Джерела та особливості давньосхідного права. Основні кодифікації

Право давньосхідних країн складало неодмінний елемент розвитку суспільних відносин, які його зумовили і які воно обслуговувало, та розвивалося разом із розвитком держави. Одна з найважливіших функцій держави полягала у закріпленні та систематизації, визнанні загальноприйнятих численних традиційних неписаних норм і правил суспільної поведінки (звичаїв), створенні на їх основі нових норм у відповідності з потребами суспільних відносин, розвитку господарства і державного управління.

Таблиця 2.2. Основні риси права давньосхідних країн

Виходячи із зазначених основних рис права можемо стверджувати, що основним джерелом права у давньосхідних країнах був правовий звичай (звичаєве право).

Незважаючи на загальні риси права давньосхідних держав, кожна правова система мала свої особливості створення та застосування правових норм, функціонування правових інститутів, правової культури в цілому.

Сучасні уявлення про право Стародавнього Єгипту є неповними, оскільки єдиним джерелом дослідження історії країни є ієрогліфічні написи на стінах гробниць знатних осіб та археологічні знахідки, які збереглися. Не виявлено значних пам'яток законодавчого характеру, як-то має місце у Вавилоні чи Індії. Прикладом можуть служити окремі розшифровані фрагменти, як-от “закон” фараона Рамзеса ІІ (ХІІІ ст. до н.е.), зміст якого приблизно свідчить про спрямованість приписів на зміцнення армії, регулювання суспільних відносин та діяльність державного апарату.

У цілому можна стверджувати, що класична форма деспотії, якою була держава Стародавнього Єгипту, зумовила примітивний стан реалізації таких базових правових категорій, як правоздатність та правовий статус особи в цілому. Основи правопорядку грунтувалися на особистій волі фараона та формувалися під значним впливом його радників, які й здійснювали вище правосуддя. Разом з тим в основі функціонування правової системи були покладені вимоги справедливості і законності. Процесуальні норми до певної міри надавали можливості відповіді при судовому розгляді і контробвинувачення.

Правове регулювання власності

Стародавній Єгипет знав такі види земельних володінь: державні, храмові, приватні та общинні.

Основні види договорів: позики, найму, купівлі-продажу, оренди, зберігання, товариства тощо. Передача власності супроводжувалася наявністю свідків та відповідними обрядодіями релігійного характеру.

Шлюбно-сімейні стосунки

Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав правове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і передача дружині всього майна сім'ї. В Єгипті доволі довго існували пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім'ї, яке був практично рівним з чоловіком. З часом чоловік став главою сім'ї, а жінка втратила попередню рівноправність.

Розлучення було можливе для обох сторін. Дружині належала частина посагу й у тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі. Шлюби між кровними родичами заборонялися. Однак фараони як правило одружувалися на своїх сестрах для уникнення кровозмішання з нецарськими особами. Фараонам дозволялося багатожонство. Чоловіку дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю.

Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Проте певну перевагу мав старший син.

Злочини і покарання

Найбільш тяжкими злочинами вважалися посягання на державний лад і суспільний устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголошення державної таємниці). У

таких випадках поряд із злочинцем відповідальність несли і члени його сім'ї. Суворо карались злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство тощо).

лікування у випадку смерті хворого тощо. Серед майнових злочинів відомі крадіжка, обважування та обмірювання. До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність, зґвалтування. Дуже розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того застосовувалися інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув'язнення, обернення в рабство, грошові штрафи. Вид покарання залежав від суспільного становища злочинця і тяжкості скоєного.

Судочинство

Не існувало істотних відмінностей між судочинством з цивільних і кримінальних справ. Судова справа розпочиналася з подачі позовної заяви і свідчень позивача та відповідача, якого потерпілий зазвичай сам доставляв до суду. Особливо небезпечних злочинців розшукували і доставляли до суду царські чиновники. Судова справа часто провадилася публічно. Вона вважалася закінченою після винесення суддею рішення. Воно оголошувалося без мотивів. Суддя прикладав до чола сторони-переможця судової справи зображення істини. Смертний вирок виконувався негайно і публічно.

Особливості правового регулювання життя суспільства і держави у Вавилонському царстві розглянемо на основі тексту найвідомішої пам'ятки права Стародавньої Месопотамії - Законів царя Хаммурапі.

Закони Хаммурапі були знайдені в 1901-1902 рр. французькою археологічною експедицією при розкопках в місті Сузи у вигляді викарбуваних написів та зобрежень на чорному базальтовому стовпі. На ньому зображення Хаммурапі, що стоїть у молитовній позі перед богом Сонця вавілонян - Шамашем, який вручає йому Закони. Стовп був виставлений у центрі міста на площі, де відбувалося правосуддя.

Джерелами для збірника виступили звичаєве право, шумерські судебники та царське законодавство Вавилона. Текст документа складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У вступі цар оголошує, що боги передали йому царство з метою “дати сяяти справедливості в країні, щоб погубити беззаконних і злих, щоб сильному не кривдити слабого...”.

Правове регулювання власності

У статтях законів відображено соціальну диференціацію суспільства. Суворо карається посягання на приватну власність, особливо на рабів. Ряд положень закріпили старі звичаї родового ладу, що передбачали колективну відповідальність общини за злочини, здійснені на її території.

Передбачено такі основні види власності: на землю, на будівлі (нерухоме майно), на рабів і рухоме майно. Закони виділяли державну (царську), храмову, общинну, приватну власність на землю. Почав формуватися інститут приватної власності. Верховним власником землі був цар, тому статті насамперед спрямовані на правове регулювання стосунків, пов'язаних з царсько-храмовим господарством. Ст. 6-25 присвячені охороні власності чиновників, храмів, общинників і царських людей. Цар надавав землю у володіння сільським общинникам і воїнам. Земельний наділ воїнів, що надавався їм державою за службу - ілка був особливим видом земельної власності (ст.

27, 28, 37, 39). Общинна земля перебувала як в колективному (вигони для худоби, луки тощо), так і в приватному володінні. Вільний общинник міг продавати, міняти, закладати, здавати в оренду, передавати у спадок свою ділянку, як і будь-яку іншу нерухому власність. Приватна власність суворо охоронялася.

Значна частина статей Законів Хаммурапі присвячена зобов’язальним відносинам, зокрема договорам позики, лихварським операціям (ст. 89-107), які вели тамкари, царські чиновники, храми. Закони Хаммурапі згадували зобов’язання, що виникли із заподіяння шкоди (делікти) і з договорів. Договори укладалися за наявності сторін, об’єкта угоди і свідків, оформлялися письмово і реєструвалися спеціальним чиновником. Неспроможні боржники повинні були віддавати або свою землю, яка часто віддавалася під заставу, або членів своїх сімей в кабалу до кредитора.

Шлюбно-сімейні стосунки

Сім’я у Вавилоні мала патріархальний характер. Однак вавилонську жінку не можна назвати повністю безправною. Вона могла бути свідком при укладанні договорів у присутності чоловіка або сина. У сімейні стосунки з вільними могли вступати раби. Шлюб скріплявся договором, сторонами якого найчастіше виступали наречений і батько нареченої.

Заборонялося кровозмішування між родичами, шлюби між свояками (мачухою і пасинками тощо) (ст. 154-158).

Шлюб був моногамним фактично лише для жінки. Чоловік міг не тільки жити з рабинею, але й узаконити дітей від співжиття з нею. При бездітності дружини чоловік міг узяти наложницю. Розлучення для чоловіка було можливим за певних умов. Він міг покинути безплідну дружину, давши їй викуп і повернувши посаг (ст. 138). Хвору дружину чоловік повинен був утримувати до смерті.

Патріархальні стосунки пов’язували батька і дітей. Головою сім’ї був чоловік. Він мав величезну владу над членами родини: міг віддати дочку у жриці; відітнути пальці синові, який його вдарив; вигнати дружину, яка його осоромлювала чи марнувала майно. Батько не мав права на життя і смерть дітей, але міг віддати їх в боргову кабалу, позбавити син а спадку, збільшити його спадкову частку тощо (ст. 165, 168). Для чоловіка допускалося багатоженство. Розлучення було вільним тільки для чоловіків. Закон встановлював тяжкі покарання за подружню зраду, але це стосувалось тільки дружини. Дружину належало втопити в річці, якщо вона під час перебування чоловіка у полоні поводила себе аморально.

Схема 2.5. Правові підстави вимоги розлучення для жінок за Законами Хаммурапі

Жінка у Вавилоні мала певну правоздатність. Вона могла розпоряджатися своїм майном, укладати угоди, займатися ремеслами, лихварством, торгувати тощо. Чоловікові заборонялося розпоряджатися майном дружини без її згоди.

Спадкування відбувалося як за законом, так і за заповітом. Загальним правилом було спадкування згідно із законом тільки в межах сім'ї. Сини успадковували власність батька в рівних долях, дочки отримували придане. Всі сини зрівнювалися в своїх спадкових правах, якщо вони були від різних матерів або навіть від рабині, але були визнані батьком (ст. 170).

Злочини і покарання

У Законах Хаммурапі немає норм, що закріплюють загальні кримінальні принципи, що відносяться нині до кримінального права, але ряд положень засвідчують різний підхід до певних форм провини. Наприклад, нанесення в бійці побоїв, що призвели до смерті людини, каралося штрафом, сума якого визначалася залежно від того, хто був потерпілий (авілум або мушкенум). Ненавмисне нанесення рани іншій людині в бійці звільняло від покарання вільної людини.

У тексті Законів Хаммурапі окремо не виділено як види злочинів державні і релігійні, які проте завжди карались смертю. Особливо небезпечні для всього суспільства правопорушення каралися стратою, яка застосовувалася також за принципом таліону. Страта застосовувалася у формі утоплення, спалювання, саджання на палю. Застосовувалися членоушкодницькі покарання (побиття кийками, відрізання носа та вух, відрубування пальців тощо). Іншими видами покарань були рабство, вигнання з общини, штрафи.

Злочини проти особи - це умисне або ненавмисне вбивство (дружиною чоловіка, невдала операція лікаря, що призвела до смерті хворого, доведення до смерті голодом боржника в будинку кредитора та ін.), тілесні ушкодження, образа словом і діями, наклеп тощо. В Законах детально говориться про тілесні ушкодження: пошкодження ока, зубів, кісток. У цих випадках при визначенні покарання діє принцип таліону. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за суспільним становищем. Склалося певне уявлення про відмінності між умисним і ненавмисним злочином (ст. 206, 207), співучасть, підбурювання, приховування фактів, обтяжливих обставин злочину, ненавмисного правопорушення.

Важливу групу складали злочини проти власності. Найсуворіше охоронялася власність царського двору та храмів. До майнових злочинів відносилися крадіжка і грабіж, зняття з раба знаків його рабства, пошкодження чужого майна (ст. 224-226).

Наступна група норм стосувалася злочинів проти сімейних порядків: образа батька дітьми, кровозмішання, невірність дружини, розпуста, викрадання і підміна дитини тощо.

Судочинство

Судовий процес мав змагальний характер. Справа порушувалася за ініціативи потерпілого. Передбачалася відповідальність за неправдиві свідчення, наклепи, неперевірені факти, що каралося відповідно до виду основного покарання за злочин або за принципом таліону. На суддів покладалася велика відповідальність, адже вони не лише провадили судовий розгляд, заслуховували свідків, виносили рішення, але й проводили розслідування справи. Види доказів в суді: свідчення свідків, клятва, зізнання, речові докази, ордалії.

Специфічні риси давньоіндійського права насамперед виявляються у його джерелах, серед яких особливе місце належить дхармашастрам - збіркам релігійно- правових розпоряджень, правил (дхарм). Дхармашастри складені брахманами, а їх поява пов'язана з соціальним розшаруванням, загостренням суперечностей у староіндійському суспільстві.

Законам Ману (Манусміріті) належить особливе місце серед дхармашастр. Час їх появи припадає на період між ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е., а зміст, виражений у вигляді окремих віршів (шлок), переважно знайшов відображення у пізніших дхармашастрах. Авторами законів були, вочевидь, брахмани, які й дали законам ім'я Ману - міфічного заступника стародавніх індусів. Збірник поділяється на 12 глав і 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться в основному у УІІІ і ІХ главах. Закони закріплювали варновий поділ, його походження, привілеї вищих варн. Особливістю Законів Ману є релігійний характер усіх його положень, які власне були не правовими приписами, а релігійними морально-етичними нормами. Зміст законів виходив за межі права. У них були положення, що стосувалися політики, моралі, релігії. Правова санкція тісно поєднувалася з релігійною.

Правове регулювання власності

Закони Ману свідчать про глибоке майнове розшарування давньоіндійського суспільства. Це розшарування стосувалося й земельних відносин. Про це свідчить ряд шлок глави VIII, присвячених суперечкам між общинами, селянами про межі земельних володінь, общинні колодязі, канали, межові знаки для будинків, сади. Норми Законів Ману спрямовані на охорону права власності на різні види рухомого майна: рабів, худобу, зерно, інвентар.

В Індії розрізняли державну, общинну, родову власність. Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Земельний фонд держави складали землі царські, общинні, приватних осіб. За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф.

Угоди укладалися публічно, тобто у присутності свідків. У Законах Ману досить детально розроблений найдавніший вид договору - договір позики. Кредитор мав фактично необмежену владу над боржником. Допускалися такі засоби отримання боргу, як хитрість, примус. У випадку смерті боржника борг міг перейти на сина та інших родичів померлого. Особливе місце в давньоіндійському праві займав договір особистого найму. Напіврабське становище безправних орендарів,

сільськогосподарських робітників у ряді випадків було гіршим, ніж становще раба. Кастові бар'єри накладали ряд обмежень на можливість займатися торгівлею представниками вищих варн і на торгівлю людьми. Самопродаж і продаж родичів в рабство передбачали вигнання з касти.

Угоди, укладені з божевільним, малолітнім, нетверезим, із застосуванням насильства чи обману, вважалися недійсними.

Шлюбно-сімейні стосунки

Шлюбно-сімейним і спадковим стосункам присвячена глава IX, шлоки якої свідчать про існування патріархальних сімей, підлегле становище жінки (V, 154).

Головне призначення жінки - народження дітей, турбота про сім'ю. Багатожонство стало загальновизнаним явищем. Воно було пов'язане з прагненням мати багато дітей, бо потомство і худоба визнавалися основними видами багатства. Форми укладання шлюбу: урочиста, з викупом, вільна угода, викрадення жінки. Шлюби укладалися з волі батьків.

Кастово-варнові обмеження в сімейних стосунках виявлялися з особливою повнотою. Однак допускалися шлюби, в яких чоловік належав до вищої варни, ніж жінка. Грубим порушенням правил вважався шлюб, коли чоловік з нижчої варни одружувався на жінці вищої варни. Шлюбний вік для чоловіків - не менше 20 років, для дівчат - 12 і навіть 8 років. В ідеальному шлюбі вік нареченої мав відповідати третині віку нареченого.

Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала злостивий норов, була марнотратною, тяжко хворою, скандальною, схильною до пияцтва (гл. IX ст. 81). Розлучення для жінки було неможливе. Зберігалися деякі пережитки давнього групового шлюбу. Вдови часто добровільно йшли на обряд “саті” - добровільне самоспалення на похоронному багатті свого чоловіка. Спадкування за заповітом. За законом спадкували лише сини (порівну). Дочкам обов'язково виділявся посаг.

Злочини і покарання

Кримінальне право за Законами Ману відзначалося досить високим рівнем розвитку. Закони розрізняли перший злочин та повторний, умисний і необережний, тяжкий злочин і незначне правопорушення, форми співучасті (приховування, підбурювання). Зберігалися пережитки родоплемінного ладу (таліон, ордалії тощо).

У Законах Ману передбачено 18 підстав судового розгляду. До першої групи належали договірні стосунки - несплата боргу, застава, продаж чужого майна, неповернення позики тощо. Далі норми, що стосуються порушення угоди, відміни купівлі-продажу, суперечки господаря з пастухом. Другу групу складають злочини - наклеп, образа дією, крадіжка, гра в кості і биття об заставу (прирівнюються до крадіжки), насильство, перелюбство. У переліку злочинів проти особи в Законах Ману перше місце займає вбивство і тілесні ушкодження. Суворість покарання за ці злочини залежала, по-перше, від тяжкості злочину, по-друге, від соціального становища злочинця і потерпілого. Найтяжчим злочином вважалося вбивство брахмана. Покарання мали на меті залякування, відшкодування збитків. Широко використовувалася смертна кара, як проста, так і кваліфікована (утоплення, спалення, саджання на палю, повішення). Стратою каралися будь-які посягання на державний чи суспільний лад, умисні вбивства.

Судочинство

Основними доказами в суді були покази свідків, речові докази, присяга, поведінка винного. До представників нижчих варн і рабів застосовувалися ордалії. Тобто в судочинстві також велике значення мала належність до певної варни. Покази рабів, родичів і дітей вважалися ненадійними.

Право Стародавнього Китаю складалося під значним впливом філософсько- етичного вчення конфуціанства. Його постулати мали |навчанбезпосередній вплив на розуміння права, ієрархію злочинів, систему покарань, зміст окремих правових інститутів і норм.

У шань-іньський період і ранньочжоуському Китаї в регулюванні суспільних відносин головну роль відігравали етичні норми, що визначали відношення членів китайського суспільства до правителя вана і сімейні стосунки. Ці норми будувалися на шануванні батьків, старших, поклоніння перед ваном. Починаючи з періоду Чжань-Го посилюється роль права. Цьому сприяло зміцнення політичних позицій легістів. Вони вимагали чіткого встановлення закону, обов'язкового для всіх підданих незалежно від їх соціального становища, прагнули позбавити знать, чиновництво численних спадкових привілеїв з метою зміцнення сильної центральної влади. Протиборство конфуціанства і легізму визначило подальший розвиток права в Китаї з характерною суперечністю ряду його принципів і норм. Злиття конфуціанства, що стало державною релігією, і легізму на початку нової ери мало підсумком визнання комплексних морально-правових норм, що приписували виконання етичних правил і заборонних норм, порушення яких спричиняло покарання.

Правове регулювання власності

Верховна державна власність на землю співіснувала з громадським і приватним землеволодінням селян. Вже в середині IV ст. до н.е. в царстві Цінь була ліквідована законодавчим шляхом громадська рілля, кожному дозволено мати приватну власність і надано право розпоряджатися землею. Не дивлячись на ранній перехід основної маси общинної землі у власність окремих сімей і розповсюдження практики продажу землі, община ще в I ст. н.е. могла вступати у договірні поземельні відносини як самостійна сторона, а присутність представника общини була неодмінною умовою при здійсненні операцій. На цьому шляху стояла держава, яка постійно намагалася зберігати свою керівну роль в господарському житті.

Разом з купівлею-продажем почали розповсюджуватися договори оренди землі, застава землі лихварям, наймана праця і боргове рабство. У Стародавньому Китаї часто видавалися закони, які в тій чи іншій мірі відображали вимоги захисту дрібної приватної селянської власності. Існував звичай закладати дітей за борги, які ставали рабами, якщо не були викуплені протягом трьох років. Приватні раби могли бути продані державі.

Шлюбно-сімейні стосунки

У ранньокласовому шань-іньському Китаї в сімейному праві зберігалися пережитки родового ладу, допускалися шлюби між родичами, багатоженство. Сім'я мала патріархальний характер. Голова сім'ї виступав в ролі її володаря, власника майна. Великі сім'ї з їх родовим укладом почали слабшати разом з розвитком приватної власності на землю. Цей процес був прискорений політикою легістів. Борючись проти сепаратизму впливових великих сімей, сімейних кланів, що стало перешкодою на шляху до створення сильної центральної влади, імператор Шан Ян у 356 - 350 рр. до н.е. санкціонував примусовий поділ великих сімей. Однак велика сім'я як соціально- господарська структура повністю не зникла.

З часом у Китаї заборонили кровозмішання при укладанні шлюбів. Окреме правило забороняло нареченим носити одну і ту ж фамілію, щоб випадково не змішати споріднені сім'ї. Одним з основоположних принципів соціального порядку був принцип “один чоловік - одна дружина”. Він вимагав насамперед суворої вірності дружини чоловікові. Той міг мати “другорядних” дружин і наложниць (у разі безпліддя дружини), кількість яких визначалася залежно від соціального становища чоловіка. Заборонялися міжстанові шлюби, що мали наслідком кримінальну відповідальність, особливо шлюби вільних з рабами. Можливості жінки залишити свого чоловіка або протестувати проти розлучення були невеликі. Вона не мала права другий раз виходити заміж.

У давнину батько міг продавати дітей, окрім старшого сина, який користувався перевагами перед іншими дітьми.

Злочини і покарання

Кримінальне право стало найбільш розвиненою частиною правової системи. Старокитайському кримінальному праву були відомі такі поняття, як співучасть, обтяжуючі обставини, форма провини. Одне покарання призначали за навмисний наклеп, інше - за донос, що не підтвердився. Покарання мали на меті залякування. Тяжкість покарання за тілесні ушкодження залежала від того, були вони нанесені зі “злодійським наміром” чи у бійці. Чжоуському законодавству було відомо 500 видів злочинів. Незмінно в цьому списку перше місце займали державні злочини (зрада імператорові, бунт, дезертирство з армії, ін.). Стабільніший характер мала традиційна школа покарань: татуювання, відрізання носа, обрубування ніг, кастрація і страта. Вона поповнювалася іншими покараннями - биттям палицями від 100 до 500 ударів, зверненням у рабство, штрафом. Від тілесних покарань звільнялися діти, молодші 8 років і люди похилого віку, старші 70 років.

Остаточне затвердження традиційної системи покарань у V - IV ст. до н.е. пов'язане з його філософським осмисленням на основі використання сакральної цифри п'ять. Разом із злочинцями страті підлягали три покоління його родичів - по лінії батька, матері і дружини. Певне пом'якшення покарань під впливом одержавлення конфуціанства мало наслідком тимчасову відміну покарань невинних родичів злочинця і в затвердженні норми про безкарність приховування родичами своїх близьких, які здійснили злочин.

Судочинство

Судовий процес, за характером змагальний, включав елементи розшукового процесу. Розслідування злочинів доручалося окремим чиновникам. Воно починалося із заяви або доносу в місцеві управління. Неточність доносу каралася відповідно до скоєного злочину особою, якої стосувався донос. Заборонялося доносити на членів сім'ї, анонімні доноси. Чиновники повітів вели слідство і виконували вирок, наприклад биття палицями на місці в суді. Розслідування тяжких злочинів (заколотів, зради і ін.) передавалося в окружні управи. Покаранням за них була смертна кара. У судовому процесі застосовувалися тортури.