Право власності. Види права власності
Римське право розглядало право власності не як стосунки між людьми, групами людей, класами або іншими соціальними утвореннями, а як ставлення людини (індивіда) до речі. Право власності визначалося як повне панування над річчю (plena in re potestas).
Ця ознака сприяла відокремленню права власності від інших речових прав, які тією чи іншою мірою звужували право власника, зводячи його в окремих випадках до голого права (nudum ms), позбавленого будь -яких значних конкретних застосувань. Наприклад, тільки узуфруктуарію, а не «голому власнику», належить право володіти річчю, користуватися нею та споживати її плоди. Але тільки-но чужі права на відповідну річ припиняються, право власності автоматично поновлюється в повному обсязі і, як правило, залишається найповнішим з усіх видів панування над річчю.Для позначення права власності в Римі користувалися терміном dominium, а приблизно з кінця республіканського періоду (propretas). Римські юристи зазначали, що власник мав такі повноваження щодо своєї речі: право користування (ius utendi); право збору плодів (ius fruendi); право розпорядження (ius abutendi).
Право користування полягало в можливості вилучення із речі її корисних природних властивостей. Право збору плодів включало не тільки природні плоди, а й цивільні (доходи, що приносить річ). Право розпорядження - це право продажу, дарування речі, її споживання, знищення тощо. Указані повноваження можна вважати правомочностями власника, які становлять зміст права власності. Отже, відповідно до канонів римського права, право власності - це право найбільш повне, у встановлених правопорядком межах, користування власною річчю, отримання із неї доходів та розпорядження останньою.
Виходячи з цього, до правомочностей власника не належало володіння, як фактичне панування над річчю щодо перебування її у сфері фізичного або господарського панування власника.
Римське право поряд із власністю (proprietas) виділяє володіння (possessio) і тримання речі (detentio), яким присвячені спеціальні правила, що враховують можливості як фактичної, так і юридичної сторони, в тому числі й не відокремлених від права власності.У римському праві в його історичній перспективі не існувало єдиного поняття права власності. Найпершим архаїчним правом власності в Римі була квіритська власність (dominium ex jure Quiritium), яка регулювалася й захищалася цивільним правом (іш civile).
Схема 17.3. Ознак квіритської власності
Із територіальним розширенням Риму, поряд із квіритською, почала розвиватися провінційна власність. Землі, набуті за межами Апеннінського півострова, не включалися до об'єктів квіритської власності та не регулювалися італійським правом (іп italicum). Вважалося, що власність на такі землі належала римському народу (populus romanus) або пізніше імператору (princes). Ті особи, які отримали відповідні наділи землі, мали лише право щодо цих земельних ділянок користуватися ними, вживати плоди та інше, а також були зобов'язані сплачувати за це податкові платежі, які називались відповідно до сенатських провінцій - поземельний податок у сенатських провінціях (stipendium) і поземельний податок в імператорських провінціях (tributum).
Третім видом права власності в Римі є так звана преторська, або бонітарна, власність (лат. in bonis habere - мати в складі майна). Вона виникала на підставі відсутності хоча б однієї з ознак, притаманних квіритській власності, а саме: якщо набувач не був римським громадянином або хоча й був римським громадянином, але набував неманципні речі, або набував манципні речі шляхом простої традиції. Ця власність розвивається на основі преторського захисту покупця при абсолютному невизнанні з боку цивільного права. Ураховуючи те, що римському праву був відомий інститут набувальної давності (usucapio), відповідно до якого претор, захищаючи права покупця, що придбав річ із порушенням норм квіритського права, застосовував фікцію - сплив строку набувальної давності.
Це дозволяло претору визнавати покупця власником.Унаслідок злиття цивільного і преторського права преторська власність остаточно злилася з квіритською. Поступово зникли відповідні відмінності в правовому режимі квіритської, провінціальної, преторської (бонітарної) власності, унаслідок чого власність починаючи з кінця ІІІ ст. н. е. визначається терміном proprietas і характеризується головним чином її належністю до відповідних суб'єктів права.
Власність на одну й ту саму річ могла належати декільком особам. У такому разі йшлося про спільну власність, або «кондомініум». Спочатку римські юристи, які визнавали виключний характер права власності, вважали неможливою наявність права власності в декількох суб'єктів на одну й ту саму річ. Однак події, що відбувалися в житті та не залежали від волі людини (наприклад, при спільному спадкуванні), а також при виникненні товариських утворень або якщо особи не мали достатніх коштів для придбання певної речі та укладали між собою договір із метою набуття речі спільно, свідчили про виникнення такого положення, коли необхідно було визначати взаємини осіб, кожна з яких претендувала на відповідну річ разом з іншими особами. У таких випадках римляни, яким не був відомий відповідний спеціальний юри дичний термін, вели мову про спільну власність (communion) та річ, що перебуває у спільній власності (res communis).
Співвласникам належало право на сумісне володіння і користування річчю. При спільному праві власності на неподільну річ (communion pro indiviso) неправильним є твердження, що кожний співвласник має обмежене право власності на частину спільної речі, а також те, що в кожного з них окремо є частка у праві власності на всю річ. Швидше за все кожна особа має все право власності на всю річ. Оскільки інші особи мають таке саме право власності, то різні права власності, які мають співвласники як рівноправні особи, змагаються між собою як взаємно обмежені. У результаті цього виникає поділ права власності на ідеальні частки у співвідношенні до вартості об'єкта, що дає можливість виразити право єдиного, спільного власника в цілому за допомогою дробу відповідно до кількості співвласників на окрему річ.
Так, ще давньоримський класик Кв. Муцій Сцевола висловив ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках (pars pro indiviso). Детальніше цю ідею розвинув Цельз-син, який зазначав: «...не може бути власності або володіння двох осіб у повному обсязі: і ніхто не є власником частки речі, а має власність на частку всієї неподільної речі». Іншими словами, одне право власності на одну й ту саму річ може належати кільком особам в ідеальній частці речі, а не фізично поділеній.У разі якщо кілька осіб мали право власності на річ, що є матеріально подільною, але функціонально пов'язаною (лат. communio pro diviso - спільне право на подільну річ), то кожний співвласник розпоряджався окремою власністю на відповідну частину речі (наприклад, права, що виникли внаслідок розподілу попередньо єдиної земельної ділянки). Кожний співвласник мав право незалежно від інших відчужувати свою частку, а саме продати, обміняти, передати у спадщину, подарувати, обтяжити її узуфруктом або здати під заставу, привласнити у відповідній частці плоди та відповідні надбання спільного раба (servus communis) тощо. Тобто кожний співвласник міг вільно використовувати ті одноосібні дії, які стосувалися тільки його частки права власності, а дії щодо юридичного розпорядження всією річчю він міг вчинити лише за згодою всіх інших співвласників. Користуючись річчю, що належала особам на праві спільної власності на підставі домовленості між співвласниками або і без неї, співвласникам заборонялося змінювати реальне економічне призначення речі. Інакше кожний із співвласників міг висунути відповідні заперечення (prohihitio) за допомогою республіканського магістрату до порушників права користування річчю.
Розвинений індивідуалізм у суспільних відносинах Римської держави сприяв боротьбі проти колективних форм власності, і, як наслідок, у римському праві встановилося, що спільна власність - це не зовсім нормальні випадки (лат. communion est mater rixarum - спільність власності породжує розбрат). Тому римські юристи визначали лише дві правомочності спільних власників: право заперечення, яке надається кожному із учасників щодо розпорядження річчю іншим співвласникам; право кожного зі співвласників вимагати розподілу спільної власності, хоча римське право не підтримувало цього. Утім розподіл спільної власності був можливий у добровільному та судовому порядку. Добровільний здійснювався шляхом уступки права (in iure cessio) на частку одному із співвласників або ж за допомогою відчуження речі третім особам.
Судовий розподіл спільної власності проводився шляхом подання спеціального позову про поділ (actio communi dividundo) відповідно до процесуальної формули присудження (adiudicatio), за допомогою якої магістрат наділяв суддю повноваженнями щодо розподілу майна.
4.