Правоздатність і дієздатність фізичних та юридичних осіб

Здатність людини бути суб'єктом права не є її біологічною власністю. Людина може бути наділена цією здатністю, обмежена в ній або взагалі її позбавлена. Здатність особи бути суб'єктом права називається правоздатністю.

Спеціального терміна, який би міг виразити поняття «правоздатність», у тому значенні, як ми його розуміємо сьогодні, римляни не знали. Вважають, що найбільше категорії правоздатності у сучасному розумінні відповідало поняття, що позначалося у римському праві терміном caput. У сучасному цивільному праві правоздатність - це здатність особи мати права та нести обов'язки.

У Стародавньому Римі для визнання її юридичною особистістю (особою) було недостатньо простого фізичного існування. Для того щоб індивіду була надана правоздатність, необхідно було, щоб його положення відповідало трьом станам: стану свободи (status libertatis), стану громадянства (status civitatis), сімейному стану (status familiae).

Стан свободи (status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався той, хто народився від вільних батьків. Згодом почали визнавати вільною також особу, яка народилася від вільної матері та невідомого батька. Нарешті, статусу вільного набував і той, хто був народжений від матері, яка зачала рабинею, але у період вагітності набула свободи (волі). Стан свободи був головним, базовим при визначенні правоздатності особи. Якщо людина є вільною, то вона вже має певний (мінімальний) обсяг правоздатності.

Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є римським громадянином, а не чужоземцем. У Римі не всі вільні люди мали однаковий обсяг правоздатності. У найдавніші часи тільки римські громадяни мали правоздатність у всіх сферах. Чужоземці, навіть і вільні, не мали політичних і майнових прав. Відсутність правоздатності чужоземців саме у сфері приватного права негативно впливала на цивільний оборот, що розвивався, особливо з поширенням зовнішньої торгівлі Рима.

Саме у сфері зовнішньої торгівлі римському громадянину доводилося вступати у договірні відносини з чужоземцями, вирішувати спори, що виникали з таких договорів. У зв'язку з цим у принцип безправності чужоземців було внесено ряд вилучень. У ІІІ ст. н. е. формально була проголошена рівність у правоздатності всіх вільних людей. Насправді повного рівноправ'я не відбулося. Зокрема, нерівність була спричинена виникненням у період імперії станів, що супроводжувалося прикріпленням до професій (сенатори, вершники, військові, міські декуріони чи куріали, торговці, ремісники, селяни).

Зміст правоздатності - це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа. Повна правоздатність особи у сфері приватноправових відносин складалася з двох основних прав: права укладати законний шлюб, який регулюється римським правом (ius conibii), і права бути суб'єктом усіх майнових правовідносин, зокрема право торгувати (ius commercii). Крім того, можна вважати, що до змісту правоздатності необхідно також віднести право робити заповідальні розпорядження та одержувати за заповітом (ius testamentii).

Момент виникнення правоздатності. Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатності особа набуває з моменту її народження (так саме це питання вирішується й у сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людську подобу.

Крім того, у римському праві існувало правило, що дитина, яка була зачата, але ще не народжена, визнається суб'єктом прав у всіх випадках, якщо це відповідає її інтересам.

У Римській державі тривалий час не існувало жодної системи реєстрації, яку можна було б порівняти із сучасними системами реєстрації актів цивільного стану. Доведення подій, пов'язаних із народженням, життям та смертю людей (суб'єктів), здійснювалося на підставі приватних заяв. Тільки починаючи з II ст. н. е. будь -який громадянин був зобов'язаний сповіщати про народження своїх дітей спеціальних чиновників як у Римі, так і у провінціях.

Людина припиняла існування зі смертю і не лише фізично, а й як суб'єкт права. Отже, правоздатність особи припинялася зі смертю. Римське право дало розширене тлумачення цього положення. Так, до фізичної смерті людини прирівнювалися продаж у рабство; полон; засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Хоча у цих випадках людина не припиняла свого існування, але вона позбавлялася правоздатності, тобто припиняла своє існування як суб'єкт права. Якщо в подальшому така людина отримувала свободу (наприклад, поверталася з полону), то її правоздатність відновлювалася, але не завжди у тому ж обсязі, що раніше.

Утрата чи зміна одного зі станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли такі ступені применшення (обмеження) правоздатності:

- мінімальне (capitis deminutio minima) - втрата окремих прав у зв'язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході в іншу сім'ю для отримання спадщини);

- середнє, медіальне (capitis deminutio media) - втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для одержання у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

— максимальне (capitis deminutio maxima) - повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала через зміну статусу свободи (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, продажу в рабство тощо).

Джерела римського права не містять категорії, подібної до поняття дієздатності у сучасному розумінні. Утім, виходить, що для участі у правовідносинах особі недостатньо було мати тільки правоздатність, вона повинна бути здатною здійснювати певні дії, що мають юридичні наслідки. Римляни визнавали дієздатність у галузі приватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридичну правоздатність чи ні. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю чи не мали її взагалі, наприклад підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договорів було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias.

Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку, статі, хвороби, негідної поведінки особи тощо.

Дієздатність людини наставала не з народження, а з моменту досягнення нею певного віку. За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних (infates

- діти до 7 років); обмежено дієздатних (impuberes - хлопці віком від 7 до 14 років та дівчата - від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки з 14, а жінки - з 12 років).

Impuberes мали право самостійно здійснювати такі правочини, які призводили лише до набуття ними певних благ без жодних витрат чи встановлення обов'язків. Для здійснення інших дій необхідно отримати дозвіл опікуна в момент вчинення правочину.

Набуття повної дієздатності пов'язувалося у римському праві з досягненням особою віку статевої зрілості. У юстиніанівський період було закріплено правило, що статевозрілими (puberes), а отже й дієздатними є чоловіки з 14 років, а жінки - з 12 років. Ці особи мали право самостійно здійснювати будь -які правочини, вчиняти інші юридичні дії та нести відповідальність. В останні роки республіки претор на прохання цих осіб надавав їм можливість відмовитися від укладеного правочину, якщо він був явно невигідний для них. При цьому як правовий наслідок застосовувалася реституція (restitutio), тобто сторони поверталися у первісний майновий стан.

У Стародавньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за статевою ознакою. Жінка визнавалася частково недієздатною та підпадала під опіку свого батька, чоловіка, його pater familias, іншого родича чоловічої статі, як зазначав римський юрист Гай, унаслідок свого природного «легкодумства». Тільки в юстиніанівському праві обмеження дієздатності жінок були скасовані.

Хвороба людини або фізичні вади також могли впливати на обсяг її дієздатності. За загальним правилом фізичні вади людини аж ніяк не позначалися на її здатності вступати у приватні правовідносини. Однак глухі, німі, глухонімі особи не могли вчиняти правочини шляхом стипуляції (s^h^at^), тобто в усній формі. Значно більший вплив на обсяг дієздатності мала психічна хвороба. Так, душевнохворі (furiosi, dementes) та недоумкуваті (mente capti) визнавалися недієздатними. Вони не могли вчиняти будь-які правочини під час хвороби. Їм призначався піклувальник. Однак жодного юридичного акта щодо визнання їх абсолютно недієздатними не видавалося. У момент прояснення ці особи вважалися дієздатними.

У Римі істотно обмежувалися у дієздатності так звані марнотратники, тобто особи, які не здатні дотримуватися необхідної міри у витрачанні належного їм майна. Своєю негідною поведінкою ці особи створювали загрозу повного розорення і позбавлення своєї сім'ї та нащадків засобів до існування.

Окремо треба згадати приниження честі, як обставину, що відбивалася на правоздатності та дієздатності. Існували такі види приниження честі: ганьба (infamia) та погана репутація (turpitudo). Infamia наставало у разі засудження особи за злочин, за серйозне приватне правопорушення, що вважалися негідною, непорядною поведінкою. Могло також бути наслідком присудження за позовом із фідуціарного правочину (договори поруки, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). Особи, які визнавалися безчесними, не могли представляти у процесі інших осіб, вступати у законний римський шлюб, були обмежені у праві на одержання спадщини тощо.

Опіка (tutela) та піклування (cura). У разі якщо особа не могла самостійно здійснювати свої права, їй призначали опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями. Опікун, як правило, призначався над малолітніми і жінками, а піклувальник - над душевнохворими, марнотратниками та неповнолітніми.

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі вимоги. Вони мали бути забезпечені майном, викликати впевненість у своїй чесності, порядності, безкорисливості, турботі та користуватися повагою у суспільстві.

Головним їх обов'язком було піклування про майнові інтереси своїх підопічних, тобто про цілість, збільшення і розумне використання майна. Опікуни та піклувальники турбувалися також про особу підопічного, його здоров'я, розвиток, виховання. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося непорядним вчинком і призводило до безчестя.

У римському праві існувало три види зміни правоздатності:

- capiHs dominutio maxima. Це найбільші зміни, які вели до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати (це була втрата особистих і майнових прав).

- стан громадянства (status civitatis) Зміни в цьому стані приводили до зміни громадянства. Ці зміни правового статусу називалися середніми (capitis dominatio media) і впливали лише на обсяг прав.

- сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris) - члени сім'ї (підвладні), бо знаходилися під владою глави сімейства (pater familias). Capitis dominutio minima - наставали із зміною сімейного стану.

Правоздатність як здатність бути носієм певних прав - виникала з моменту народження. Зразу треба зазначити, що римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності.

Отже, правоздатність виникала з моменту народження. Але в деяких випадках і до народження (в спадкових справах). Момент народження (який має юридичне значення) римські юристи визнавали - відділення дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала.

Припинення правоздатності: смерть людини; продаж у рабство; полон; засудження до такого покарання, як довічна каторга.

Повна правоздатність наставала за наявності свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (pater familias).

Правосуб'єктність = правоздатність + дієздатність.

Наявність правоздатності - лише одна сторона правосуб'єктності.

Правоздатність лише наявність прав, а скористатися ними самостійно особа може при наявності ще й дієздатності.

Дієздатність - це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати на них.

Дієздатність настає з досягненням певного віку, а також залежить і від інших обставин. Чинниками, які впливали на дієздатність, були:

I. громадянська честь, якої можна було позбавити. Розрізняли повне позбавлення честі (результат покарання судом і пов'язане з втратою громадянства) і сті - могло наступати у таких формах:

а) infamie - безчестя, яке наставало внаслідок засудження за злочин або порушення договорів доручення, товариства, схову; в результаті

порушення деяких правови норм, які стосуються шлюбу;

б) turpitudo - безчестя таврування ганьбою певних дій особи або її способу життя. Ця форма безчестя була підставою суттєвих обмежень в галузі спадкування;

в) infestobilis - наступало тоді, коли особа брала участь при укладенні договору як свідок, а в суді відмовлялася засвідчити цей факт. В результаті infestobilis особа не могла виступати більше в подібній ролі, що обмежувало її дієздатність.

II. Обмеження за статтю. Жінки в Римі обмежувалися в дієздатності. І лише

за законодавством Юстиніана було встановлено рівноправність чоловіка і жінки.

III. Обмеження за релігійною приналежністю. За християнських імператорів обмежувалася правоздатність язичників та єретиків.

IV. Вікові обмеження. За віком дієздатність громадян поділялася на три групи:

а) недієздатні (діти до 7 років) - infantes;

б) дівчата з 7 до 12 років, хлопці з 7 до 14 років - обмежено дієздатні.

Могли вчиняти дрібні правочини. Для здійснення правочинів, спрямованих на припинення прав або виникнення обов'язків, то потрібна була згода опікуна. Правочини, здійснені без згоди опікуна, забов'язували неповнолітніх тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою.

в) дієздатні, але неповнолітні (повноліття наставало у Римі в 25 років) - особи жіночої статі з 12 до 25 років; чоловічої - з 14 до 25 років. Вони могли укладати угоди, але уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити

претора визнати її недійсною і провести двосторонню реституцію (повернути в попереднє становище). З ІІ ст. н.е. таким особам почали призначати піклувальників.

V. Обмежувались в дієздатності або не були дієздатними особи психічно хворі, із значними фізичними вадами (вадами слуху, зору, мови) недорозвинуті.

VI. Обмежувалися в дієздатності марнотратники, які не здатні розумно розпоряджатися своїм майном. Їм призначались піклувальники.

VII. Деяке обмеження дієздатності залежало від постійного місця проживання.

3.