майорат, приватновлас­ницьке управління окремими колоніями) завдяки револю­ційному процесу і активного залучення до нього в якості рушійних сил фермерів, ремісників, робітників. Активно боролися за незалежність й найбільш освічені й патріо­тично налаштовані плантатори (ті ж Дж. Вашингтон та Т. Джефферсон), однак саме перша категорія, представле­на переважно орієнтованим на підприємництво і промис­ловий розвиток північними штатами.

Завдання буржуазно-демократичної революції в США не були виконані повністю, відповідно до вимог часу. Збе­реглися плантаторське землеволодіння і рабовласництво. Напруга війни і революції призвела до суттєвого падіння рівня життя, великих людських і матеріальних втрат. Від­сутність сильної центральної влади поглиблювала еконо­мічну кризу, приводила до соціальних вибухів (наприклад, повстання фермерів Нової Англії на чолі з капітаном Дені- елом Шейсом у 1786 - 1787 роках).

Перемога Американської буржуазно-демократичної ре­волюції та успішне завершення Війни за незалежність Сполучених Штатів Америки вимагали конституційного закріплення. Конфедерація виявила свою нежиттєздат­ність. Політична еліта 13 штатів усвідомила необхідність підвищити рівень інтеграції, створити більш міцний зв’я­зок і забезпечити єдність держави.

За таких обставин виникла нагальна суспільна потре - ба поєднати необхідність створення сильної центральної влади в США і зберегти суверенітет кожного з 13 штатів. Був обраний, як видається, єдино вірний шлях - створен­ня федерації. На той час світова історія не знала реально­го федеративного державного устрою, монархічна серед­ньовічна Європа якщо і об’єднувала держави, то певними уніями, найперше, персональними. Було зрозуміло, що в основу нової держави має бути покладено нову, першу в історії людства конституцію федерації. У ці часи на істо­ричну арену вийшла друга група видатних американських політиків і державних діячів, які визнані в історії США як головні батьки - засновники нової держави. Всього їх нараховують вісім. До Б. Франкліна, Дж. Вашингтона, Т. Джефферсона та Т. Пейна додалися чотири професійні юристи, які зробили видатний внесок у державотворення Сполучених Штатів: Джон Адамс (1735-1826) - другий Президент США, Джон Джей (1745-1829) - президент Другого Континентального конгресу, перший Голова Вер­ховного Суду США, Джеймс Медісон (1751-1836) - четвер­тий Президент і один із найуспішніших Державних секре­тарів, Александр Гамілтон (1857-1804) - перший Міністр фінансів США.

Саме їм випало не лише уперше в історії держави і пра­ва сформувати і викласти теорію федералізму (85 статей, опубліковані у ньою-йоркських газетах під псевдонімом Публій, видані пізніше у збірці «Федераліст», яка має ве­личезний авторитет у світовому конституціоналізмі й вико­ристовується і сьогодні Верховним Судом США для тлума­чення Конституції), а й втілити її у практиці державного будівництва.

Наявна політична криза конфедерації вимагала нетра­диційних правових шляхів її вирішення. У травні 1787 року 55 делегатів штатів прибули до Філадельфії на спеціаль­но скликаний Конституційний конвент (Установчі збори) для удосконалення «Статей про конфедерацію» у найбільш болісних фінансових і торговельних питаннях. У ході ро­боти Конвенту (яка була втаємничена від громадськості під впливом федералістів, у першу чергу А. Гамілтона та Дж. Медісона) розпочалася робота над текстом федера­тивної Конституції. Перший як Міністр фінансів був заці­кавлений передусім у створенні єдиної фінансової системи та твердої валюти. Другий став основним автором тексту Конституції США, прийнятої Конституційним конвентом 17 вересня 1787 року. Чинною (з поправками - всього їх за майже два з половиною століття дії нараховується 27) вона залишається до сьогодні. Безумовно, Конституція США 1787 року є найбільш відомим і впливовим конституційним актом в історії людства. Вона стала компромісом різних по­глядів, більш і менш радикальних підходів до демократії та організації державного життя. Достатньо згадати, що іс­нувала навіть ідея монархічної форми правління Сполуче­них Штатів (цікаво, що в якості короля окремі діячі бачили Дж. Вашингтона).

В основі документа було покладене небачене раніше «подвійне» розуміння народного суверенітету (визнання народу єдиним джерелом влади). Поруч із народом кожного штату, який створював власну державу - штат, оголошува­лося і визнавалося існування єдиного народу Сполучених Штатів Америки, який надавав владу власній федератив­ній державі. Запропонована Дж. Медісоном формула: «Ми, народ Сполучених Штатів» стала славетною, а викладення тексту конституції від першої особи - народу - традицією світового конституціоналізму. Вступити в силу Конститу­ція США мала після ратифікації її штатами. Цей процес завершився влітку 1788 року, а 13 вересня Континенталь­ний конгрес увів її в дію. 4 березня наступного року почали діяти створені Конституцією нові федеральні органи.

Текст Основного закону було викладено доволі загаль­но, у відносно невеликому обсязі. Структурно Конституція складається з преамбули і семи статей, які поділяються на розділи. У преамбулі викладено шість цілей Конституції: утворення більш досконалого Союзу; затвердження пра­восуддя; забезпечення внутрішнього спокою; організації спільної оборони; сприяння загальному добробуту; забез­печення «...нам і нашим нащадкам благ свободи...» Кон­ституція визначала сутнісні особливості формування та функціонування органів влади федерації, штатів та місце­вих, їх компетенцію та взаємодію.

У основу Конституції було покладено принцип поділу влад як на рівні федерації, так і штатів, а також розмежу­вання компетенції між ними. Законодавча влада нале­жала виборному двопалатному парламенту - Конгресові (верхня палата - Сенат на чолі з Віце-президентом, по два представники від кожного штату, нижня - Палата пред­ставників, сформована пропорційно до кількості населен­ня у кожному штаті). США ставали федеративною респуб­лікою. Федеральну виконавчу владу очолює Президент, обираний на 4 роки. Завдяки Дж. Вашингтону - першому Президенту США, який відмовився балотуватися на третій строк, склався конституційний звичай обмежуватися двома строками перебування на найвищій посаді (конституційно закріплений ХХІІ поправкою у 1951 р.). Президент очолює уряд, призначає міністрів зі згоди Конгресу, є верховним головнокомандувачем. Обирається він з самого початку за двоступеневою процедурою - колегією виборщиків, яка в свою чергу обирається на рівних засадах всіма носіями виборчого права. Кандидатом може бути лише особа не молодше 35 років, яка прожила 14 років у США і має гро­мадянство Сполучених Штатів. Будь-який законопроєкт приймається і обговорюється обома палатами парламенту, після чого скріплюється підписом Президента. Останній не має у повній мірі законодавчої ініціативи, але володіє правом вето, яке долається кваліфікованою більшістю (2/3) обох палат Конгресу.

Конституція встановлювала низку виборчих цензів. Це було компромісом між підприємницько-фермерською Пів­ніччю і плантаторським Півднем. Перша виступала за за­гальне рівне виборче право, що логічно витікало з «Декла­рації незалежності», другий виступав за ценз, передусім майновий. Виборче право визначалося конституціями шта­тів. Його не мали жінки, індіанці, раби (постійні, чорно­шкірі). Білі громадяни повинні були працювати, або мати інший дохід, досягти 25 років, відповідати цензам майново­му, осілості та освітньому.

Формувалася і єдина судова влада на чолі з Верховним Судом США. До неї входили (окрім судових систем штатів) також окружні (місцеві) федеральні суди. Уже в 1789 році першим Конгресом США було прийнято «Закон про су­доустрій». Згідно з ним приватна особа може поставити пи­тання про неконституційність закону на підставі того, що ос­танній порушує певну гарантію, встановлену Конституцією для позивача, його особи, честі, майна або щодо інших прав.

Конституція США встановлювала складну систему стримувань і противаг щодо різних гілок влади. Так, за­безпечувалася їх незалежність одна від одної. Наприклад, палати Конгресу обиралися: Сенат - законодавчими збора­ми штатів на 6 років із постійною ротацією, Палата пред­ставників - на два роки. П’ять членів Верховного Суду обій­мали свої посади по життєво за призначенням Президента, погодженим 2/3 голосів Сенату. Важливу роль має і закла­дена в Конституцію процедура імпічменту (дострокового усунення з посади Президента, Віце-президента, цивільних урядовців, якщо вони були б визнані винними у державній зраді, хабарництві чи інших тяжких злочинах).

Одним із найважливіших питань щодо цілісності та ре­зультативного функціонування механізму федеративної держави є розмежування повноважень між федерацією та її суб’єктами. У США це була перша спроба і одна із най­більш успішних у історії. Федерація зосереджувала у своїх руках питання зовнішньої політики (війна і мир, укладен­ня міжнародних договорів), оборони (створювалися єдині федеральні збройні сили), фінансів (єдиний федеральний бюджет, система фінансів, валюта), торгівля (як зовнішня, так і між штатами). Конгрес отримував право встановлюва­ти загальнофедеральні податки, а уряд у загальнодержав­них питаннях внутрішньої політики міг бути самостійним відносно урядів штатів.

Конституція визначає правові засади взаємодії Конгре­су зі штатами (їх законодавчими зборами - легіслатурами), а також правові основи відносин між штатами. Модель влади штатів нагадувала федеральну. Крім легіслатури як органу законодавчої влади обирався губернатор, котрий очолював владу виконавчу, а також Верховний (Вищий) суд штату - судову. Всі штати мали рівний правовий ста­тус (стаття ІУ). В основі цієї системи лежить гармонізація їх взаємовідносин, удосконалення правосуддя, посилення юридичної відповідальності громадян, а також можливість прийняття до США нових штатів. Федерація зберігала пра­во втручатися у внутрішні справи штатів у випадку необхід­ності придушення відкритих заколотів і заворушень. До їх відання належали всі місцеві справи, у тому числі поліція, цивільне, кримінальне, процесуальне законодавство, тор­гівля в межах штату, створення народного ополчення (мілі­ції), робітниче законодавство та ін. Злочинець підпадав під юрисдикцію того штату, де він вчинив злочин. Відповідно, штати зобов’язалися до взаємної екстрадиції злочинців.

Конституція встановлювала ієрархію джерел права у США на чолі з нею. Далі йшло федеральне законодав­ство, а потім конституції й законодавство штатів.

Найперший і найзначніший недолік новоствореної Конституції був очевидним одразу. Побудована на природ­но-правовій доктрині, вона не визначала і не гарантува­ла перелік прав людини. У традиції англо-американського права було зосередження цих норм у окремому документі або у спеціальному розділі конституції. Першою це зрозумі­ла Велика Британія, де невід’ємною складовою неписаної Конституції є «Білль про права» 1689 року. У Конституції Вірджинії 1776 року, основним автором якої є Т. Джеффер­сон, «Білль про права» був першим розділом. Тиск демо­кратичних сил, передусім Півночі був вельми значним. Ще тривав процес ратифікації Конституції штатами (останнім це зробив Род-Айленд 29 травня 1790 року), а вже розпоча­лася процедура розгляду перших 12 поправок до Конститу­ції США.

Перший Конгрес США, обраний на підставі Конститу­ції, розпочав діяльність. Тоді ж був обраний і перший Пре­зидент Дж. Вашингтон. Конгрес розглянув 10 із вказаних поправок у вересні 1789 року і прийняв їх. Протягом двох років вони були ратифіковані усіма штатами і в сукупності склали «Білль про права» (неофіційна назва). Він гаранту­вав наступні права громадян США: 1) свобода віросповідан­ня, слова, друку, право звертатися до уряду з петиціями; 2) зберігати і носити зброю; 3) не розміщувати військових на постій у мирний час; 4) на охорону особи, житла, паперів і майна від необгрунтованих податків і арештів, ордери на обшук і арешт можуть видаватися лише за достатніх під­став; 5) право осіб, яким загрожує смертна кара на суд при­сяжних (за винятком військовослужбовців), непритягнен- ня двічі до відповідальності за одним обвинуваченням; не свідчити проти самого себе в кримінальній справі, а також «ніхто не повинен позбавлятися життя, свободи або майна без законного судового розгляду; ніяка приватна власність не повинна відбиратися для громадського користування без справедливої винагороди»; 6) право у випадку кримі­нального переслідування на швидкий і публічний суд не- упереджених присяжних штату та округу, де вчинено зло­чин; «звинувачений має право на інформування про харак­тер і підстави звинувачення, на очну ставку зі свідками, які показують проти нього, на примусовий виклик свідків, що показують на його користь, і на допомогу адвоката під час захисту»; 7) право на суд присяжних при сумі позову більше 20 доларів; 8) своєрідне формулювання принципів гуманності й пропорційності у праві та забезпечення пра­ва людини на гідність: «Не повинні вимагатися надмірно великі застави, надмірні штрафи, накладатися жорстокі і надзвичайні покарання»; 9) вказаний перелік прав не є вичерпним; 10) про співвідношення федерації та її суб’єк­тів: «Повноваження, не надані цієї Конституцією Сполуче­ним Штатам і не заборонені нею для окремих штатів, збері­гаються відповідно за штатами або за народом».

Після прийняття «Білля про права» Конституція США набула логічно завершеного вигляду. Вона стала взірцем для багатьох держав у створенні власних конституцій.

5.4.4. Особливості розвитку держави і права США у перші дві третини ХІХ століття

Суспільний устрій. Після завершення Війни за не­залежність і Американської революції розпочався інтен­сивний суспільний і економічний розвиток новоствореної держави. Для інших розвинених країн США стали взірцем політичної та економічної свободи. Цей поступальний роз­виток тривав до початку 60-х років ХІХ століття, коли на­копичилися проблеми, які створили суспільну кризу. Вона була пов’язана із кардинальним протиріччям - найбільш розвинена у політичному відношенні демократична країна продовжувала користуватися рабською працею. Рух аболі­ціоністів (прихильників скасування рабства) не призвів до результатів. Ідея ліквідації рабства, виказана Т. Джеффер­соном ще на етапі прийняття «Декларації про незалежність США», підтримки тоді не отримала.

США розширювали територію, до їх складу входили як нові території (заборона на поселення на захід від Аллеган- ських гір втратила чинність), так і нові штати. Ці проце­си супроводжувалися практично безперервними війнами: з індіанцями, Францією, Великою Британією. До 1861 року були створені й увійшли до складу федерації ще 21 шта­ти: Вермонт (1791) утворився на спірних територіях шта­тів Нью-Йорк, Нью-Гемпшир та канадської провінції Кве­бек. Кентуккі у 1792 р. відділився від Вірджинії (тим же шляхом, щоправда у 1863 р. виникла Західна Вірджинія). 1796 р. утворився штат Теннессі, а 1803 р. - Огайо.

У 1803 р. відбулася так звана Луїзіанська покупка, коли за рахунок викуплених у наполеонівської Франції колоній у Північній Америці (простягалися від кордону з Канадою і до Мексиканської затоки) територія США збільшилася практично удвічі. Сьогодні на цих територіях розташо­вані землі 15 штатів США, у тому числі штату з такою ж назвою - Луїзіана. У 1820 році до США увійшли вільний штат Мен і рабовласницький штат Міссурі. Основний кон­флікт між вільною, капіталістичною Північчю та планта­торським, рабовласницьким Півднем по мірі розвитку ви­робничих сил і підприємницьких відносин загострювався. Того ж року спроба примирити його набула правової фор­ми угоди між членами Конгресу США, яка отримала назву Міссурійського компромісу. Ним проводилася географічна межа між рабовласницькими і вільними від рабства шта­тами. Рабство заборонялося на захід від ріки Міссісіпі та на північ від 36,5 градусів північної широти. Цей компро­міс виявився не надто тривалим і змінився на користь ра­бовласників. 30 травня 1854 р. був прийнятий закон «Кан­зас - Небраска» (він ще має назву Другий Міссурійський компроміс), згідно з яким ці дві нові території відкривали­ся для заселення і їх населення мало само визначитися, чи повинно тут бути рабство чи ні.

Демократизм інститутів США не перешкоджав їм всі­ляко заохочувати територіальну експансію. Чимало енер­гійних людей рушили на Захід, де були величезні терито­рії, на яких мешкали лише індіанські племена, які в силу зрозумілих причин не могли на рівних оборонятися від загарбників, хоча нерідко ці війни були запеклими і кри­вавими. Посилився еміграційний потік шукачів долі з Єв­ропи, заохочуваний урядом США.

У 1846 - 1848 роках відбулася доволі кровопролитна і жорстока війна Сполучених Штатів із Мексикою, яка за­вершилася перемою набагато більш розвинених у еконо­мічному і військовому відношенні США. Як наслідок, були приєднані величезні території Техасу, Каліфорнії, Арізони, Нью-Мехіко, Невади, Юти й частини Колорадо.

Колонізація величезних західних територій супрово­джувалася бурхливим зростанням економіки, банківської справи у містах Східного узбережжя, які належали до пів­нічних штатів: передусім Нью-Йорк, Бостон, Філаделфія, Балтимор. Швидкими темпами розвивалися переробні га­лузі промисловості. У 1859 році вартість промислової про­дукції в США перевищила сільськогосподарську, що виво­дило країну на передові рубежі у світі. У великих містах Північного Сходу виникло і почало розвиватися машнобу- дування - це означало завершальну стадію промислового перевороту в країні. У промисловості було задіяно понад 1.3 млн працюючих. При цьому зберігалося плантаційне рабство, яке ганьбило в очах передового світу, передусім Європи, американську демократію. Серед афроамерикан­ців близько 3 млн осіб були рабами, і всього 440 тис. віль­ними (при цьому останні належали до найбільш безправ­них і знедолених верств). Стрімко зменшувалась кількість також абсолютно безправних індіанців, їх знищували, зга­няли з ісконних земель, збирали в окремі поселення - ре- зервації^[46].

На середину ХІХ століття відносини між рабовласни­ками і аболіціоністами, і ширше - Півднем і Північчю за­гострилися не тільки і не стільки внаслідок ідеологічних, політичних чи гуманітарних, а передусім економічних протиріч. Південь був зацікавлений у експорті сировини з плантацій і збереженні плантаційної системи з її раб­ством, Північ - у розвитку внутрішнього ринку, посиленні його споживчих можливостей, поширення й інтенсифікації фермерського господарства, ліквідації дармової рабської праці, яка знижувала ціну на сільгосппродукцію.

Державний лад. Після того, як у 1789 році було обра­но першого Президента та перший склад Конгресу США, сформовано перший склад Верховного Суду, розпочалося функціонування новоствореного державного механізму.

Розширення території приводило до того, що коли кіль­кість населення на кожній з них досягала значної кількості (60 тис. вільних поселенців), Конгрес надавав цій території автономію, а потім - право виробити власну конституцію. Так вони ставали повноправними штатами. Державний апарат новостворених штатів формувався за тією ж модел­лю, що й і у існуючих. Обиралися законодавчі збори (ле­гіслатура) та губернатор, створювалася судова система, збе­рігалося і розвивалося місцеве самоврядування.

Зі збільшенням кількості штатів зростав і чисельний склад обох палат Конгресу, ускладненням вирішуваних ним завдань розвитку держави і права, постала необхід­ність більш детального врегулювання діяльності вищого за­конодавчого органу держави. Так сформувався Регламент Конгресу, який складається з сукупності писаних і неписа­них правил. Це, окрім Конституції, правила кожної пала­ти, «Керівництво з парламентської практики», розроблене Т. Джефферсоном. Обидві палати не можуть бути розпуще­ні одночасно. У Палаті представників обирається спікер, у Сенаті його функції виконує Віце-президент (обирається разом із Президентом). Взагалі, законодавча влада, у силу множинності її представників, тісного зв’язку з регіонами та виборцями, контролю над бюджетом і призначенням на посади виявилася спершу найбільш ефективною.

Основи організації виконавчої влади були закладе­ні ще у кінці ХУІІІ століття. Тоді ж був створений апарат Президента. Очолюваний ним уряд складався із мініс­терств, які мали різну назву. Взагалі в США міністерства називають департаментами, однак, склалася традиція, що за винятком Державного департаменту, назви всіх ос­новних органів виконавчої влади Сполучених Штатів пе­рекладаються як міністерства. Відповідним чином, щодо очільника Державного департаменту його посада перекла­дається дослівно (державний секретар), щодо інших - як міністр. Найбільш потужним із створених центральних ор­ганів виконавчої влади був Державний департамент, який об'єднував фактично міністерства внутрішніх справ і мініс­терства внутрішніх справ. У 1849 році, у зв'язку з приєднан­ням великих територій, які раніше входили до складу Мек­сики, був виділене Міністерство (Департамент) внутрішніх справ. Державний департамент залишився центральним органом, який опікувався міжнародними справами.

Федеральна фінансова система управлялася Міністер­ством фінансів (Департамент державного казначейства), яке також виникло у 1789 році. Тоді ж було започатковано посаду Генерального прокурора. На першому етапі існуван­ня цієї посади (а це понад 80 років) до його функцій нале­жало виступи у Верховному Суді на стороні федерації, кон­сультуванням з юридичних питань Президента і керівників федеральних міністерств і відомств. Власного апарату у ньо­го не було. Рішенням Конгресу в 1870 р. було утворене Мініс­терство юстиції, яке очолив Генеральний прокурор.

Воєнне (саме воєнне, а не військове у дослівному пере­кладі) міністерство було створене Д. Вашингтоном у 1789 р. У 1798 році з нього було виділено Військово-морське мініс­терство, керівник якого увійшов до складу Кабінету поруч із Воєнним міністром.

Відбувалося становлення партійної системи. Партія фе­дералістів припинила існування на початку ХІХ століття. Почала набирати політичної ваги Республіканська партія, лідером якої був Т. Джефферсон. Час їх історичного співіс­нування був періодом першої двопартійної системи в іс­торії США. Виникали й інші нові партії - Демократична, Ліберальна (вігів, щоправда у 1854 році вона припинила свої існування). Таким чином, найбільш потужними полі­тичними силами станом на середину ХІХ століття стали Республіканська партія (об’єдналася з метою боротьби з ра­бовласництвом) та Демократична партія (яка в значній ча­стині підтримувала рабовласницький лад у тих штатах, де воно дозволялось).

Відносини федерації та окремих штатів не завжди були стабільними. Центральна влада прагнула постійно поси­лити свої позиції. Була сформована і втілилася в практику концепція «залишкової» компетенції штатів. У першій по­ловині ХІХ століття неодноразово виникали кризові, кон­фліктні ситуації між федеральною владою та окремими штатами, які завершувалися на користь першої. У своєму конституційному розвитку штати взаємно збагачувалися. Значущу роль відігравали також органи самоврядування графство і громад. Тут фактично складалося громадянське суспільство.

Право. Унікальною рисою північноамериканського права стало створення конституцій колоній (штатів). Це були перші писані конституції в історії людства. Вони запо­чаткували нову епоху в історії держави і права світу - епо­ху конституцій, яка триває до сьогодні. Творцями консти­туцій стало видатне покоління американських державних діячів, яке склалося у колоніях. Це були плантатори, ад­вокати, чиновники, люди, які поєднували практичну енер­гійність і кмітливість та знайомство із кращими досягнен­нями світової політико-правової думки. Конституції штатів прийшли на зміну королівським хартіям та хартіям, зако­нам і актам законодавчих представницьких органів коло­ній. До їх створення у низці випадків були причетні все ті ж батьки - засновники США.

У 1776 році були прийняті Конституції Вірджинії та Пен- сильванії, у 1780 році Конституція Массачусетсу. У тому ж-таки 1776 р. у Джорджії було прийнято акт під назвою «Правила і розпорядки», який став фактичною Конституці­єю штату. Після прийняття Конституції США і становлен­ня федеративної держави активізувалося конституційне будівництво у штатах. Тут сформувалися конституції усіх штатів, які є менш стабільними ніж федеральна Консти­туція, у них частіше відбуваються зміни. Згідно з десятою поправкою до Конституції США штати отримали право на законотворчість, яким активно користувалися.

Після здобуття США незалежності й формування феде­рації продовжили складатися особливості американського права, яке досить швидко ставало справжнім феноменом на правовій мапі світу. Право Сполучених Штатів за умов відсутності безпосереднього сусідства з Англією та її пра­вового впливу набувало оригінальних рис. Водночас, це не було тотальне право англо-американського типу. Адже у штатах, успадкованих від Франції (Луїзіана) та Іспанія (Каліфорнія) сформувалися правові системи з помітними романо-германськими рисами. У них збереглися суттєві впливи: у першому випадку французького, у другому - іс­панського права.

Кінець ХУІІІ - перша половина ХІХ століття стали пе­ріодом, коли слідом за політичною незалежністю США здо­були і правову незалежність від Англії (саме від Англії, оскільки тут поширювалося англійське право). Ідеї англій­ського мислителя Джеремі Бентама (1748-1832) щодо ко­дифікації базових галузей англійського права отримали певне поширення у Сполучених Штатах. У середовищі американських правознавців початку ХІХ ст. точилася дис­кусія щодо можливості кодифікації американського права. У 1808 р. у Новому Орлеані було прийнято Цивільний ко­декс Луїзіани, в основі якого був покладений всесвітньові- домий Цивільний кодекс французів (Кодекс Наполеона) 1804 року. Отже, тут формувалося цивільне право конти­нентально-європейського типу.

У Техасі й Каліфорнії загальне право пристосовувалося до місцевих умов. У останній було поширене прецедентне право, але закони (статути) були піддані кодифікації за зразком романо-германських правових систем.

Отже, у системі права США та окремих штатів сусі­дували (у обох випадках) статутне право (закони та інші нормативно-правові акти) і прецедентне право (різні види судової практики). Цивільне право, за винятком Луїзіани, Каліфорнії тощо ґрунтувалося на загальному праві й праві справедливості (які були об’єднані в одну систему права, а не дві, як у Англії до останньої третини ХІХ ст.). Розвиток підприємництва (а це не лише промисловість Півночі, а й товарне сільське господарство Півдня) обумовив широке поширення контрактного права. Як і у випадку з англій­ським правом (й іншими правовими системами, що зазна­ли вирішального впливу )

Кримінальне право все більше визначав закон. За успадкованою разом із загальним правом підходом і сукуп­ністю прецедентів англійською традицією, сформованою ще у Середні віки, кримінальні покарання відзначалися жорстокістю.

Судоустрій і судочинство. Окремі події, пов’язані із розвитком судової системи США на початку ХІХ століття, мали велике значення не лише для Сполучених Штатів, а для всієї історії держави і права зарубіжних країн.

Право Верховного Суду тлумачити Конституцію та ро­бити висновки щодо відповідності їй федеральних та міс­цевих законів у Конституції США безпосередньо не закрі­плене. Голова Верховного Суду США, видатний американ­ський юрист і державний діяч Джон Маршалл (1755-1835) висловив наступну правову позицію, яку підтримали й суд­ді. Вона спиралася на доктринальний підхід А. Гамілтона, який у «Федералісті» стверджував, що суд має бути неза­лежним, і тоді він буде вправі забороняти прийняття за- конопроєктів, які обмежать конституційні права громадян. Дж. Маршалл доводив: Верховний Суд історично є суб’єк­том тлумачення змісту законів, а отже Конституцію як най­вищий закон, більше того, судді присягають захищати її. Як наслідок, ці судді мають право оголошувати неконсти­туційним будь-який акт, який на їх думку, суперечить Кон­ституції США. Так був започаткований інститут консти­туційного нагляду (у ширшому вигляді - конституційно­го контролю), тобто конституційної юстиції. Наслідком цього стало завершення формування судової влади. Сьо­годні у світі склалася практика, коли у низці країн (рома- но-германське право) створені спеціальні суди конститу­ційної юстиції - Конституційні Суди.

Верховний Суд приймав і відверто політичні рішен­ня, зміст яких мало належить до сенсу судочинства. Так, у 1831 році він прийняв рішення про меншовартість інді­анців, їх нездатність порядкувати власними справами, ви­значивши їх «внутрішньо залежною нацією».

На тлі плюралізму і багатоманітності судових систем і судових органів у США особливо важливою тенденцією ставала «юридизація» суспільства. Професія юриста става­ла все більш поширеною, що ставало і відповіддю на попит у судовому розгляді справ, і поштовхом, стимулом до його підвищення.

У Сполучених Штатах на початок ХІХ століття склалися два рівні судових систем: федеральна судова система та су­дова система окремих штатів. Подібно до першої, друга теж складалася із місцевих судів та Верховних Судів штатів.

США, як держава найрозвиненішої демократії у світі ХІХ століття, неухильно дотримувалися конституційної норми щодо суду присяжних. Це основа американської сис­теми правосуддя, запорука справедливого судового проце­су. Колегія (журі) 12 присяжних, яких обирали за жеребом із числа добропорядних обивателів даної місцевості, які не є фаховими юристами, приймають присягу, заслухову­ють справу, оцінюють докази і виносять вердикт: «винен» (guilty) або «не винен» (innocent). Вид покарання і його тяж­кість залежали вже від винесеного суддею на основі зако­ну (статуту) або прецеденту (зокрема в цивільних справах) вироку.

Суди штатів мають незалежну один від одного юрисдик­ції. Нерідкими були випадки, коли за аналогічними спра­вами суди виносили різні рішення. Кожен штат формував свою систему прецедентів (вони розрізнялися за рівнем суду), складалася і загальнофедеральна прецедентна си­стема. При цьому склалася традиція, коли за відсутності відповідного прецедента у праві штату його могли запози­чити з судової практики іншого штату (штатів).

У ХІХ столітті почали складатися основи теорії стан­дартів доказування. Усі справи поділялися на три групи: 1) так звані звичайні цивільні справи (для прийняття рі­шення вони вимагали знання суду про обставини справи, які відповідали критерію «більш вірогідно, ніж ні»); 2) спра­ви у спорах про захист права власності (це знання суду по­винно було бути «високо вірогідним»); 3) кримінальні спра­ви вимагали знання суду про обставини справи з «вельми високою вірогідністю»^[47].

Велику роль у вирішенні спорів пов’язаних із малознач­ними кримінальними проступками та цивільними позо­вами на невелику суму відігравав інститут мирового суду, який був запозичений у Англії. Це була найнижча ланка судової системи штату, найбільш наближена до населен­ня. Взагалі, в США, як ніде інде, місцеве самоврядування впливало на відправлення правосуддя, охорону громадян­ського порядку, боротьбу зі злочинністю. Виборними були не лише мирові судді, а й шерифи (виборні керівники міс­цевої поліції у селах та містечках, а також у окремих шта­тах - і у округах).

Оригінальною посадовою особою стали федеральні мар­шали, які відповідали за виконання рішень судів, несли велику кількість різноманітних функцій. Вони, по суті, ставали об’єднавчим чинником у правоохоронній системі США, оскільки поліція у кожному штаті була своя. Окрім боротьби зі злочинністю й забезпечення виконання пока­рань маршали також ловили біглих рабів, здійснювали інші не надто привабливі дії. ХІХ століття також відзна­чалося характерною саме для кримінальної юстиції США системою «мисливців за головами» (дослівно «мисливці за винагородою»).

ХІХ століття в історії судочинства США стало і періодом виникнення і поширення ганебного і нелюдяного явища, яке отримало назву «Суд Лінча». Це був вид самосуду і, по суті, органічно пов’язувався із широко розвиненим самовря­дуванням. Тяжкі умови проживання і ведення господар­ства, величезні незаселені території, що нерідко унеможли­влювало забезпечення правопорядку легальними структу­рами, а шерифи та їх помічники часом не могли доставити злочинця до відповідного суду (окружного чи графства). Та із простого самосуду, який на ранніх стадіях розвитку інсти­туту держави притаманний усім суспільствам, у Південних штатах суд Лінча перетворився на брутальний самосудний псевдо орган розправи і знущання над колишніми рабами (чорношкірими) уже після Громадянської війни.

5.4.5. Громадянська війна 1861 - 1865 років і розвиток держави і права США у кінці ХІХ - на початку ХХ століття

На початок 1860-х років у США виникла глибока полі­тична криза. Республіканці перемогли на виборах 1860 р. і Президентом став Авраам Лінкольн (1809 - 1865), який був послідовним і мужнім прихильником скасування раб­ства. Він мав перевагу за кількістю виборщиків (180 проти 123), але за абсолютною кількістю голосів він отримав май­же на 1 млн. голосів менше (1.9 млн. проти 2.8 млн.). Ра­бовласники - плантатори, які складали правлячу верхівку рабовласницьких штатів, прагнули розширення рабовлас­ницької території (аж у межах усієї федеративної держави). Ще до інаугурації (вступу в посаду) А. Лінкольна у груд­ні 1860 р. Південна Кароліна оголосила свій вихід з США. Протягом лічених місяців до неї приєдналися ще 10 шта­тів: Алабама, Джорджия, Луїзіана, Техас, Міссісіпі, Тен­нессі, Флорида, Арканзас, Вірджинія, Північна Кароліна.

Існування Сполучених Штатів Америки опинилося під загрозою. Основним юридичним питанням стало право на сецесію - вихід штатів із федерації. Уряд, спираючись на Конституцію, вважав це заколотом. Розпочалася надзви­чайно драматична і кривава Громадянська війна (1861 - 1865), або Війна Півночі з Півднем. Стрижневим же вну­трішнім питанням розколу нації було збереження або ска­сування інституту рабства.

Штати - заколотники (спершу їх було шість) 4 люто­го 1861 року оголосили про створення Конфедеративних Штатів Америки. Восени 1861 р. кількість членів Конфе­дерації зросло до 13 (додалися штати Міссурі та Кентуккі). Вони оголосили також відкликання делегованих прав до Конституції США. А. Лінкольн оголосив сецесію юридич­но нікчемною, заявив про те, що федерація не збирається здійснювати вторгнення на територію Південних штатів, але наголосив, що держава готова застосувати силу для охорони федеральної власності й забезпечення збору по­датків. Збройні дії розпочали війська Південної Кароліни. Перебіг подій війни не є предметом історії держави і права, доцільно звернутися до правової сторони того, що відбува­лося. Зазначимо, що на першому етапі військова перевага була на боці Конфедерації.

11 березня 1861 року була ухвалена Конституція Кон­федеративних Штатів Америки, яка повторювала окремі положення Статей конфедерації 1777 року, і Конституції США 1787 року, але суттєво обмежувала повноваження центрального уряду і явно захищала рабовласництво. Кон­ституція прямо забороняла конгресу КША приймати за­кони, які б обмежували рабство, конфіскували рабів тощо. Державний механізм був побудований за зразком США - такий самий двопалатний конгрес, хіба що президент мав обиратися на один шестирічний строк. До кабінету входи­ли також віце-президент, державний секретар, міністри фі­нансів, воєнний, військово-морського флоту, пошти та гене­ральний прокурор. Були сформовані збройні сили Конфе­дерації. Вона контролювала понад 40% території США. На боці Півночі були потужна промисловість, енергія вільних фермерів, їх природним союзником стали темношкірі раби Півдня (повстання рабів налічувалися десятками, а понад 500 тисяч з них з ризиком для життя втекли на Північ, чимало з них поповнили військо Союзу). У розпоряджен­ні уряду А. Лінкольна була практично вся промисловість, біля 80% банківського капіталу, понад 60% залізниць.

Конгрес США наголошував: «...Війна ведеться не з метою знищення... інститутів, а... щоб відстояти верховну владу Конституції й зберегти Союз». З метою зміцнити свою соці­альну базу, Північ у 1862 р. прийняла «Закон про гомсте- ди» (присадибні землі), згідно з яким кожен домовласник (тобто фермер) отримав можливість зайняти на незасвоєних землях Заходу 160 акрів землі (64.75 га). Це був потужний стимул для розвитку фермерського господарства, а отже і зростання економіки, і зміцнення й піднесення бойового духу армії. Вказаний закон став більш ніж суттєвою перепо­ною для поширення рабовласництва на Захід країни.

По-справжньому історичне значення мала підписана А. Лінкольном і оприлюднена 1 січня 1863 року Проклама­ція (маніфест) про скасування рабства (щоправда, лише на території штатів - заколотників). Наступного року А. Лін­кольн вдруге переміг на виборах Президента (як і Республі­канська партія на виборах до Конгресу). Це дало і політич­ні, і юридичні підстави для доведення справи до перемоги. Вона стала перемогою підприємницького фермерського ви- сокотоварного сільського господарства над віджилим план­таторством, ґрунтованим на рабській праці. Шлях до рин­кового розвитку господарства Сполучених Штатів Америки був відкритий. У соціальному плані це була, по суті, друга Американська буржуазно-демократична революція.

Після того, як була здобута військова перемога Півночі й забезпечена єдність держави, настав час нових поправок до Конституції США. У 1865 році всі штати ратифікували ХІІІ поправку, згідно з якою: «Ні в Сполучених Штатах, ні в жодному іншому місці, що належить до їхньої юрисдикції, не повинні існувати ні рабство, ні примусова праця. Остан­ня припускається лише як покарання за злочин, і в такому випадку винуватець має бути законно засуджений». Цей конституційний акт не означав забезпечення рівноправ­ності афроамериканців. Законодавство багатьох штатів не визнало за ними громадянських прав. У Південних штатах розпочався справжній терор проти вчорашніх рабів. Вини­кли расистські організації (на кшталт ку-клус-клану), по­ширився «Суд Лінча».

Вказані процеси відбувалися на тлі заходів Конгре­су й уряду, як отримали назву «Реконструкція Півдня» (за назвою спеціального закону 1867 року). Встановлений режим контролю центру за колишніми штатами Конфе­дерації забезпечив ратифікацію поправок до Конституції та прийняття законодавства, яке не мало пережитків ра­бовласницьких підходів. Однак, у соціальній практиці Пів­денних штатів расизм, приниження і дискримінація афро­американців тривали аж до 60-х - 70-х років наступного ХХ століття.

Тимчасом приймалися й інші винятково важливі по­правки до Конституції США. У ХІУ поправці (1868) було зроблено чимало значущих уточнень щодо процедури ви­борів Президента і Віце-президента, чим доповнювала по­правку ХІІ (1803) щодо порядку формування колегії вибор- щиків та проведення виборів Президента і Віце-президен­та. Але головне - у ній заборонялося суб’єктам федерації приймати закони, які обмежують пільги і привілеї (тобто права) громадян США, позбавляти будь-кого свободи чи власності без належної правової процедури.

На кінець ХІХ ст. загроза сецесії штатів і розпаду федера­ції залишилася далеко позаду. Стабілізувалася діяльність вищих органів влади. Після конфронтації відновилася на новому рівні двопартійна система: Республіканська пар­тія та Демократична партія. Організація великої кількості профільних комітетів Конгресу полегшила його діяльність і підвищила ефективність законодавчого процесу. Статут­не право почало посідати все більше місце у правовому бут­ті держави, змушуючи панівний прецедент як найбільш поширене джерело дещо поступитися у сфері правового ре­гулювання.

Отримала розвиток і структура федеральних органів виконавчої влади. Ще у 1852 році скликаний у Вашингтоні з’їзд американських сільських господарств ухвалив клопо­татися про створення Національної палати землеробства (Центрального землеробського товариства). Як наслідок, того ж року у федерації було створено Департамент зем­леробства (на правах окремого центрального федерального органу виконавчої влади). У 1889 р. він був реорганізова­ний у Міністерство сільського господарства. Розвиток еко­номіки, виробничих відносин, бурхливе зростання фінан­сово-банківської й промислової сфери, посилення значення відносин між роботодавцями та найманою робочою силою обумовили створення у 1903 р. Міністерства торгівлі та праці США. Розуміння необхідності пом’якшення і «прига- шення» соціальних конфліктів між підприємцями і робіт­никами, подолання безробіття виникло у істеблішменту (політичної й державної еліти) ще до соціальних катакліз- мів - революцій у Європі, викликаних Першою світовою війною. У 1913 р. Міністерство торгівлі та праці було роз­ділене на Міністерство торгівлі США та Міністерство пра­ці США. Отже, започаткування нових федеральних цен­тральних органів виконавчої влади у кінці ХІХ - на почат­ку ХХ століття було спрямоване на забезпечення впливу держави, здійснення управлінських дій у соціально-еконо­мічній сфері.

Правова система Сполучених Штатів Америки у цей пе­ріод відзначалася, в цілому стабільністю. Було прийнято лише дві поправки до Конституції США (обидві ратифіко­вані у 1913 р.). ХУІ поправка істотно розширила податкові повноваження Конгресу, завдяки чому він встановлював прибуткові податки, які суттєво збільшили обсяг бюджет­них доходів. ХУІІ поправка позбавляла легіслатури права формування Сенату, тепер встановлювалися прямі вибори сенаторів виборцями штатів. На початку ХХ століття зав­дяки політичним зусиллям Теодора Рузвельта (1858-1919), якому без змін законодавства вдалося посилити позиції пре­зидентської влади. У 1910 році відбулася так звана «парла­ментська революція», коли спікер Палати представників втратив компетенцію формувати постійні комітети палати, зокрема Комітету правил, який визначав порядок проход­ження парламентських актів. Були також вжиті заходи до прискорення законодавчої процедури, що також підвищи­ло ефективність законодавчої роботи Конгресу США.

Важливе значення для організації роботи великого і складного державного апарату мало прийняття у 1883 р. «Закону про удосконалення і регулювання цивільної служ­би Сполучених Штатів» (так званий Закон Пендлтона^[48]). Це був своєрідний кодекс державної служби. Ним перед­бачалося: запровадження конкурсних екзаменів для пре­тендентів на посади державної служби та призначення кращих за їх результатами (з випробувальним строком); посадовці не мають право примушувати своїх службовців до політичних дій а також збирати з чиновників кошти на політичні потреби; жодні рекомендації впливових осіб не повинні впливати на результати екзаменів; обмежувалася кількість представників однієї родини на посадах держав­ної служби. Окремо вказувалося на недопущення до дер­жавної служби осіб, які зловживають алкоголем^[49].

Відмінності у законодавстві штатів створювали склад­нощі для правового регулювання суспільних відносин. Як наслідок, у 1892 р. була скликана Національна конферен­ція уповноважених з уніфікації права штатів. Вона запро­понувала суб’єктам федерації понад 200 проектів законів для прийняття законодавчими зборами штатів.

Бурхливий розвиток ринкових відносин, підприємни­цтва вимагав ускладнення і удосконалення регулювання цивільно-правових відносин. На цивільне право США, яке було віднесене до компетенції штатів, спадок римського права, який є настільки важливим для правових систем континентальної Європи, був (за вказаними винятками, насамперед, це Луїзіана) незначним. Американське право не знає інституту юридичної особи, натомість використо­вується поняття корпорації. ХІХ століття для США стало часом становлення і розвитку корпоративного права. Про­відною тенденцією у цивільно-правовій сфері була дифе­ренціація цивільних правовідносин і посилення захисту прав власників.

На початку ХХ століття відмінність американського права від англійського стала ще більш істотною. Тут розпо­чалися процеси кодифікації законодавства. Щоправда, тут кодекси не настільки єдині й формалізовані у своїй логіці, як у правових системах континентального (романо-герман- ського) типу. Систематизація права відбувалася переважно шляхом консолідації прецедентів. У 1909 р. був створений Федеральний кримінальний кодекс, але він охоплював не­велике коло складів злочину: державна зрада, фальшиво- монецтво, морський розбій (піратство) тощо.

Звільнена від пут примусової невільницької праці еко­номіка США бурхливо розвивалася. На початок ХХ ст. кра­їна стала світовим економічним лідером. Крім політичних свобод, юридичного рівноправ’я, вона могла забезпечувати значній кількості населення рівень життя, вищий за інші розвинені країни світу. Проблеми, звісно, залишалися. Ви­сокий рівень конкуренції й широкі можливості мали свій зворотній бік - соціальна незахищеність «невдах», високий ризик у підприємницькій діяльності, нерівноправність чо­ловіків і жінок, білих і чорних, гноблене становище корін­ного населення - індіанців. Безумовно, за 150 років (від по­чатку боротьби за незалежність до початку Першої світової війни) США пройшли небачений у світі шлях розвитку. По­дії світової війни, від якої Сполучені Штати були відділені океаном, зміцнили їх лідируюче становище у світі.

Контрольні питання:

Охарактеризуйте передумови Англійської революції XVII ст. Опишіть основні ідейні течії революційного табору.

Назвіть основні періоди Англійської революції.

Що таке «Велика ремонстрація»?

Охарактеризуйте сутність Протекторату.

Які зміни відбулися в політичній системі Великої Британії у XVI-XVH ст.

Назвіть особливості англосаксонської правової системи.

Чому термін «цивільне право» в англійській правовій системі є умовним?

У чому виявляється архаїзм англійського кримінального пра­ва і кримінального процесу?

У чому особливість спадкового права Англії? Охарактеризуйте основні риси сімейного права Англії.

У чому всесвітньо-історичне значення Англійської революції? Охарактеризуйте основні аспекти державно-політичного розвитку німецьких земель у першій половині ХІХ ст.

Визначте основні результати революції 1848-1849 рр. в Ні­меччині.

Назвіть передумови об’єднання Німеччини.

Дайте характеристику конституції Германської імперії 1871 р. Якими були основні риси цивільного права Німеччини?

Розкажіть про трудове право Німеччини.

У чому були особливості кримінального права Німеччини?

Охарактеризуйте основні риси цивільного та кримінального процесу Німеччини.

Які суспільні та політико-правові причини обумовили Вели­ку французьку революцію?

Чому державно-правові вчення французького Просвітництва стали ідеологічним чинником Великої французької революції?

У чому видатне значення «Декларації прав людини і грома­дянина»?

У чому полягає зміст Конституції Франції 1791 р.'?

Охарактеризуйте державно-правовий режим якобінської дик­татури та правові характеристики терору.

Розкрийте основні положення Конституції Франції 1793р.

Охарактеризуйте Конституцію Директорії та наполеонів­ські Конституції.

У чому полягає конституційний лад часів Реставрації?

Якими є основні риси конституційного ладу Другої республіки?

У чому полягає новизна державного будівництва Паризької комуни?

Охарактеризуйте конституційний процес у Третій респу­бліці до початку Першої світової війни.

Надайте загальну характеристику кодифікації французько­го права за ініціативою Наполеона.

Суб’єкти цивільних прав за Цивільним кодексом Франції 1804 р.

Право власності за Цивільним кодексом Франції 1804р.

Зобов’язальне і договірне право за Цивільним кодексом Фран­ції 1804 р.

Охарактеризуйте Торговий кодекс Франції 1807р.

Здійсніть порівняльний аналіз розвитку кримінального пра­ва Франції з 1791 по 1810рік.

Охарактеризуйте Кримінально-процесуальний кодекс Фран­ції 1808 р.

Як поділялися за правовим статусом перші британські коло­нії у Північній Америці?

У чому полягає особливість американського прецедентного права порівняно з англійським?

Якими були загальні риси державного ладу колоній у Бри­танській Америці?

Які правові чинники лягли в основу ідеї про незалежність пів­нічноамериканських колоній?

На яких політико-правових поглядах побудована «Декларація про незалежність США» і у чому полягає її основний зміст?

Окресліть загальний зміст «Статей конфедерації США»?

Якими були політико-правові причини створення Консти­туції США? Надайте її загальну характеристику.

Якою була будова державного механізму США у кінці ХУІІІ - на початку ХІХ ст. ?

У чому полягали особливості судової системи США після здобуття незалежності? Чому рішення Верховного Суду США 1803р. мало особливе значення?

Якими були основні риси цивільного і кримінального права США у перші дві третини ХІХ ст.?

Якими були правові підстави Громадянської війни у США та організаційно-правові засади Конфедеративних Штатів Америки?

У чому полягав зміст конституційно-правових актів США, обумовлених Громадянською війною та перемогою у ній?

Рекомендована література:

Основна:

1. Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. К.: Істина, 2009.768 с.

2. Джуджа О.М., Калиновський B.C. і ін. Історія держави і права зарубіжних країн. Київ.: Атіка, 2012. 372 с.

3. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія: навч. посіб. Т. 2. / [ред. В.Д. Гончаренко]. К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. 716 с.

4. Крестовська Н.М., Цвіркун О.Ф. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія-практикум. Харків: Одісей, 2010. 488 с.

5. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Підручник. К.: Вид. дім «Ін Юре», 2003. 583 с.

6. Тихоненков Д.А. Історія держави і права зарубіжних кра­їн: навч. посібник. Харків: Право, 2017. 246 с.

7. Хома П.М. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. посібник. Львів: Новий Світ-2000, 2008. 480 с.

Додаткова:

1. Аннерс Э. История европейского права (пер. со швед.) / Ин-т Европы. М.: Наука, 1996. 395 с.

2. Бачко Б. Как выйти из Террора? Термидор и Революция. М.: Ва1їи8, 2006. 348 с.

3. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. К.: Україна, 1999. 554 с.

4. Бобилєва С. Й. Історія Німеччини з давніх часів і до 1945 р. / За ред. Н.Є. Бойцун. Д. : РВВ, 2003. 528 с.

5. Боботов С. В., Жигачев И. Ю. Введение в правовую систему США. М., 1997. 322 с.

6. Богоненко В. А. Кодекс Наполеона. Историко-правовой ас­пект. Минск: А. Н. Вараксин, 2014. 244 с.

7. Волгин В., Тарле Е. (ред.). Французская буржуазная революция 1789-1794. М.; Л.: Изд-во Академии наук, 1941. 860 с.

8. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. М.: Изд-во НОРМА, 2000. 744 с.

9. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. М.: Изд-во НОРМА, 2000. 744 с.

10. Жорес Ж. Социалистическая история Французской рево­люции. В 6 т. М.: Прогресс, 1976. Т. 1-6.

11. Калашников В. М., Малишко В. М. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографія. За ред. і з передмовою I. Б. Усенка. К. : Логос, 2015. 406 с.

12. Карлейль Т. История Французской революции / Пер. с англ. Ю. В. Дубровина и Е. А. Мельникова. М.: Мысль, 1991. 575 с.

13. Кривошея І. І., Барвінок О.Історія Великої Британії. Київ: КНТ, 2017. 208 с.

14. Лайтфут К. Права человека по-американски: от коло­ниальных времен до «нового курса» включительно. М.: Прогресс, 1981. 287 с.

15. Ламартин де А. История жирондистов. В 2-х кн. М.: Заха­ров, 2013. 1080 с.

16. Лафитский В. И., Жидков О. А. Соединенные Штаты Аме­рики: Конституция и законодательные акты: Пер. с англ. / Сост. В. И. Лафитский; Под ред. и со вступ. ст. О. А. Жидкова. М.: Про­гресс, Универс, 1993. 768 с.

17. Матьез А. Французская революция / Пер. с франц. К. И. Це- дербаума. Ростов н/Д, 1995. 576 с.

18. Сенченко И. А. Государство и право, история и культура Великобритании и США : пособие для подгот. к екзаменам. М. : Приор-издат, 2005. 255 с.

19. Славин М. Эбертисты под ножом гильотины: анатомия «за­говора» в революционной Франции. М.: ООО Соверо-Принт, 2005. 285 с.

20. Тарле Е. В. Наполеон. Електронний ресурс: Режим досту­пу: http://booksonline.com.ua.

21. Тищик Б. Й. Велика Британія: історія державності і права (V — початок ХХІ ст.) : навч. посіб. Львів : Світ, 2017. 351 с.

22. Тищик Б. Й. Історія держави і права Сполучених Штатів Америки (XVIII ст. — 1918 р.) : тексти лекцій. Л.: ЛНУ, 2008. 157 с.

23. Токвиль де А. Старый порядок и революция. / Пер. с франц. Л. Н. Ефимова. СПб.: Алетейя, 2008. 248 с.

24. Фридмэн Л. Введение в американское право. Пер. с англ. / Под ред. М. Калантаровой. М.: Прогресс, 1992. 286 с.

25. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и пра­ва. Учебник. М.: ООО «ТК Велби», 2002. 592 с.

26. Шумилов В. М. Правовая система США. Учеб. пособие. 2-е изд., перераб. и доп. М.: Междунар. Отношения, 2006. 408 с.