Поняття східної деспотії, її основні риси та особливості. Структура державного механізму давньосхідних держав

Давньосхідна деспотія - форма держави у країнах Стародавнього Сходу, яка характеризувалася: необмеженою сакралізованою (освяченою релігією) владою

правителя; централізованою організацією розгалуженого численного державного апарату з жорстким тоталітарним режимом, основною функцією якого був нагляд за підданими; тісним переплетенням (часто поєднанням) світської і духовної влади в особі правителя та вищих посадовців; усталеною практикою обмеження прав і свобод громадян.

Хоча термін “давньосхідна деспотія” є формальним і має узагальнюючий характер, тобто не відображає всього різноманіття організації політико-правових систем країн Стародавнього Сходу, він дає загальне розуміння процесів розвитку регіону у найбільш яскравих проявах його політичної культури. Найбільш повно термін “деспотія” підходить для характеристики Стародавніх Єгипту і Китаю насамперед на етапі їх розквіту як державних утворень імперського типу. У Вавилоні та Індії характеристики деспотичної організації влади мали суттєві особливості.

Для давньосхідних суспільств були відомі також республіканські форми державного правління, в яких значну роль відігравали традиції племінної демократії, наприклад республіки в містах-державах Фінікії, Месопотамії. Не відрізнялися деякі східні держави і повним набором формальних характеристик “східної деспотії”.

Відповідно до цих основних функцій давньосхідної деспотичної держави, основними управлінськими відомствами були відомство публічних робіт, військове та фінансове, які мали силовий характер і виконували відповідно роботу по організації колективної праці населення і невільників, забезпечення ведення війни та охорони порядку, збору податків до державної казни.

Судочинство не було відділене від загальної адміністрації.

Значну роль в державі відігравала армія, яка спершу формувалася через народне ополчення. Проте у пізні періоди розвитку держави переходили на систему найманого війська, яке формувалося з професійних воїнів, часто іноземців. До внутрішніх функцій армії спершу належала також організація правопорядку та охорона державної власності. Однак ця функція з розвитком спеціальних загонів поліційного типу втратила первісне значення.

Схема 2.3. Система державних органів давньосхідних деспотій (Єгипет,Вавилон, Індія)

Главою держави в Стародавньому Єгипті був цар, який носив титул фараона. Його влада мала насамперед символічні функції, адже символізувала єдність окремих територій (номів) єгипетської держави. Особа фараона обожнювалася, оскільки він вважався “сином бога”, посередником між небом і землею, богами і людьми. Фараон мав необмежену владу, був головним жерцем, верховним власником земель, главою адміністративного апарату, верховним воєначальником, законодавцем і суддею.

Влада фараона здійснювалася через чиновників. Посаду першого помічника фараона займав джаті (візир), який очолював центральне управління адміністративним апаратом країни, колегіальні судові інститути при цареві, керував збройними силами, розподілом земель та громадськими роботами, надавав посади, здійснював вищі поліцейські функції тощо. Також центральними посадами в давньоєгипетській адміністративній системі були скарбник (відав державними ресурсами, збором податків), “начальник царських робіт” (відав зрошувальною системою, виконанням населенням повинностей), “управитель будинку зброї” (відав забезпеченням армії) тощо.

Апарат управління складався з армії і поліції.

Значного розвитку набув поліцейський апарат, що зумовлено потребою забезпечувати роботу зрошувальних систем, роботу на державних копальнях, охорону маєтностей фараона і знаті, будівництво пірамід, інші громадські роботи. Створено загальну і таємну поліцію, прикордонну варту, варту для охорони злочинців, особисту варту фараона і чиновників.

Судочинство не було чітко відокремлене від адміністрації. Вищими судовими функціями був наділений фараон, який міг вирішувати любу справу, скасувати рішення інших судів. Зазвичай чиновники призначалися фараоном чи візиром до складу судових інстанцій. Вищим судом був “суд шести домів”, що очолював візир. Всі судові справи вирішувалися колегіально. У період Нового царства виникла колегія 30 суддів - кенбет. У провінціях створювалися кенбети округів і міст, до яких входили чиновники і знатні громадяни. Також судові повноваження мали жерці, які організовувалися у храмові суди.

Місцеве управління очолювали номархи, які мали адміністрацію чиновників, що відали різними галузями господарства. До компетенції номархів входили судові функції. Вони вирішували спори про землю, воду, питання сімейних відносин.

У Стародавньому Єгипті до Нового царства суттєвий вплив на місцеве життя зберігали сільські (общинні) громади, які очолювали старости і колективні общинні ради - джаджати. Останні були органами адміністративної, господарської та судової влади на місцях. Вони реєстрували акти передачі землі, спостерігали за станом мереж штучного зрошування, за розвитком землеробства. Однак згодом громадські ради повністю втратили своє значення, а громадські старости увійшли до вертикалі чиновницького апарату.

Стародавній Китай, керований ваном-царем і величезною масою ієрархічно організованого чиновництва, був типовим прикладом східної деспотії.

При правителях Ханьськой династії (II ст. до н.е. - II ст. н.е.) в державну практику введено продаж посад. Це полегшувало купцям, лихварям, розбагатілим ремісникам доступ до державного апарату, що спричинило поступове витіснення старої знаті з державного управління та фактично закривало доступ до управління незаможним верствам суспільства.

Центром управління був двір вана. Палацова система управління поєднувала діяльність з обслуговування самого вана та управління державними справами. Правителеві підпорядковувалися рада знаті та ієрархічний чиновницький апарат. Першим чиновником був найближчий помічник вана з дуже широкою компетенцією. Далі йшли радники, яким підпорядковувалися головні відомства управління та чиновники нижчого рангу. Центральний апарат імперії включав ряд відомств: фінансове, військове, судове, обрядів, сільського господарства, імператорського двору, палацової варти. Їх функції часто поєднувалися. Наприклад, фінансове відомство здійснювало свої функції разом з відомством імператорського двору, яке виконувало деякі функції з організації суспільних робіт.

Циньсько-ханьський Китай поділявся на області або округи, ті - на повіти, повіти - на волості. Нижчою адміністративно-територіальною одиницею була община. На місцях діяла складна система управління, що грунтувалася на підпорядкуванні цивільних і військових чинів. Провінції очолювали губернатори, які ділили владу з представниками військового відомства. Керівництво общиною здійснювали староста і старійшини. Міське управління очолювала рада старійшин.

Бюрократичний контроль розповсюджувався і на органи місцевого самоврядування.

Армія відігравала значну роль. Вона складалася з постійної імператорської армії і народного ополчення. Постійна армія формувалася на основі військової повинності населення усіх областей. Військові повинності існували поряд із будівельними і гужовими. В армію брали чоловіків віком 23 - 56 років, які повинні були пройти річну підготовку, нести гарнізонну службу протягом року і місяць в році служити в ополченні за місцем проживання. На охорону державних кордонів відправлялися чиновники, які провинилися, злочинці, які втратили свободу за борги, бродячі торговці і лише в останню чергу вільні землероби.

Виділення судочинства із загальної адміністративної системи не мало завершеного характеру. Насамперед воно стосувалося кримінальних справ. Верховним суддею був ван. Судові функції виконували також спеціальний чиновник, який входив до складу центрального державного апарату, та один із членів імператорської ради. Судові повноваження мали й представники місцевої адміністрації. Судові спори вирішував начальник волості. Провінційний суддя був одночасно начальником в'язниць в окрузі. Дрібні позови в межах общини розглядали органи общинного самоврядування.

Особливості організації та функціонування державного механізму Вавилона розглянемо у період правління царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.), за якого Вавилонське царство досягнуло найбільшої могутності.

Перші правителі міст-держав Межиріччя носили титул патесі, що також поєднувався із титулом лугаль (“велика людина”). Влада царя Вавилона була необмеженою, що зокрема проявилося у його законодавчих повноваженнях. Цар оголошувався обранцем бога та був верховним керівником релігійного культу. Однак на відміну від Єгипту і Китаю, влада правителя сакралізувалася маншою мірою, адже цар вважався обранцем бога і служителем бога на землі, а не його сином.

Центром управління був царський палац. Цар очолював значний управлінський апарат, про що свідчать збережені близько 60 наказів Хаммурапі царським намісникам в містах і окремих областях, а також воєначальникам, послам: про звільнення і призначення чиновників, проведення перепису населення, будівництва каналів, стягнення податків тощо. Особи, що керували царським господарством, займали вищі посади в державі. Чіткого розмежування функцій між ними не було. Цар, як і в інших давньосхідних державах, керував іригаційним господарством, будівництвом храмів, встановлював правила торгівлі, податки.

Перший помічник царя (нубанда) мав свій апарат управління. Його повноваження були дуже широкими - від управління будівництвом каналів і храмів до охорони громадського порядку і збору податків. До штату придворних чиновників входили також візир, дворецький, головний воєначальник, начальник фінансів тощо. Зрошувальною системою відав “управитель ріки”. У величезному царському господарстві був численний штат різних наглядачів, контролерів, комірників і рахівників. До штату придворних чиновників входили також візир, дворецький, головний воєначальник, начальник фінансів тощо. Зрошувальною системою відав «управитель ріки».

Серед титулів місцевих правителів відомі шакканаку (обласні правителі), рабіануми (посадовці дрібніших територій). Вони відповідали за підтримання в порядку іригаційних споруд і спорудження нових каналів, мобілізацію місцевого населення, стежили за надходженням царських прибутків, збирали мита з купців, здійснювали поліцейські функції, командували загонами воїнів. Для контролю за діяльністю місцевих правителів на місця направлялися царські посланці, які отримували величезні повноваження.

Зберігалися органи общинного управління, зокрема общинні ради, ради старійшин. В інтересах політичної стабільності царі вимушені були надавати ряд привілеїв (звільняти від податків і військової служби, трудових повинностей) не тільки своїм слугам, крупним землевласникам, але і деяким вождям племен і храмам. Це власне й спричинило появу знаменитих Законів Хаммурапі.

Спершу судові функції виконували переважно жерці, проте завдяки реформам Хаммурапі вони були замінені світськими суддями. У Вавилоні вперше у стародавньому світі формувався прошарок професійних суддів, повноваження яких однак поширювалися і на управлінську діяльність. Існували особливі судові посади глашатаїв, поліцейських або судових виконавців, судових гінців і писарів. Вищу судову владу уособлював цар. За його дорученням діяли т.зв. “царські судді”. Часто в ролі суддів виступали адміністративні органи, чиновники, зокрема на місцях шакканаку та рабіануми, в містах діяли колегії суддів. Судовий розгляд був відкритим. Для з'ясування істини практикувався «Божий суд» - ордалії. Наприклад, якщо звинуваченого кидали в річку і він тонув, його провина була доведена.

У Вавилоні також особлива роль належала армії. Основна маса війська формувалася з ополченців. Однак постійне військо формували з найманців і рабів. Воно складало особисту варту царя і виконувало поліцейські функції. У Законах Хаммурапі відомо два види воїнів - редум і баїрум, означення яких є недостатньо чітким. Держава надавала воїнам землю за військову службу (ілку) разом з рабами. Наділ заборонялося продавати, дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися від царської служби. Службу за батька міг продовжити його повнолітній син.

Примітивні державні утворення складалися у Стародавній Індії в I тис. до н.е. на основі окремих племен або союзу племен у формі так званих племінних держав, в яких племінні органи поступово переростали в органи державного управління. Правителі перших державних утворень раджі виконували прості функції управління, забезпечували зовнішню безпеку, здійснювали судочинство, розпоряджалися земельним фондом. У деяких державних утвореннях влада раджі була виборною, що наближає їх до республіканської форми державного правління і суттєво відрізняє від давньосхідних державних формувань деспотичного типу.

Главою держави був цар (раджа), який мав обмежену законодавчу владу, очолював державний апарат, призначав вищих посадовців, виконував судові функції. Цар не вважався божественною особою, а “угодним богам”, що знижувало священність його особи. Цареві-людині за Законами Ману прописувалося шанувати брахманів, що знають веди, чинити за їх порадою (VII, 37). Його влада сильно обмежувалася жерцями, адже він не мав релігійних повноважень, та паришадом. Паришад був фактично радою міністрів при цареві, яка здійснювала практичне управління підлеглими територіями. Паришад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої привілеї та обмежити абсолютну владу правителя. Існував ширший представницький орган сабха - збори державних чиновників, представників міст, провінцій.

Центральний адміністративний апарат в Індії був відносно слабкий в порівнянні з іншими державами Стародавнього Сходу, що було тісно пов'язано зі збереженням важливої ролі органів общинного управління, сильними позиціями родової знаті і традиційними релігійно-етичними нормами. Заміщення вищих посад було привілеєм невеликої групи аристократичних родин. До державного апарату входили чиновники, що відповідали за різні галузі господарства (управління царським господарством, збір податків, організація війська, головний суддя, придворний жрець тощо). Разом з призначенням чиновників була поширеною практика передачі чиновницьких посад у спадок. У часи розквіту імперії Маур'їв створена мережа наглядових посад, що передбачали функції шпигунів - царських таємних агентів, які спостерігали за функціонуванням апарату у центрі і на місцях.

Адміністративний поділ держави був досить складним. Її територія поділялася на головні провінції, які очолювали царевичі та придворні чиновники, звичайні провінції, які поділялися на округи. У функції правителя провінції входив захист її територій, охорона порядку, збір податків, забезпечення будівельних робіт.

У державі залишилися т.зв. староіндійські республіки гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії зі своєю автономною системою управління та елементами демократичної організації. Земля в них все ще вважалась власністю громадян, що не виключало власності заможних верств. Панівне становище посідали кшатрії та їхня знать - раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших частинах імперії. Функціонували народні збори громадян перших трьох варн, які розглядали державні справи.

Система судочинства поділялася на дві складові: царське і общинне судочинство. Вищим судом вважався суд, в якому брав участь цар, його помічники-брахмани і досвідчені радники. Цар мав право на амністію. В адміністративних одиницях функціонували судові колегії. Спеціальні судді здійснювали судочинство у кримінальних справах. Більшість справ розглядалися общинними (кастовими) судами. Окремі посадовці здійснювали нагляд за засудженими, розшукову діяльність, затримували підозрюваних.

Армія в Індії, як і в інших давньосхідних країнах, мала велике значення, особливо з огляду на орієнтацію держави на зовнішні грабіжницькі і завойовницькі походи, комплектувалася з найманців та ополчення (у випадку війни). Армія в Індії була кастовою. Носити зброю могли переважно кшатрії, які мали вищі військові чини. Військо в Стародавній Індії було численним і досить розвиненим. Головною його особливістю стало існування, поряд із чотирма родами військ (піхота, кіннота, колісниці, бойові слони) військового флоту та системи розвідки. Армія виконувала правоохоронні функції.

4.