§6.7. Сербія (Республіка Сербія)
До Першої світової війни південнослов’янські народи перебували у складі Австро-Угорщини. Національні держави існували лише у Сербії і Чорногорії. Взагалі Сербія розглядалась як своєрідний центр об’єднання південних слов’ян.
Не випадково саме Сербія ставала головним ворогом Австро-Угорщини на Балканах, і саме Сербії було пред’явлено ультиматум у зв’язку з убивством нащадка австрійського трону, а також Сербії 28 липня 1914 р. було оголошено війну, яка дуже швидко стала світовою. У грудні 1914 р. сербський уряд оголосив на засіданні скупщини декларацію, за якою головна мета війни - «звільнення і об’єднання всіх наших невільних братів:сербів, хорватів, словенців».Поразка Австро-Угорщини у Перший світовій війні прискорила розвиток національно-визвольного руху на території Сербії. Помітною подією стало скликання 5 жовтня 1918 р. народного віча у Загребі. До його складу увійшли депутати від виборних органів самоврядування Хорватії, Боснії, Герцеговини, Словенії, Істрії і Далмації. 29 жовтня 1918 р. віче проголосило утворення незалежної від імперії Габсбургів держави словенців, сербів і хорватів. 1 грудня 1918 р. делегація народного віча вручила звернення до принца-регента Олександра I про об’єднання. 4 грудня 1918 року Олександр I проголосив утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. 28 червня 1921 р. в день святого Вида Установчі збори прийняли Конституцію, яка отримала назву Видовданської. Королівство проголошувалось конституційною, парламентською і спадковою монархією. Сербсько-хорвато-словенська мова ставала державною. Запроваджувався принцип єдиного громадянства, закріплювалися права людини на особисту свободу, недоторканість життя і житла, на працю, відпочинок, свобода совісті, друку, зібрань. Державна влада організовувалась згідно з принципом її розподілу на три гілки. Законодавча - виконувалась спільно Королем і Народною скупщиною, виконавча - Королем, який здійснював її через призначуваних відповідальних міністрів, судова - судами від імені Короля.
До речі, Король здобував значні повноваження - затвердження і оприлюднення законів, призначення державних посадовців, право помилування, представництво державі на міжнародній арені, скликав Народну скупщину і розпускав її за згодою кабінету міністрів, також запроваджувалась процедура контрасигнації. Народна скупщина обиралась шляхом загального, прямого, рівного виборчого права при таємному голосуванні на чотири роки. Право законодавчої ініціативи мали Рада міністрів і окремі міністри за дозволу Короля і депутати скупщини. Закон оприлюднювався виданням відповідного указу Короля після контрасигнації міністрів. Міністри призначались Королем і відповідали перед ним і Народною скупщиною. Скупщина мала права скасувати укази урядової влади. На місцях створювалась система органів самоврядування: у 33 областях - обласні збори та обласний комітет, у повітах - повітові збори і повітовий комітет. Обласне управління очолював великий жупан. Суди проголошувалися незалежними, не допускалось створення надзвичайних судів. Спадкові і сімейні справи мусульман розглядалися шаріатськими судами. Вищою касаційною інстанцією ставала касаційна палата у Загребі, яка розглядала спори щодо компетенції між адміністративною, цивільною, військовою і судовою владою і спори між загальними судами і адміністративними. Судді касаційних і апеляційних судів призначалися Королем за пропозицією міністра юстиції. Отже дослідники вважають, що у наслідок прийняття Видовданської конституції 1921 р., Королівство сербів, хорватів і словенців ставало централізованою державою на чолі з королем династії Карагеоргієвичів. Монарх зберігав сильні важелі впливу на всі інші органи влади. Водночас документ не відповідав прагненням хорватів і словенців щодо надання їм автономії. Ця ситуація підштовхувала супротивників Конституції до її перегляду, загострювала ситуацію в країні і ускладнювала досягнення компромісу між представниками південнослов’янських народів.6 січня 1929 р. король Олександр І здійснив державний переворот.
Його Маніфест констатував, що лише монарх, володіючи усією повнотою законодавчої і виконавчої влади, є здатним вивести державу з кризи і забезпечити народну єдність. Проголошувалося призупинення дії Конституції 1921 р., розпуск парламенту, політичних партій, скасування принципу незмінності суддів і перехід влади до рук голови держави. Королівським декретом ліквідовувалися органи місцевого самоврядування і перехід їх під контроль державних комісарів. Назва держави встановлювалась Югославія. Але економічна криза і невдоволення населення примусили владу у 1931 р. до певних маневрів - проголосити Югославію спадковою монархією. 3 вересня 1931 року король Олександр ввів октройовану Конституцію, тобто пожалувану монархом без обговорення громадськістю і без проведення референдуму. За основним законом відновлювалася діяльність двопалатного парламенту у складі скупщини і сенату. Вибори до скупщини (нижньої палати) були відкритими, але кандидати виставлялися за урядовим списком. Половину сенаторів обирали виборці, другу половину призначав Король. Король міг призупинити дію Конституції, вирішував долю законопроектів, за якими депутати на знаходили згоди. Королівським указом бюджет набував сили, навіть якщо парламент його не узгоджував. Виконавча влада вручалася монарху, а уряд був перед ним відповідальним. На початку 30-х рр.. Король дозволив діяльність югославської національної партії, яку створили за його ініціативою. Адміністративна реформа поділила територію держави на адміністративні одиниці - бановини (чисельність змінювалася від 5 до 9), які не відповідали національно-регіональній специфіці, але мішаний склад населення на території кожної з бановин, ускладнював прояви сепаратизму. Народи об’єднувалися під спільною назвою - юго- слави, що повинно було підкреслити національну єдність країни. Практично повністю скасовувалися буржуазно-демократичні свободи, в державі встановлювалась диктатура, і влада Короля ставала необмеженою. Для захисту військово-монархічного режиму створювався Державний суд. В підсумку Конституція 1931 р. запровадила військово-політичний режим і узаконила принцип центризму у міжнаціональних відносинах і в системі державного устрою.Після початку Другої світової війни югославське керівництво проголосило про нейтралітет своєї держави. Але ситуація навколо Югославії стрімко загострювалась - поразка Франції у травні 1940 р., напад Італії на Грецію, приєднання Болгарії до нацистської коаліції у березні 1940 р. - Югославія опиналася в оточенні військ Третього рейху і його сателітів. Німеччина перейшла до прямих загроз, що примусило уряд Цветковича-Мачека зробити поступки і, підписавши 25 березня 1941 р. у Відні відповідний протокол, приєднатися до Троїстого пакту. Така політика примусила населення до спротиву - 27 березня 1941 р. військові вчинили державний переворот, усунувши уряд і принца-регента Павла. Королем проголосили Петра II, а уряд очолив Душан Симович, командувач військово-повітряними силами Югославії.
Нацистська Німеччина відповіла миттєво - з 6 по 17 квітня розпочалися бойові дії проти Югославії. Операція «Покарання», внаслідок якою був підданий бомбардуванню Белград, призвела до капітуляції Югославії, уряд і Король емігрували до Греції. Подальша доля югославських земель склалась по-різному. Окремі регіони увійшли до складу Італії і Німеччини, інші знаходились під контролем окупаційної адміністрації. Частину Воєводини отримала Угорщина, інша її частина - Банат - проголошувалася особливою територіальною одиницею, тому, що населення складалось переважно з німців. До Болгарії приєдналась частина Македонії, Косово і частина Східної Сербії. Сербія підпала під контроль командуючого німецькими військами. Створювалось незалежна держава Хорватія до якої входили Боснія і Герцеговина, на цій території розташовувалися нацистські частини, і вона контролювалася представниками фашистських держав. Тобто Югославія, як самостійна і єдина держава зникла з політичної мапи Європи. Під час Другої світової війни в Югославії набув широкого розмаху партизанський рух.
У листопаді 1942 р. тут утворилася Народно-визвольна армія (НВА) Югославії під командуванням комуніста, хорвата за національністю Йосипа Броз Тіто. Створене у 1942 р. Антифашистське віче народного визволення Югославії проголосило себе вищим законодавчим і виконавчим органом влади й утворило тимчасовий уряд на чолі з Тіто. Новий уряд, насамперед, націоналізував промислові підприємства та провів аграрну реформу.У листопаді 1945 р. після виборів до Установчих зборів (скупщини) влада повністю перейшла до рук комуністів, було ліквідовано монархію, проголошено утворення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ). До її складу увійшло шість республік: Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина, та два автономні краї - Воєводина та Косово. Прийнята в січні 1946 р. Конституція ФНРЮ узаконила однопартійну систему.
Тіто проводив самостійний від СРСР політичний курс. Так, без погодження зі Сталіним він надавав допомогу грецьким комуністам, пропонував створити Балканську федерацію. Але головною причиною радянсько-югославського конфлікту стало запровадження в Югославії на межі 40-50-х років дещо іншої, ніж у СРСР, моделі суспільного розвитку - «самоврядного соціалізму». Тіто згорнув кооперування села, розпустив нерентабельні кооперативи і повернув землю власникам-селянам. Було припинено прискорену індустріалізацію, підприємства передано в управління трудовим колективам. Поширилися ринкові відносини. Комуністична партія була реформована у Союз комуністів Югославії (СКЮ) за національно-територіальним принципом. З 1963 р. країна стала називатися Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ). У1974 р. була прийнята нова Конституція СФРЮ, що ввела в країні інститут президентства. Президентом СФРЮ довічно обрали Й. Тіто, який у цьому самому році став довічним головою Союзу комуністів Югославії.
Однак весь час діяла «міна сповільненої дії» - міжнаціональні суперечності у СФРЮ й протиборство 6 республік і 2 автономних країв за державні пости, розподіл коштів, більшу самостійність тощо.
Особливо обмежувалися права албанців, переважно мусульман за віросповіданням, які компактно проживають в автономному краї Косово. У1981 р. там відбулися заворушення, що спалахнули з новою силою навесні 1988 р.Після смерті президента СФРЮ Тіто у 1980 р. був запроваджений інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на 1 рік ставав представник кожного з 8 суб’єктів федерації. Однак кожне нове керівництво використовувало власні повноваження, як правило, на користь своєї республіки або краю. Зокрема особливо загострилися суперечності між Сербією (православні) і Хорватією (католики) з питань контролю над Югославією. В республіках дедалі гостріше ставилося питання про самовизначення.
На виборах 1990 р. до республіканських парламентів перемогли прокомуністичні сили. Це означало гальмування ринкових реформ і згасання надії на перетворення Югославської федерації на конфедерацію. Кульмінація кризи і початок розпаду СФРЮ припадали на червень 1991 р., коли Хорватія і Словенія проголосили свою незалежність. У 1992 р. таке саме рішення прийняли Боснія та Герцеговина і Македонія. У квітні 1992 р. на уламках СФРЮ було утворено Союзну Республіку Югославія (СРЮ), до складу якої увійшли Сербія і Чорногорія. Сербія під гаслом збереження федерації розпочала війну з Хорватією.
Хорватські серби проголосили утворення на території Хорватії незалежної республіки Сербська Крайна. Поступово війна між Хорватією і Сербією поширилася на територію Боснії та Герцеговини. Мусульмани, які проживають не суцільно, а анклавами (регіонами), проголосили Боснію та Герцеговину мусульманською державою (1992). Немусульманське населення почало шукати допомоги у сусідів - сербів або хорватів, тому бойові дії розгорілися на всій території колишньої Югославії. У конфлікт були втягнуті й миротворці ООН, і війська НАТО. У 1995 р. під тиском англо-американської дипломатії в США було підписано Дейтонську угоду, що погасила вогнище громадянської війни. Протягом 1996 - 1998 рр. ситуація на Балканах нормалізувалася. Однак становище в регіоні ускладнилося внаслідок шовіністичної політики Сербії, яку очолили колишні комуністи, а також сепаратизму косовських албанців, які вимагали приєднання до Албанії. На початку 1999 р. ситуація досягла такої гостроти, що НАТО змушене було вдатися до крайніх заходів - застосувати військову силу і здійснити бомбардування Югославії.
На президентських виборах у СРЮ (у складі Сербії та Чорногорії) у вересні 2000 р. (президент С. Милошевич склав повноваження президента) перемогу здобув професор Белградського університету В. Коштуница. У червні 2006 р. конфедерація держав Союз Сербії та Чорногорія розпалася. 28-29 жовтня 2006 р. на референдумі було прийнято Конституцію Сербії, яка замінила Основний закон 1990 р. В січні 2007 р. відбулися вибори в парламент країни - Скупщину, 250 депутатів якої обираються на 4-річний термін.
20 жовтня 2007 р. була затверджена Конституція Чорногорії, відповідно до якої Чорногорія, яка відокремилася від Сербії, проголошувалась вільною демократичною державою соціальної справедливості, побудованою на засадах верховенства закону. Президент обирається на п’ятирічний термін на загальних прямих таємних виборах. Законодавчу владу здійснює однопалатний парламент - Скупщина. Виконавчу владу здійснює уряд, склад якого затверджує Скупщина за поданням президента.
Словенія, яка вийшла зі СФРЮ та отримала незалежність у 1991 р., стала у травні 2004 р. членом НАТО та ЄС. Глва Словенії - президент, який обирається кожні 5 років. Виконавчу владу забезпечують президент і кабінет міністрів, який призначається парламентом.
Конституція Хорватії була проголошена 25 червня 1991р. Хорватія - унітарна держава, парламентська республіка з президентською формою правління. Законодавчим органом є двопалатний парламент, який складається з палати округів і палати депутатів. Глава держави - президент.
Боснія та Герцеговина проголосила декларацію про незалежність від Югославії в березні 1992 р. Законодавча влада належить двопалатному парламенту - Скупщині, що складається з палати представників і палати народів. Депутати обираються на 4 роки. Виконавчу владу здійснює тріумвірат президентів (серб, хорват і боснієць).