§5.3. Франція

Революційні події кінця ХУНТ - ХІХ століття обумовили періодизацію історії держави і права Франції. Перший період - Велика французька революція. З її початком всі науковці сходяться - 1789 рік.

Другий період - 1799-1815 роки, він припадає на вка­зану Першу імперію: стабілізація суспільних досягнень Великої французької революції, їх правове закріплення, поширення ідей і принципів сучасного європейського пра­ва на Європейський континент і колонії континентальних держав шляхом військової експансії переможних наполео­нівських військ. Поразка Наполеонівської Франції призве­ла до спроби Реставрації.

Третій період охоплює 1815-1870 роки. Він поділяєть­ся на чотири підперіоди: Реставрації, Липневої монархії, Другої республіки, Другої імперії.

Четвертий період - період Третьої республіки (до по­чатку Першої світової війни, оскільки після неї Третя ре­спубліка продовжила існування) - остання третина ХІХ - початок ХХ століття. На нього випадають і події 1871 року, які отримали назву в історіографії Паризької комуни.

5.3.1. Велика французька революція, держава і право

Суспільний лад, держава і право Франції напере­додні революції та у ході революційних подій.

Французька історія пішла іншим шляхом. Станово-пред­ставницька феодальна монархія у Франції почала перетво­рюватися на абсолютну. Влада централізувалася (велику роль у цьому відіграли керівники французького уряду кар­динали Рішельє (1585-1642) та Мазаріні (1602-1661). Уособ­ленням французької абсолютної монархії став король Луї (Людовик) ХІУ^[22]. Влада монарха була безмежною, ним було задано небачені до того стандарти розкоші, будувалися чис­ленні палацові комплекси і замки, пишність королівського двору стала взірцем для інших пізньофеодальних монар­хів Європи. По мірі сил короля наслідувало й французьке дворянство, передусім велике. Суспільний лад, державний устрій і право були побудовані на феодальній основі.

Після Війни за іспанську спадщину (початок ХУІІІ сто­ліття) Франція стала лідером континентальної Європи. Іспанія відійшли на другий план, а німецькі землі були подрібнені. Однак, змагання з Англією Франція не витри­мувала і не могла витримати. Демократичні самоврядні інституції острівної держави, парламентаризм, обмежен­ня влади короля давали широкий простір для розвитку ринкових відносин, підприємництва, конкурувати з яки­ми підневільна примусова праця абсолютистької Франції не могла.

Стандарти розкоші дворянської держави і католицької церкви, прагнення збагачення перших двох станів (дво­рянства і святенництва) призводили їх до життя у борг. По­датковий тиск лягав на так званий третій стан - передусім мешканців міст, які вели банківську справу, торгівлю, запо­чатковували мануфактурне, а з часом і промислове вироб­ництво.

Підприємницький клас - «молода» буржуазія, маючи фінансові можливості, водночас була набагато нижчою на соціальній драбині порівняно з дворянством, особливо ро­довитою аристократією. На ній лежав тягар податків для формування державного бюджету (а витрати зростали у силу і потреб королівського двору, і підтримки дворян, і ведення незчисленних війн), можливості були обмежені віджилим середньовічним цеховим устроєм з його станови­ми перегородками. Феодальні відносини на селі, обов’язко­вість повинностей селянства також шкодили інтересам бур­жуазії, не даючи можливості сформуватися повноцінному ринку робочої сили, вільних робітничих рук. Буржуазія та­кож не була однорідною. Вона поділялася на велику (круп­ну) - дворяни, які прагнули вести економічну діяльність на вільній, ринковій основі, банкіри, власники фінансового капіталу тощо; середню - як правило, міських підприєм­ців - виробників і торгівців; та дрібну. Останню визначити доволі складно, оскільки ознака підприємницької діяль­ності у цьому випадку не завжди підтверджувалася озна­кою використання найманої праці. Тому прошарок дрібної буржуазії був строкатим, суперечливим, охоплював різних представників небагатих підприємницьких верств у місті й на селі, своєрідну ринкову трансформацію феодального ремісництва та селянства. Заважали розвиткові буржуаз­них, ринкових відносин й інші численні пережитки фео­дального ладу. Не існувало єдиної правової системи, єдиної митної території. Не було єдиної системи мір і ваг, банків­ського кредиту, гласного суду і місцевого самоврядування. Велике незадоволення викликала існуюча середньовічна віджила система адміністрування податків держави - че­рез відкупи. Приватні особи на конкурсній основі вносили певну суму до скарбниці, а потім здійснювали адміністру­вання податків, не забуваючи, у першу чергу про себе.

Близьким до стану буржуазії було й становище інтелі­генції, зокрема різночинної, яка не належала до аристо­кратії. Великим було і незадоволення професійних юрис­тів, яких ставало все більше, адже для кваліфікованої й фахової юридичної діяльності необхідні якісні закони, чесне (хоча б до певних розумних меж) правосуддя. А все це вимагає юридичної рівності, рівності можливості адво­катів, змагальності судового процесу. Феодальне право з його різним правовим статусом осіб різного соціального походження, розсудом, можливістю феодального суду бути свавільним і захищати власні інтереси - усе це обмежувало можливості професійної юридичної діяльності.

У містах, у першу чергу в Парижі, сформувався місь­кий плебс - майбутній робітничий клас. Станова система робила його безправним, а особливості «дикого капіталіз­му» з його соціальною нещадністю, жахливою експлуата­цією, відсутністю будь-якого захисту трудових прав (вірні­ше, відсутністю самих трудових прав) створювали нестерп­не становище для існування. Французькі пролетарі стали важливою рушійною силою майбутньої революції, склавши верству санкюлотів (від французького «довгі штани», міські низи носили довгі штани з грубої тканини, на від­міну від дворянства та інших заможних станів, які ходили у коротких панталонах і панчохах).

Тяжким було і становище селянства. Звільнення дворян і духовенства від податків (якщо вони їх і платили, то у зов­сім нікчемних розмірах^[23]) водночас перекладало їх тягар на селян. Вони сплачували основну масу податків і зборів, не мали можливості вільного розвитку господарства, несли численні повинності на користь держави і місцевих феода­лів. Так, французькі селяни не були кріпаками, подібно до Російської імперії (там становище селян мало відрізнялося від північноамериканських рабів), тобто їх не продавали і не купували, але і фермерами їх назвати жодним чином неможливо. По суті, вони були оплутані такою кількістю особистих і економічних повинностей, що їх вважали на­лежними державі, монастирям, поміщикам.

Експлуатувала селян й інші податні верстви населення і католицька церква: церковні феодали за своїм розкішним життям та зневагою до «недворянства» нічим не поступа­лися світським, і вони, і монастирі мали землі жителі яких несли повинності на їх користь. І селяни, й інші податні верстви були зобов’язані сплачувати на користь католиць­кої церкви давно застарілу середньовічну церковну десяти­ну - десяту частину від усіх доходів.

Отже, абсолютна більшість населення Франції ХУІІІ сто­ліття мала підстави бути незадоволеними своїм суспільним, економічним і правовим становищем. І правова компонен­та тут була однією з домінуючих: адже саме середньовічне станове право створювало нестерпні умови для подальшого розвитку капіталізму; буржуазія прагнула справедливого ставлення до себе і можливість реалізувати фактичне еко­номічне становище у правовому статусі; феодально залеж­ні селяни не могли вільно господарювати, а нерідко вони опинялися на межі фізичного виживання.

Всі ці процеси супроводжувалися становленням і поши­ренням ідей французького Просвітництва. Однією з найбільш впливових постатей серед його представників став Франсуа Марі Аруе (1694-1778), який увійшов до всесвітньої історії під псевдонімом Вольтер. Він рішуче виступав проти като­лицької церкви (широковідомим став його вислів щодо неї: «Розчавіть гадину!», при цьому вважаючи, що для покори соціальних низів - селянства і робітників релігія є корис­ною), феодального права, станового поділу, його суспільним ідеалом спершу була англійська конституційна монархія, а згодом він дійшов абсолютно неможливих і небачених у тогочасному світі республіканських поглядів. Він пропо­нував програму звільнення селян, встановлення рівності й справедливого позастанового правосуддя.

Відомою є ціла низка представників французького про­світництва, які вплинули й ідеологічно обґрунтували Вели­ку революцію. Світовий конституціоналізм однією з засад- ничих своїх концепцій поділу влади на законодавчу, вико­навчу та судову та їх збалансування системою стримувань і противаг завдячує іншому французькому просвітнику - Шарлю Луї Монтеск’є (1689-1755).

Однак, важко переоцінити вплив на визрівання і по­чаток Великої Французької революції політико-правових поглядів швейцарця французького етнічного походження Жана Жака Руссо (1712-1778). Підтримуючи ідеї інших просвітників щодо ролі знань, освіти у покращенні життя людей, гуманізації, він сформулював, по суті, ідеологічну програму майбутньої революції. Його концепція народно­го суверенітету обґрунтовувала, що джерелом влади може бути лише народ. Носієм державної влади Руссо також вважав народ. Він, на відміну від попередників, вважав приватну власність злом. Та це зло було історичне, і сучас­не суспільство вже не може обійтися без цього інституту, і мінімізувати вплив соціального розмежування на забез­печення прав людини слід завдяки юридичній рівності, справедливому суду. Розкриваючи своє власне бачення по­пулярної у ті часи теорії суспільного договору, він змальо­вував його ідеальну модель, коли договір є справедливим, таким, що забезпечує природні права усіх його суб’єктів. Логічна послідовність подібного міркування привела Рус­со до етатизму (вчення про домінування держави над особистістю): у справедливій демократичній державі, ґрун­тованій на народному суверенітеті, при умові виконання всіх умов суспільного договору інтерес всіх важливіший за інтерес одного аж до права на життя. Втрачаючи жит­тя у інтересах усіх, член такого справедливого суспільства діє і у власних інтересах. Це стало ідеологічним чинником практично усіх доктрин соціальних диктатур (від якобін­ської диктатури у Великій французькій революції - див. далі до ідеї диктатури пролетаріату, запропонованої Марк­сом і втіленої російськими комуністами та їх послідовни­ками). Обговорюване попередніми просвітниками право народу на повстання проти влади у випадку нестерпного невиконання останньою умов суспільного договору, за Рус­со, стає його обов’язком.

Слід зауважити, що всі просвітники, передусім фран­цузькі, стояли на позиціях природно-правової теорії, згідно з якою існує вище право, ґрунтоване на розумності людини, здоровому глузді, справедливості, свободі, рів­ності, людинолюбстві (гуманізмі) - це і є природне право. Воно є еталоном для права, встановленого людьми, а отже феодальне право не відповідає природному, оскільки для різних суспільних верств і прошарків воно встановлюва­ло різний обсяг суб’єктивних прав і обов’язків. Отже, за­кон може бути не правовим - не відповідати природному праву. Ще одне принципово важливе положення природ­но-правової теорії - те, що всі люди від народження мають природні невідчужувані права. Ці ідеї рухали освіченими представниками французького суспільства, отримали ве­лике поширення серед тієї частини дворянства, яка хотіла займатися вільним підприємництвом, і особливо серед ін­телігенції й буржуазії. Так, один із лідерів Великої фран­цузької революції Максиміліан Робесп’єр (1758-1894) був професійним адвокатом і палким прихильником Руссо. Саме першому належить ґрунтоване на вченні останнього головне гасло Великої французької революції: «Свобода, рівність, братерство!».

Динамічність індустріалізації, підприємницькі відно­сини, які формувалися у місті й почали складатися у селі у Франції робили анахронічними і стару систему політич­них відносин, і права. Новий зростаючий клас - буржу­азія - не хотів миритися зі станом справ, коли привілеї мало лише дворянство (стан духовенства теж фактично був дворянством, просто не світським, але духовним). Це вимагало соціальної справедливості, ґрунтованої на ідеї природних прав. Вказана справедливість отримала фор­мальний вираз у рівності усіх перед законом, тобто у ска­суванні станових привілеїв. Всі повинні були мати рівні правові можливості на вільну конкуренцію. Економічні вигоди і особистий статус повинні розподілятися згідно до здібностей і суспільно корисного внеску, а не завдяки по- ходженню^[24].

Таким чином, сформувалися і об’єктивні, й суб’єктивні передумови революційного вибуху у Франції. Були й ка­талізатори. Стандарти способу життя Людовіка ХІУ про­довжив Людовік ХУ, а потім і Людовік ХУІ. Він не відріз­нявся розумом і державними здібностями, був недалеко­глядним і не розумів тієї складної соціально-економічної ситуації, яка склалася у Франції. І так непопулярний, він страждав і від легковажності та звичності до демонстратив­ної розкоші його дружини австрійського походження Ма­рії-Антуанетти.

Нерозважливе ведення фінансового господарства дер­жави призвело до фінансової кризи. Грошей у скарбниці хронічно не вистачало. Спроби провести фінансові рефор­ми із залученням видатного тогочасного фінансиста Некке- ра виявилися неефективними: король не був послідовним і пішов на поводу у дворянства, яке не сприймало рефор­матора за його швейцарське походження і протестантизм. Намагання оподаткувати дворян призвело до заколоту ос­танніх. Абсолютизм означав неподільність усієї повноти влади короля, а отже, логічним є те, що середньовічний парламент (станово-представницький орган) Франції - Ге­неральні штати не скликався з 1614 року. Король спробу­вав вирішити питання фінансової скрути шляхом скли­кання нотаблів - найвидатніших представників світського та духовного дворянства і окремих представників міської верхівки. «Привілейовані стани звикли стягати податки, дорожні мита, податі, митні збори з будь-кого і кожного, доки у нього залишався хоча б гріш, але не платити подат­ки самим»^[25].

Феодальний заколот став чинником прискорення ре­волюції. Дворяни вже не бачили в абсолютизмі сили, яка здатна забезпечити їх безхмарне існування. Чимало з них вважали, що зі збереженням аристократичних станових привілеїв варто допустити елементи самоврядування, як у центрі (шляхом скликання нарешті Генеральних штатів), так і у провінції.

Ускладнював ситуацію й голод, який вирував у Франції внаслідок неврожаю протягом кількох років підряд. Особ­ливо неврожайним став 1788 рік, за ним слідувала сувора зима. Селяни мерли від голоду, а міські низи потерпали від нестатків продовольства та високих цін на нього.

За цих обставин для додаткового «самооподаткування» король наважився скликати у 1789 році Генеральні штати. Підхід до цього зібрання як до станово-представницького органу підкреслював нерозуміння французькою асболю- тистькою елітою ні стану справ, ні суспільного розвитку. Кожен із трьох станів повинен був представлений 300 де­путатами і мати один голос. Тобто дворянство мало перева­гу два до одного у будь-якому випадку, а отже, нічим іншим ніж збільшенням і так непосильного податкового тягаря для «третього стану» це закінчитися не могло. Тимчасово повернений до влади Неккер домігся збільшити представ­ництво цього стану до 600 осіб, але, як і раніше вони мали лише один голос.

Незважаючи на феодальну станову систему виборів, процес обрання депутатів від третього стану мав небачені раніше риси, котрі недалекоглядна аристократична елі­та не побачила і не оцінила їх небезпеку. Серед депута­тів було чимало освічених людей, які стояли на позиціях Просвітництва, у тому числі дворян, а також інтелігенції, у тому числі юридичної. Це були, серед інших, аристократ Оноре де Мірабо (1749 - 1791), публіцист і послідовний критик режиму, до того часу неодноразово ув’язнений, колишній священик абат Еманюель Сієс (1748 - 1836), вже згадуваний адвокат із маленького містечка Аррас Робесп’єр та багато інших яскравих особистостей. Вибори до палати третього стану супроводжувалися наказами ви­борців (всього збереглося близько 40000 таких докумен­тів). Вони підкреслювали всю серйозність суспільного запиту на зміни: обстоювалася вільна власність на зем­лю, вимагалося скасування цехів і гільдій. Чимало вимог стосувалися демократизації й «дефеодалізації» суду і су­дочинства: публічність суду і заборона таємного інквізи­ційного розгляду справ; суд присяжних і надання допуску і належних прав захисту; а також обов’язкове мотивуван­ня вироку тощо.

На реакційних позиціях перебували представники при­вілейованих станів, особливо другого (світське дворянство). Та й тут зустрічалися винятки. Депутатом дворянства став герой Визвольної війни в США маркіз Марі Жозеф де Ла- фаєт (1757 - 1834). На ситуацію у Франції впливали і по­дії успішної революції у Сполучених Штатах. Адже станом на початок роботи Генеральних штатів США вже здобу­ли незалежність і ухвалили Конституцію демократичної держави.

Генеральні штати зібралися 5 травня 1789 року. Станові палати мали засідати окремо. Третій стан рішуче виступив проти цього. Наростала політична криза. 17 червня депута­ти третього стану оголосили себе Національними зборами і запропонували представникам перших двох станів приєд­натись до них. Вони зробили це, що надало Національним зборам право вважати себе представником всього фран­цузького народу. З правової точки зору важливим рішен­ням тут стало скасування імперативного мандату, тобто депутати стали представниками не своїх виборців, а всього народу. Король спробував закрити Національні збори, од­нак, депутати відновили свою роботу у залі для гри в м’яч (так у Франції називали подібний до тенісу вид спорту) у Версалі й присягнули не припиняти її до прийняття Кон­ституції. На вимогу представника короля розділитися і за­сідати по станах Мірабо дав свою знамениту відповідь: «Ви, хто не має серед нас ні місця, ні голосу, ні права говорити, йдіть до вашого пана і скажіть йому, що ми тут знаходимо­ся за волею народу і нас не можна звідси видалити інакше, як силою багнетів». Це вже була революція.

Конституційно-правові зміни в ході революції. Право революційної Франції. Вважається, що Велика французька революція розпочалася 14 липня 1789 року, коли у Парижі почалося народне повстання, кульмінаці­єю якого став успішний штурм фортеці - в’язниці Басти- лії. Однак, ще за п’ять днів до цього, 9 липня Національні збори проголосили себе Установчими зборами (очевидно, за аналогією з Установчим конвентом США, часто зустрі­чаються назви Національні установчі збори чи Констин- туанта). Ця назва стала поширеною для конституційних зборів у всьому світі, гасло Установчих зборів стало метою і завданням демократичних і революційних перетворень, зокрема у Російській імперії.

До складу Установчих зборів, які взяли на себе право і відповідальність за прийняття Конституції та зміну дер­жавного ладу і правової системи, а також оголосили себе законодавчим органом, увійшли депутати від усіх трьох станів. Вони поділялися на три партії: монархістів, які об­стоювали збереження існуючого стану речей, абсолютизму, але з елементами парламентаризму; більшість, яка перебу­вала на позиціях перетворення Франції на конституційну монархію (на кшталт Англії); почало формуватися і респу­бліканське крило (думається, не без впливу першого успіш­ного республіканського досвіду США). Значна частина пар­ламентаріїв, як завжди, не мали чіткої позиції й схилялися до ситуативної більшості.

Повстання, більшість учасників якого складали санкю- лоти, у Парижі й взяття Бастилії стали «спусковим гачком» подальших подій. Спершу в столиці, а затим і у інших мі­стах створювалися загони Національної гвардії, у провінції обиралися нові муніципалітети - органи самоврядування комун, як у Франції іменувалися територіальні громади. Народ виганяв дворян - представників старої королівської адміністрації на місцях. Найвпливовішою була комуна Па­рижу, який поділявся на секції, що мали самоврядування. Однією з головних ударних сил революції були робітничі передмістя Парижу, такі як Сент-Антуанське.

Установчі збори стали реальною владою у державі. 4 серпня 1789 р. на нічному засіданні вони скасували всі ста­нові привілеї та феодальні права. Цим закладалися основи нового публічного права у Франції. 11 серпня був ухвалений декрет «Про знищення феодальних прав і привілеїв», у яко­му проголошувалося: «Національні Збори остаточно скасо­вує феодальний порядок. Вони постановляють, що із прав і повинностей феодальних і чиншових, ті, які відносяться до особистого або речового кріпосного права, скасовуються без винагороди; всі інші оголошуються такими, що підля­гають викупу. Розміри і спосіб викупу будуть визначатися Національними Зборами. Ті з названих повинностей, які не знищуються цим декретом, будуть продовжувати стягати­ся до викупу». Небачено радикальним було і рішення про скасування без компенсації сеньйоральних судів, що є од­нією з головних ознак покріпачення селян. Скасовувалися й сеньйоральні привілеї (зокрема традиційне для феодаль­ної Франції монопольне утримання дворянством крільчат­ників та голуб’ятень). Ще одним радикальним перетворен­ням стало скасування церковної десятини. Акт мав помітне декларативне забарвлення. Механізми вказаних скасувань, викупів повинностей (зокрема традиційного французького натурального оброку - шампара), джерела й порядок утри­мання церков і монастирів, створення нових судових органів замість сеньйоральних мали розроблятися окремим законо­давством, тобто на практиці це все одразу не реалізовувало­ся. При цьому вказувалося, що згадані закони можуть при­йматися лише після схвалення Конституції.

Новим свідченням піднесення революції став політи- ко-правовий акт, який заслужено посів одне із найславет- ніших місць у історії держави і права всього світу: «Декла­рація прав людини і громадянина». Авторами тексту зокрема стали Мірабо, Сієс, Лафаєт. Це був документ, який гідно продовжив демократичну й гуманістичну традицію, закладену «Декларацією незалежності США» і отримав всесвітнє визнання, був прийнятий Установчими зборами 26 серпня 1789 р. і складався з преамбули та 17 статей. В основі його лежали положення природно-правових тео­рій і Просвітництва. Це була фактично основа майбутньої Конституції, і надалі Декларація стала невід’ємною части­ною французьких конституцій, у тому числі чинної. У ній проголошується, що незнання, забуття або зневажання прав людини є єдиною причиною суспільних лих і «псу­вання уряду», а самі ці права є природними, невідчужу- ваними, невіддільними і священними. Ст.1 вказувала, що всі люди народжуються вільними і рівними у правах, у на­ступній вказувалося: «Метою всякого політичного союзу є збереження природних і невід’ємних прав людини. Права ці суть: свобода, власність, безпека і опір гнобленню», ст. 3 визнавала принцип народного суверенітету («Джерело всієї верховної влади завжди є в нації»).

Формулювався також принцип законності: «...4. Свобода полягає в праві робити все, що не шкодить іншому; таким чином здійснення кожною людиною її природних прав не має інших меж, крім тих, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути визначені тільки законом. 5. Закон може забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. Все, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений роби­ти те, чого закон не приписує. 6. Закон є виразом загальної волі. Всі громадяни мають право особисто або через пред­ставників брати участь у виданні законів...». Декларація проголошувала рівність доступу до всіх державних і гро­мадських посад, закріплювала принцип спів розмірності злочину покаранню. Своєрідним відображенням у конти­нентальному праві здобутків англійського і американсько­го конституціоналізму стала норма: «Ніхто не може бути обвинувачений, затриманий або арештований інакше, як у випадках, визначених законом і за приписаними ним формами». Таким чином, феодальна сваволя і розсуд у пра- возастосуванні залишалися у минулому. Підкреслювалася неприпустимість примушення до виконання свавільних наказів. Закон не має зворотної сили. У статтях 13 - 14 ви­значалися підстави справедливого і пропорційного до до­ходів оподаткування. Вказувалося, що адміністрація під­лягає публічному звітуванню перед суспільством. Знаме­нитою стала і норма статті 16: «Кожне суспільство, в якому не забезпечена гарантія прав і не встановлено розподілу влади, не має конституції». Таким же глибоким конститу­ційним змістом наповнена і попередня ст. 12: «Для гарантії прав людини і громадянина потрібна публічна сила; та­ким чином ця сила встановлена для загальної користі, а не для приватної вигоди тих, кому вона доручена». Заключна стаття кореспондується із другою, відзначаючи, що ніхто не може бути позбавлений, якщо цього не вимагає громадська необхідність, «законно засвідчена, і при умові справедливо­го і попереднього відшкодування».

Автори документа розділяють права людини і грома­дянина, що стало видатним досягненням світової політи- ко-правової думки. Обґрунтування сили, обов’язковості й значення закону є гарантією забезпечення й одних, й ін­ших прав. До прав громадянина відносилися презумпція невинуватості («...кожна людина приймається за невинну до того часу, поки її не оголосять винною...» внаслідок за­конного вироку суду). Серед громадянських (політичних) свобод відзначається свобода думки (з конкретизацією щодо релігійної, а отже і свобода совісті).

Декларація стала видатним пам’ятником конституцій­но-правової думки, вона проголошувала народження нової, демократичної й правової Франції на місці кризової вна­слідок феодальних пережитків держави. Країна ставала конституційною монархією. Вища влада належала Націо­нальним установчим зборам юридично, а політично - круп­ній буржуазії та ліберальному дворянству. Тоді ще мало що віщувало майбутні жахи і страхіття Великої револю­ції. Нова владна еліта намагалася контролювати суспіль­ну обстановку і убезпечитися від санкюлотських бунтів. 14 червня 1791 року було прийнято закон Ле Шапельє (за прізвищем одного з депутатів), яким заборонялися зібран­ня робітників і ремісників під приводом ліквідації цехів як пережитків станового суспільства: «...Знищення всяко­го роду корпорацій громадян одного і того ж стану і однієї й тієї ж професії є основою французької конституції». Та­ким чином, революційний уряд обмежував свободу зібрань. Тематику декрету 11 серпня 1789 р. щодо руйнування фео­дально-станової системи розвинули декрет про передачу у розпорядження нації земель духовенства (секуляризація церковного майна, передусім земельного) від 24 листопада того ж року, закон про феодальні права 15 березня 1790 р. (у ньому проголошувалося всі пов’язані з кріпосним правом інститути і відносини скасованими без викупу; однак цей же акт визнавав збереження поміщиками земель, а також обов’язок селян нести поземельні повинності та податки).

Важливим досягненням революції стало проведення адміністративної реформи. Колишні провінції, женералі- тети, бальяжі як історичні адміністративно-територіальні одиниці були скасовані. Територія держави була поділена на 83 департаменти, які поділялися на дистрикти, кантони і комуни.

Франція ставала конституційною монархією, однак, склалися обставини, які підштовхували країну до респу­бліканського устрою, не давали завершитися революції. По-перше склалися політичні партії. Найбільш впливовою був якобінський клуб (названий за місцем зібрань - бібліо­текою монастиря святого Якова у Парижі). Він не був єди­ним і час від часу відбувалися розколи. Так, незадоволена радикалізмом опонентів поміркована частина - представ­ники великої буржуазії вийшли з нього і утворили влас­ний клуб фейянів (у літературі часто фельянів, походження назви таке саме, що і якобінці - за місцем засідань - бібліо­текою монастиря Фейянів). Серед самих якобінців сфор­мувалися два угрупування. Більш помірковане (пізніше за назвою особливо представленого у ньому департаменту Жиронда вони стали називатися жирондісти) очолили П’єр Верньйо (1753 - 1793) і Жак П’єр Бріссо (1754 - 1793). Лі­дерами радикально-революційного крила якобінців (вони пізніше отримали назву Гора, або монтаньяри, за місцем розташування у залі майбутнього Конвенту) були М. Ро- бесп’єр, публіцист Жан Поль Марат (1743 - 1793), адвокат Жорж Жак Дантон (1759 - 1894).

У червні 1791 р. сталася так звана Вареннська криза. Король з дружиною спробували втекти за кордон, але були упізнані на кордоні у містечку Варенн й повернуті до столи­ці. Віра в короля у широких масах почала занепадати. Його обвинуватили у зраді й намаганні приєднатися до «білої» еміграції - дворян - прихильників старого абсолютистсько­го ладу. Антимонархічна демонстрація у Парижі 17 липня 1791 р. була розстріляна підрозділами Національної гвар­дії на чолі з Лафаєтом (це дуже негативно відбилося на його популярності як одного з вождів революції). Мірабо помер. На історичну арену виходили нові революційні лідери, про яких ми згадали дещо вище.

Перша у Європі писана конституція великої держави - Конституція королівства Франції була ухвалена Національними зборами 3 вересня 1791 р. Вона складала­ся з преамбули (куди повністю увійшла «Декларація прав людини і громадянина») та нумерованих і не нумерова­них статей, об’єднаних сім розділів: «Основні положення, забезпечені Конституцією»; «Про поділ королівства і про стан громадянства»; «Про державні влади» (найбільший, єдиний мав поділ на глави, всього п’ять, поділених на відділи); «Про збройні сили держави», «Про державні по­датки», «Про відношення французької нації до іноземних націй» (найменший) та «Про перегляд конституційних установлень».

У преамбулі закріплювалися здійснені зміни, зокрема щодо скасування феодальних привілеїв та станів та вста­новлення у Франції представницького демократичного конституційного ладу. Окрім викладених у «Декларації прав людини і громадянина» закріплювалися такі грома­дянські права і свободи: право на рівне покарання за рів­не правопорушення незалежно від особистих властивостей винного; право обирати служителів культу і узаконення цивільного шлюбу; свободу пересування, усного і письмо­вого слова, зібрань (за винятком робітників і ремісників та зборів, які порушують поліцейські закони); свободу звер­нення з петиціями. Встановлювалася конституційна забо­рона видавати закони, які порушують чи чинять перепони конституційним правам і свободам людини.

Певно, більш розширено трактувалося поняття свобо­ди: це не лише не завдання шкоди правам інших, а й гро­мадській безпеці (це могло бути доволі широко трактовано правозастосувачами). Уперше в історії світового конститу­ціоналізму Конституція Франції передбачала і певні соці­альні права і гарантії: турбота про покинутих дітей, вбогих, забезпечення роботою здоровим неімущим, народна освіта як спільна справа суспільства і частково безкоштовна.

Формою правління визначалася конституційна монар­хія. Суверенітет «нації» визнавався єдиним, неподільним, невідчужуваним і невід’ємним (так складалося класичне визначення суверенітету). Король ставав найвищим поса­довцем, очільником виконавчої влади, приносив присягу і діяв відповідно до норми, що «...у Франції немає вищої влади, яка стоїть над законом». Чітко дотримувався прин­цип поділу влад. Законодавча влада мала належати Зако­нодавчим зборам (парламенту), до складу яких не могли обиратися депутати Національних установчих зборів (щоби вони не приймали Конституцію й закони відповідно до власних корисливих інтересів).

Виконавча і судова влада законодавчих повноважень не мали. Остання формувалася шляхом виборів народом на певний строк. Судівництво не могло здійснюватися ані королем, ні законодавчими, ні виконавчими органа­ми, і навіть народом. За взірцем Англії вводився інститут контрасигнатури: документ, підписаний королем, набував чинності лише за наявності підпису прем’єр-міністра. Ос­танній, як і міністри, могли піддаватися суду. Король ко­мандував армією і флотом і мав право відкладального вето (воно долалося у випадку позитивного голосування другим складом Законодавчих зборів).

Принцип рівності, так яскраво закріплений у Деклара­ції, Конституція дещо обмежувала, надаючи виборчі права обмежено із низкою цензів: статевий (лише чоловіки), осі­лості, віковий (25 років і більше), господарський (тобто са­мостійності, прислуга не мала виборчих прав). Складала­ся ступенева виборча система (подібна до американської): один виборщик обирався від 100 активних громадян. Для виборщиків встановлювався додатковий майновий ценз: мати дохід у обсязі оплати 200 робочих днів, або житло­ве приміщення, що приносило дохід, а також володіння на праві власності з відмінністю для міст і сіл. Межа між ними встановлювалася у 6000 осіб населення. Однопалат­ні (аристократія не змогла домогтися для себе створення окремої верхньої палати парламенту) Законодавчі збори обиралися на 2 роки за наступними квотами: 83 департа­менти були репрезентовані 745 депутатами (247 по 3 від кожного департаменту крім департаменту Сени (Париж) - 1, 249 за кількістю населення, 249 - від платників прямих податків). Таким чином, близько трьох чвертей дорослого населення виборчих прав не отримали, що викликало про­тест якобінців.

У новообраних Законодавчих зборах, які прийшли на зміну саморозпущеним Установчим зборам, найширше були представлені жирондисти. Отже, влада була поділена між великою і середньою буржуазією з певною перевагою останніх, які й сформували уряд. Але парламентською мо­нархією Франції цього разу судилося залишатися вже зов­сім недовго. Феодально-реакційне оточення Франції праг­нуло реваншу, недопущення розповсюдження революції на власні землі, реставрації абсолютизму. Одним із основних ворогів революційної Франції була Австрійська імперія. Почала складатися Перша коаліція Європи проти Франції, за спиною якої енергійно діяла Англія (демократія Туман­ного Альбіону була не у захваті від поширення конститу­ціоналізму у Франції, оскільки буржуазно-демократичний лад об’єктивно створював передумови для економічного зростання, потім промислового перевороту, а отже - поя­ві надсерйозного конкурента на європейському і світовому ринках).

Ситуація в країні швидко погіршувалася. У державі розгорялася продовольча криза. Наростала загроза зовніш­ньої агресії, яка втілилася у війні (щоправда її оголосила Австрії 20 квітня 1792 р. сама Франція). Зрада офіцерів - монархістів вела від поразки до поразки. 11 червня Законо­давчі збори оголосили Вітчизну в небезпеці. Усі чоловіки, здатні носити зброю, мали стати до лав війська. У ніч з 9 на 10 серпня над передмістями Парижу пролунав сполох. Почалося повстання, яке швидко призвело до падіння мо­нархії. 10 - 11 серпня Законодавчі збори відсторонили ко­роля від влади і проголосили скликання Національного конвенту (назва була запозичена від Філадельфійського конвенту, який прийняв Конституцію США).

Республіканська перспектива повинна була вкороти­ти віку Конституції 1791 р. Конвент мав прийти на зміну Законодавчим зборам і передусім розробити нову консти­туцію. По суті, це мали бути нові Установчі збори, але ще й завданням врятуватися від зовнішньої агресії та вну­трішньої контрреволюції. Конвент був першим у історії органом, обраним на засадах загального (щоправда лише чоловічого) виборчого права. Кількість виборців зросла удвічі, але явка залишалася дуже низькою. Як і минулого разу, до виборчих дільниць прийшов лише кожен десятий (11.9% проти 10.2%). Серед 749 депутатів за професійним спрямуванням переважали юристи, обмежень для них не було, а отже 75 осіб свого часу засідали в Установчих зборах, а 183 - у Законодавчих зборах. Конвент став законодавчою й виконавчою владою Першої Французької республіки. Жирондисти мали 160 мандатів, якобінці - монтаньяри - 100, решта - майже 500 складали так зване «болото», які не мали партійної належності, чітких принципових позицій і могли схилитися на бік більш аргументованого і красно­мовного виступу чи пропозиції. Влада належала жиронди­стам на чолі з Бріссо, і «болото» підтримувало їх.

21 вересня 1792 року у першому засіданні Конвенту був виданий декрет про скасування монархії й утворення рес­публіки у Франції. Так на Європейському континенті ви­никла перша сучасна республіка (територіально невелич­кі успадковані від Середньовіччя торговельні республіки, такі як Венеційська чи Дубровницька тут в рахунок іти не можуть). Формувалися нові підрозділи Національної гвар­дії, добровольці, мотивовані захищати нову вільну бать­ківщину, поповнювали лави армії. Водночас вийшла на поверхню лють натовпу. Урядовці нічого не змогли заподі­яти, щоби не допустити «вересневу різанину», коли міські низи, керовані подекуди політиками - популістами, вчини­ли самочинні вбивства тисяч ув’язнених у різних фортецях і в’язницях роялістів (прихильників короля). Французька революція ставала все більш кривавою.

Але Конвентові вдалося мобілізувати французький на­род. Австрійські й прусські війська почали терпіти поразки від Французької революційної армії. Зниження рівня зов­нішньої небезпеки стимулювала внутрішню політичну бо­ротьбу, яка точилася між жирондистами і якобінцями, хоча вони належали до одного соціального кола, мали подібні республіканські погляди, але різнилися більшою рішучі­стю, послідовністю других і їх бажанням і діяти в інтересах міської й сільської бідноти, і спиратися на них.

Революційна влада діяла радикально - і щодо пережит­ків старого ладу, і наслідків феодалізму, і католицької цер­кви (держава була відділена від неї). Було навіть започат­ковано нове літочислення і новий календар. Рік поділяв­ся на 12 місяців по 30 днів, 5 оголошувалися святковими. Роки так і називалися: перший рік Республіки, другий рік Республіки тощо. Вирішальне політичне значення мало питання долі короля. 15 січня 1793 р. відбувся суд. Мон- таньяри на чолі з Робесп’єром наполягали на страті «грома­дянина Капета», як почали офіційно називати колишнього Людовика ХУІ. Обвинувальне рішення було прийняте біль­шістю в один голос: «за» смертну кару проголосував 361 де­путат із 721. 21 січня він загинув під ножем гільйотини^[26].

1793 рік став чи не найбільш драматичним в історії Ве­ликої революції. Страта короля прискорила формування антифранцузької коаліції. Командувач французької армії генерал Дюмур’є перейшов на бік ворога, скомпромету­вавши висунувших його жирондистів. Почалися військові поразки. Міжнародна ізоляція, війна, заколоти (федера­лістський та роялістський у департаменті Вандея), еконо­мічна криза, голод, відсутність і дорожнеча продовольства - все це поставило Францію на межу існування. Жирондисти репрезентували переважно провінцію (вони вважали, що один департамент - столичний - не може нав’язувати свою волю решті), монтаньяри - Париж. Хитка рівновага сил з певною перевагою Жиронди над Горою змушувала обидві політичні сили до пошуку небезпечних союзників - перша роялістів, друга - санкюлотів, передусім паризьких.

Конвент відійшов у прагненні революційної доцільнос­ті від доктрини поділу влад, він здійснював і законодавчу, і виконавчу, і судову владу. Подібним чином організовува­лася й адміністрація на периферії. Виконавчі, адміністра­тивні функції здійснювали обирані Конвентом комітети. Найбільш відомими з них стали Комітет громадського по­рятунку та Комітет громадської безпеки. У першому поміт­ну роль відігравав очільник Міністерства юстиції Дантон. Виник і Революційний трибунал, якому випало розкрутити маховик репресій у часи якобінського терору.

Беззастережна впевненість якобінських лідерів, таких як Марат і Робесп’єр у можливості й необхідності жорстких заходів, порушення закону, силових дій, терору заради торжества великої ідеї, радикалізувала їх й спонукала під­німати секції Парижу, які виражали інтереси переважно санкюлотів, впливали на територіальні підрозділи Націо­нальної гвардії, і були вельми самовпевненими у власних можливостях після двох попередніх успішних збройних по­встань. В очах секцій (а їх навесні 1793 року піднялось на підтримку радикально налаштованих якобінців 35 із 48) жирондистський уряд скомпрометував себе. Вони вимага­ли встановлення продовольчого максимуму, звільнення заарештованих представників Комуни Парижу і секцій, зустрічалася навіть вимога надання тимчасово виборчо­го права лише санкюлотам. Підігріла ситуацію погроза з боку жирондистського голови Конвенту (як і в Установ­чих зборах, головування здійснювалося на принципі рота­ції) О. Інара, який погрожував знищити Париж у випадку спроби диктувати свою волю решті департаментів Франції.

26 травня 1793 року на засіданні Якобінського клубу Робесп’єр закликав народ до повстання. 28 числа 33 секції сформували повстанський комітет з 9 осіб. Жирондисти не зуміли зупинити цей процес. Повстання тривало з 31 трав­ня по 2 червня і завершилося поваленням влади жиронди­стів. 29 найбільш видатних їх лідерів були вигнані з Кон­венту й заарештовані. І це був лише початок. Переможці - якобінці зміцнювали свою диктатуру, поширюючи вплив (а згодом і залякуючи!) на «болото» (у французькій літера­турі зустрічається ще назва «рівнина»).

Оцінки цих подій можуть бути різними. Радянські, й взагалі радикальні марксистські історики й історики дер­жави і права із захватом та повагою сприймали і засоби приходу якобінців до влади, і їх послідовність у жорстоко­сті, і їх диктатуру, і якобінський терор, від якого ще довго здригалася вся Європа. У якобінстві черпали натхнення і брали приклад радянські більшовики на чолі з Володи­миром Леніним. Захоплення влади якобінцями не було демократичним, його можна називати і повстанням, і за­колотом, і переворотом. Але всі три великі французькі пов­стання, які обумовлювали перехід від одного етапу револю­ції до іншого, були проявом радикалізації мас, так званого революційного насильства. Революція, яка починалася під гаслом торжества закону і прав людини, поділу влад, при­вела до масових репресій. Вже повстання 10 серпня 1792 р. зупинило послідовність правових дій. Влада у державі була організована і побудована у спосіб, не передбачений Конституцією 1791 року.

Певне пояснення дій монтаньярів бачимо у творах Ма­рата та Робесп’єра. Так, останній говорив у Конвенті про «два океани». Другий - це спокійний, чистий океан за­гального благоденства, справедливості, свободи, рівності - і там мають діяти демократичні цінності, інститути, воно повинно бути гуманним. Однак, для цього необхідно пере­жити шторм, тобто перший океан, який винесе всю піну, весь бруд і очиститься. Це і є революція, а її безпека понад усе. Мета виправдовує засоби. «Залізна рука терору» й на­силля - єдиний засіб врятувати революцію від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Терор розпочався із переслідування не лише монархіс­тів, а й розгрому передусім нещодавніх союзників, револю­ційних ідеалістів - представників Жиронди. Половина із 160 депутатів переховувалася аж до падіння якобінської диктатури, а друга, у тому числі майже всі лідери - заги­нули: чи то на гільйотині за вироком Революційного три­буналу, чи наклали на себе руки, намагаючись уникнути помсти якобінців. Це була справжня політична й фізична розправа однієї політичної партії над іншою.

Ситуація погіршувалася. Влітку 1793 р. вона стала ката­строфічною. На периферії жирондисти розпочали повстан­ня. «Палали» 60 департаментів із 83. Роялістська коаліція невпинно наступала. Був убитий Марат. За цих обставин якобінці прагнули «затиснути» Конвент у своїх революцій­них лещатах, стрімко посилювалася роль Комітету громад­ського порятунку, який виконував функції уряду, контро­лював усі міністерства. Він щомісячно переобирався Кон­вентом у кількості 9 - 16 осіб, і звітував лише перед ним (втім, встановлення якобінської диктатури зробили його фактично непідконтрольним). Подібні ж органи (револю­ційні комітети) утворювалися якобінцями у провінції, де функціонували місцеві осередки якобінського клубу.

Енергійність і рішучість якобінців дійсно були на висо­ті. Певна половинчастість і «розтягнутість у часі» антифео­дальних законів була подолана за півтора місяці. Конфіс­ковані раніше землі емігрантів - роялістів були поділені й надані селянам із розстрочкою виплати на 10 років. Всі феодальні повинності селян скасовані одразу, безвідшко- довно і безумовно. Навіть зберігання феодальних актів на землю каралося каторгою. Общинні землі переходили до селян. Рішенням селянських сходок вони могли бути поді­лені між домоволодіннями. Церковна десятина знищува­лася одразу і без викупу.

Був установлений продовольчий максимум. Але разом з тим, прийшовши до влади на багнетах паризьких робіт­ників, якобінці перестрахувалися від можливості подібних повстань у майбутньому, вже спрямованих проти них са­мих, а отже, не скасували антиробітничий закон Ле Ша- пельє. Для робітників установлювався не мінімум, а мак­симум заробітної платні. Завдання підняття популярності в масах, очевидно, виконували і відомі Вандозькі декрети (початок 1794 р.), якими майно контрреволюціонерів кон- фісковувалося і ділилося між революційними патріотами.

У літературі якобінці часто показуються справжніми лицарями революції (або зловісними людожерами), але ча­сом за популізмом вони не поступалися жирондистам. Так, запропонована ними Конституція 1793 року після уро­чистого схвалення Конвентом була передана на всенарод­не обговорення (в умовах масової неписьменності й селян, і робітників). Це була Конституція для майбутнього «сус­пільного океану». Чинною вона так і не стала.

Вона відкривалася скоригованою «Декларацією прав людини і громадянина». Говорилося вже про суверенітет не нації, а народу, й про його гарантії: «Всякий, хто присвоїть собі верховну владу, належну народу, нехай буде негайно убитий вільними людьми». Щодо прав людини, відзнача­лася нерозривна єдність відсутності гноблення людини і суспільства в цілому. Право на повстання стає найбільш священним з прав і найнеобхіднішим з обов’язків. Підтвер­джувалося право приватної власності.

Встановлювалося загальне чоловіче виборче право, для осіб, які не є слугами і мають 21 рік. Активне і пасивне ви­борче право співпадало, вибори законодавчого органу (од­нопалатного Законодавчого корпусу) мали бути прямими. Законодавчий корпус мав приймати закони (із обов’язко­вим подальшим затвердженням народу - і сьогодні подібне народовладдя у великій і навіть дуже багатій країні забез­печити вельми складно) та декрети, які одразу вступали би в дію. Вперше в історії нового часу робилася спроба ввести в практику законодавства постійний плебісцитарний меха­нізм. Ця ідея якось примирювала теорію Руссо і реальну політичну практику^[27]. Уряд називався Виконавчою радою і мав формуватися за вельми складною процедурою, у якій брали участь і Законодавчий корпус, і зібрання виборщи- ків у департаментах. Всі чиновники і судді мали обиратися громадянами. Як і Руссо, якобінці відкидали теорію поді­лу влад.

Рішучість, енергійність і жорстокість якобінського уря­ду, ефективність і швидкість перетворень на селі викли­кали до життя велику енергію мас, зокрема селянства. Це дозволило створити, очевидно, найкращу армію в тогочас­ному світі: велику, свідому, дисципліновану. Французьким воїнам було що втрачати і було що захищати. Якобінець вчений математик Лазар Карно (1753-1823) виявився ви­датним військовим організатором і полководцем. У рево­люційній армії не було станового поділу, «простолюдини» чи діти дрібного дворянства, низів духовенства могли зро­бити військову кар’єру, спираючись лише на власні здіб­ності й мужність. Одним із них був небагатий провінціал з Корсики Наполеон Бонапарт (1769 - 1821), майбутній ве­ликий полководець й імператор, який у 24 роки став гене­ралом революційної армії. Такими ж були і його майбутні маршали.

Недоречність і невчасність прийняття Конституції (її вступ у дію був відкладений) компенсувалося режимом надзвичайної влади і заходів. До того, поки сільське гос­подарство не відродилося, якобінці відправляли на село продовольчі загони, які конфіскували хлібні надлишки. Фіксувалися ціни і водночас жорстоко каралася спекуля­ція. Елементом «зрівнялівки» були і винайдені якобінцями продовольчі картки, які вони вважали важливим засобом справедливого розподілу харчів. Якобінці скасували раб­ство у колоніях Франції. Їх клуб функціонував як справжня політична партія - із попереднім обговоренням політичних питань, які потім проводилися в життя державними орга­нами, найперше, Комітетом громадського порятунку. На провідну роль у ньому висунувся в цей час Робесп’єр.

На загрози терору і його прояви у жорстокості Вандеї, ін­ших заколотів і повстань якобінці відповіли небаченим ра­ніше політичним терором. Гільйотина проголошувалася го­ловним очищувачем суспільства, каралися не лише вороги, а й політичні опоненти. Все більше спрощення процедури обвинувачення, обмеженість захисту приводили до знищен­ня багатьох впливових осіб, діячів революції попередніх і поточного етапу. Законність, права людини, за досягнення яких підіймалася революція у 1789 р., усе це поступалося революційній доцільності, умоглядному ідеалу доброчин­ності й свободи. Після загибелі Марата головним ідеологом терору залишався Робесп’єр, який за свою принциповість здобув прізвисько Непідкупний. Фанатична відданість іде­алам, власне бачення суспільної моделі й прагнення загна­ти людей «у щастя», вважаючи, що вони, як діти, не зна­ють, що ж їм потрібно, несприйняття цінності життя кон­кретної людини порівняно з абстрактним людством та його щастям, нетерпимість до політичного опонування - все на багато років стало ознаками харизматичного вождя револю­ції. Важливим чинником прихильності вождя якобінців до радикального способу боротьби був і тиск з боку голодних, обізлених, охоплених багаторічною революційною пропа­гандою міських і сільських санкюлотів.

17 вересня був прийнятий «Закон про підозрілих». Він давав можливість свавільно заарештовувати підозрілих у контрреволюції осіб, розкриваючи широкі можливості не лише для революційної доцільності, а й суб’єктивізму, сваволі окремих посадових осіб. Жодних копій документів,

жодних пояснень родинам, інстанційного розгляду не пе­редбачалося. Робесп’єр наголошував: «Справа не в тому, щоб судити, а у тому, щоб уражати», відкрито схвалюючи по суті позасудову розправу, у якій знаходилося місце не лише помилкам, а й свідомому знищенню невгодних. Саме якобінцям належить першість у виникненні сумновідомо- го поняття «ворог народу» - без скільки-небудь зрозумілого й чіткого юридичного роз’яснення змісту цього поняття. Во­рогами народу могли стати і роялісти, і колишні політич­ні опоненти, і навіть вчорашні соратники - як це почало відбуватися в самому середовищі якобінців, що викликало до життя знаменитий вислів Дантона: «Революція пожирає своїх дітей».

Поняття «ворог народу» було введено до вжитку у декреті 10 червня 1794 р., відкриваючи найбільш інтенсивний пе­ріод Великого терору (червень - липень 1794 року). Люди­ну могли засудити до смерті за анонімним доносом, захист у трибуналі не передбачався, як і оскарження. Найближчий соратник Робесп’єра Луї Антуан Сен-Жюст (1767 - 1794) на­голошував: «Ми повинні карати не лише ворогів, але і бай­дужих, усіх, хто пасивний до республіки і нічого не робить для неї». Якобінському терору були піддані не тільки, й не стільки аристократи, а й усі верстви населення. За рік па­нування монтаньярів було страчено близько 12 тисяч чоло­вік, серед них лише чверть були дворянами і священиками, 4 тисячі селянами, 3 тисячі робітниками, а решта (близько 2 тисяч) - літераторами, купцями, юристами, ремісниками.

Показовим є наступний приклад. Видатний діяч амери­канської революції, англієць за походженням, один із бать­ків - засновників США Томас Пейн за покликом серця при­їхав до Франції, активно включився у революційну боротьбу, отримав громадянство і був обраний депутатом Конвенту. Там виступив проти страти короля, яку вважав великою по­літичною помилкою і пропонував вислати Людовіка ХУІ до США, щоб він міг побачити, що таке демократія, і як живуть вільні люди. Така позиція привела його до якобінської в’яз- ниці. У розпал терору влітку 1794 року Трибунал засудив Пейна до страти. У колотнечі масових страт охоронець, який помічав крейдою на дверях камер, кого слід везти на гіль­йотину, випадково не помітив, що двері камери Пейна від­чинені й зробив помітку з внутрішньої сторони. Наступний охоронець зачинив їх і вони стали не поміченими крейдою для тих, хто витягав нещасних на страту. Видатний амери­канський і французький революціонер залишився живий^[28].

Засоби терору застосовувалися і для придушення незго­ди і критики в самому якобінському клубі. До літа 1794 року були розгромлені його праве крило (Дантон та інші, схиль­ні до зменшення обсягів терору в умовах стабілізації зов­нішньої та внутрішньої ситуації) та ліве (Ебер, так звані «скажені», які найбільш тісно співпрацювали з санкюлот- ськими комітетами і секціями Парижу). В умовах терору надзвичайне якобінське законодавство щодо політичних злочинів фактично відтіснило революційний Криміналь­ний кодекс 1791 року на другий план^[29].

Станом на липень 1794 року склалася непроста полі­тична ситуація. Зовнішня та внутрішня криза починали минати, а маховик терору все розкручувався. Звужувала­ся соціальна база влади якобінців. Терор проти однопар- тійців, незадоволення робітників максимумом, обурення селян сваволею місцевих якобінців та вилученням продо­вольства продзагонами, боязнь нечистих на руку соратни­ків (Баррас, Фуше) на розправу, незадоволення родин стра­чених (і знову-таки страта їх членів), чутки про прагнен­ня Робесп’єра до одноосібної диктатури, все це позбавляло його уряд широкої підтримки. Як наслідок 9 термідора за революційним календарем (27 липня) 1793 р. відбулося антиробесп’єрівське повстання (залежно від ідеологічних позицій у літературі називається переворот - цим і будемо користуватися, контрреволюційний переворот, революція, заколот). Він поставив верхівку якобінського уряду поза законом. Її представники були страчені без суду. Великий терор припинився. Але завдяки якобінцям революція за­йшла так далеко (чого ніколи і ніде раніше не було), що повернення до минулого було вже неможливе.

Важливими тут були зміни цивільного законодавства. Так, уперше було поставлено питання про створення ци­вільного кодексу. Право власності визнавалося одним із головних і недоторканним; забезпечувалася свобода тор­гівлі, ремесел, ліквідація корпорацій, вільний обіг нерухо­мої власності (з деякими обмеженнями в період якобінської диктатури); формувалася рівність людей (ліквідація станів, феодальних інститутів); відбулася секуляризація шлюбу. Змінилося правове становище жінки, дітей (по досягнен­ню 21 року батьківська влада припинялася). Змінювалося правове становище позашлюбних дітей. Врешті-решт від­булася ліквідація старої системи цивільного законодавства й утвердження закону як основного джерела права^[30].

Після термідоріанського перевороту (як би він не оціню­вався) революція пішла на спад. Основні досягнення були закріплені, зовнішня загроза знижена, внутрішній терор проти опозиції ослаблений. Влада залишилася все у того ж Конвенту, який потрапив під владу вже третьої після жи­рондистів і якобінців політичної сили. Цей період увійшов у історію як режим Директорії. На першому етапі влада зосередилася в руках Конвенту, де «болото» цього разу під­тримало термідоріанців (під такою назвою увійшли в іс­торію політичні переможці якобінства). Надзвичайне со­ціально-економічне законодавство було скасоване (у тому числі максимум), повністю відновлена свобода торгівлі. Якобінський клуб був розгромлений, скасовані Комітет гро­мадського порятунку, революційні комітети у департамен­тах, Паризька комуна.

Про завершення активної фази революції свідчило при­йняття все тим же Національним конвентом Конституції Франції 23 вересня 1795 року. Вона відображала переляк буржуазії, передусім великої, від подій і наслідків револю­ції. За змістом це була поміркована Конституція, а консти­туційний механізм відзначався громіздкістю. Як і якобін­цями, було внесено зміни до «Декларації прав людини і громадянина», зокрема виключено право опору та додано обов'язки. Виборче право реалізовувалося за ступеневою системою, на цензовій основі, подібно до встановленої Кон­ституцією 1791 року. Законодавча влада мала належати двопалатному парламенту. Нижня палата отримала назву «Рада п'ятисот», до неї обирали суб'єктів виборчого права, яким було не менше 30 років. Верхня палата - Рада ста­рійшин - складалася з 250 осіб не молодших за 40 років. Отже, формально відновлювалася система поділу влад. Верхня палата не обговорювала законопроєкти, вона лише голосувала за розглянуті нижньою палатою. У випадку від­хилення можна було повернутися до документа через рік. Така система знижувала ефективність законодавчої робо­ти. Двопалатний парламент отримав назву Закондавчий корпус. Він шляхом таємного голосування обирав виконав­чу владу - Директорію із п'яти членів. Їй підпорядковува­лися міністри, керівники департаментів, армія і флот.

Директорія правила в обстановці нестабільності, загроз як санкюлотських, так і монархічних повстань. Не додала стабільності й перша практична змова комуністів у історії, яка отримала назву «Змова рівних» на чолі з Гракхом Ба- бефом (1760 - 1797). Вона була розкрита органами безпе­ки. Бабеф обстоював установлення революційним шляхом диктатури меншості з метою повної ліквідації приватної власності. Він був страчений.

Директорія реагувала на загрози з усіх боків. У соціаль­но-економічному житті вона позначалася фінансовими спе­куляціями і махінаціями, казнокрадством, хабарництвом, безправ'ям соціальних низів. Але зовнішня інтервенція тривала. Феодальні імперії та королівства Європи боялися поширення революції на свої території. Загроза Реставра­ції також могла нівелювати здобутки революційних подій. За таких обставин Директорія була приречена.

5.3.2. Держава і право Франції у ХІХ - на початку ХХ століття

Суспільний лад. У горнилі Великої революції склав­ся новий суспільний лад Франції. Скасування аристокра­тичних титулів, феодальних привілеїв, формально-юри­дична рівність, знищення феодальних пережитків у місті (цеховий корпоративний устрій) та на селі (численні вади кріпосницта) - все це створило нову Францію. Тут склався ринок фінансів, сформувалася вільна торгівля, а головне - класи власників у промисловості, ремісництві, сільському господарстві. Підприємництво породжувало зростання чи­сельності робітничого класу.

Французьке суспільство періоду «дикого капіталізму» характеризувалося аморальністю буржуазії, яка відкрито і неприховано прагнула наживи, забитістю й пригноблен­ням робітників, з праці яких шляхом посилення експлуа­тації - подовженням робочого дня, штрафами, зниженням заробітної плати капіталісти намагалися отримати якомо­га більший зиск. Тіснота, бідність, антисанітарія були су­путниками робітників у цей час - адже ані профспілок, ні політичних партій, які діяли б від імені робітничого класу, ні трудового законодавства у цей час не існувало. Життя, побут, інтереси буржуазії, пролетаріату, дворянства в умо­вах, що змінилися, селян, які стали вільними власниками землі - усе це виразно показано у великій французькій лі­тературі ХІХ століття: творах Стендаля, Віктора Гюго, Оно­ре де Бальзака, Еміля Золя.

На зміну родовій аристократії прийшла аристократія статків. Продовжувала формуватися фінансова олігархія. Найбільш енергійні й підприємливі члени суспільства от­римали неможливий у феодально-абсолютистській державі шанс стати заможними, досягти успіху (з не меншими, а то й значно більшими перспективами програти ці «перегони на виживання»). За цих обставин власне правова складова наслідків революції для більшості населення Франції ста­ла набагато важливішою за політико-правову.

За 10 років люди стомилися від гасел, популізму, надій, що не справджувалися, повстань, терору, війн, голоду, кри­зи тощо. Не припинялася війна з феодальними монархія­ми Європи, для яких Французька революція була непоро­зумінням, страшним злочином. Здавалося, страта Людові- ка XVI справила більше враження ніж за півтора століття до того Карла І у Англії. Складалося враження, що револю­ційна машина у світі лише набирає обертів - адже Велика французька революція розпочалася тоді, коли Конституція США ще не була ратифікована усіма штатами. Відтак, для переляканої й заціпенілої у своїй ненависті до революцій­ної Франції Європи мало відмінностей було між владою, скажімо, Комітету громадського порятунку та Директорії.

Постійні війни, нестабільність, загроза реставрації аб­солютизму і феодалізму сформували суспільний попит на сильну владу. Верстви нового буржуазного суспільства були готові поступитися політичними свободами, демокра­тичними цінностями (передусім представницькою демо­кратією) задля збереження, закріплення й гарантування набутого правового статусу, передусім у відносинах влас­ності, зобов’язального права, всього того, що визначало ци­вільний обіг. Склалася потреба у розвиненому праві, з га­лузями, інститутами, правовою визначеністю, презумпцією невинуватості тощо - тобто у сучасному праві.

Війна дозволяла робити визначну кар’єру булочникам, швецям, власникам яток і лавок. Серед них і склалася особистість, яка була породженням революції, не поділя­ла її ідеали але була послідовним прихильником здійсне­них нею соціально-економічних змін. Вже понад 250 років вона є одним із головних предметів дискусій. Мабуть, ніхто інший в історії людства не викликав стільки різноманітно­го, нерідко протилежного ставлення до себе, не породив та­кої кількості літератури, у тому числі наукової, міфів і ле­генд тощо, як Наполеон Бонапарт. Його по-справжньому дивовижні інтелектуальні здібності поєднувалися з фан­тастичною силою волі, працездатністю, прагматизмом і навіть цинізмом. Він міг виказати співчуття, коли йому було вигідно, особливо, коли це стосувалося його головної соціальної основи - армії, але міг спокійно йти на будь-яке кровопролиття і жертви у досягненні цілей. А його особисті цілі часто співпадали з цілями більшості французької нації. Недарма, одягаючи на себе корону імператора у 1804 році (яку він вирвав з рук папи Римського і сам одяг собі на го­лову, показуючи, що не є залежним від Римської курії), На­полеон І юридично позиціонував себе відносно нації, а не держави чи території. Він назвав себе імператором фран­цузів (а не Франції!).

У 26-річному віці очоливши невелику республіканську армію, голодну, погано одягнену і взуту на другорядному італійському театрі воєнних дій, генерал Бонапарт зробив неймовірне. У короткий термін його армія стала не про­сто боєздатною, а найкращою у тогочасній Європі, а низка блискучих перемог над австрійським військом не лише ра­дикально змінила стратегічну ситуацію для революційної Франції, а й стала чинником того, що ім’я молодого генера­ла стало загальновідомим і популярним. Плодами перемог користувалася у політичних інтересах Директорія. Саме в ті роки Бонапарт задався питанням, яке вплинуло на подаль­ший перебіг історії: до яких пір він буде завойовувати землі «для цих адвокатів»? Після першої своєї військової невдачі у Єгипті (коли після низки блискучих перемог він у силу абсолютного домінування британського флоту опинився у скрутному становищі, кинув армію, щоби зайнятися полі­тичними питаннями) він повернувся до Франції й здійснив державний переворот, захопивши фактично одноосібну вла­ду (приховану за шатами демократичних інститутів).

Саме його талант, воля і «сильна рука» об’єктивно про­довжили справу якобінців (яких він переслідував, справед­ливо вважаючи джерелом революційної загрози своїй одно­осібній владі). Зарубіжна історіографія ХІХ - ХХ століття називає Наполеона «завершувачем революції», що це не вірно з суб’єктивної точки зору, і справедливо - з об’єктив­ної. Він добре розумів і усвідомлював переваги нового бур­жуазного ладу, а також те, що завоювання революції саме в соціально-економічній сфері сприймаються більшістю співгромадян як власна кровна справа. Саме тому армії Наполеона мали високу моральну вмотивованість і бойо­вий дух, взаємовиручка, патріотизм, що відіграло принайм­ні не меншу, а скоріше за все більшу роль, ніж небачений в історії людства воєнний та організаційний геній імпера­тора, у тому, що впродовж майже двадцяти років усі фео­дальні держави Європи не могли його здолати у військово­му відношенні. Як відзначав видатний радянський історик Є. Тарле: «Закінчення революції диктатурою Наполеона знаменувало собою передусім перемогу крупнобуржуазних елементів над ремісничим пролетаріатом, над незаможною дрібнобуржуазною масою, над тією плебейською стихією, яка в 1789 - 1894 рр.... відіграла таку велику революційну роль. При цьому власницьке селянство, інтереси якого від спроб феодальної реставрації захищав Наполеон, цілком підтримувало, зі свого боку, його диктатуру»^[31].

Як відомо з курсу загальної історії, небачена боротьба Наполеона з низкою нескінченних коаліцій європейських феодальних держав (яких і матеріально, і військовим шля­хом підтримувала Велика Британія, яка прагнула зберегти монополістичний стан економічного і політичного лідера світу та найбільшої й найпотужнішої колоніальної імперії, не допустити посилення буржуазної Франції до рівня ре­альної економічної й торговельної, а також геополітичної конкуренції) завершилася тим, чим об’єктивно рано чи пі­зно й мала.

З 1814, а після «ста днів» Наполеона^[32] з 1815 року у Франції відбулася Реставрація колишньої правлячої ди­настії Бурбонів. Людовік KVm (новий король, брат стра­ченого революцією) був змушений визнати соціальні змі­ни, революційну трансформацію суспільного устрою. За чверть століття після початку Великої революції ці зміни стали незворотні, як і конституційний лад. Цікаво, що такі абсолютні монархи, як російський імператор Олександр І, який категорично не бажав вводити конституцію у себе, підтримував збереження конституціоналізму у пострево- люційній і постімперській монархічній Франції. Однак, монархічна реакція наростала, що входило в непоборні су­перечності із розвитком суспільства та інтересами різних його верств.

Відвертим реакціонером став наступний король Карл (Шарль) Х, який посів престол у 1824 році. За рахунок плат­ників податків він з казни виплатив компенсацію монар­хістам - емігрантам, у яких свого часу були конфісковані землі, відновив смертну кару за образу католицької релігії. Обмежувалося і без того не широке коло прав людини і гро­мадянина, скасовувалася свобода друку і зборів.

Буржуазія і пролетаріат, як виявилося, за третину сто­ліття повстанські навички ще не втратили. Звичайно, домі­нував і досягав своєї мети підприємницький клас. 27 липня 1830 року на вулицях Парижу спалахнули барикадні бої, у яких взяли участь студенти, робітники, ремісники, дріб­на буржуазія. Наступного дня на їх бік почали переходи­ти солдати, 30 липня король був відсторонений від влади, а 2 серпня підписав зречення престолу.

Настав режим «липневої монархії», яка була втіленням інтересів великої буржуазії, передусім фінансової та адапто­ваної до нових умов частини аристократії. На трон був посад­жений представник королівського дому Луї Філіп. Це була знову-таки конституційна монархія (загальний аналіз фран­цузьких післяреволюційних конституцій див. нижче). Вона спиралася на фінансових магнатів. Це були банкіри, «коро­лі» біржі та залізниць, власники копалень і шахт, комуніко- вана з ними найпотужніша частина земельної аристократії.

Незадоволеною була не лише середня й дрібна буржуа­зія. Особливі підстави для хвилювань були у міських низів, передусім пролетаріату. Нова «липнева» монархія вже за­хищала інтереси крупної буржуазії не так від феодальної аристократії, як від робітничого класу. Протиріччя між ка­піталістами й найманими працівниками в умовах «дикого капіталізму» все більше загострювалися. У 1834 роках по­встали робітники у Ліоні та Парижі. 1846 - 1847 рр. стали часом навіть голодних бунтів.

Республіканізм, сформований у роки Великої французь­кої революції, відродився з новою силою. Складалися нові його потужні течії - такі як соціалістичні теорії Анрі де Сен-Сімона (1760 - 1825) і Шарля Фур’є (1772 - 1837), наби­рали сили анархічний та комуністичний рухи. У 1848 році у Франції склалася глибока соціально-економічна й полі­тична криза. Вимоги відправити у відставку уряд (який на вимогу розширення виборчого права порадив: «Збагачуй­тесь, і ви станете виборцями!») поєднувалися з республікан­ськими гаслами «Свобода, рівність, братерство!» У лютому почалися маніфестації, які швидко набули масового харак­теру. Столична Національна гвардія перейшла на бік по­всталих. На вулицях почали масово будуватися барикади. На придушення були кинуті війська, почалися вуличні бої. Події розвивалися і несподівано, і стрімко. За кілька днів повсталий народ захопив королівський палац, але Луї Фі- ліп на той час вже зрікся і емігрував. 25 лютого 1848 року у Франції була проголошена республіка.

Настав нетривалий період, який отримав назву Дру­гої республіки. Був створений тимчасовий уряд, до складу якого уперше увійшли представники робітничого класу. Очолив його ліберал, поет, журналіст й історик Альфонс де Ламартін (1790 - 1869). Під тиском пролетаріату уряд відновив свободу слова і друку, амністував політичних в’яз­нів, оголосив 10-годинний робочий день. Запроваджували­ся демократичні засади у армії, зберігалася виборність ко­мандирів Національної гвардії. Республіканські гасла су­проводжувалися вимогами соціально-економічних реформ, зниження розмірів податків.

Робітники залишалися невдоволені поверховістю прове­дених урядом реформ. Не задовольняла їх і робота Уста­новчих зборів, які були обрані 23 квітня й розпочали роботу 4 травня. Його склад обирався під контролем місцевих ор­ганів влади (префектів) і був спрямований на представни­цтво буржуазії.

Агітаційна діяльність різноманітних соціалістів, анар­хістів, комуністів робила свою справу, робітники були го­тові боротися далі, вже проти нового уряду. Так революція перейшла в нову фазу - в червні 1848 р. Те, що уряд не створив Міністерство праці, обмежував право подання пе­тицій посилювало спротив. Важливим каталізатором став розгін силою 150-тисячної демонстрації робітників 15 трав­ня 1848 р. Найбільшим осередком концентрації робітничих мас Парижу і водночас джерелом загрози для буржуазного уряду були Національні майстерні. Уряд не знайшов ні­чого кращого, ніж ліквідувати їх і переселити робітників у провінцію. На прохання останніх скасувати це розпоря­дження була отримана негативна відповідь із погрозою за­стосувати силу.

У місті розпочалися криваві бої, яких ще не знала жодна революція. Робітники гинули на барикадах масово, часто разом з дружинами і дітьми. Проти них була застосована армія. Придушення очолив генерал Кавеньяк, ім’я якого увійшло до історії як символ жорстокості у придушенні на­родних мас. П’ятиденні вперті бої повсталих закінчилися поразкою 26 червня. За свідченням сучасників, у ці дні за­гинуло близько п’ятдесяти тисяч парижан, представників низів, передусім робітників і ремісників. Розпочався терор проти повсталих. Слід зауважити, що революція 1848 року стала першою, яка охопила не одну країну, а цілу низку в Європі. Вона отримала назву «весни народів», її події від­бувалися в різних регіонах Австрійської імперії, державах Німеччини (особливо кривавими стали події в Саксонії, зокрема у Дрездені) та Італії.

За новою Конституцією Франції 4 листопада 1848 р. (її аналіз у наступному підрозділі) держава ставала респуб­лікою на чолі з Президентом. Унаслідок виборів ним був обраний спритний політик і демагог Шарль Луї Наполеон Бонапарт (1808 - 1873), племінник імператора Наполеона. Його життєвий шлях був сповнений авантюр, а всесвітня слава дядька не давала спокою, тому він неодноразово вда­вався до безглуздих і безнадійних комічно-фарсових спроб захопити владу. Узурпувати її вдалося вже у 1851 році, че­рез три роки після законного обрання Президентом Фран­ції. Ще через рік внаслідок плебісциту було змінено Кон­ституцію, 2 грудня 1852 р. Франція знову стала імперією з імператором Наполеоном ІІІ.

Так Друга республіка змінилася Другою імперією. Полі­тична еліта в ній репрезентувала фінансову і промислову буржуазію. Демократичні свободи були згорнуті. Імператор висунув гасло: «Імперія - це мир!» Йшлося і про зовнішню, і про внутрішню політику. Така стабільність призвела до зростання економіки. Сукупний дохід держави збільшив­ся за два десятиріччя удвічі, а сума зовнішньої торгівлі у 2,5 рази. Державний лад будувався за взірцем Першої імперії з централізованою одноосібною владою імперато­ра, опорою на власників - передусім велику буржуазію. Це було друге «видання» специфічного типу авторитарного політичного режиму, який отримав назву бонапартизм. З політико-організаційної точки зору бонапартизм є режим особистої влади у суспільстві з ворогуючими політичними угрупуваннями і класами, який спирається у своєму ствер­дженні на підтримку армії та особистий авторитет прави­теля, який претендує на роль арбітра і посередника у взає­мовідносинах між ворогуючими політичними силами (пар­тіями, рухами)^[33].

Авторитаризм, «затискування» суспільства лише за­ганяли вглиб соціальні протиріччя та невдоволення ре­жимом. Економічна кон’юнктура змінилася на гірше вна­слідок і економічної кризи, і невигідної економічної уго­ди з більш промислово розвиненою Великою Британією. Зовнішньополітичні кроки імператора та його уряду теж мудрістю й ефективністю не відзначалися. І взагалі, пле­мінник виявився дуже блідою тінню свого великого дядь­ка. Війна з Пруссією, ініційована Францією, була ганебно програна. Імператор опинився у полоні. 4 вересня 1870 р. Законодавчі збори скинули його. Франція знову стала рес­публікою. Почався період Третьої республіки, який тривав до 1940 року. Розпочалася чергова французька революція. Порівняно з попередніми, особливу роль у ній відігравав пролетаріат і соціалістичні політичні партії, що виступали від його імені.

Спершу після повалення режиму імператора у Франції було створено республіканський уряд народної оборони. Було відновлено громадянські свободи, проведено амністію політичних в’язнів, незважаючи на воєнно-політичну і фі­нансову кризу, полегшено податковий тягар, встановлений суд присяжних для політичних злочинів. Цей уряд ство­рив нові армії й організував оборону Парижу від німецької облоги. На вулицях почалися бої - так, під час повстання робітників 31 жовтня частина уряду була ними захопле­на, доки ситуацію не виправили підрозділи Національної гвардії. Після капітуляції Парижу на підставі загального чоловічого виборчого права було обрано Національні збо­ри. Поруч із урядом, внаслідок самодіяльності робітничих мас та інших широких верств населення, очолюваних соці­алістами та анархістами, у Парижі виникли ще два центри влади: Центральний комітет Національної гвардії та Комі­тет 20 округів.

І у той час, коли Національні збори сформували уряд на чолі з істориком, консервативним республіканцем Адольфом Т’єром (1797 - 1877), Центральний комітет На­ціональної гвардії 26 березня 1871 р. провів вибори до Па­ризької комуни. Спроби Т'єра роззброїти робітників ви­явилися невдалими. Була сформована Генеральна рада комуни у складі 90 осіб. Вона, у свою чергу, склала органи функціонального управління за галузями: комісії (всього десять: військова, продовольства, фінансів, юстиції, гро­мадської безпеки, громадських служб, просвіти, зовнішніх відносин, комісія праці, промисловості й обміну та викона­вча). Остання мала забезпечувати координацію діяльності усіх інших комісій та контролювати її. За зразком якобін­ців часів Великої революції було створено Комітет громад­ського порятунку. Влада Паризької комуни тривала 72 дні й була проголошена марксистами першою в історії людства пролетарською державою, утвореною у ході соціалістичної (на відміну від попередніх, буржуазних революцій). Рада комуни поєднувала в собі законодавчі й виконавчі функції.

Склад Ради комуни був строкатим і суперечливим - від послідовників якобінства до анархістів. Її члени відрізня­лися особистою чесністю й безкорисністю. Передбачалося прирівняти заробіток чиновника до платні кваліфікова­ного робітника. Соціальні заходи мали несистемний і су­перечливий характер: дозволялося не платити комірне з жовтня 1870 р. по липень 1871 р., повернення без викупу предметів побуту і вжитку, закладених у ломбардах, якщо сума не перевищувала 20 франків, заборонена нічна ро­бота в пекарнях, вирахування із заробітної платні тощо. Встановлювався робітничий контроль за підприємствами, залишеними власниками. Церковна власність була оголо­шена народною.

2 квітня 1871 р. між «версальцями» і «комунарами» роз­почалася справжня громадянська війна, яка велася з ве­ликою жорстокістю з обох сторін. Полонені розстрілювали­ся, виник варварський інститут заручників. Провінції не підтримали Паризьку комуну, повстання робітників у Лі­оні, Марселі, Тулузі, Бордо, інших містах були придушені урядовими силами. 21 травня урядові війська увійшли до столиці. Розпочалися жорстокі вуличні барикадні бої, які тривали вісім днів. Німецькі окупаційні війська у події не втручалися, але повернення військовополонених суттєво посилило збройні можливості Версальського уряду. Кому­на програла. Почалися воєнно-польові суди, до яких було притягнено 10488 чоловік із понад 36000 заарештованих. Винних засуджували до розстрілу, каторжних робіт, ув’яз­нення у фортеці. Разом із вуличними боями та безсудними розстрілами втрати прихильників комуни нараховували, за різними підрахунками, від 15000 до 30000 осіб.

Третя республіка стабілізувалася. Франція кінця ХІХ - початку ХХ століття залишалася одним із провідних акторів на міжнародній арені. Тут функціонували інститути демо­кратії, а буржуазний розвиток відбувався на тлі ринкової економіки та складання колоніальної імперії, метрополією якої була Франція. Парламентська історія Третьої республі­ки відзначалася багатопартійністю, постійною політичною боротьбою, суперечностями, часом політичними кризами. Та в цілому демократичні інститути справлялися з ними.

Боротьба основних імперіалістичних держав за рин­ки сировини, збуту, вплив на різні регіони земної кулі не могла обходитися без активної участі Франції, колонії якої охоплювали 55 млн. населення. Як колоніальна імперія Франція займала друге місце у світі після Британської. На світ насувалася справжня катастрофа, небачена раніше - Світова війна, яка розпочалася в 1914 році і метою якої був перерозподіл ринків збуту, морських та сухопутних шляхів.

Державно-правовий розвиток Першої імперії, Другої республіки, Другої імперії та Третьої рес­публіки. Конституційний розвиток Франції періоду Пер­шої імперії, Другої республіки, Другої імперії та Третьої республіки був надзвичайно інтенсивним. Кількість кон­ституційних актів та змін до них протягом ХІХ - початку ХХ століть у Франції не мала собі рівних у цей час. Наполе­он, який захопив владу внаслідок державного перевороту 9 листопада 1899 року (18 брюмера УІІІ року революції), при всій зневазі до конституціоналізму і прагненні одно­осібної влади, не міг обійтися без конституційного оформ­лення своєї влади.

13 грудня 1799 р. конституційним плебісцитом була затверджена нова Конституція Франції. Ця Конститу­ція була найбільш стислою за обсягом (95 статей, майже у 4 рази менше ніж у попередній, Наполеон радив писати коротко і неясно). Встановлювалася складна і заплутана система псевдодемократичних інститутів із апелюванням до римської історії. Детальний аналіз цього акта видаєть­ся недоречним, оскільки він мав здебільшого декоративний характер. Уперше Конституція не містила «Декларацію прав людини і громадянина», але у ній гарантувалося пра­во власності, що спонукало до підтримки майбутнього імпе­ратора різними верствами буржуазії та селянством. Вибор­че право отримували всі чоловіки, які досягли 21 року, але вибори здійснювалися складною триступеневою системою, з системою кооптації (коли сам орган самопоповнювався без виборів), призначення посадовців тощо. Законодавчих орга­нів тепер було аж чотири: Законодавчий корпус, Сенат, Дер­жавна рада і Трибунат. Виконавчу владу формально здій­снювали три консули (реальна влада була лише у першо­го - Наполеона, з 1802 р. знову-таки шляхом плебісциту він подовжив консульські повноваження з 10 років до необме­женого терміну). Вибудовувалася вертикаль адміністрації. Важливим здобутком наполеонівської системи стало запо- чаткування інституту адміністративної юстиції, як чинника обмеження влади урядовців. Спираючись на армію й на власників, придушивши як монархічну, так і якобінську опозицію, амністувавши роялістів - емігрантів, Наполеон стабілізував суспільну ситуацію. Це виявилося для мільйо­нів французів важливішим ніж певні громадянські свободи, обмежені Наполеоном, передусім свобода друку.

Зміни до Конституції 1802 року отримали назву Консти­туції Франції 1802 р. (складалася з 86 статей і була проголо­сована на референдумі 3600000 голосів «за» і 8300 «проти»).

Наполеон продовжував зміцнювати свою одноосібну владу. 18 травня 1804 р. була прийнята нова Конститу­ція Франції, у якій проголошувалися, здавалося б, непо- єднувані речі. Ст.1 відзначала, що управління республікою ввіряється імператорові. Ст.2 називала його персонально - Наполеон Бонапарт, з правом спадкування по чоловічій лі­нії. Імператор отримував право надавати аристократичні титули (як правило, родичам або найближчим соратникам, передусім у військовій справі), створювати власний Двір. Конституція 18 травня 1804 р. створювала конституцій­но-правові основи Першої імперії. Зміни вносилися пізні­ше неодноразово (19 серпня 1807 р. був скасований Трибу­нат, а у квітні 1815 р. Наполеон під час «Ста днів» також вніс зміни до Конституції). Референдум був ще більш пере­конливим (3500000 проти 2500 голосів). Легітимність вла­ди імператора обґрунтовувалася милістю Божою та згодою народу. Були вжиті заходи щодо відновлення дворянства. Зокрема створювалися посади вищих сановників (верхов­ний виборщик, архіканцлер, архіказначей, великий коне- табль і великий адмірал) та великих офіцерів (у тому числі 18 маршалів Франції). Сенат поділявся на дві комісії: комі­сія з особистої свободи і комісія зі свободи преси. Сформува­лася система галузевих міністерств як центральних органів виконавчої влади. На місцях виконавча влада належала префектам у департаментах і супрефектам у округах. Та­ким чином, склалася система виконавчої влади у Франції, яка діяла до середини ХХ століття.

Не менш дивовижною з точки зору теорії конституційно­го права стала і Хартія 4 червня 1814 року, яка стала Кон­ституцією Франції часів Реставрації. Текст Хартії складав­ся зі звернення короля Людовіка XVIII та кількох розділів. Проголошувалася свобода віросповідання, але римсько-ка­толицька церква залишалася державною. Допускалися свобода слова і друку, але обумовлювалася можливість їх законодавчого обмеження у випадку «зловживань». Король визнавався главою держави, верховним головнокоманду­вачем та мав усю повноту виконавчої влади, він був особою непідсудною й недоторканною. Законодавча влада ввіря­лася королеві спільно з двопалатним парламентом. Король мав право законодавчої ініціативи, видання і обнароду­вання законів. Верхня палата парламенту (палата перів) формувалася королем довільно з осіб, які досягли 25 років для участі в засіданні й 30 для права голосу. Нижня - за результатами виборів на основі цензового виборчого пра­ва. Ного мали чоловіки 30 років і старші з майновим цен­зом 300 франків прямих податків на рік. Пасивне вибор­че право належало громадянам 40 років і старше з сумою сплачених податків у 1000 франків на рік. Закон, щоб бути прийнятим, повинен набрати більшість у обох палатах, при цьому засідання верхньої були таємними. У нижній палаті (палаті депутатів) обрання здійснювалося на 5 років з рота­цією щорічно 1/5 складу.

Після перемоги Липневої революції 1830 року була при­йнята нова конституція (Хартія 9 серпня 1830 р.). Це був перероблений більш ліберальний варіант Хартії 1814 р. Католицтво перестало бути державною релігією. Проголо­шувалася свобода слова без обмежень, а влада втратила право створювати органи цензури. Майновий ценз вибор­ців до Палати депутатів зберігався, але визначався вже не конституційно, а законами, а віковий був знижений (актив­не виборче право з 25 років, а пасивне з 30). Завдяки цьому кількість виборців зросла з 90 до 240 тисяч. Повноважен­ня короля були дещо обмежені внаслідок того, що правом законодавчої ініціативи володів тепер не лише король, а й обидві палати парламенту. Офіційним прапором став започаткований революцією і збережений Наполеоном французький триколор (синьо-біло-червоний). Законодавчі акти, які забороняли організацію робітничих союзів та про­ведення страйків, зберігали чинність.

Не в останню чергу це стало чинником піднесення на­родних мас у Революції 1848 року. За розмахом подій, кро- вопролитністю, кількістю жертв її можна було б порівнюва­ти навіть з Великою французькою революцією. Відновлен­ня у Франції республіки було закріплене у Конституції Другої республіки від 4 листопада 1848 року. Вона була розроблена і затверджена Установчими національними зборами, обраними у ході революції і складалася із преам­були і 116 статей.

До недоліків цього акта варто віднести відсутність «Де­кларації прав...» і взагалі відсутність згадки про природні права людини і громадянина (щоправда, вказувалося, що права і обов’язки стоять вище позитивних законів). Замість цього було достатньо неконкретних декларативних речей. Так, проголошуючи Францію республікою, Конституція ви­значало перед нею наступне завдання: «...без нових потря­сінь, лише послідовною і постійною дією законів і установ підняти громадян на вищий ступінь моральності, просвіти і добробуту». Цей акт відсилався до традиції Великої фран­цузької революції («свобода, рівність, братерство»); у осно­ві республіки покладалися сім’я, труд, власність, громад­ський порядок.

Республіка зобов’язувалася охороняти особистість гро­мадянина, його родину, релігію, власність і труд (мала дбати про забезпечення громадян роботою у разі потреби) і зробити доступною освіту, а також підтримку тих, хто не має рідних і не в змозі самостійно працювати. Таким чи­ном, у конституційному акті вперше з’явилася згадка про соціальні права та певні державні гарантії щодо них. На­родний суверенітет також, як і багато інших положень цієї Конституції, окреслювався непевно і розмито: «Верховна влада належить сукупності французьких громадян». Пра­вам громадян приділявся окремий розділ. Найперше, ні­хто не може бути затриманий чи заарештований інакше, як на підставі закону, вказувалася недоторканність житла, належна підсудність і недопуск надзвичайних судів. Забо­ронялися смертна кара за політичні злочини і рабство на всій території, у тому числі в колоніях. Крім права на сво­боду віросповідання, визначалася свобода мирних зібрань і петицій, друку (окремо вказувалася неприпустимість цен­зури). Поруч з непорушністю власності проголошувалася свобода праці й промисловості, а також рівний доступ до громадських посад.

Активне виборче право належало всім французам, які досягли 21 року (пасивне 25), які відповідали цензу осілості у шість місяців. Воно було загальним, прямим і таємним. Таким чином, саме ця Конституція Франції стала важли­вим кроком у просуванні європейської демократії. Збері­гався принцип поділу влад (ст. 19). Законодавча належа­ла обираним на 3 роки Національним зборам у кількості 750 депутатів. Вони були недоторканні й представляли не лише свій департамент, а й увесь французький народ.

Уперше створювалася посада Президента Франції. Він визначався як глава виконавчої влади і мав обиратися на підставі загального прямого виборчого права строком на 4 роки (при цьому на один строк, наступного разу він міг балотуватися не раніш як за 4 роки після закінчення по­вноважень - ст.45). Повноваження Президента були чітко визначені Конституцією, як і правові підстави його взає­модії із Національними зборами, передусім стосовно зако­нодавчої роботи. Встановлювалася також відповідальність Президента, міністрів, агентів державної влади: «Судді Верховного суду негайно збираються; вони скликають при­сяжних у певне місце, щоби ті взяли участь у суді над Пре­зидентом і його спільниками». Дійсність показала, що за­безпечити дієвість Конституції набагато важливіше ніж її створення та проголошення. Вказана досить жорстка норма не спрацювала, коли перший (і останній) Президент Другої республіки Луї Наполеон Бонапарт захоплював владу і ни­щив республіканський лад.

Передбачалася і посада Віце-президента, який мав очо­лювати Державну раду (призначалася на 6 років Націо­нальними зборами, з ротацією половини). Таким чином, бачимо певну подібність до будови вищих органів влади США, але Державна рада не була верхньою палатою пар­ламенту, вона мала законодорадчі функції. Він також мав здійснювати контроль за діяльністю адміністрації. Консти­туція також встановлювала правові засади місцевого само­врядування.

Окремий розділ був приділений конституційним заса­дам судової влади. Очолював її Верховний суд, який оби­рався касаційним судом з числа його членів у кількості 5 осіб та 36 присяжних. Конституційно закріплювалася си­стема судоустрою, а також застосування суду присяжних - у кримінальних справах, і політичних - обов’язково. Ви­значався порядок формування і функціонування мирового суду, судів першої та другої інстанцій, а також Касаційного суду і Державного контролю. Судді призначалися Прези­дентом згідно зі спеціальним законодавством по життєво. Президент же призначав і посадовців прокуратури. Поруч із загальними судами зберігалися й спеціальні: військові, морські, комерційні тощо.

Конституція Франції 1848 р. не довго була незмінною. Прагнучи одноосібної влади Президент Бонапарт після військового перевороту протяг новий її варіант від 14 січ­ня 1852 р. У ній принцип поділу влад вже суттєво поруше­ний. Верховна влада надається Президентові, строк повно­важень якого складає вже 10 років. Лише від нього тепер залежали міністри. Державна рада, складена «з видатних громадян», тепер мала готувати закони і подавати їх пар­ламенту. Той, своєю чергою мав складатися із двох палат: нижньої - Законодавчого корпусу та верхньої - Сенату. Законодавчі функції передавалися також Президенту. За­конодавчий корпус обирався на 6 років загальним голосу­ванням (1 депутат від 35000 виборців) і мав обговорювати й приймати закони. Сенат, який повинен був складатися із найбільш знаменитих громадян і захищати основний за­кон і громадянські свободи. Його чисельність була обмеже­на 150 особами. Сенатори призначалися довічно і мусили обов’язково розглядати всі закони перед їх прийняттям, без їх схвалення закон не міг стати чинним.

До тексту Конституції 1852 року було повернуто «Де­кларацію прав людини і громадянина». Президент ставав верховним головнокомандувачем, серед інших додаткових прав було і право розпускати Законодавчий корпус і при­значати дострокові вибори. Він же був єдиним суб’єктом за­конодавчої ініціативи.

На підставі цього Основного закону була підготовлена Конституція Другої імперії, затверджена плебісцитом, яка вступила в силу 25 грудня 1852 р. Очевидно, з попу­лістських міркувань Наполеон ІІІ вніс у 60-х роках ХІХ ст. кілька конституційних змін, які можна вважати певною мірою ліберальними. Декретом 24 грудня 1860 р. Сенату і Законодавчому корпусу було надано право розглядати і оцінювати політику і діяльність уряду за допомогою віль­но обговорюваного адресу у відповідь на тронну промову імператора. 19 січня 1867 р. депутати і сенатори отримали право запитів до міністрів, а 8 вересня 1869 р. Законодав­чий корпус, поруч із імператором, отримав право законо­давчої ініціативи.

Друга імперія не проіснувала і два десятиліття. Ганеб­на поразка Франції у війні з Німеччиною каталізувала ре­волюцію, яка досить швидко набула рис соціалістичної за гаслами і дійовими особами Паризької комуни. Її основним документом стала «Декларація до французького на­роду» 19 квітня 1871 року. У ній республіка визнавалася єдиною формою правління, сумісною з правами народу, з правильним і вільним розвитком суспільства. У тексті Декларації був помітний анархістський вплив, вона про­голошувала повну автономію комун в усій Франції, а рес­публіка мала стати союзом комун, організованих за прин­ципом Паризької. Гарантувалася свобода особистості, сво­бода совісті й свобода праці. Кожна комуна затверджувала місцевий бюджет, визначала податки та їх розкладку між громадянами та юридичними особами, керувала всіма міс­цевими службами (суд, поліція, освіта, управління май­ном), створювала власні підрозділи Національної гвардії з виборними офіцерами. За умови реалізації такої програ­ми, як видається, могла б скластися згубна децентраліза­ція, яка могла вийти за межі федерації комун. Копіюючи якобінців 1793 року, керівники комуни у даному випадку пішли іншим шляхом, адже головне звинувачення Гори проти Жиронди полягало саме у федералізмі. За таким підходом Паризька комуна була би не урядом, а такою ж комуною, як й інші: «Але в силу своєї автономії і свободи дій Париж залишає за собою право провести у себе, якщо він вважатиме за потрібне». Функції уряду, як і його будова, визначалися дуже загально: центральна адміністрація - зібрання делегатів союзних комун.

Положення Декларації відзначалися неконкретністю. Так, народовладдя мало реалізовуватися шляхом свободи слова, друку і зборів: «Постійна участь громадян у справах Комуни шляхом вільного виразу своїх поглядів і вільного захисту своїх інтересів, гарантувати які повинна Комуна, оскільки на ній одній лежить обов’язок нагляду і забезпе­чення правильного і вільного користування правом зібрань і друку». Помітні й егалітарисьтські (фактичне, майнове зрівняння) риси світогляду керівників Комуни: «...зробити владу і власність загальним надбанням...»

Після жорстокого придушення Паризької Комуни ста­білізувалася Третя республіка. Оскільки в урядових колах склалася певна рівновага республіканців, бонапартистів і роялістів (прихильників старої династії Бурбонів), процес конституювання республіки затягся і так не був заверше­ний. Президентами Третьої республіки були спершу Т’єр (1871 - 1873, пішов у відставку), а потім маршал, аристо­крат (граф і герцог) Патріс Мак-Магон (1808 - 1893). Ця вже літня людина без політичного, а лише з військовим «бекграундом», командувач військом, яке облягало Париж у часи Комуни, погодилася стати тимчасовим Президен­том. Його повноваження були продовжені на сім років (рік терміну не добув у посаді, у протистоянні з республікан­цями склав з себе повноваження). Він був проти республі­канської конституції, але Національні збори прийняли три конституційні акти, сукупність яких отримала неофіційну назву Конституції Франції 1875 року, або Конституції Тре­тьої республіки. З цими актами вона прожила 65 років.

24 лютого 1875 р. був прийнятий «Конституційний закон про організацію сенату Франції», наступного дня «Консти­туційний закон про організацію державних влад Франції», і нарешті 16 липня «Конституційний закон про відносини між державними владами». У останньому містилося засте­реження: «Республіканська форма правління не може бути предметом пропозиції про перегляд». Монархія у Франції, як показав час, назавжди залишилася в минулому.

Законодавча влада належала двопалатному парламен­ту. Виконавчу владу очолював Президент, який обирався Національними зборами абсолютною більшістю голосів на 7 років з правом переобрання. Він також мав право зако­нодавчої ініціативи, міг оголошувати помилування (амніс­тія могла оголошуватися лише законом), розпоряджався Збройними силами, призначав усіх громадянських і вій­ськових посадовців. Він також міг зі згоди Сенату достроко­во розпустити Палату депутатів. Визначалася парламент­ська відповідальність уряду і міністрів, а також порядок контрасигнатури - кожен акт Президента повинен бути скріплений підписом відповідного міністра. Президент укладав і ратифікував міжнародні договори, але оголосити війну він міг лише за попередньою згодою обох палат. Та­ким чином, державний лад Третьої республіки мав суттєві ознаки парламентсько-президентської республіки. Місцеве управління та самоврядування, адміністративно-територі­альний поділ здійснювалися за принципами, закладеними ще Наполеоном І.

Державний лад Третьої республіки на практиці зазнав певних змін. Так, у 1889 р. військовий міністр Жорж Бу­ланже (1837 - 1891) набув великої популярності у армії та суспільстві в цілому. Він прагнув знайти компроміс між мо­нархістами те республіканцями. Оточення підштовхнуло його до рішення про військовий переворот і встановлення особистої диктатури. Заколот провалився, а сам Буланже здійснив самогубство на романтичному ґрунті (після смерті коханої). Ці події призвели до послаблення влади Прези­дента. З 1893 року до Національних зборів постійно входи­ли соціалісти, що розширювало соціальну репрезентатив­ність парламенту. Ослаблення Президента тягло за собою посилення міністерської влади, що в умовах багатопартій­ності призвело до частої зміни урядів унаслідок форму­вання та розпаду парламентських коаліцій (при тому, що формально уряд призначав Президент). За 39 років зміни­лося 48 урядів. На початок ХХ століття склалася доктрина регламентарної влади, яка отримала широку практику за­стосування. Вона полягала у делегованому законодавстві. Уряд отримав право видавати декрети, які при тому, що вважалися підзаконними актами, були насправді декрета­ми - законами. Уряд видавав їх без спеціального делегу­вання парламентом. Якщо останній не скасовував декрети, вони продовжували діяти фактично як закони.

Право Франції ХІХ - початку ХХ ст. Велика фран­цузька революція відіграла визначальну роль у форму­ванні національної правової системи, яка стала основною у романській групі романо-германської правової сім’ї. Склалися нові реалії, які вимагали правового закріплення, упорядкування правового матеріалу та його систематиза­ції. Ліквідація феодальних пережитків, станових перего­родок створили нові відносини власності - головне завою­вання революції. Побудова держави і завдання її ефектив­ного функціонування вимагали регулювання діяльності адміністрації. Позастанове суспільство вимагало і нового врегулювання відносин, пов’язаних із злочином і пока­ранням. Існувала також нагальна потреба упорядкування і систематизації процесуального законодавства. На почат­ку ХІХ століття Франція стала першою у світі країною, де розпочалася системна і всеохоплююча кодифікація права. Непересічну роль у цих процесах відіграв суб’єктивний чинник - особистість Наполеона, який їх ініціював, очолив і довів справу до кінця - вступу новостворених кодексів у законну силу.

Цивільне та торгове право. Французька кодифіка­ція - унікальне явище. Вона не лише упорядкувала систе­му права Франції, поширилася на її колонії, які в наступні історичні епохи стали незалежними державами, що відтво­рювали французьку систему права у власних національних умовах, а й вплинула на всі без винятку подальші спро­би кодифікації права, передусім цивільного, у світі^[34]. Без сумніву, найбільш видатним явищем цього процесу стало створення Цивільного кодексу Франції, введеного в дію 21 березня 1804 р. і чинного (зі змінами) понині.

Наполеон залучив до підготовки кодексу кращих пра­вознавців. У основу було покладено рецепійоване і адапто­ване до сучасних умов римське приватне право; револю­ційне законодавство Франції (понад 14000 законів та ін­ших нормативно-правових актів), збірки звичаєвого права (кутюмів) усіх регіонів Франції. Наполеон Бонапарт взяв безпосередню участь у підготовці всіх статей кодексу, керу­вав процесом його підготовки, відтак з 1807 року Цивіль­ний кодекс Франції отримав другу назву - Кодекс Напо­леона. Завдання, поставлені імператором, є актуальними для будь-якої складної юридико-технічної роботи, у тому числі сучасної. Він вимагав логічності, ясності юридичних конструкцій, зрозумілості для нефахівців. Наполеон гово­рив, що норми Цивільного кодексу повинні сприйматися письменним батьком родини (тобто людиною з початковою освітою).

11 серпня 1800 Наполеон Бонапарт створив урядову ко­місію для підготовки зводу цивільних законів. Ідея цивіль­ного кодексу була актуальною ще в роки революції (так, був створений проект Цивільного кодексу 1796 року), але втіле­на вона була завдяки централізованій авторитарній владі, енергії й особистісним здібностям Наполеона. Складалася комісія всього з п’яти осіб (один з них секретар), вони вико­нали неймовірну за обсягом роботу. У засіданнях постій­но брав участь сам перший консул, який глибоко вникав у всі нюанси. Провідну роль відіграли Франсуа Тронше (1723 - 1806) - один із кращих знавців кутюмів, і знавець римського права Жан Порталіс (1746 - 1807). Фелікс Біго де Преамене (зустрічається Преаменю, 1747 - 1825) і Жак Маллевіль (зустрічається Маваль, 1741 - 1824) належали до найвидатніших суддів свого часу.

Підготовлений проєкт розглядався на засіданнях Дер­жавної ради. Всього йому було присвячено 84 засідання, на 36 з них головою був сам Наполеон.

Завдання логічності й доступності викладення цивіль­но-правової матерії було розв’язано шляхом обрання інсти- туційної структури або інституційної системи. Вона була запозичена із римських підручників з цивільного пра­ва, які мали назву «Інституції». Найбільш знаменитими були «Інституції» Гая, що увійшли як складова частина до Кодексу римського цивільного права Юстиніана Великого. За інституційною системою цивільний кодекс не поділя­ється на загальну й особливу частину (на відміну від пан- дектної системи). Структура була така: особи; речі; спадку­вання, обов’язки. Інституційна система цивільного права стала однією з важливих ознак права романської групи ро- мано-германської правової сім’ї.

У Кодексі Наполеона були сформульовані всі основні принципи французького цивільного права. Крім приписів власне цивільного права він містить чимало норм цивіль­ного процесуального, сімейного права. Низка норм стосу­валася трудових правовідносин. Завдяки цьому значення Кодексу виходить за межі регулювання цивільно-правових відносин, він дійсно став стрижневим елементом системи права Франції. Взірцевою є юридична мова акта. Пере­важна частина статей короткі, лаконічні, місткі. Логіка ви­кладу, чіткість визначень і пояснень та тлумачень інсти­тутів і норм цивільного права робить Кодекс непересічною пам’яткою юридичних думки та техніки. За небагатьма винятками, складні юридичні конструкції римського пра­ва були зрозуміло і ясно адаптовані до проблем власності й цивільного обігу в післяреволюційній Франції.

Кодекс налічував 2281 статтю, об’єднану у три книги. Перший розділ - титул (6 статей), де закладено основи всту­пу французького цивільного законодавства в силу, дію його у часі й просторі. Важливим принципом римського права, втіленим у Цивільному кодексі Франції, було розв’язання справ за аналогією, завдання вирішення прогалин у ци­вільному праві (ст.4). Відмова судді прийняти до розгляду цивільну справу під приводом відсутності у позитивному законі регулювання відносин, пов’язаних із її предметом (або неясності норми) не допускалася. У цьому випадку суддя притягався до відповідальності у судовому порядку.

Перша книга має назву «Про осіб» складалася з 11 титу­лів: «Про користування цивільними правами і позбавлен­ня цих прав»; «Про акти громадянського стану»; «Про місце мешкання»; «Про безвісну відсутність»; «Про шлюб», «Про розірвання шлюбу»; «Про батьківство і походження дітей»; «Про всиновлення і офіційну опіку»; «Про батьківську вла­ду»; «Про неповнолітніх, опіку й емансипацію»; «Про повно­літті, позбавленні дієздатності і про Судову Раду».

Цивільні права набуваються з французьким громадян­ством незалежно від соціального становища. Це було дійсно величне завоювання антифеодальної революції. Позбавити їх можна або разом із громадянством, або в судовому поряд­ку, наводився перелік відповідних правових підстав. Ди­тина, народжена від француза в іноземній державі визна­валася французом. Визначався правовий статус іноземців. Регулювання актів громадянського стану було системати­зовано уперше. Місце мешкання жінки визначалося міс­цем мешкання її чоловіка. Особливо новаторськими були норми, які регулювали шлюб. Цей титул складався з 8 глав і визначав стан і становище осіб, які беруть шлюб, формаль­ні умови шлюбу, перепони укладенню шлюбу, клопотання при визнання шлюбу недійсним, обов’язки, які витікають із шлюбу, взаємні права і обов’язки подружжя, припинен­ня шлюбу, повторні шлюби. Батьки зберігали владу над хлопцями до 25 років, над дівчатами до 21 року. Відповід­но, до настання цього віку вони не могли вступати до шлю­бу без згоди батьків. Закріплювалося домінуюче станови­ще чоловіка. Дружина не лише мала коритися чоловікові, але й не могла без його згоди вчинити цивільний позов, навіть якщо займалася торгівлею. У випадку відмови чо­ловіка такий дозвіл міг надати суддя. Однак, жінка могла заповідати майно без дозволу чоловіка^[35], а також вступити до нового шлюбу через 10 місяців після припинення попе­реднього (для встановлення батьківства, яке тягне за собою правосуб’єктність дітей, які могли народитися після розі­рвання шлюбу).

Друга книга мала назву «Про майно та про різні різ­новиди власності» і була найменшою за обсягом (чотири титули): «Про відмінності у майні»; «Про власність»; «Про узуфрукт»; «Про користування і проживання»; «Про серві­тути або земельні повинності». Ст. 516 поділяла майно на рухоме і нерухоме, далі уточнювалася належність майна до того чи іншого виду. Ст. 544 визначала, що таке власність: право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, якщо воно законодавчо не забороне­не. Єдиною підставою примусового відчуження власності визнавалася громадська користь - із обов’язковим попере­днім матеріальним компенсуванням державою власнику. Узуфрукт означав право володіння речами, які перебува­ють у власності іншої особи, у тій же мірі, що власник, але зі збереженням сутності речей. Сервітути (спільне володіння речами, наприклад, вихід до берега річки, ліс, луки тощо) регламентувалися доволі детально (78 статей). Їх підстава­ми могли бути: природне розташування на місцевості; ви­значені законом зобов’язання; згода власників.

Найбільшою за обсягом була книга третя «Різні способи, якими набувається право власності». Вона складалася із 20 титулів: «Про спадкування»; «Про дарування між живи­ми і заповіт»; «Про договори і договірні зобов’язання»; «Про зобов’язання, які виникають без угоди»; «Про шлюбний договір і взаємні права подружжя»; «Про продаж»; «Про міну»; «Про договір найму»; «Про договір товариства»; «Про позику»; «Про зберігання і секвестр»; «Про алеаторні дого- вори»^[36]; «Про доручення»; «Про правочини»; «Про приму­шення кого-небудь до цивільного правовідношення»; «Про заставу»; «Про привілеї й іпотеки»; «Про примусову експро­пріацію і черговість кредиторів»; «Про позовну давність».

Спадкування регламентувалося детально у 6 главах. Ст.711 вказувала, що право власності на майно набуваєть- ся і передається у спадок, за даруванням між живими, за заповітом чи за зобов’язаннями.

Положення титулу ІІІ книги ІІІ найбільше піддава­лися запозиченням і наслідуванню. Договір визначався як угода, згідно з якою одна чи кілька осіб зобов’язують­ся відносно одного чи кількох інших дати, зробити або не робити що-небудь (ст. 1101). Стаття 1108 визначала умови чинності договору: волевиявлення сторони, яка зобов’язу­ється; здатність до укладення; предмет, який складає зміст зобов’язання; законна підстава зобов’язання. Відповідно, правовими підставами недійсності правочину вказувалися: насильство, омана або обман. Особи, нездатні до укладення договорів: неповнолітні; позбавлені чи обмежені у правах; жінки у шлюбі (у випадках передбачених законом). Гла­ва IV регламентувала умовні зобов’язання; наступна - при­пиненню зобов’язань. Вони погашаються: платежем, нова- цією^[37], прощенням боргу, заліком, злиттям, утратою речі, недійсністю зобов’язання чи розірванням договору судом, дією скасовувальної умови, позовною давністю. Вводилося поняття квазі-договору - зобов’язання, яке виникає без уго­ди (винятково добровільні, можливо односторонні зобов’я­зання особи щодо третьої особи). Ст.1382 визначала: будь- яка дія людини, яка чинить шкоду іншій людині, зобов’я­зує винного до відшкодування шкоди.

Окремо регламентувався шлюбний договір, який укла­дався довільно у межах, залишених законом, і визначав передусім майнові питання. Спільність майна подружжя виникала з реєстрацією шлюбу, але у договорі міг визна­чатися інший час. Якщо подружжя визначало у шлюбному договорі роздільність майна, дружина залишала за собою управління і користування належним їй майном. 41 стаття була присвячена правовому режиму посагу.

Потребами ринкової економіки визначався зміст титу­лу про продаж. Вона визначалася як угода, згідно з якою один зобов’язується передати іншому річ, а той - оплатити її. Продано і куплено може бути все, що не заборонене зако­ном. Продавець зобов’язувався: видати річ і ручатися за неї. Визначалися також підстави і порядок переуступки третій особі тощо. Правила про договір продажу поширювалися і на договір міни. Визначався найм речей і роботи. Договір може укладатися в усній і письмовій формі, наймається як нерухоме, так і рухоме майно. Передбачалося й існування двох видів універсальних або загальних товариств: товари­ство наявного майна і товариство спільних прибутків. Вка­зувався порядок створення, підстави і порядок припинення товариств, у тому числі торгових.

Важливим для розвитку ринкової економіки, підприєм­ництва стало регламентування позик, визначення їх видів (безоплатна позика, або коммодат; споживча або проста по­зика). Допускалося визначення у договорі позики інтересу позичальника (відсотків). Договір зберігання передбачався лише для рухомого майна. Предметом секвестру (переда­ча майна, яке зазнає поділу третій особі для забезпечення інтересів особи, яка виграла судовий спор) є як рухоме, так і нерухоме майно, а сам він міг здійснюватися у договірно­му чи судовому порядку. До алеаторних договорів Кодекс Наполеона відносив страхування, морська позика, ігри та парі, договір про по життєву ренту. Важливе значення для розвитку господарського і фінансового обороту мали титу­ли, присвячені дорученню і поручництву. Угода визнача­лася як договір, а отже мала укладатися у письмовій фор­мі. Угоди не могли оспорювати ся у випадку омани в праві або збитковості, але угода може бути анульована, якщо має місце омана щодо особи (сторони) або предмету угоди. За ст.2071 заставою є договір, за яким боржник передає річ кредитору для забезпечення боргу. Застава рухомого май­на це заклад, нерухомого - антихрез.

Серед найбільш важливих розділів Кодексу особливе значення має титул, присвячений привілеям та іпотекам. У його обговоренні особливо активну участь брав Напо­леон. Згідно зі ст.2092 особа, яка має особисті зобов’язан­ня, повинна їх виконати за рахунок усього свого рухомого і нерухомого майна, у тому числі майбутнього. Привілеї та іпотеки, які мали законні підстави, піддавалися визна­ченій Кодексом черговості вимоги. Привілей (на відміну від феодально-станового розуміння) - це право, яке надає

переважне право вимоги кредиторові перед іншими креди­торами, також іпотечними. Іпотека - це речове право на нерухоме майно, призначене для виконання зобов’язання. Це право є неподільним. Іпотека має три види: законна, судова і договірна.

Особливе значення має титул ХІХ, який передбачав право кредиторів на задоволення вимог за рахунок при­мусового продажу майна боржника. Він визначав поря­док і розподіл грошових сум між кредиторами. Згідно зі ст. 2204 кредитор вправі вимагати примусового вилучення: нерухомого майна і його належностей, визнаних нерухомі­стю, належних на праві власності боржнику; майна в нату­рі, належного боржнику за узуфруктом. Ст. 2218 відсилала до цивільного процесуального законодавства щодо порядку і способів розподілу коштів за нерухоме майно.

Завершував Кодекс титул «Давність», який складався з п’яти глав. Давність є засіб набуття чи звільнення (прав і обов’язків чи від прав і від обов’язків) протягом певного проміжку часу і відповідно до умов, визначених законом. Неможливо відмовитися від строку давності. Для того, щоб набувати за давністю, необхідно володіти річчю тривалий час і безперервно, без порушень і відкрито. Давність може припинитися або природнім шляхом, або у цивільно-право­вому порядку. Давність не поширюється на неповнолітніх і недієздатних осіб, а також подружжя, строк давності об­числюється днями, а не годинами. Розділ V встановлював загальні й приватні строки давності залежно від характеру правовідносин, їх суб’єктного складу і враховуваних зако­нодавцем різних юридично значущих дій^[38].

Цивільний кодекс Франції виявився, безумовно, резуль­татом найбільш вдалої в історії юриспруденції кодифіка­ції цивільного права. Про феноменальний вплив Кодексу свідчить те, що його норми й інститути зазнали широкої рецепції в усьому світі. Протягом 200 років існування Ци­вільного кодексу понад 70 країн або майже повністю скопі­ювали його, або взяли за основу більшість з його ключових положень^[39]. Наполеон добре усвідомлював значення здійс­неної за його ініціативи кодифікаційної роботи: «Моя прав­дива слава полягає не в тому, що я виграв сорок битв; Ва­терлоо затьмарить у пам’яті нащадків інші перемоги... Але що не забудеться і буде жити вічно, так це мій Цивільний кодекс».

Буржуазний лад, ринкова економіка, підприємни­цтво у післяреволюційній Франції забезпечувалися також нормами Торгового кодексу Франції (більш точна наз­ва - Комерційний кодекс), який був прийнятий у 1807 р. і вступив у силу 1 січня року наступного. Він слугував до­повненням до Цивільного кодексу, складався з чотирьох книг: «Про торгівлю взагалі»; «Про морську торгівлю»; «Про неспроможність і банкрутства»; «Про торгову юрисдикцію». Дві останні відносилися до так званого формального пра­ва - визначали порядок дій у конкретних ситуаціях. До Ко­дексу входили як матеріальні, так і процесуальні норми.

Джерелами Торгового кодексу стали торговельні звичаї та відповідні ордонанси часів абсолютизму. В його основі лежали принципи свободи і рівноправності. При тому, що інститут юридичної особи не був створений, на практиці ця обставина частково компенсувалася визнанням учасником комерційних правовідносин колективних суб’єктів трьох типів: товариство під спільною назвою; командитне і ано­німне (фактично акціонерне). Норми, які були вміщені до Цивільного кодексу, у Торговому не дублювалися (поря­док укладення і виконання угод, купівлі - продажу тощо). Разом з тим, були вміщені правила про маклерів, біржо­вих агентів, купецькі книги, комісіонерів, гарантії інтере­сів банків і бірж. Відзначалося, що у випадку прогалин, відсутності врегульованих відносин рішення мали прийма­тися на підставі торгових звичаїв. А у випадку, коли таких звичаїв немає, джерелом ставало цивільне законодавство. На початку ХІХ століття Торговий кодекс Франції отри­мав поширення у низці європейських країн, на яких мала вплив імперія Наполеона.

Кримінальне та кримінально-процесуальне пра­во. Кодифікація нового позастанового кримінального пра­ва у Франції відбулася раніше ніж цивільного, ще у роки Великої революції. У французькій правовій традиції точ­ний переклад назви Кримінального кодексу Каральний (Пенальний), однак функції він ніс саме кримінального закону. Як і у інших галузях права європейських країн, у французькому кримінальному праві домінували природ­но-правові доктрини. Революція з її зламом станових су­спільних перегородок, ліквідацією феодальних відносин та їх пережитків, виникнення демократичних інститутів, ідеї свободи і юридичної рівності, гуманізму - все це сприяло піднесенню публічного права, зростання його значення на тлі традиційно більш розвиненого приватного права.

Залежність виду, розміру й тяжкості покарання від со­ціального становища особи - це було одним із огидних про­явів феодальних відносин і феодального права - привілею. Недарма таку популярність не лише у передреволюційній Франції, а й усій Європі мала комедія Бомарше «Одружен­ня Фігаро», у якій талановитий і порядний простолюдин пошив у дурні аристократа - графа. Відтак, питання но­вого карального законодавства було вельми актуальним з самого початку Великої французької революції. Вже у на­казах виборців третього стану депутатам Генеральних шта­тів у 1789 р. значне місце відводилося змінам криміналь­ного законодавства. Ставилося і питання його кодифікації, оскільки джерела кримінального права були різноманітні, заплутані, суперечливі. Це й римське публічне право, і зви­чаєве право, і судова практика, й королівські ордонанси (закони). Склалася суспільна потреба у юридичній рівності перед кримінальним покаранням, його гуманізації, ска­суванні уявних складів злочинів (відьмацтво, чаклунство тощо), об’єктивного поставлення (коли каралися невинні особи, наприклад, члени родин злочинців та тих, хто був ними визнаний). Суспільство не хотіло надалі миритися зі злочинами проти релігії, «добрих вдач», інших, які перебу­вали у релігійній чи моральній сфері.

У освічених колах Франції велику роль відігравали гу­маністичні погляди просвітників. Надзвичайно популяр­ним серед прогресивного дворянства і буржуазії було вчен­ня про злочин і покарання італійського гуманіста Чезаре Беккаріа (1738 - 1794), викладене у книзі «Про злочини і покарання». Саме ним було закладені підвалини сучасної доктрини кримінального права: пропорційність, співроз- мірність злочину і покарання, персональна винність вчи­неного, передбачуваність діяння законом (його караність), обмеження застосування смертної кари, відмова від тортур і калічницьких покарань, індивідуалізація покарань; зву­ження судового розсуду приписами закону.

Ще одним важливим чинником формування французь­кого кримінального права було канонічне право. Так з’яви­лися, наприклад, інститут осудності (неосудна людина не могла бути притягнена до відповідальності й тим більше страчена за нормами канонічного права католицької цер­кви, адже головне завдання - спасіння душі - для такої людини неможливе, адже вона не може сповідатися і пока­ятися), дійового каяття тощо.

Про актуальність докорінної реформи кримінального законодавства свідчить, зокрема, те, що Ж. П. Марат приді­ляв йому велику увагу (ним був підготовлений «План кри­мінального кодексу»). Жорстоко не карати дрібні злочини (наприклад, крадіжку, яка часто обумовлена соціальними явищами, злиднями, голодом тощо, за неї у Франції також передбачалася смертна кара), з одного боку, витрачати всю силу авторитету влади на дрібниці, а й «...множити злочи­ни,...штовхати злочинців на останні крайнощі».

Робота над Кримінальним кодексом тривала в Установ­чих зборах паралельно із розробкою Конституції 1791 р. З доповіддю про основні принципи і положення проекту Кодексу перед депутатами виступив представник якобін­ців професійний юрист Луї Мішель Лепелет’є (1760 - 1793), який відіграв провідну роль у створенні першого в сучасній історії людства кримінального кодексу. Новації він стисло виклав наступним чином: 1) кожен кримінальний кодекс повинен бути гуманним; 2) покарання повинно бути спів- розмірне зі злочином; 3) природа злочину і природа пока­рання повинні співвідноситись; 4) всі особи повинні бути рівні перед законом, який карає або захищає; 5) кожному злочину повинно відповідати точне і визначене покаран­ня; 6) покарання повинно бути тривалим; 7) покарання має бути публічним (виховним для інших); 8) покарання слід відбувати там, де вчинено злочин (для сприйняття гро­мадськістю). Перші п’ять позицій були основними, решта три - додатковими. Лепелет’є уперше з трибуни Установ­чих зборів проголосив, що головна мета кримінального по­карання - виправлення злочинця. У нормопроєктній роботі зі створення Кримінального кодексу великий вплив мали положення «Декларації прав людини і громадянина».

Кримінальний кодекс Франції був прийнятий 25 ве­ресня 1791 р. Він передбачав кримінальне покарання лише за найбільш тяжкі злочини. Інші віддавалися до сфе­ри відання виправної поліції та місцевих органів влади. У тому ж 1791 р. були прийняті Кодекс сільських комун, Ко­декс муніципальних і виправних покарань. Кримінальний кодекс складався з двох частин. Перша - про судові вироки, друга - про злочини і покарання. Злочини також поділя­лися на дві групи: 1) проти публічних інтересів; 2) проти приватних осіб. Загальними рисами Кодексу стали прин­ципи законності, формальної рівності усіх перед законом, відповідності покарання тяжкості злочину. Йому також були притаманні спрямованість на точність і виправність кримінальних покарань.

При оголошеному гуманізмі Кодексу, він відзначав­ся жорстокістю покарань (як й інші норми кримінального права молодої буржуазії, що тільки-но перемогла), переду­сім спрямованих на захист права власності. Смертна кара передбачалася у 48 випадках (до революції 115) і виконува­лася винятково гільйотинуванням. Передбачалося 8 видів покарань: страта, тримання в кайданах, тримання у гамів- ному будинку, обмеження свободи, ув’язнення, депортація з країни, зменшення прав, накладення ошийника (два останніх вважалися ганебними і мали виконуватися біля ганебного стовпа). Смертна кара виносилася за більшість умисних вбивств.

Зникли склади уявних злочинів (єресь, святотатство, магія), пов’язані з кримінально-правовим захистом від­купників. Додалися нові: злочини проти зовнішньої без­пеки; злочини проти внутрішньої безпеки; злочини проти конституції; злочини проти закону й авторитету влади; посадові злочини. Залежно від виду злочину і його тяж­кості кримінальна відповідальність наставала або у 16, або у 20 років. Кваліфікація злочинів здійснювалася під впливом значних пережитків феодального і канонічного права: злий умисел нерідко важив більше, ніж об’єктивна суспільна шкода вчиненого. Так, при покаранні за крадіж­ку цінність вкраденого жодним чином на його тяжкість не впливала. Уперше започатковувався своєрідний інститут реабілітації засуджених. Вони могли відновити свої пра­ва через 10 років після завершення строку покарання за умови дворічної осілості при підтвердженні благонадійної поведінки сертифікатом муніципалітету. В умовах якобін­ської диктатури Кримінальний кодекс 1791 року швидко втратив актуальність і значення. Приватними законами і декретами вводилися нові склади злочинів, переважно політичних, і всі вони каралися смертю.

Майже паралельно з роботою над Цивільним кодек­сом, Наполеон (з 1801 р.) створив комісію з обізнаних осіб, кращих юристів, адвокатів для розробки проєкту нового Кримінального кодексу. Її фактичним головою став адвокат і письменник Гі Тарже (1733 - 1806). Звичайно, за трудоміст­кістю ця робота була значно менш об'ємною, ніж підготовка Цивільного кодексу. Проєкт був готовий вже у 1804 р. Од­нак, один з кращих юристів країни консул Жан Жак Камба- серес (1753 - 1824) виступив проти збереження у ньому суду присяжних, вважаючи що цей інститут дискредитованим у роки якобінського терору роботою в революційних три­буналах. Обговорення проєкту призупинилося до 1808 р., коли під проводом імператора була вирішено підготувати два окремих кодекси: кримінальний і кримінально-проце­суальний. Робота над останнім просувалася швидко, і вже того ж року він був прийнятий, що стало важливим чин­ником становлення галузі кримінального процесу в подаль­шому в багатьох країнах Європи і світу.

20 лютого 1810 р. Кримінальний кодекс Франції був схвалений і вступив у дію з 1 січня 1811 року. Він також отримав назву Кримінального кодексу Наполеона. Його об­сяг складали 484 статті, об'єднані у чотири книги: «Про по­карання кримінальні й виправні та їх наслідки»; «Про осіб караних, звільнених від відповідальності та відповідаль­них за злочини і проступки»; «Про злочини, проступки і їх покарання»; «Про поліцейські порушення і їх покарання». У основі змісту лежали принципові положення, викладені ще Тарже. Перше: кінцева мета закону не в стражданнях винного, а попередженні злочинів. Наступне: гуманність вимагає помірності й по можливості м'якості покарання. Далі. Законодавець керується філософськими висновками, але має справу з реальними фактами, які він змінити не може. І четверте: коли видаються закони для суспільства, слід мати на увазі суспільство, яке воно є, а не яким може бути. Думається, ці думки французького правника зберіга­ють актуальність і сьогодні.

Кодекс 1810 року «задав стандарт» подібних кодифіка­ційних актів; він фактично (таких назв і визначень у його тексті немає) поділявся на загальну (принципи розрізнен­ня діянь і осіб, які підлягають покарання за законом, це положення перших двох книг) і особливу (3 і 4 книги, нор­ми для оцінки караних кримінальним законом діянь) ча­стини. Кодексом була започаткована традиція розрізняти злочини за ступенем тяжкості покарання. Вони відповіда­ли трьом видам покарань: поліцейські (штраф, нетривале ув’язнення тощо); виправні (якщо є надія на виправлення злочинця - ув’язнення у виправному будинку на строк, тимчасове припинення певних прав, штраф); болісні та ганебні (особливо небезпечний злочинець - страта, без­строкові каторжні роботи, депортація, строкові каторжні роботи, гамівний будинок). Поруч з буржуазним за сутні­стю додатковим покаранням у вигляді конфіскації майна залишався такий пережиток жорстокості феодальних часів як таврування.

У основі доктрини Кодексу лежало уявлення про зло­чин, як про прояв шкідливого для суспільства спрямуван­ня волі людини. Як наслідок, будь-яка співучасть у злочи­ні каралася так само, як і виконання, але співучасники не каралися смертю. Суб’єктом злочину визнавалася будь-яка особа. Для злочинців молодших 16 років передбачалися більш м’які покарання, або ж половинне покарання від належного тим, хто мав 16 років. Мали місце обмеження покарань і для осіб старших за 70 років. У цілому, що сто­сується умовно загальної частини Кодексу, він був значно більш прогресивним порівняно з іншими тогочасними кри­мінальними законами в інших країнах.

Кодекс передбачав невиправдано широке коло складів злочинів, які каралися смертю (їх нараховувалося 30, серед найбільш тяжких - батьковбивство, до якого прирівнював­ся замах на життя імператора). Відновлювалася скасована в республіканський період довічна каторга, страта з попе­реднім відсіченням руки, депортація в колонії й громадян­ська смерть. Зросла кількість складів злочинів, спрямова­них проти власності. Авторитарний режим створював собі можливості для широкого розсуду в політичних справах. Так, у розділі про державні злочини додалися слабко фор­малізовані склади: заклики у публічних промовах чи пося­гання на зміну форми правління. Але винятково прогре­сивним у Кодексі було те, що він уперше виключав із кри­мінально-правової практики тілесні покарання.

Регресивною, фактично феодальною за сутністю (серед­ньовічною) була відмова від пом’якшуючих обставин, і вза­галі помітне нехтування суб’єктивною стороною складу злочину. Загальні положення Кодексу передбачали мож­ливість повного звільнення від кримінальної відповідаль­ності у випадку необхідної оборони, щоправда, на відміну від Кодексу часів революції, визначення цього поняття не було. У випадку злочинів проти особистості підставою для звільнення від покарань був стан неосудності у момент вчинення злочину, дія нездоланної сили, протидія не пра­вовим діям жертви. Знову-таки Кодекс уперше на принци­пово нових підставах систематизувалися всі карані діяння, забезпечив відповідність просвітницьким засадам кримі­нально-правової науки (розумне і помірковане законодав­ство на принципах природного права).

Щодо умовно особливої частини можна відзначити на­ступне. Злочини і проступки проти публічних справ були найбільш важливими. До них входили злочини проти зовнішньої безпеки - заколоти, посягання на життя і здо­ров’я імператора чи членів імператорської фамілії, змови, замахи на розв’язування громадянської війни (санкція у вигляді смертної кари або тяжких покарань); злочини проти конституції - посягання на виборчі права громадян, посадові злочини (каралися у більшості випадків ганебни­ми покараннями); злочини і проступки проти публічного миру - фальшивомонетництво, підробка цінних і приват­них паперів, хабарництво, зловживання владою тощо; створення злочинних спільнот (як правило, так само суворі покарання, не дозволялося самодіяльне утворення това­риств більше 20 осіб без спеціального дозволу уряду). Другу групу складали злочини проти приватних осіб (проти осіб і власності). До перших відносились: вбивство, поранення, членоушкодження, наклеп, образа; окремо виділялися по­сягання на моральність (зґвалтування, перелюбство, пору­шенні сімейних устоїв). Цікаво, що чоловік за утримання коханки в подружньому будинку карався штрафом, дружи­на за будь-яку зраду - тюремним ув’язненням. Більш де­тально були виписані злочини і проступки проти власності, що свідчить про буржуазний характер цього Кримінально­го кодексу, захисту ним інтересів підприємницького кла­су, ринкових відносин. При крадіжці, як і раніше, вартість украденого не впливала на караність. До видів криміналь­но-правового захисту економічних відносин уперше було віднесено: розкриття комерційних і промислових секретів, контрафакція (незаконне присвоєння) чужих промислових або літературних творів. Заборонялися також страйки різ­ного роду і різної мети.

До порушення поліцейських правил були віднесені різ­номанітні правопорушення, які переважно відповідали критерію незначності: розведення вогню в неналежному місці, порушення правил дорожньої їзди, поштових пра­вил, мір і ваг та ін.

Саме життя вимагало внесення змін до Кримінально­го кодексу Франції 1810 року. У 1832 р. було скасовано таврування і відсічення руки перед стратою батьковбивці. У 1854 р. - вкорінений у середньовіччі інститут громадян­ської смерті. У 1885 р. було запроваджене умовне звільнен­ня, яке первинно застосовувалося до осіб, які відбули поло­вину терміну покарання у в’язниці, але не стосувалося осіб, засуджених до довічної й строкової каторги, а також депор­тації. Як і Цивільний (хоча і в дещо меншій мірі), Кримі­нальний кодекс Наполеона виявився напрочуд стабільним. Час від часу до нього вносилися зміни з тим, щоби уникну­ти застарілих положень, але в цілому Кодекс був чинним аж до 1992 року.

Одночасно з Кримінальним кодексом 1 січня 1811 року набрав чинності й Кримінально-процесуальний кодекс Франції 1808 року. Спільне походження з Кримінальним кодексом забезпечило подібність їх за духом і підходами. Кримінально-процесуальний кодекс складався з книг: «Про судову поліцію і посадових осіб, які здійснюють її повноваження»; «Про правосуддя». Одними з головних до­сягнень цього акта стало те, що, по-перше, це був перший кримінально-процесуальний кодекс, а по друге, він втілив у конкретні норми принципи і положення «Декларації прав людини і громадянина». Щоправда, мали місце і пе­режитки феодального кримінального процесу. Зберігався дореволюційний інквізиційний процес. Низка науковців класифікують закріплений Кодексом кримінальний про­цес як змішаний - змагально-розшуковий. Так, інквізицій­не (формально-розшукове, письмове) досудове слідство змі­нювалося в суді вже змагальним процесом, який вже був сучасним і більш демократичним - гласним і усним. Разом з тим, відгомоном розшукового процесу і на цій стадії було право голови втручатися в судове слідство, впливати на нього, спрямовувати у потрібне русло. Слідство контролю­валося спеціальними слідчими суддями. Слідство здійсню­вало таємно. Обвинувачення у суді підтримував прокурор.

Предмет дискусій, які змусили приймати Криміналь­ний процесуальний кодекс окремо від Кримінального - суд присяжних - був збережений, але вердикт приймався не одноголосним рішенням журі, а більшістю. Присяжні оби­ралися зі списку, складеного префектом, до якого входили повноправні громадяни, які досягли 30 років і належали до однієї з семи категорій: члени виборчих колегій; 300 най­більших платників податків департаменту; посадовці, при­значені імператором; особи, які займаються наукою; нота­ріуси; банкіри, міняли, купці, торгівці; державні службов­ці із заробітком не менше 4000 франків. Ніхто не міг бути присяжним у справі, у якій він брав участь як посадовець судової поліції, свідок, експерт або сторона процесу.

Кодекс формував і струнку систему судових органів. Взагалі, трьом видам правопорушень, закріплених у Кри- міняльному кодексі, відповідали три види судових органів, вони ж складали систему інстанцій. Поліцейські правопо­рушення були підсудні мировому судді. Він розглядав дріб­ні кримінальні та цивільні справи. Згідно зі ст. 9 мировий суддя і мер міста виконували функції поліцейського суд­ді, а спільно з поліцейськими комісарами, жандармськи­ми офіцерами, сільськими і лісовими вартовими. Більш значні справи розглядав трибунал першої інстанції, який мав колегіальний склад, але засідав без присяжних. Апе­ляційний суд переглядав рішення трибуналу по суті. Він був колегіальним з присяжними, і мав дві палати - з кри­мінальних і цивільних справ. Судову систему очолював ка­саційний суд, єдиний на всю державу.

Як і всім кодексам, створеним в часи Наполеона, Кри­мінально-процесуальному кодексу Франції випало стати взірцем для кримінального процесуального законодавства низки країн.