Право володіння. Види володіння

Володіння (possessio), будучи одним із найдавніших інститутів римського права, визначається як фактичне панування особи надріччю, поєднане із наміром мати предмет володіння цілком для себе.

Виникнення володіння пов'язане із освоєнням вільних земель, а джерела римського права, як і відомі римські юристи, вказують на походження терміна possessio від sedere, що має значення сидіти або посідати. Тобто захоплення римськими родами і громадами переважно родючих земель сільськогосподарського призначення, посідання на них і обумовлювало виникнення та розвиток цього правового інституту. Закони ХІІ таблиць не тільки дозволяли захоплення таких земель, а і вказували, що дворічний строк добросовісного володіння перетворює володільця в цивільного власника. Це правило поширювалося й на інші речі, але термін добросовісного володіння для набуття права власності на ці речі становив один рік.

Вважалося, що володіння складають такі два елементи: 1) об'єктивний (corpus possessionis) - фізичне володіння річчю; 2) суб'єктивний (animus possessionis) - вольовий елемент - особа вважає дану річ своєю.

Якщо перший передбачав наявність володільницької волі, тобто намір володіти річчю для себе, то другий - реальне володарювання над предметом, можливість у будь- який момент здійснити певний потрібний суб'єкту вплив на річ. Як зазначав відомий римський юрист Паул, володіння це єдність двох елементів - «corpus» і «animus». Фізичне панування особи над річчю як таке є відношенням до предмета володіння, без виникнення будь-яких відносин щодо цієї речі з боку третіх осіб, що підкреслює виключність володіння. З цих підстав речі, які перебували в спільному користуванні, наприклад вода, повітря, публічні речі, не могли бути предметом володіння. Панування над предметом володіння повинно мати постійний характер, отже, фрагментарна, «моментальна» можливість впливу на річ, хоч вона і має винятковий характер не породжує володіння.

Якщо річ перебуває у певної особи, але вона не ставиться до неї як до своєї, то це не є володіння (відсутній суб'єктивний елемент), а держання (detentio).

Володіння, яке ґрунтується на праві, є правом власності. І володілець, і держатель - мали річ фактично, але володілець мав волю володіти річчю від свого імені, не визнаючи над собою влади іншої особи; а держатель має волю володіти від імені іншого.

Держатель міг мати такий захист від чужого імені, тобто через власника (основна відмінність). Володіння від держання відрізняється правовою основою, залежно від того, що є підставою володіння чи держання (чи купівля-продаж чи договір найму).

З найдавніших часів для визначення фактичного панування над річчю достатньо було доторкнутися до неї рукою чи тілом. Щодо рухомих речей (наприклад, тварини в лісі) це було схоплення та тримання речі в руці. При заволодінні земельною ділянкою, крім вступу на ділянку та її освоєння, необхідно було також відмежувати її від сусідніх земель, вжити заходів щодо охорони ділянки. У класичну епоху обов'язковість тілесного захоплення предмета володіння витісняється простим оглядом речі, особливо це стосувалося великих за площею земельних угідь. Особа з будь -якого високого місця оглядала ділянку, маєток, будинок і цим засвідчувала свій статус володільця. Відомий юрист Цельс казав про передачу володіння полем, яке можна охопити поглядом з вежі.

Фактичне володіння річчю повинно являти усталені, зміцнілі відносини особи до речі. Буквальне тлумачення цього елемента володіння застосовувалося лише на початковому етапі розвитку римського права, в умовах недостатньо розвинутого обігу. Однак у класичний період фактичне панування над річчю розуміється значно ширше. Так, навіть якщо річ передавалася в користування іншій особі, це не припиняло володіння. Римське право класичного періоду визнавало можливість здійснення володіння не тільки особисто, а й через іншу особу, яка діяла від імені володільця, до них належали раби, підвладні діти, повірені, орендарі, інші особи.

Отже, відсутність фізичного контакту володільця з річчю не впливала на володіння. Як слушно зазначали дослідники, не втрачається володіння місцем у горах, залишене володільцем восени і неприступне взимку; не припиняється володіння річчю, яку загублено; не припиняється володіння тваринами, які мають звичку повертатися додому. Навпаки, володіння може бути втрачене всупереч наявності безпосередньої можливості фізичного впливу на річ, зокрема, припиняється володіння земельною ділянкою, якщо володілець тривалий час не турбується та не обробляє її, якщо після смерті орендаря володілець довгий час залишає землю без догляду.

Слід зазначити, що володіння таємно вилученою або вкраденою річчю не припинялося до того моменту, поки у володільця зберігається можливість повернення втраченого володіння або ж до відкритої відмови від нього. Така ситуація призводила до виникнення «подвійного володіння»: особа, яка захопила річ таємно або за допомогою насильства, вважалася володільцем щодо третіх осіб, однак не могла визнаватися такою щодо попереднього володільця. Відповідно інтердикт, що застосовувався в такій ситуації, будучи рекуператорним, виконував функцію повернення втраченого володіння.

Наявність суб'єктивного елемента володіння не вимагала особливих форм його прояву, а завжди припускалася, якщо існувало фактичне володіння річчю. Утім не будь - яка воля панувати над річчю визнавалася володільницькою волею. Так, особа, яка мала у фактичному володінні річ на підставі договору з її власником (наприклад, договір зберігання, позички), не визнавалася володільцем саме через відсутність суб'єктивного елементу. Охоронець має волю щодо володіння цією річчю, але він має намір володіти річчю від імені її власника. Для володіння ж у юридичному розумінні необхідна була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, тобто воля ставитися до речі як до своєї.

З огляду на наявність суб'єктивного та об'єктивного елементів володіння, правова природа цього інституту є суперечливою.

Володіння співвідносять із правом власності. Володіння визначалося дослідниками як реальність, видимість права власності. Володіння збігається із власністю в частині об'єктивних меж їх поширення, йде паралельно власності. Отже, у римському праві володіння не поширювалося далі власності: де неможлива власність, там неможливе й володіння, і навпаки, де дозволяється власність, там має місце і володіння. Відомий у римському праві вислів «власність не має нічого спільного із володінням» не зводить між цими двома інститутами римського права китайського муру. Це положення слід розуміти як таке, що вказує на самостійність володіння щодо власності в практичній площині, не торкаючись питання про мету існування, підстави виникнення цих інститутів. Крім того, існує думка, що розмежування цих інститутів римського права перебуває в процесуальній площині, оскільки суб'єкт права власності не міг користуватися володільницькими інтердиктами. І, навпаки, саме в процесуальному аспекті між власністю та володінням немає нічого спільного. Порівнюючи формули- характеристики власності та володіння, бачимо, що суть права власності відбивається у формулі: «Я маю право на річ», тоді як володіння - «Я маю річ».

Римські юристи вважали, що володіння виникало при поєднанні об'єктивного і суб'єктивного елементів володіння, тобто в разі поєднання фізичного панування над річчю та володільницької волі.

Для передачі довгою рукою необхідно, щоб володілець покинув річ на очах у набувача, зробивши це з метою передання речі останньому. Покидаючи річ, попередній володілець дозволяв набувачеві заволодіти нею. Символічна передача відбувалася в разі передачі ключів від будівлі, де був товар. Причому вимагалося, щоб ключі передавалися в безпосередній близькості до складу. Передача короткою рукою має місце щодо особи, яка на підставі відповідного договору або з інших причин змінювала своє положення щодо речі, наприклад ставала із природного цивільним володільцем. Передача короткою рукою здійснювалася у випадках використання існуючого матеріально - правового ставлення до речі шляхом вираження намірів сторін. Тобто фактичного передання речі в цьому разі не відбувалося, оскільки однієї лише «голої» волі господаря було достатньо для визнання законності на передання речі. Передача речі короткою рукою застосовувалася при продажу речі, раніше переданої в оренду чи позику, відповідно орендареві чи користувачу.

Існувало правило, що ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю, не змінивши підставу володіння. Так, у разі придбання речі, якою особа користувалася за договором найму, вона змінювала підставу володіння цією річчю.

Володіння припинялося із втратою будь-якого з двох елементів (об'єктивного чи суб'єктивного), тобто в разі матеріальної втрати речі, її фізичної загибелі чи вилучення з цивільного обороту або ж припинення наміру ставитися до речі як до своєї. Існує добровільний і примусовий порядок припинення володіння. Прикладом першого є відмова від володіння за волею особи, тоді як примусове володіння припинялося внаслідок витребування речі законним власником.

Критерієм поділу на види було в Римі покладено спосіб набуття володіння: законне (possessio justa); незаконне (possessio injusta). Види незаконного володіння: а) незаконне добросовісне ґрунтується на помилковій думці про те, що особа дійсно має право володіти даною річчю (добросовісний володілець не знає, що купив крадену річ); б) незаконне і недобросовісне. Така особа знає, що не має права володіти річчю (злодій).

Ця різниця в римському праві мала неабияке значення. Добросовісний володілець міг набути за давністю право власності. У випадку вимоги власника повернути річ недобросовісний володілець відповідав суворіше, ніж добросовісний (останній мав повернути всі наявні плоди на момент пред'явлення позову і одержані прибутки після пред'явлення позобу; а недобросовісний - всі одержані прибутки, а також ті, які міг би одержати, але не одержав.

Особи, які панували над річчю від чужого імені, тобто без володільницького наміру ставитися до неї як до власної, отримали назву натуральних володільців, або детенторів, а їх панування визнавалося як натуральне посідання (detentio).

Противагою натуральному в римському праві було цивільне, або інтердиктне, посідання, підставою якого вважався будь-який правомірний акт передачі речі, укладений із невласником, або протиправні дії, що призводили до встановлення фізичної влади над предметом володіння. Тобто цивільне посідання визначалося фізичною владою над річчю, поєднаною із наміром тримати річ у себе. Практичне значення розмежування цивільного і натурального посідання полягало, перш за все, у характері захисту, що надавався їх суб'єктам. Детентори, які панували над річчю від чужого імені, не отримували жодного правового захисту, крім того, що вони мали вимагати від власника. Навпаки, суб'єкти цивільного посідання не могли вимагати захисту від власника, утім мали право на застосування особливих правових засобів - інтердиктів від порушення володіння третіми особами. Суб'єкти володіння мали право розраховувати й на захист від власника, якщо він намагався передати володіння іншій особі.

Цивільне і натуральне володіння ще отримало назву титульного і безтитульного володіння. Критерієм їх розмежування була наявність правової підстави (титулу) володіння (rnsta causa possessionis). Титульне володіння характеризувалося наявністю правової підстави - певного юридичного факту, який визнавався достатнім для набуття володіння. Причому титул міг бути як правомірним (наприклад, захоплення речі, що нікому не належала), так і неправомірним (наприклад, заволодіння річчю всупереч волі власника). Римські юристи вважали, що наявність титулу володіння свідчить про намір особи володіти річчю для себе (possessio pro suo) із подальшою можливістю набуття права власності (usucapio).

Титульному протистояв вид володіння, за яким у суб'єкта не було наміру набувати речі у власність, він отримав назву безтитульного володіння.

Схема 17.1. Види безпритульного володіння

Для захисту володіння претор мав встановити факт володіння з одного боку і факт порушення володіння - з другого. Існувала презумпція: «Той, хто володіє річчю, має на неї право». Захист володіння відбувався в Римі не лише позовами, а й преторськими інтердиктами. Види інтердиктів (три групи): 1) інтердикти, спрямовані на збереження володіння; 2) інтердикти про поновлення володіння, для повернення втраченого володіння; 3) інтердикти, спрямовані на встановлення нового володіння.

До першої групи - посесійних інтердиктів, спрямованих на охорону наявного володіння, належали інтердикти, призначені для захисту володіння нерухомістю. Застосовуючи інтердикт, претор зазначав у формулі: якщо будівлями, про які йдеться, ви володієте, не отримавши володіння таємно, насильницьким шляхом чи прекарно один від одного, забороняю застосовувати насильство для використання наявного володіння. Цей інтердикт обмежувався двома застереженнями: володіння мало бути наявним та набутим відкрито й без застосування насильства. Якщо ж володіння встановлено vi, clam aut precario, воно підлягало поверненню попередньому володільцю. Цікаво, що треті особи, навіть і знаючи про ці недоліки володіння, не могли вимагати застосування вказаних застережень і повернення володіння, для них воно залишалося недоторканним. Цією ж групою охоплювалися інтердикти, призначені для захисту володіння рухомими речами. Його формула у претора мала такий вигляд: забороняю застосовувати насильство з метою увести раба до себе проти того, у кого раб є в наявності, пробувши в нього більшу частину останнього року та не будучи отр иманим таємно, за допомогою насильства чи прекарно, тобто в того, хто претендує на володіння. У цьому разі до умов застосування інтердикту додано умову про строк - особа повинна володіти спірним предметом протягом останнього року більшу частину часу, ніж його супротивник. Однак при проведенні кодифікації Юстиніана це обмеження було скасоване та умови застосування інтердиктів практично зрівнялися.

До посесійних інтердиктів про відновлення порушеного володіння належали інтердикти про повернення володіння нерухомістю, відібраною за допомогою насильства (unde vi - про насильство), та про повернення речі, переданої у прекарне володіння (de precario). Особливістю застосування інтердикту про насильство було те, що особа, яка застосувала насильство для захоплення нерухомості, сама зазнала насильства від супротивника. Застосування насильства не дозволялося навіть у відповідь на насильство. Проти особи, яка вчинила насильство, такий інтердикт міг бути застосований і тоді, коли вона вже втратила право на володіння нерухомістю, тоді її відповідальність набувала деліктного характеру.

Окремого інтердикту для повернення володіння рухомою річчю в римському праві не існувало. За часів Юстиніана було встановлено, що будь -яке застосування сили у відносинах щодо володіння має каратися втратою права власності, реституцією відібраної речі та штрафом. Інтердикти про повернення речі, яку передано в прекарне володіння, застосовувалися на вимогу осіб, яким суб'єкт не повертає річ, передану йому в прекарне володіння. При цьому мав бути доведеним факт, чи дійсно річ передавалася в прекарій особі щодо якої застосовувався інтердикт.

Інтердикт для встановлення володіння вперше набув поширення у спадковому праві, отримавши назву «введення у володіння». Він застосовувався для закріплення спадкових прав осіб, які не були спадкоємцями за квіритським правом, але входили до кола спадкоємців за преторською системою спадкування.

Набуття володіння залежало від його виду. Так законне володіння набувалося такими ж способами як і право власності. Незаконне добросовісне володіння набувалося такими ж способами як і право власності, але право власності до набувача не переходило.

Схема 17.2. Підстави припинення володіння

Похідними володільцями вважалися: 1) особи, яким заставляли речі; 2) особа, якій було передано річ до вирішення спору між двома особами про належність речі.

Суб'єктами володіння могли бути особи, які мали свою власну волю. Не вважалися були суб'єктами володіння діти до 7 років, божевільні особи та юридичні особи. Об'єкт володіння - тільки тілесні речі, не вилучені з обороту.

4.