Способи набуття, обмеження і припинення, захист права власності
У римському праві способи набуття права власності поділялися на два основних види - первісні і похідні.
Первісні - це способи набуття права власності, коли право набувача не залежить від попереднього права власності на відповідну річ.
Насамперед це такі способи, за допомогою яких набувається річ, яка нікому до цього не належала (захоплення безгосподарної речі або ж на підставі набувальної давності). Похідні способи набуття права власності засновуються на праві попереднього власника. Перехід власності визнавався тільки між особами, які мали право відчужувати та набувати майно згідно з договорами та на підставі відповідних правочинів (наприклад, спадкування за заповітом).До договірного набуття власності застосовувалися три способи: манципація (mancipatio), уступка права (in rnre cessio), традиція (лат. traditio - передача).
Манципація, як специфічний римський спосіб набуття власності, зберігався фактично протягом всього часу існування Римської держави і зник лише за часів імператора Юстиніана. Суть цього способу полягала в тому, що його застосовували тільки римські громадяни, які були наділені правом торгувати (ius commercii) в разі придбання манципних речей. За змістом це була складна процедура, яка полягала в тому, що продавець (venditor) та покупець (emptor) доставляли річ (наприклад, раба) або відповідний символ речі (наприклад, пригорщу землі при продажу земельної ділянки) до місця, де перебували 5 свідків та вагар (libripens) із терезами й міддю. Покупець урочисто при свідках оголошував: «Цей раб - мій», - і передавав при цьому продавцю як символ вручення покупної ціни зливок металу (міді), попередньо вдаривши ним по терезах. З цього моменту угода вважалася завершеною і право власності на річ переходило до покупця.
Спосіб набуття власності шляхом уступки права являв собою фіктивний судовий процес, який застосовувався для передачі права власності.
У такий спосіб особа, яка мала право брати участь у римському судовому процесі (позивач), за допомогою претора відсуджувала річ, яка начебто належала їй. Справжній власник речі (продавець) або не захищався перед позивачем, або визнавав право власності позивача. Після цього претор констатував право позивача та видавав відповідний акт, який підтверджував волю сторін, спрямовану на передачу речі від відповідача позивачеві.Традиція як спосіб набуття права власності була визнана правом народів (іш gentium) і зберігає своє юридичне значення в сучасних правових системах. Спочатку традиція застосовувалась до неманципних речей і до покупців, які не мали римського громадянства. Згодом дія цього способу була поширена на манципні речі, які були предметом відчуження між римськими громадянами. Для передачі права власності за допомогою tradition велике значення мала відповідна юридична підстава (rnsta causa possessionis), за якою відбувалася передача. Такими підставами були договори купівлі- продажу, дарування, міни або інші дії, наприклад відмова від власності. Наявності однієї із таких угод було достатньо для переходу права власності. Гола (безпідставна) передача речі не давала права власності.
У Кодексі Юстиніана традиція повністю витісняє як манципацію, так і уступку права, перетворившись у єдиний спосіб набуття права власності.
До інших способів набуття права власності, які не дістали поширення в Римській державі і використовувалися тільки в окремих випадках, належать: окупація (лат. occupatio - захоплення речі), переробка речі (specificatio), з'єднання та змішування речей (accessio), набувальна давність (usucapio).
Під окупацією (occupatio) розуміли привласнення та заволодіння майном із наміром утримувати його в себе. Вона поширювалася на всі безгосподарні речі відповідно до принципу, зазначеного в Законах ХІІ таблиць - нічия річ слідує за першим загарбником. До таких належали речі, які не мали власника (res nullius), речі, від яких власник відмовився (res derelictae - покинуті речі), речі воєнного противника (res hostiles), що підлягали загарбуванню в стародавні часи розвитку Римської держави.
Також ті речі, які належали всім (res omnium communes), були головним об'єктом для такого захоплення шляхом полювання, риболовства та птахоловства. Тобто римське право не визнавало за власником земельної ділянки виключного права на полювання на ній, що перешкоджало б захопленню іншими особами. Виняток із цього правила становив лише скарб (thesaurus), тобто ті речі, які мали велику цінність. Половина скарбу переходила до особи, яка його знайшла, а друга половина - власникові земельної ділянки, на якій було знайдено цей скарб.Переробка (specificatio) як один із способів набуття права власності за часів Юстиніана полягала в тому, що нова річ (nova species) належала власнику матеріалу, з якого вона була зроблена, або ж виконавцю цієї роботи, залежно від того, чи можливо було цей виріб, що виник унаслідок переробки, повернути в первісний стан. У разі, якщо виконавець роботи був ще і співвласником матеріалу, виготовлена річ належала йому в будь-якому випадку, але переробник речі (специфікатор) зобов'язаний був відшкодувати власнику вартість переробленого матеріалу.
Злиття (confusio) та змішування (commixtio) речей. Цей спосіб набуття права власності підтверджував, що факт злиття для рідких речовин (олія, вино тощо) або змішування для твердих речей (зерно, скот тощо), які належали до цього декільком власникам, припиняв первісне право власності й виникала спільна власність двох і більше суб'єктів на все злите (з'єднане) або змішане майно в частках, пропорційних вартості цих речей. Виняток становив тільки випадок змішування чужих монет (nummi). Особа, яка змішувала чужі гроші із своїми, визнавалася виключним власником також і в тому разі, якщо вона їх викрала. При цьому особа була зобов'язана відшкодувати потерпілому еквівалентну суму грошей.
Набувальна давність (usucapio). Якщо особа не будучи власником володіла річчю впродовж певного часу за наявності відомих умов, то вона набувала права власності. Так, на початку розвитку Римської держави набувальна давність з астосовувалася тільки до італійських земель і між римськими громадянами.
Як засіб набуття права власності вона використовувалася для рухомих речей (ceterae res) - при володінні ними протягом року, а нерухомих речей (земельної ділянки - fundus) - упродовж двох років. При цьому відповідно до Законів ХІІ таблиць не вимагалося ні законної підстави володіння річчю, ні добросовісності володільця, за винятком украдених речей. Набуття власності на такі речі було заперечене не тільки Законами ХІІ таблиць, але пізніше і законом Атонія (ІІІ ст. до н. е.). Законом Плавтія (70 р. до н. е.) було заборонено застосовувати набувальну давність щодо рухомих та нерухомих речей, які були захоплені силою (vi possessa). Таким чином, на час набуття володіння особа мала бути «добросовісною», тобто такою, що не порушує нічиїх прав.У післякласичний період розвитку Римської держави відбулося злиття usucapio та longi temporis praescriptio (припис давності, аналогічний інституту набувальної давності, який використовувався в провінціях) у єдиний правовий інститут. Така можливість виникла у зв'язку із скасуванням різниці між римськими громадянами (cives) i перегринами (peregrini) та між італійськими і провінціальними землями. Це було відображено у праві Юстиніана, яке і підбило підсумок розвитку цих двох інститутів. У Кодексі Юстиніана передбачалися відповідні строки володіння для рухомих та нерухомих речей, а також визначені певні умови для набуття права власності за давністю володіння, а саме: придатність речі (res habilis), законність підстави (titulus), добра совість (tides), володіння (possessio), строк (tempus).
Під придатністю речі (res habilis) розуміли, що відповідна річ була здатна для набуття права власності за давністю володіння. Таким чином, із речей виключалися всі ті, які були викрадені або насильно утримувались володільцем, або ж які були вилучені із майнового обігу.
Під законністю підстави (titulus) володіння слід розуміти такі підстави набуття речі, які вказували на виникнення права власності, незалежно від того, що ці підстави могли бути і дефектними відповідно до деяких причин.
Під доброю совістю слід розуміти добросовісність володільця, який, набуваючи річ, не знав про те, що вона на момент передачі не належала відчужувачу. Під володінням (possessio) розуміли матеріальне утримання і забезпечення речі, яке супроводжувалося наміром зберегти річ за собою. Це також було пов'язано із безперервністю володіння майном. Під строком (tempus) розуміли тривалість безперервного володіння річчю: три роки - для рухомого майна, десять років - для нерухомих речей відповідно для осіб, які проживали в одній провінції, і 20 років - для тих, які проживали в різних провінціях. Крім того, Кодекс Юстиніана закріпив так звану екстраординарну набувальну давність тривалістю 30 років. Сплив цього строку породжував право власності і за відсутності правомірної підстави (iustus titulus), а інколи і стосовно недобросовісного володільця.Також у римському праві діяв інститут правонаступництва у давності володіння (successio possessionis), відповідно до якого спадкоємець мав право об'єднати строк свого володіння річчю з періодом володіння річчю особою, яка була спадкодавцем.
Обмеження права власності належать до суб'єктивних прав власника і не впливають на сутність самого правового інституту. Обмеження існували ще у давні часи і стосувалися здебільшого земельної власності. Окремі правомочності власника могли бути обмежені або за законом, або ж з волі самого власника. Обмеження, встановлені законом, хоча і зменшують необмежену владу окремого власника щодо його майна, але кінцевою метою цього є вдосконалення відносин власності в цілому. Встановлювались вони в інтересах усіх власників. Так, зокрема, звичаєве право і закон, а в подальшому і преторське право звузили вільне здійснення права власності з міркувань «загального блага», тобто держави, а також в інтересах окремих приватних осіб, переважно сусідів.
За змістом обмеження містять зобов'язання по утриманню від певних дій (in non faciendo) - негативні обмеження, або зобов'язання терпіти дії інших осіб (in patiendo) - позитивні обмеження.
Пози тивні зобов'язання (in patiendo) особи, що є власником (propter rem), римському праву невідомі. Публічна влада може примусити власника до позитивних дій тільки за межами цивільного права.На безпосередню залежність власника від інших членів суспільства вказують права по сусідству (iura vicinitatis). До сфери інтересів власника входили не лише місце розташування об'єктів його власності, близьке розташування від економічних і культурних центрів, але і властивості природного середовища, наявність джерел, зелених масивів, чисте повітря тощо. Якщо небажані для власника зміни в його проживанні та господарюванні відбуваються з природних причин, то власнику нема на кого скаржитись. Але якщо шкода завдана внаслідок діяльності сусідів, тоді потрібно було вирішувати питання про врегулювання відносин, які стосувалися матеріальних інтересів власників- сусідів. Так, наприклад, якщо дощова вода збігає з верхньої ділянки землі на нижню, тоді власник нижньої ділянки стає беззахисним. Якщо власник ділянки навмисно відводить таку воду на ділянку сусіда, тоді він буде притягнутий до відповідальності за позовом про затримання дощової води (actio aguae pluviae arcendae) та завдання шкоди.
Дуже схожим правилом був підпорядкований захист від будь -якої іншої небажаної діяльності сусіда: проникнення запахів, диму, звуків, світла, камнепадів тощо - шляхом подання негаторного позову (actio negatoria). Так, якщо господарська діяльність чинила матеріальний вплив на сусідній маєток, власник міг наполягати на її припиненні. Але, в свою чергу, власник був зобов'язаний терпіти небажаний ефект від діяльності сусіда, що був необхідним саме для його існування (наприклад, якщо джерелом диму була опалювальна система, що діяла взимку).
Якщо власник виконував на своїй ділянці роботи, які могли спричинити пошкодження на ділянці сусіда, можна було протестувати за допомогою позову про заперечення нових робіт (operis novi nuntiatio). У цьому разі, щоб продовжувати роботи, сусід був зобов'язаний надати гарантії про те, що за необхідності він відшкодує можливу шкоду. Якщо ж роботи супроводжувались уторгненням на чужу земельну ділянку (facere in alieno), власник також міг протестувати проти цього за допомогою відповідного інтердикту, який зобов'язував порушника ліквідувати все збудоване на земельній ділянці (interdictum resitutorium).
Отже, лише та діяльність могла бути заперечена або обмежена без шкоди для волі власника, яка сама обмежувала волю інших власників, безпосередньо стосуючись об'єктів їх виключної влади, тобто об'єктів права власності.
Найпоширенішими підставами припинення права власності на майно є відповідні похідні підстави його набуття, але тільки навпаки, коли відчужувач майна на підставі відповідного юридичного факту втрачав право на майно (купівля -продаж, дарування, міна, надання приданого тощо). У цих випадках римляни констатували припинення права власності, а саме - перехід цього права до іншої особи. Перехід був можливий лише за наявності суворого дотримання принципу nemo plus juris (ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам. Тобто право власності до нового власника переходило із тими самими обмеженнями, що мав і попередній власник (наприклад, право застави, земельні сервітути тощо).
Окрім цього право власності на майно може припинятись і за інших підстав, що стосуються об'єкта або суб'єкта права власності. Так, найбільш природним способом припинення права власності римські юристи вважали повне знищення речі. У цьому разі йдеться про фізичне знищення об'єкта власності або про виникнення юридичної непридатності стосовно того, що неможливо створити об'єкт власності (наприклад, раба відпустили на волю).
Суб'єктивною підставою для припинення права власності була дерелікція (derelictio), яка мала місце в разі, якщо власник відмовлявся від права на відповідну річ. Але в результаті derelictio річ фізично не знищувалась, а ставала такою, що нікому не належала, тобто кинутою (res derelicta). Отже, така річ могла стати об'єктом окупації і перейти у власність до іншої особи.
Способи захисту права власності в римському праві змінювалися згідно з тими видами власності, що виникли впродовж розвитку Римської держави і були дуже різноманітними за своїми джерелами регулювання. Найбільш типовими способами захисту права власності були віндикаційний (res vindicatio), негаторний (actio negatoria) та прогібіторний (actio prohibitoria) позови, які спершу застосовувалися тільки для захисту квіритської власності.
Віндикаційний позов (res vindicatio) мав місце тоді, коли одна особа заявляла, що є власником майна, яке перебуває в незаконному володінні іншої особи, і на цій підставі вимагала повернення майна. Віндикаційний позов захищав власника від найбільш брутального порушення його права, а саме, від дій іншої особи, яка незаконно утримувала його річ (майно). Позивач мав довести ті обставини, які підтверджували б його право власності на спірну річ (майно). Якщо ж доказати право власності не вдавалося, тоді позов відхилявся. При доведенні права власності на річ позов у легісакційному процесі підлягав задоволенню. У формулярному процесі праву власності позивача можна було протиставити правомірну підставу володіння (iusta causa possidenti), наприклад узуфрукт, оренду, заставу і т. ін. У таких ситуаціях віндикаційний позов задовольнити було неможливо. Але якщо особа, яка отримала майно з волі власника на підставі будь - якого цивільного договору, згодом відмовилася його повернути, вона ставала неправомірним володільцем і відповідала за віндикаційним позовом. При розгляді позову в умовах формулярного процесу розрізняли добросовісних і недобросовісних володільців. Загалом і в тих і в інших набувачів володіння мали місце юридичні недоліки, a res vindicantio було спрямоване на те, щоб повернути не тільки річ власнику, але і всі пов'язані з нею вигоди. Добросовісний володілець зобов'язаний був повернути разом із річчю ті плоди, які він отримав з моменту пред'явлення до нього віндикаційного позову. Недобросовісний володілець повертав усі плоди та вигоди, які річ принесла йому впродовж всього часу недобросовісного володіння. Таким чином, віндикаційний позов захищав право власності й відповідно до римського права майно поверталося власнику в будь -якому випадку, незалежно від того, добросовісним чи недобросовісним був набувач майна. Застосовувалась так звана необмежена віндикація.
Негаторний позов (actio negatoria) мав місце в тому разі, коли належне власнику право не піддавалося сумніву, але інші особи зазіхали на те, щоб користуватись цією власністю, начебто маючи яке-небудь право на чужу річ (іш in re aliena) (сервітут, узуфрукт). Порушення права власності могли мати подвійний характер: позитивний або негативний, з огляду на те, чи здійснює третя особа всупереч волі власника прямо вплив на річ або ж вона заважає вільно користуватися річчю. У такому разі виникали підстави для заяви не віндикаційного, а негаторного позову (лат. negare - заперечувати). Цей позов належав тільки володіючому власнику і був спрямований проти будь-яких серйозних і реальних зазіхань від будь-кого на його власність у вигляді привласнення права сервітутного або схожого користування (проходу чи проїзду через його земельну ділянку, прибудови до його стіни споруд). Власник заперечував наявність у відповідача такого права. Суддя завжди запрошував відповідача згідно з позовом надати гарантії про недопущення подальших дій, що турбують власника (cautio de amplius non turbando), тобто взяти на себе зобов'язання уникати в майбутньому дій, які спричинятимуть перешкоди для власника. Задоволення позову означало не що інше, як судову констатацію того факту, що майно, яке перебуває у власника-позивача, вільне від тих правових обтяжень на користь третіх осіб, на які вони претендують.
Прогібіторний позов (actio prohibitoria) - позов про заборону (лат. prohibere - забороняти), застосовувався в разі, якщо треті особи, які не зазіхали на чуже майно ні в цілому, ні в рамках обмеженого права, проте своєю поведінкою заважали власнику нормально користуватися майном.
До різновидів прогібіторних позовів, які були ще відомі із Законів ХІІ таблиць, слід віднести позови по захисту нерухомої власності (майна) у відносинах сусідства.
Схема 17.4. Прогібіторні позови
Суд зобов'язував порушника в таких випадках усунути наслідки вчинених дій і не здійснювати такі дії в майбутньому.
6.