§6.1. Росія (Російська Федерація)

6.1.1. Державно-правове становище Росії в 1917-1920 р.р.

Державний лад. У результаті Лютневої революції 1917 року в Російській імперії було повалено самодержав­ство. 2 березня 1917 року імператор Микола II відрікся від влади.

Політична криза в країні, яка ще з березня набула перманентного характеру, особливо загострилася восени 1917 р. Тимчасовий уряд втратив контроль над більшою частиною армії та регіонами країни. Розпад економіки та війна загострювали соціальну напругу. У більшості рад та армії значно посилився вплив радикальної та популістської Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшо­виків) РСДРП (б), яка взяла курс на збройне повстання. 25 жовтня ця партія на чолі з В. Леніним та Л. Троцьким захопила владу у Петрограді. На початок 1918 р. влада більшовиків була встановлена на значній частині території колишньої Російської імперії.

25 жовтня 1917 р. почав роботу ІІ Всеросійський з’їзд рад робочих та солдатських депутатів, який проголосив себе вищим органом влади в Росії. З’їзд прийняв наступні рі­шення: проголошення переходу влади Радам, переобрання Всеросійського центрального виконавчого комітету (вищий орган влади в країні у перервах між сесіями Всеросійського з’їзду), створення Ради народних комісарів (уряд); декрет про мир та декрет про землю.

Декрет про мир проголошував укладення миру між во­юючими державами, опублікування усіх таємних диплома­тичних актів, відмову від анексій та контрибуцій.

Декрет про землю проголошував різноманіття форм землекористування; конфіскацію поміщицьких, удільних, монастирських та церковних земель та передачу їх в роз­порядження волосних земельних комітетів та повітових рад селянських депутатів; скасування приватної власності на землю, перехід землі у всенародну власність; заборона продажу землі, здачу її в оренду чи під заставу; заборона використання найманої праці; перехід надр, лісів та вод у власність держави.

Результатом Жовтневого перевороту 1917 р. було вста­новлення в країні диктатури партії більшовиків під наз­вами «радянська влада» та «диктатура пролетаріату». Кон­кретним проявом диктатури пролетаріату була політика «воєнного комунізму» (1918-1921 рр.), характерними риса­ми якої були: централізація управління економікою; на­ціоналізація великої, середньої і навіть дрібної промисло­вості (частково); продрозкладка у сільському господарстві; державна монополія на продукти сільського господарства; заборона приватної торгівлі; згортання товарно-грошових відносин та натуралізація обігу та обміну; зрівнялівка у розподілі матеріальних благ; скасування податків та ко­мунальних платежів; створення трудових армій та загаль­на трудова повинність.

Така політика базувалася на комуністичній ідеології, в якій ідеал планового господарства бачився у перетворен­ні країни в єдину фабрику, головна «контора» якої безпосе­редньо управляє усіма господарськими процесами.

У липні 1918 р. прийнято першу конституцію Росій­ської соціалістичної федеративної радянської республіки (РСФРР). Основні принципи Конституції 1918 р.: диктату­ра пролетаріату, всевладдя Рад, федеративний устрій кра­їни, націоналізація промисловості, фінансової системи та транспорту; соціалізація землі; трудова повинність; само­визначення націй; класовий характер суспільства.

Державний устрій радянської Росії мав федеративний характер, суб’єктами федерації були національні респу­бліки. Вищим органом влади Конституція проголошувала Всеросійський з’їзді Рад робітничих, солдатських, селян­ських та козачих депутатів. З’їзд обирав підзвітний йому Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК). ВЦВК формував уряд РСФРР - Раду народних комісарів (РНК), який складався з народних комісарів, що очолюва­ли галузеві народні комісаріати (наркомати).

Органами влади на місцях були обласні, губернські та волосні з’їзди рад, що формували виконавчі комітети. У мі­стах та селищах створювалися міські та сільські Ради. Па­ралельно з радами на місцях виникали надзвичайні орга­ни - революційні комітети (ревкоми), яким належала уся влада на місцях. Їх завданнями було: організація оборони своїх територій, підтримка внутрішнього порядку, прове­дення мобілізацій. Ревкоми наділялися правами здійснен­ня реквізиції майна, примусового виселення, розквартиру­вання військових частин.

Виборча система, що закріплювалася Конституцією, відображала соціально-політичну ситуацію в країні після більшовицького перевороту 1917 р. Вона характеризувала­ся наступним: обмежене виборче право, нерівне представ­ництво при виборах, непрямий порядок виборів, відкрите голосування, низький віковий виборчий ценз, участь у ви­борах жінок (уперше в історії Росії), класовий характер ви­борчої системи.

Право радянської Росії (1917-1920 рр.). Формуван­ня засад нового соціалістичного права почалося з видан­ня перших декретів радянської влади. Декрет про суд № 1 (листопад 1917 р.) скасовував дії старих законів, оскільки вони суперечили «революційній правосвідомості». Остан­нє і стало основним джерелом права за відсутністю нових писаних норм. Поступово складалася нова судова практи­ка. «Революційна правотворчість» здійснювалася судовими органами, вищими органами влади, керівними органами Російської комуністичної партії (більшовиків).

«Революційна правосвідомість» або «соціалістична пра­восвідомість» трактувалися як усвідомлення необхідно­сті при здійсненні правосуддя діяти так, як це відповідає: 1) пролетарській диктатурі; 2) інтересам класової боротьби; 3) комуністичній ідеї. Пріоритет «революційної правосвідо­мості» як джерело права засновувалося на пануванні у пер­ші роки революції психологічній теорії права, згідно з якою найважливішим елементом правової реальності є саме правосвідомість, а не норма права та правовідносини.

Джерелом шлюбно-сімейного права був прийнятий у 1919 р. Кодекс про акти цивільного стану, шлюбне, сімей­не та опікунське право. Законним визнавався тільки грома­дянський шлюб (зареєстрований державними органами). Церковний шлюб не мав правових наслідків і вважався приватною справою осіб, які одружувалися. Такі обмеження шлюбу, як відмінність у віросповіданні, обов’язковість доз­волу батьків скасовувалися. Проголошувалася свобода роз­лучень: шлюб розривався державними органами на прохан­ня хоча б однієї зі сторін.

Регулювання трудових відносин відбувалося на основі Кодексу законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918 р. Проголошувався загальний обов’язок працювати і право на працю; обов’язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; обов’язок дотримуватися дисциплі­ни праці та радянських законів про працю; право на відпо­чинок та матеріальне забезпечення. Але в умовах воєнного часу відбувалась мілітаризація підприємств, їхній режим був наближеним до військового. Широко застосовувалася загальна трудова повинність, примусове закріплення ро­бітників і службовців за підприємствами і установами. Спо­чатку вона охоплювала оборонну промисловість, з листопа­да 1918 р. була поширена на залізниці, а потім - на всі га­лузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової повинності вважалося «трудовим дезертирством». Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт сабо­тажу. В умовах господарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралізація заробітної плати.

Нове кримінальне право формувалося на основі принци­пу до цільності, який протиставлявся принципу законності. Суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціальну належність. Вістря кримінальних репресій спрямовувалося не лише проти кримінальних злочинів, а й проти вчинків, які «станови­ли загрозу радянській владі». У 1919 р. були введені в дію «Керівні засади з кримінального права РСФРР», в яких мі­стилися положення про кримінальне право й правосуддя, про стадії вчинення злочину, про співучасть, про простір дії кримінального права. Покарання передбачалося не лише за закінчене злочинне діяння, а й за задум про злочин.

Система покарань включала: догану, громадський осуд, примушення пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, виключення з колективу, усунення з посади, поз­бавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошен­ня поза законом, розстріл тощо.

Формування нового земельного права визначалося про­грамними установкою більшовицької партії - здійснення переходу до соціалістичного землеробства. Уся земля ви­значалася як єдиний державний фонд. Створювалися ра­дянські господарства (радгоспи), комуни (колектив осіб, що об’єдналися для спільного життя на засадах спільного май­на та праці), артілі, товариства із спільної обробітки землі. Усі форми одноособового землекористування оголошували­ся «відмираючими».

Судова система радянської Росії (1917-1920 рр.). Відповідно до ідеології комуністичної партії: новий суд повинен мати класовий характер; суд пролетарської дик­татури є суд працюючої більшості над експлуататорською меншістю; суди повинні обиратися виключно працюючими та з числа працюючих; суд пролетарської держави зводить до мінімуму судову тяганину; в епоху загострення класо­вої боротьби необхідні як знаряддя придушення спротиву експлуататорів революційні трибунали, здатні швидко та нещадно судити ворогів революції. На цих засадах й фор­мувалася нова радянська судова система, яка стала складо­вою каральної системи комуністичної влади.

Справи про найбільш небезпечні злочини розглядали революційні трибунали. В оцінці доказів і визначенні по­карань члени трибуналів керувалися декретами радян­ської влади і «власною революційною правосвідомістю». Попереднє слідство у деяких справах трибунали мали пра­во визнавати непотрібним, а в політичних справах воно мало бути завершене протягом 48 годин. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Право обви­нуваченого на захист істотно обмежувалося. Вироки трибу­налів виконувались протягом 24 годин.

Військове будівництво та правоохоронні органи радянської Росії (1917-1920 рр.). У грудні 1917 р. РНК ви­дав декрети «Про виборні засади та про організацію влади в армії» та «Про зрівняння всіх військовослужбовців у пра­вах», якими скасовувалися військові чини, звання, знаки відзнаки та привілеї. Уся влада передавалась військовим комітетам та радам. Командири обирались на загальних зі­браннях частин, а командири вище полкового рівня на з’їз­дах з’єднань або на нарадах комітетів з’єднань. Паралельно здійснювалась часткова демобілізація армії. У січні 1918 р. РНК видав декрет «Про створення Робітничо-селянської Червоної армії». Нова армія будувалася на основі принци­пу добровільності та рекомендацій від військових комітетів, більшовицьких та профспілкових організацій. Верховним керівним органом для армії був РНК, органом безпосеред­нього управління - Народний комісаріат військових справ. Основою Червоної армії були частини Червоної гвардії (добровільні збройні загони робітників, що створювалися партією більшовиків для здійснення збройного повстання 1917 р.). У квітні 1918 р. принцип добровільності формуван­ня армії був замінений на принцип військової повинності, а принцип виборності командирів - на принцип їх призна­чення. В армії був створений інститут військових комісарів, які здійснювали політичний (партійний) контроль за діями командирів військових частин, а також проводили роботу по політичному вихованню особового складу. Комісари наділя­лися правами, рівними правам командирів частин.

До Конституції РСФРР 1918 р. було включено положен­ня про загальну військову повинність: представники тру­дящих повинні були проходити військову службу «зі зброєю у руках», представники «нетрудових елементів» - у нестро­йових частинах.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. більшовики лікві­дували народну міліцію Тимчасового уряду та створили ро­бітничу міліцію, яка підпорядковувалася радам (постанова Народного комісаріату внутрішніх справ «Про робітничу міліцію» від 10 листопада 1917 р.). У жовтні була затвер­джена спільна інструкція Народного комісаріату внутріш­ніх справ РСФРР (НКВС РСФРР) та Народного комісаріату юстиції РСФРР (Наркомюст РСФРР) «Про організацію ра­дянської робітничо-селянської міліції», в якій визначали­ся основні її завдання: охорона громадського порядку, бо­ротьба зі злочинністю та інші. Систему міліції очолювало Головне управління робітничо-селянської міліції Народно­го комісаріату внутрішніх справ НКВС РСФРР. На місцях створювалися місцеві управління міліції. У червні 1920 р. було затверджено Положення про робітничо-селянську міліцію, згідно з яким на підрозділи міліції покладався обов’язок підтримувати порядок у містах і селах, проводити невідкладні слідчі дії та вживати заходів щодо затримання злочинців у випадках вчинення злочинів, сприяти судовим установам у виконанні вироків.

20 грудня 1917 р. була створена Всеросійська надзви­чайна комісія по боротьбі з контрреволюцією та саботажем при РНК РСФРР (ВНК) - позасудовий орган репресій. Ця установа була основним інструментом здійснення «черво­ного терору» - комплексу каральних заходів, що проводи­лися більшовиками під час громадянської війни (1917 - 1923 рр.) проти соціальних груп, проголошених класовими ворогами, а також проти осіб, що були звинувачені у контр­революційній діяльності.

ВНК надавалося право застосовувати збройну силу у разі контрреволюційних виступів, погромів та антира- дянських заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно, вести слідство й виносити вироки у справах про контрреволюцію, шпигунство та бан­дитизм. ВНК мала право вести слідство і виносити вироки також з інших справ.

6.1.2. Державний устрій і право Російської Федерації в складі Радянського Союзу в 20-40 роки ХХ століття

Державний лад. Внаслідок більшовицького переворо­ту 1917 р. на території колишньої Російської імперії утво­рилися радянські республіки, владу в яких монополізувала партія комуністів. Домінантне становище посідала РСФРР. За період з 1918 р. по 1929 р. та території РСФРР було утво­рено більше 20 національних республік та областей. Керів­ні органи автономних республік (народні комісаріати) або перебували у безпосередньому підпорядкуванні відповід­них народних комісаріатів РСФРР, або підпорядковували­ся вищим органам автономної республіки (Центральний виконавчий комітет та Рада народних комісарів). Система органів влади в автономних республіках повторювала си­стему органів влади РСФРР, а система органів влади авто­номної області - систему органів влади в губерніях: облас­ний з’їзд рад та виконавчий комітет автономної області.

Об’єднання радянських національних республік, уніфі­кацію їхніх державних структур комуністи вважали необ­хідною умовою перемоги світової пролетарської революції. Результатом цього стало утворення Союзу Радянських Со­ціалістичних республік (СРСР).

Договір про утворення Союзу РСР був підписаний у Мо­скві на І з’їзді рад СРСР 30 грудня 1922 р. членами деле­гацій Російської соціалістичної федеративної республіки, Української соціалістичної радянської республіки, Закав­казької соціалістичної федеративної радянської республі­ки (об’єднання Азербайджану, Вірменії Грузії), Білорусь­кої соціалістичної радянської республіки. З’їзд затвердив також Декларацію про утворення Союзу РСР. Завершення юридичного оформлення союзу відбулося на ІІ Всесоюзно­му з’їзді Рад із прийняттям 31 січня 1924р. Конституції СРСР, основу якої становили Декларація про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Напередодні Консти­туцію СРСР ратифікували з’їзди Рад союзних республік.

Новоутворена федеративна держава - СРСР мала свої органи: верховний орган влади - З’їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з’їздами - Центральний Виконавчий Комітет СРСР (ЦВК СРСР), вищий орган влади у періо­ди між сесіями ЦВК СРСР - Президію ЦВК СРСР. Вищим виконавчим органом держави стала Рада Народних Комі­сарів СРСР (РНК СРСР), головними сферами державного життя керували союзні Народні комісаріати. Засновував­ся Верховний суд СРСР із функціями верховного судового контролю. При РНК СРСР створювалося об’єднане Держав­не політичне управління (ОДПУ) репресивний орган ко­муністичної диктатури. Рішення загальносоюзних органів влади вважались обов’язковими для всіх республік.

До компетенції вищих органів влади СРСР належали: зовнішні зносини; оголошення війни та укладення миру; кордони; збройні сили; планування та встановлення основ народного господарства; транспорт; зв’язок; бюджет; грошо­ва та кредитна системи; встановлення засад землекорис­тування та землеустрою, судоустрою й судочинства, зако­нодавства про працю; визначення загальних принципів народної освіти, охорони здоров’я тощо.

Бюджети республік були складовими загальносоюзного бюджету і затверджувалися ЦВК СРСР. Для громадян союз­них республік встановлювалось єдине союзне громадянство.

За союзними республіками зберігалося право вільного виходу з Союзу РСР, але через відсутність правового меха­нізму його реалізації воно просто зводилось нанівець. Мо­нополістичне становище централізованої більшовицької партії призвело до того, що «федерація республік'» дедалі більше функціонувала за унітарною схемою.

Створення СРСР істотно вплинуло на державно-право­вий статус всіх радянських республік. Керівник комуністич­ної партії І. Сталін та його оточення зробили все для обме­ження, а потім - фактичної ліквідації державного суверені­тету союзних республік. В СРСР сформувався тоталітарний режим, який здійснював абсолютний контроль над усіма сферами суспільного життя, віддаючи перевагу репресив­ним методам забезпечення реалізації своєї політики.

У 1925 р. була прийнята Конституція РСФРР, усі поло­ження якої будувалися відповідно до Конституції СРСР. У зв’язку з утворенням СРСР Російська комуністична пар­тія (більшовиків) була перейменована на Всесоюзну кому­ністичну партію (більшовиків) - скорочено ВКП (б).

У 1936 р. приймається нова Конституція СРСР (т.зв. «сталінська конституція», «конституція соціалізму, що пе­реміг»), яка діяла із доповненнями та змінами до 1977 р. Конституція встановлювала наступні засади суспільного устрою Радянського Союзу: СРСР є соціалістична держа­ва робітників та селян; політичну основу СРСР складають Ради депутатів трудівників; економічну основу складає со­ціалістична економіка та соціалістична власність на зна­ряддя та засоби виробництва; соціалістична власність має форму державної власності, кооперативно-колгоспної влас­ності (допускається дрібне приватне господарство, що мало ґрунтуватися на особистій праці); земля, її надра, води, ліси, фабрики, заводи, шахти, рудники, транспорт, банки є всенародним надбанням; земля, що належать колгоспам, закріплюється за ними у безоплатне та безтермінове корис­тування; господарське життя в країні визначається дер­жавним народногосподарським планом; праця є обов’язком громадянина. Конституція проголошувала ВКП (б) «керів­ним ядром» усіх громадських та державних організацій. Основний закон надавав всім громадянам СРСР рівні пра­ва: загальне, рівне та пряме виборче право при таємному голосуванні; право на працю та відпочинок, освіту. Прого­лошувалася свобода совісті, слова, друку, зібрань та мітин­гів, а також недоторканість особи та таємність переписки.

Вищим законодавчим органом законодавчої влади в СРСР оголошувалась Верховна Рада СРСР, яка склада­лася з двох палат: Ради Союзу та Ради Національностей. У перервах між сесіями Верховної Ради вищим органом влади була Президія Верховної Ради СРСР. Вищим орга­ном виконавчої влади була Рада народних комісарів СРСР, центральними виконавчо-розпорядчими органами були народні комісаріати СРСР.

У 1937 р. була прийнята Конституція радянської Росії, яка ґрунтувалася, як і конституції інших радянських рес­публік, на Конституції СРСР. За Конституцією 19З7 р. була змінена назва республіки - з «Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки» на «Російську Ра­дянську Федеративну Соціалістичну Республіку» (РРФСР).

За своєю формою, змістом і призначенням СРСР визна­чався Конституцією як суто класова організація. Фактично саме нормами конституційного права було монополізовано владу більшовицької партії, суттєво обмежено незалежні від держави сфери соціально-економічного, культурно-гро­мадського та приватного життя. Відбулося зростання пар­тійного апарату з державним, сформовано нову кадрову партійно-радянську номенклатуру. СРСР остаточно пере­творився на тоталітарну державу. Реально норми Консти­туції не діяли, їх справжнім призначенням було маскуван­ня перед світовою спільнотою і власним народом злочинної сутності тоталітарного режиму. Права і свободи людини були несумісними з масовими репресіями, що розпочалися в СРСР з кінця 1920-х років.

Друга світова війна спричинила посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні була зосередже­на у створеному постановою Президії Верховної Ради СРСР, РНК СрСр та ЦК ВКП(б) від 30 червня 1941 р. Державному Комітеті Оборони (ДКО). До його складу увійшла нечис­ленна керівна партійно-радянська верхівка на чолі з Й. Ста­ліним, який поєднував посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б) та Голови РНК СРСР. Цей воєнно-політичний орган мав надзвичайні повноваження і діяв як через конституційні органи влади та партійні органи, так і через створювані ним комітети, ради, комісії. На місцях для оперативного керівни­цтва найважливішими військово-промисловими комплекса­ми призначалися уповноважені ДКО.

Стратегічне керівництво збройними силами здійснюва­ла створена 23 червня 1941 р. Ставка Верховного голов­нокомандування. Керівництво цим військово-політичним органом також здійснював Й. Сталін, який до того ж був призначений народним комісаром оборони.

Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р. широкі владні повноваження надавалися військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових рад - вищому військо­вому командуванню військових з’єднань. Цим указом на значній території СРСР запроваджувався особливий пра­вовий режим воєнного стану.

Право радянської Росії (20-ті - 40-і рр. ХХ ст.) Перехід до нової економічної політики (1921 - 1928 рр.), яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгів­лю, спричинив потребу у правовому регулюванні нових су­спільних відносин. На зміну правовому нігілізму перших післяреволюційних років прийшов бурхливий розвиток законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватногосподарську діяльність. Водно­час у новостворюваному радянському законодавстві вия­вилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин. Неза­перечним був також і вплив зовнішньополітичного факто­ра: спроби радянських республік увійти у світову спільноту, які пов’язувалися з Генуезькою конференцією (1922 р.). Усі ці фактори обумовили необхідність проведення першої ко­дифікації права радянської Росії.

Впродовж 1921-1929 рр. було створено кодекси з ос­новних галузей радянського права: Цивільний кодекс, Земельний кодекс, Кодекс законів про працю, Криміналь­ний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Цивіль­но-процесуальний кодекс. Розроблено проекти Господар­ського кодексу, Торгового кодексу, Промислового кодексу, Кооперативного кодексу.

Радянська державно-правова система не передбачала широкого цивільного обігу. Тому Цивільний кодекс, навіть створений в умовах непу, був порівняно невеликим за обся­гом. Його завдання було врегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організація­ми та цими організаціями між собою. При цьому забезпе­чувався пріоритет загальнодержавних інтересів.

Земельний кодекс було видано як результат визнан­ня державою неможливості безпосередньо вести сільське господарство. Він був побудований, з одного боку, на прин­ципі державної власності на землю, а з іншого - на основі збереження селянського господарства й визнання за ним певної самостійності в господарюванні. Кодекс складався з основних засад і трьох частин: про трудове землекористу­вання; про міські землі та державне земельне майно; про землеустрій та переселення.

Кодекс проголошував скасування приватної власності на землю, надра, води і ліси й перехід їх у власність держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі забороня­лися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, «окрім пока­рання кримінальним порядком» позбавлялися землі. Право користування землями сільськогосподарського призначен­ня надавалося: трудовим землевласникам та їх об’єднанням; міським селищам; державним установам і підприємствам. Перевага віддавалась колективним формам землекорис­тування: земельним громадам, сільськогосподарським ко­мунам, артілям, добровільним об’єднанням дворів.

Кодекс законів про працю складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація пра­ці, її оплата й охорона в умовах нової економічної політики. Встановлювалося, що норми кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Вони є обов’язковими для всіх підприємств, установ і господарств (державних, гро­мадських та приватних), а також усіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Усі договори й угоди про працю, які погіршували умови праці порівняно з нормами кодексу, вважались недійсними. В основу найму і надання робочої сили покладався принцип добровільної згоди пра­цівника. Закон передбачав як основні форм залучення до праці колективний та трудовий договори. Кодекс врегульо­вував питання про соціальне страхування осіб найманої праці. Система страхування передбачала надання різних видів допомоги (при захворюванні, тимчасовій втраті пра­цездатності, безробітті, інвалідності, доглядом за хворим членом сім’ї тощо).

Кримінальний кодекс складався з двох частин - Загаль­ної та Особливої. У Загальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист дер­жави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту.

Призначення покарання здійснювалося судовими ор­ганами на основі соціалістичної правосвідомості та статей Кодексу. Зазначалось, що кримінальна відповідальність особи настає лише за наявності вини, котра мала дві фор­ми - умисел і необережність. Проте припускалася можли­вість визнання злочином певного діяння, не передбаче­ного кримінальним законом, чим, власне, закріплювався інститут аналогії. В основу визначення міри покарання покладалися ступінь і характер небезпеки як самого зло­чинця, так і вчиненого ним злочину. При визначенні міри покарання суд мав враховувати соціальне походження та соціальну спрямованість діяння.

До видів покарання та «засобів соціального захисту» належали: вигнання за межі РСФРР, позбавлення волі (на термін від 6 місяців до 10 років), умовне засудження, штраф, конфіскацію майна (повністю або частково), гро­мадський осуд, звільнення з посади, поразка у правах (до 5 років), розстріл.

В Особливій частині визначалися окремі види злочи­нів, їх склади і санкції. Передбачалися такі види злочинів: державні, які поділялися на контрреволюційні і проти по­рядку управління; посадові; порушення правил про відо­кремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи; майнові; військові; пору­шення правил, що стосуються охорони народного здоров’я, суспільної безпеки та громадського порядку.

У подальшому розвиток кримінального законодавства характеризувався посиленням кримінальної репресії, яка в умовах тоталітарного режиму розглядалась як основний інструмент вирішення соціальних проблем.

Кримінально-процесуальний кодекс Російської Феде­рації проголошував наступні принципи процесу: змагаль­ність, рівноправність сторін, право обвинуваченого на за­хист тощо. Встановлювалося, що злочинність і караність діяння визначається кримінальним законом, який діяв на момент вчинення злочину. Водночас наголошувалося, що закони, які скасовують злочинність діяння чи пом’якшують його караність, мають зворотну силу.

У 1930-х рр. домінуючою тенденцією розвитку законо­давства РРФСР, як і інших союзних республіках, було по­силення репресії.

З метою зміцнення трудової дисципліни влада вдалась до жорстких санкцій. Внаслідок неявки на роботу без по­важної причини працівника звільняли з роботи, що спри­чиняло й позбавлення житлової площі, якщо працівник ко­ристувався житлом цього підприємства. У разі невиконан­ня працівником встановленої норми виробітку з його вини оплата праці здійснюється за кількістю і якістю виробленої продукції, тобто без забезпечення мінімального заробітку. В 1938 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за прогули, а в 1940 р. - за запізнення на роботу. В 1940 р. працівникам заборонялося переходити з одного підприєм­ства на інше та звільнятися з роботи за власним бажанням.

Перехід до суцільної колективізації спричинив суттєві зрушення у колгоспному та земельному праві. В основі цих змін було створення видимості законності широкої кампанії розкуркулення на селі. Так, заборонялося орен­дувати землю і використовувати найману працю в сіль­ському господарстві і запроваджувалася конфіскація засо­бів виробництва у куркулів.

Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачалися постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з постановою господарства, що підлягли ліквідації, поділялися на три категорії. До першої належали господарства, дії членів яких кваліфікувалися як організація і участь в антира- дянських виступах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в’язницях і таборах); до другої - ті, хто чи­нив менш активний опір (підлягали висиленні з сім’ями до північних районів); до третьої - ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержували зменшені ділянки за межа­ми колгоспів).

Суттєві деформації, пов’язані з посиленням криміналь­ної репресії, відбувалися у кримінальному праві. Загаль­ною тенденцією розвитку цієї галузі було розширення видів та суб’єктів злочинів, застосування суворіших пока­рань. Велика увага приділялася боротьбі із замахами на соціалістичну власність. ЦВК і РНК СРСР постановою від 7 серпня 1932 р. прийняли закон «Про охорону майна дер­жавних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Встановлювали­ся жорстокі покарання (розстріл, а за пом’якшуючих об­ставин - позбавлення волі на термін не менш як 10 років з конфіскацією всього майна) за розкрадання державної і колгоспно-кооперативної власності. Невизначеність суво­рих санкцій ні щодо розмірів викраденого майна, ні щодо способів викрадання надавала можливість надто широко застосовувати норми цього закону.

Значним деформаціям було піддано кримінально-про­цесуальне право Так, відкрито нехтувала принципи ус­ності, гласності, змагальності постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. «Про порядок ведення справ про підготов­ку або здійснення терористичних актів», яка була включе­на до Кримінально-процесуального права РРФСР. Зокре­ма, попереднє слідство у справах про терористичні акти обмежувалось 10-денним терміном. Обвинувальний акт вручався обвинуваченому за 24 години до розгляду справи. Обвинувач і захисник усувалися від розгляду справи. Каса­ційне оскарження і подання клопотання про помилування з цих справ не допускалося. Вирок (розстріл) виконувався негайно. Зазначений надзвичайний порядок судочинства постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. поширювався також на розгляд справ про шкідництво і диверсії.

Під час Другої світової війни зміни у правовій системі РРСФР зумовлювалися завданнями щодо оборони всієї країни і мали тенденцію посилення кримінальної репресії та зміцнення трудової дисципліни.

Судові та правоохоронні органи радянської Ро­сії (20-ті - 40-і рр. ХХ ст.). Судова система складалася з народних судів, окружних/обласних судів (прирівняних до них крайових судів, головних судів автономних республік) та Верховного суду РСФРР. Окрім того, діяли спеціальні суди: військові трибунали - у справах про військові злочини; військово-транспортні трибунали - у справах про особливо небезпечні злочини, що загрожували транспорту; особливі сесії народних судів - по трудовим справам; арбітражні комі­сії - у майнових спорах між державними органами.

У 1922 р. у складі Народного комісаріату юстиції була створена прокуратура. Нарком юстиції був водночас і про­курором республіки. У середині 30-х рр. прокуратури союз­них республік були виведені зі структури наркоматів юсти­ції і безпосередньо підпорядковувалися Прокуророві СРСР.

У 1922 р. при губернських радах народних судів ство­рювалися губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Основною формою адвокатської ді­яльності у 20-ті роки була приватна практика. З відходом від непу відбувся перехід до колективних форм роботи, що розширило можливості втручання в професійну адво­катську діяльність. Залежність адвокатури від державних органів ще більше посилилась із прийняттям 16 серпня 1939 р. РНК СРСР Положення про адвокатуру СРСР. Від­тепер практична адвокатська діяльність здійснювалась че­рез юридичні консультації. Для керівництва й контролю за колегіями адвокатів у структурі Наркомюсту було ство­рено відділ адвокатури.

Значні зміни відбувалися в структурі адміністратив­но-політичних органів. У 1922 р. ліквідовано Всеросій­ську надзвичайну комісію РСФРР. (ВНК) та її місцеві ор­гани і утворено при Народному комісаріаті внутрішніх РСФРР справ Державне політичне управління РСФРР (ДПУ}. Завданням ДПУ була боротьба з «контрреволю­ційними виступами», шпигунством, бандитизмом тощо. У зв’язку з утворенням СРСР республіканські ДПУ підпо­рядковувалися загальносоюзному Об’єднаному державно­му політичному управлінню (ОДПУ).

У період утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ набули відверто каральної спрямованості і стали май­же неконтрольованими. З 1930 р. в усіх обласних центрах діяли каральні органи - «трійки» у складі: начальника управління ДПУ, обласного прокурора і першого секретаря обкому ВКП (б), які у позасудовому порядку (без ознайом­лення із справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки.

Остаточна централізація репресивно-каральної системи відбулась із створенням 10 липня 1934 р. НКВС СРСР, до складу якого, замість ліквідованого ОДПУ, ввійшло Головне управління державної безпеки. При НКВС 5 липня 1934 р. було засновано позасудовий орган - Особливу нараду, якій надавалося право в адміністративному порядку застосовува­ти заслання, виселення, ув’язнення до таборів на строк до 5 років, виселення за межі країни. Пізніше ці права були знач­но розширені аж до застосування вищої міри покарання.

В умовах Другої світової війни відбулися значні зміни в діяльності судових та правоохоронних органів. Відповід­но до Указу «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р. «усі справи про злочини проти оборони, громадського порядку та державної безпеки» передавалися на розгляд військових трибуналів. Цього ж дня спеціальним указом Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про військо­ві трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані, і в районах бойових дій.

На початку війни відбулася ще більша централізація органів державної безпеки та внутрішніх справ. 20 липня 1941 р. Народний комісаріат державної безпеки і Народ­ний комісаріат внутрішніх справ СРСР були об’єднані у єдиний НКВС СРСР (у лютому 1941 р. НКВС знову поді­лили на два наркомати: внутрішніх справ і державної без­пеки.) На початку серпня аналогічно відбулося об’єднання, а в 1943 р. роз’єднання органів держбезпеки та внутріш­ніх справ РРФСР. Народний комісаріат державної безпе­ки СРСР знов було створено у 1943 р. У 1946 р. Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР та Народний комісаріат державної безпеки СРСР, а також відповідні народні ко­місаріати союзних республік було перейменовано у Мініс­терство внутрішніх справ СРСР та Міністерство державної безпеки СРСР (проіснувало до 1953 р.)

6.1.3. Державно-правовий розвиток радянської Росії в 50-80 роки ХХ століття

Державний лад Росії. Історичний період розвитку СРСР з моменту закінчення Другої світової війни (2 верес­ня 1945 р.) до смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) отри­мав назву «післявоєнний сталінізм». Він характеризувався відбудовою народного господарства, посиленням контролю над суспільством з боку тоталітарної влади, розгортанням нової хвилі масових репресій.

У березні 1946 р. Рада народних комісарів СРСР була перетворена на Раду міністрів СРСР, а народні комісаріати у міністерства. Аналогічні зміни відбулися у всіх союзних республіках. Одночасно по наростаючий йшло збільшення кількості міністерств та відомств, зростала чисельність їх апарату. З У 1952 р. Всесоюзна комуністична партія (біль­шовиків) була перейменована на Комуністичну партію Ра­дянського Союзу (КПРС).

Після смерті Сталіна боротьба за владу у вищому пар­тійно-державному керівництві СРСР завершилася перемо­гою М. Хрущова, який у вересні 1953 р. став Першим секре­тарем ЦК КПРС. Відбулися зміни в партійному та радян­ському керівництві РРФСР, автономних республік, країв, областей та районів. У лютому 1956 р. делегати ХХ з’їзду КПРС заслухали доповідь М. Хрущова про культ особи Ста­ліна, у липні 1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків». Розпочався період десталінізації, або, за влучним визначенням пись­менника І. Еренбурга, «відлига».

Спроба радикально змінити систему управління на­родним господарством у напрямі її децентралізації розпо­чалася з прийняттям у травні 1957 р. Закону СРСР «Про подальше вдосконалення організації управління промис­ловістю й будівництвом». Відповідно до цих актів в Росії створювалися 70 раднаргоспів (РНГ). Відповідні міністер­ства й державні комітети ліквідовувалися.

Раднаргоспи у межах економічних адміністративних районів керували підприємствами промисловості та інши­ми господарськими організаціями, які раніше підпоряд­ковувалися загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам. Усередині районів успішно здійснювалася спеціалізація й кооперування споріднених підприємств, з’явилася перспектива розвитку у сфері економічної само­стійності республіки. Однак управління через РНГ посла­блювало централізоване галузеве керівництво, призводило до порушень промислової політики. З метою позбутися на­слідків децентралізації у 1960 р. було створено республі­канський РНГ, а в 1962 р. - Вища рада народного господар - ства СРСР (ВРНГ СРСР).

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення управління промисловістю» від 30 вересня 1965 р. раднаргоспи було ліквідовано. Управління промис­ловістю знову почало здійснюватися за галузевим принци­пом через загальносоюзні та союзно-республіканські мініс­терства.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. було затверджене спільне подання Президії Вер­ховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу Російської Радян­ської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Пере­дача обґрунтовувалася, як зазначалося в указі, спільні­стю економіки, територіальною близькістю, тісними госпо­дарськими й культурними зв’язками між Кримською об­ластю та Українською РСР. Законом СРСР «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР» від 26 квітня 1954 р. зазначений указ було затверджено і внесено відповідні зміни до ст. 22 і 23 Конституції СРСР.

Зміна територіального устрою союзних республік від­булася цілковито відповідно до норм чинних на той час Конституцій РРФСР та УРСР, Конституції СРСР, зокрема ст. 14, 18, 146. Процедура прийняття рішення також від­повідає правовим нормам, що існували на той час. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р., Закон СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР є легітимними право­вими актами радянської влади.

Перші повоєнні вибори до місцевих рад депутатів трудя­щих відбулися у 1947 р. Діяльність місцевих органів влади пожвавилася після ХХ з’їзду КПРС. Цьому сприяла зокре­ма постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. «Про поліп­шення діяльності рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з массами». Розширювалися права органів місцевої влади, зокрема у питаннях планування, будівництва, бю­джетно-фінансовій сфері та ін.

У жовтні М. Хрущов був звільнений з посад Голови Ради міністрів СРСР та першого секретаря ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв (з 1966 р. по 1982 р. Генеральний секретар ЦК КПРС, у 1977 - 1982 рр. голова Президії Верховної Ради СРСР). На зміну процесу демократизації суспільства прийшов «брежнєвський кон­серватизм». Розпочата в 1965 р. Головою Ради Міністрів СРСР О. Косигіним нова економічна реформа, що мала на меті розширення господарської самостійності підприємств, у 1972 р. силами консерваторів була припинена. Курс на гіпертрофований розвиток важкої та оборонної промисло­вості важким тягарем ліг на економіку СРСР.

Нових обертів набув процес посилення партійного конт­ролю над органами державної влади й життям суспільства, юридичним оформленням якого стало прийняття відпо­відних положень у Конституції СРСР 1977 р., Конституції РРФСР 1978 р., а також конституціях інших союзних респу­блік. Так, ст. 6 Конституції СРСР визначила статус КПРС як «керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних і громадських організацій». Конституційно за партією закріплювалися державницькі функції визначення «лінії внутрішньої і зов­нішньої політики СРСР». Це положення один до одного було продубльоване в Конституції РСФСР, як і в інших союзних республік. Рішення центральних партійних ор­ганів і місцевих партійних комітетів були обов’язковими для відповідних державних органів та громадських орга­нізацій.

Система органів влади й управління, встановлена від­повідно до Конституції РСФРР 1937 р., зазнала незначних змін із прийняттям у 1978 р. нової Конституції РРФСР. У третьому розділі було закріплено адміністративний устрій РРФСР: до її складу, крім адміністративних облас­тей, входили 16 автономних республік, 5 автономних облас­тей та 10 автономних округів.

Поглиблення кризи тоталітарної системи зумовило змі­ни у внутрішній та зовнішній політиці СРСР. На квітнево­му (1985 р.) пленумі ЦК КПРС правляча верхівка на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим про­голосила курс на прискорення соціально-економічного роз­витку країни. Уперше було заявлено про необхідність до­корінних змін в усіх сферах життя суспільства. Розпочався період перебудови, кінцевою метою якого проголошувалося створення «гуманного демократичного соціалізму». Голов­ним напрямом реформування визначалася економіка, але шість років перебудови не дали якогось конкретного ре­зультату в економічній сфері.

Важливою складовою перебудови мало стати реформу­вання політичної системи та демократизація суспільно-по­літичного життя. Сутність політичної реформи полягала у поступовому переході влади від партійної номенклатури до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. На ХІХ Всесоюзній конференції КПРС (червень 1988 р.) було наголошено на необхідності змін у виборчій системі, наданні їй елементів альтернативності. Вибори народних депутатів СРСР (1989 р.) відбулися за можливо­сті висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, вільного обговорення виборчих програм, контролю з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів. На І з’їзді народних депутатів СРСР (травень 1989 р.) уперше після 1917 р. фактично виникла парламентська опозиція - Міжрегіональна депутатська група.

Радикальний поворот до реформування політичної сис­теми пов’язаний із запровадженням інституту президент­ства в СРСР. У березні 1990 р. на Третьому з’їзді народних депутатів СРСР Президентом СРСР було обрано М. Горба­чова. Суттєвим кроком на шляху реформування владних органів стало прийняття 26 грудня 1990 р. Закону СРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв’язку з удосконаленням системи державного управління». Уряд отримав статус підпорядкованого Пре­зидентові СРСР виконавчо-розпорядчого органу; його було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР.

12 червні 1990 р. була прийнята Декларація про дер­жавний суверенітет РРФСР. Крім проголошення наміру створити нову демократичну правову державу у складі оновленого СРСР, у декларації фіксувалися: пріоритет Конституції та законів РРФСР над законодавчими акта­ми СРСР; принцип розподілу законодавчої, виконавчої та судової влади; рівні права для новостворених політичних партій та громадських організацій.

Логічним продовженням створення нової державної вла­ди стало запровадження у квітні 1991 р. поста Президента РРСФР, яким у червні того ж року було обрано Б. Єльцина.

Проголошення державного суверенітету Росією, як і іншими союзними республіками, не було визнано IV з’їз­дом народних депутатів СРСР, який у грудні 1990 р. ухва­лив постанову «Про загальну концепцію нового Союзного договору і порядок його укладання».

У квітні 1991 р. розпочався т. зв «новоогарьовський про­цес» (Ново-Огарьово - підмосковна резиденція Президента СРСР М. Горбачова) - процес формування нового союзно­го договору внаслідок кризи між союзними республіками СРСР. 15 серпня 1991 р. було розповсюджено проект ново­го союзного договору, а на 20 серпня 1991 р. призначалася церемонія його підписання. 19-21 серпня 1991 р. у СРСР сталася спроба державного перевороту, метою якого було збереження централізованої держави. Вище партійно-дер­жавне керівництво СРСР проголосило владу Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Рішення ДКНС передбачали ліквідацію демократичних завоювань. Проте змова закінчилася провалом. Події серпня 1991 р. надзви­чайно посилили відцентрові процеси, прискорили розпад СРСР. 8 грудня 1991 р. керівниками Росії, України та Біло­русії була підписана Угода про Створення Співдружності незалежних Держав. Після підписання 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті керівниками Азербайджану, Білорусі, Вірме­нії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикиста­ну, Туркменістану, Узбекистану, України Декларації про Співдружність Незалежних Держав, перестав існувати Союз РСР.

Право РСФСР (середина 40-х - 80- ті рр. ХХ ст.). Повоєнний розвиток правової бази відбувався на осно­ві принципу пріоритету союзного законодавства. По­силення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з’їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, що мали юридичну силу.

Цивільне законодавство спрямовувалося на зміцнення передусім права державної власності. Зміцненню товар­но-грошових відносин сприяла постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р., якою запрова­джувалося проведення грошової реформи. Було скасова­но карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Однак внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбувалися у цивільно-правому регулю­ванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. «Про право гро­мадян на купівлю та будівництво індивідуальних житло­вих будинків» громадяни отримали право особистої влас­ності на одно- або двоповерховий будинок. Щоправда, жит­лова площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат - п’ятьма.

Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 року було ліквідовано заборону на шлюби між громадянами СРСР та іноземцями.

Зміни у трудовому праві передбачали поновлення до­воєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасо­вувалися трудова мобілізація, трудова повинність, що­денні понаднормові роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. відновлювалося право працівників на чергові й додаткові відпустки. Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1947 р., поновилася практика укладання колективних договорів між адміністрацією підприємства, установи й профспілко­вими організаціями.

Подальша демократизація трудового права пов’язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відповідальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. відмовилися від призову мо­лоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням з попередженням про це адміністрації за два тижні. Отже, поновлювалася дія інституту трудово­го договору. Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. У липні 1956 р. було прийнято Закон «Про державні пенсії», який встановлював порядок призначення і випла­ти пенсій.

У зв’язку із закінченням війни відбулися певні зміни в кримінальному праві. Втратили силу окремі норми зако­нодавчих актів, які з’явилися під час війни. Держава вважа­ла можливим видати акти загальної амністії. Основними тенденціями подальшого розвитку кримінального права були: захист передусім інтересів держави, соціалістичної власності, уніфікація кримінально-правового регулюван­ня, поява норм, що визначали склад нових злочинів.

Десталінізація принесла певне обмеження застосуван­ня кримінальної репресії, звуження кола кримінальної відповідальності. З 1959 р. широко застосовується умовне засудження.

Зміни в процесуальному праві розпочалися із скасуван­ня Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсудності справ військовим трибуна­лам. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1956 р. скасовувався особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про підготовку або вчинення терористичних актів

1953 року розпочався процес реабілітації невинно за­суджених під час масових репресій. Проте реабілітація не була гласною і всеохоплюючою. Поряд з реабілітацією жертв сталінського режиму відбувалося переслідування інакомисля чих і нові політичні репресії.

Згортання реформ 60-х років, зміцнення командно- адміністративної системи призвело до посилення уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. Повною мірою це виявилося у порядку та змісті другої коди­фікації права, яку було здійснено у 60-80-ті роки. Спочатку Верховною Радою СРСР приймалися Основи законодавства у тій чи іншій галузі права, на основі яких розроблялися відповідні республіканські кодекси. При цьому відповідно до норм Конституції СРСР існування принципових відмін­ностей у союзному і республіканському законодавствах не допускалося. У разі розходжень республіканське законодав­ство приводилося у відповідність до союзного.

Під час кодифікації в РРФСР було прийнято: Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Цивільний процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Кодекс про шлюб та сім’ю, Кодекс про адміністративні правопорушен­ня, Житловий кодекс, Кодекс законів про працю, Земель­ний кодекс, Водний кодекс, Кодекс про надра, Лісовий ко­декс, Виправно-трудовий кодекс.

Судові та правоохоронні органи РРФСР (середина 40-х - 80- ті рр. ХХ ст.). У 1947 р. Верховна Рада РРФСР обрала на п’ять років новий склад Верховного Суду. Протя­гом 1947-1948 рр. сесіями обласних рад депутатів трудящих строком на п’ять років було обрано нові склади обласних су­дів. У 1949 р. уперше відповідно до Конституції РРФСР та Закону СРСР про судоустрій 1938 р. проводилися вибори народних суддів громадянами району на основі загального, прямого і рівного права при таємному голосуванні.

У 1956 р. були ліквідовані Міністерство юстиції СРСР, підпорядковані йому, республіканські та обласні й крайові управління юстиції. Міністерство РРФСР, як і інших респу­блік, дістало статус союзно-республіканського міністерства.

За новим Положенням про Верховний Суд СРСР від 12 лютого 1956 р. вищому органу радянської судової сис­теми надавалося право законодавчої ініціативи. Важли­вою складовою роботи Верховного Суду СРСР стала ана­літично-роз’яснювальна діяльність (аналіз та узагальнен­ня судової практики, надання роз’яснень судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ). Наглядові ж функції Верховного Суду скорочувалися: пе­реважна більшість наглядових проваджень здійснювалася на республіканському рівні.

Завдання правосуддя та нові засади реформування су­дової системи визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік та Закон про судоустрій РРФСР Зміни стосувалися передусім організації і діяльності низо­вої ланки судової системи. Замість дільничної системи на­родних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п'ять років. Народні суди мали звітувати про свою діяльність перед від­повідними радами, а народні судді - перед виборцями.

Підвищенню ролі громадськості у здійсненні правосуд­дя сприяло створення керованих судами самодіяльних ор­ганів - Рад народних засідателів. Відновили діяльність то­вариські суди, що виникли у 20-х роках для боротьби з по­рушниками дисципліни праці. До їх підсудності належали справи про антигромадські вчинки і злочини, за вчинен­ня яких не передбачалося кримінальне покарання. Това­риські суди застосовували переважно заходи громадського впливу і лише в разі необхідності могли порушувати кло­потання перед народними судами про застосування кри­мінального покарання. Справи розглядалися колегіально у складі трьох членів товариського суду.

За Конституцією РРСФР 1978 р. судова система склада­лася з Верховного суду РРСФР, Верховних судів автоном­них республік, крайових, обласних, міських судів, судів ав­тономних областей, судів автономних округів, районі (місь­кі) народні суди.

Завдання, права та обов'язки, форми і методи діяльно­сті прокуратури визначало прийняте у 1955 р. Положення про прокурорський нагляд в СРСР. Вищий нагляд за до­триманням законів міністерствами, підпорядкованими їм підприємствами і службовими особами, а також громадя­нами СРСР покладався на Генерального прокурора СРСР. Конституція СРСР 1977р. завершила процес конститу­ційного оформлення централізації системи прокурор­ських органів. Завдання, структуру, принципи організації та діяльності прокурорських органів відповідно до Консти­туції СРСР 1977 р. визначив Закон СРСР «Про прокурату­ру СРСР» 1979 р.

Діяльність адвокатури регулювалася Положенням про адвокатуру РРФСР 1962 р. із змінами й доповненнями від 15 червня 1965 р. Положення встановлювало організацій­ну форму адвокатської діяльності - обласні колегії адво­катів. Це були добровільні об'єднання осіб, які займалися адвокатською діяльністю. Визначалися завдання і склад колегій, права й обов'язки адвокатів. Удосконаленню ді­яльності адвокатури сприяло прийняття Закону «Про адво­катуру СРСР» 1979 р. та нового Положення про адвокатуру РРФСР 1980 р.

У повоєнний період відбувалася реорганізація органів держбезпеки та внутрішніх справ. Після смерті Й. Сталі­на у 1953 р. міністр внутрішніх справ СРСР Л. Берія, на­магаючись захопити владу, ініціював об'єднання окремих міністерств держбезпеки (МДБ) і внутрішніх справ (МВС) в одне міністерство (МВС СРСР) і очолив його. Проте після арешту Л. Берії органи держбезпеки знову відокремлюють­ся. Для керівництва ними при Раді Міністрів СРСР утво­рюється Комітет державної безпеки СРСР (КДБ).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 р. розпочалася децентралізація органів внутрішніх справ. Обласні управління МВС були підпорядковані об­ласним радам депутатів трудящих, а управління, відділи (відділення) міліції в містах і районах перетворювалися на управління, відділи (відділення) міліції виконкомів місце­вих рад депутатів трудящих. 1960 року у зв'язку з ліквіда­цією МВС СРСР керівництво органами внутрішніх справ повністю передавалося МВС союзних республік. 5 вересня 1962 р. органи внутрішніх справ були перейменовані в ор­гани охорони громадського порядку.

Важливим кроком на шляху їх зміцнення було при­йняття у 1962 р. нового Положення про міліцію, тексту присяги особового складу міліції, встановлення щорічного відзначення Дня радянської міліції. З 1963 р. органам охо­рони громадського порядку було надано право проводити попереднє слідство.

У середині 60-х рр. у керівництві органами внутрішніх справ відновлюються централістські засади. У 1966 р. ство­рюється Міністерство охорони громадського порядку СРСР, якому у листопаді 1968 р. було повернуто назву «Міністер­ство внутрішніх справ СРСР». Відповідно було переймено­вано Міністерство охорони громадського порядку РРФСР у МВС РРФСР. Відбулося перейменування місцевих відді­лів охорони громадського порядку у районні, міські відді­ли, обласні управління внутрішніх справ. До відання МВС належали: міліція, виправно-трудові установи, пожежна охорона, слідство та ін. Міліція поділялася на територі­альну і транспортну. До її складу входили: карний розшук, служба боротьби з розкраданням соціалістичної власності, державна автомобільна інспекція, відомча міліція та ін.

6.1.4. Державно-правовий розвиток Російської Федерації, як незалежної держави

Здійснення внутрішніх функцій російської держави у перші роки незалежності відбувалося в умовах гострої со­ціально-економічної та політичної кризи. Неухильно ско­рочувалися обсяги промислового виробництва, поглиблю­валася криза у сільському господарстві, знижувався жит­тєвий рівень населення, зростала інфляція, посилювалися міжнаціональні протиріччя та центробіжні тенденції на регіональному рівні. Політика «шокової терапії», що була проголошена керівництвом країни у 1992 р., з одномомент- ним запровадженням вільного ціноутворення, за відсутніс­тю розвинутої економіки, призвела до знецінення заоща­джень громадян, у результаті чого матеріальний добробут більшої частини населення значно знизився. Розрив між багатими та бідними досягнув небезпечно високих показ­ників. Специфічні, непрозорі способи проведення привати­зації державної власності, яка мала на меті формування середнього класу власників, призвели до формування в Ро­сії олігархічної системи, яка складається з вузького кола політично впливових глав фінансово - промислових груп країни. Олігархи мають вирішальний влив на формуван­ня та прийняття політичних рішень в сучасній Росії на за­гальнодержавному рівні у власних інтересах.

Державний механізм Росії розвивається на початку 1990 - х рр. під впливом суперечливих тенденцій. Російські органи влади розширили свою компетенцію за рахунок лік­відованих загальносоюзних органів, отримали їх матері­альну базу та включили до свого складу більшу частину їх кадрів. Це дозволило покращити організаційно-технічній бік функціонування державного апарату. Одночасно відбу­лося значне зростання чисельності державних чиновників, посилилися бюрократичні методи роботи, розрослась систе­ма привілеїв для посадовців.

У цілому зміни у державному устрої Російської Феде­рації на початку 1990-х рр. були значними та потребували правового закріплення на конституційному рівні. У 1993 р. була прийнята Конституція Російської Федерації, згідно з якою Росія є «демократичною, федеральною державою з республіканською формою правління». Усю повноту дер­жавної влади здійснює президент Росії сумісно з органами законодавчої (двопалатний парламент - Федеральні збори) та судової (Конституційний суд, Верховний суд та Вищий арбітражний суд) гілок влади. Система органів державної влади республік, країв, областей та автономних округів встановлюється суб’єктами федерації відповідно до основ конституційного ладу.

Федеральні збори складаються з двох палат. Рада фе­дерації - верхня палата парламенту - формується з пред­ставників суб’єктів федерації (по 2 від кожного, зараз в Росії 85 суб’єктів). Вона затверджує укази президента про запровадження надзвичайного стану; вирішує питання про використання Збройних сил за межами країни; призначає вибори президента та відсторонює його від посади; за по­данням президента призначає на посади судей Конститу­ційного суду, Верховного суду та Вищого арбітражного суду (у 2014 р. його функції передано Верховному суду Росії); призначає та звільняє з посади Генерального прокурора. До відання Ради федерації належить затвердження змін кордонів між суб’єктами федерації.

Державна дума - нижня палата парламенту - обираєть­ся на 5 років. Вона приймає федеральні закони, висловлю­ється про довіру до уряду, призначає та звільняє з посади голову Центрального банку та голову Рахункової палати.

Президент Росії обирається на 6 років. Він визначає ос­новні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики дер­жави, є головнокомандувачем збройних сил та гарантом конституції. Президент призначає вибори, розпускає Дер­жавну думу, вносить до неї законопроекти, підписує укази та розпорядження. Президент призначає за згодою ниж­ньої палати парламенту голову Уряду Російської Федера­ції, а також його заступників та федеральних міністрів. До повноважень президента Росії входить також формування Ради безпеки, адміністрації президента та Ради оборони, призначення та звільнення повноважних представників президента, вищого командування збройних сил, диплома­тичних представників Росії за кордоном.

У Російській Федерації державні органи поділяються на федеральні та регіональні. До федеральних органів влади належать: Федеральні збори Росії, Уряд Росії, федеральні органи виконавчої влади (міністерства, федеральні служби та федеральні агентства), Верховний Суд Росії, Конститу­ційний суд Росії. У Росії 16 федеральних міністерств, 38 фе­деральних служб, 31 федеральне агентство. На регіональ­ному Росії існують органи виконавчої та законодавчої вла­ди суб’єктів федерації на рівні республік, країв, областей.

За останні 30 років в Росії прийнято низку кодексів: цивільний, арбітражно-процесуальний, водний, сімейний, кримінальний, кримінально-процесуальний кодекс, ліс­ний, повітряний, бюджетний кодекс, трудовий.

Сучасна судова система Росії має низку специфічних характеристик, що віддзеркалюють особливості російської дійсності: існування двох вищих інстанцій - Конституцій­ний суд, Верховний суд; надзвичайно жорсткий централі­зований та вертикально-інтегровний характер, оскільки діюча конституція не допускає утворення автономних су­дових систем у суб'єктах федерації, які б спеціалізувалися на розгляді цивільних, кримінальних справ регіонального значення; відсутність самостійної гілки адміністративної юстиції та спеціального регламенту розгляду адміністра­тивних справ.

Правоохоронна система сучасної Росії складається з воєнізованих органів, що здійснюють оперативну, слід­чу або прокурорську діяльність на підставі спеціальних законів. Правоохоронну службу здійснюють: Прокуратура РФ, Слідчий комітет РФ, Федеральна служба безпеки РФ, Федеральна служба національної гвардії РФ, Міністерство внутрішніх справ РФ (поліція), Федеральна митна служба РФ, Міністерство юстиції РФ (Федеральна служба приста­вів РФ, Федеральна служба виконання покарань РФ).

У 2000 р. Президентом Російської Федерації був обра­ний В. Путін. Основними рисами його політики у сучасній Росії є: у внутрішній політиці - встановлення авторитар­ного режиму; брутальне порушення політичних прав та свобод громадян; репресії проти інакодумців; пересліду­вання опозиційних лідерів; тотальне одержавлення ЗМІ; мілітаризація країни, у тому числі через гіпертрофоване зростання «силового» блоку, а також розширення функ­цій та прерогатив відповідних відомств (ФСБ, Російська гвардія тощо); у зовнішній політиці - незмінні імперські цінності, прагнення безперешкодного силового домінуван­ня на пострадянському просторі, ізоляціонізм, агресивна зовнішня політика (війна з Грузією 2008 р., окупація Кри­му та розв’язування війни на українському Донбасі, війна у Сирії).