Поняття речового права. Види речових прав
Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться в сфері її господарських інтересів. Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним із важливих завдань приватного (цивільного) права, то речові права, природно, є одним з центральних інститутів цієї галузі.
У Стародавньому Римі не дали визначення речового права. Однак існувало посилання, що приватне право поділяється на право, що стосується речей і право, що стосується позовів. Перше було не еквівалентом сучасного розуміння речового права, а охоплювало усі норми, які регулюють майнові відносини (майнове право). Згодом у складі норм майнового права було виокремлено дві групи правових норм: правові приписи, що забезпечували особам право використовувати в своїх інтересах деякі речі та норми права, що наділяли певних осіб правом вимоги від інших вчинення певних дій на їх користь.
Особливості речово-правового захисту полягають, насамперед, у тому, що він забезпечується за допомогою так званих речових позовів. Слід зазначити, що ці позови з'явилися ще з часів формування римського права. Оскільки розмежування прав на речові і зобов'язальні у Римі не провадилось, там розрізняли 2 види позовів: «actio in rem» (позов до речі) і «actio in personam» (позов до особи). Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншого права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можливість звернутися з позовом свідчила про наявність певного права. Відповідно, можливість подання «позову до речі» свідчила про існування речового права (права на цю річ). Суть речового позову полягає в тому, що необхідною умовою його подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас, немає значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знаходиться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: «Де знаходжу свою річ, там її віндикую (витребую)». Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний із річчю і набагато менше - з особистістю порушника майнового блага.
Джерела римського права першу групу визначали як право на речі (jura in re), а другу - як право на особистість (jura in persona). Згодом право на річ перетворилося на речове право, під яким розуміли сукупність правових норм, що встановлювали постійні та безпосередні правомочності окремих суб'єктів на свій розсуд використовувати повністю або частково будь-які речі.
На ранніх стадіях розвитку римського права із речових прав сформувалося володіння, яке згодом породило право власності як найбільш абсолютне речове право та похідні від нього речові права на чуже майно, а саме: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право. Тобто, у Стародавньому Римі існували такі види речових прав: володіння, право власності та права на чужі речі.
3.