Господарські характеристики і соціальна структурадавньосхідних суспільств
Особливості соціально-економічного укладу стародавньосхідних суспільств:
перші форми державності формувалися в ході розкладання общинно-родових структур;
тривале збереження основних елементів общинно-родових відносин, що відображалося у зростанні соціальної неоднорідності суспільства, консервуванні старого соціального укладу (тривалий час зберігалося існування замкнутих селянських общин, в яких панувало натуральне господарство, а основними видами господарської діяльності були землеробство і ремісництво);
соціально-правовий статус індивіда не завжди відповідав його майновому становищу, що відображало традиційність і консерватизм цих суспільств, заснованих на релігійно-міфологічному світогляді і звичаях (набув поширення поділ населення на касти, варни);
значне поширення рабовласництва, яке формувало особливості організації господарства та соціальних відносин давньосхідних держав.
З посиленням розподілу праці, ускладненням управлінських функцій відбувалося перетворення осіб, які виконували ці функції, в стан знаті, що не брав участі у виробництві, стояв над рядовими общинниками. Разом з тим сільська община, зміцненню позицій якої сприяли колективні зусилля її членів зі створення іригаційних споруд, сприяла уповільненню процесів класоутворення, розвитку приватної земельної власності і рабовласницьких відносин. Безпосереднім власником-розпорядником землі була сама община, в якій поєднувалися індивідуальна (сімейна) і колективна форми земельної власності. Проте верховним власником землі виступала держава, уособленням якої був цар. Її владно-власницькі права реалізовувалися через збір з общини земельного податку.
З розвитком процесу сакралізації світської влади правителів, освяченням їх божественною волею все більшого впливу набували жерці. Поступово створювалися царсько-храмові господарства, які формувалися за рахунок общинних земель.
Володіти ділянками таких земель могли люди, які несли службу на правителя або храм. На таких господарствах швидко поширилася експлуатація рабської праці.Населення усіх давньосхідних держав на основі критерію особистої свободи можна поділити на дві групи: вільні і залежні (раби, слуги тощо). Серед вільного населення виділяємо заможні верстви суспільства, які мали політичну та економічну владу, були значними власниками землі і рабів (придворні і місцеві чиновники, військова знать, жрецтво), середні і дрібні прошарки (селяни, ремісники, торговці).
Основним виробником був селянин. Селяни сплачували державі натуральні податки (продуктами), виконували громадські роботи, зокрема риття каналів, ремонт дамб, будівництво палаців, а також служили у війську.
Схема 2.1. Типова соціальна структура давньосхідних суспільств
Набуло поширення рабство, яке у давньосхідних суспільствах мало
патріархальний характер. Тобто праця рабів переважно використовувалася у
домашньому господарстві у якості слуг. Проте, окрім т.зв. домашніх (приватних) рабів, існували й державні раби, які працювали на державних копальнях, на землях царя, будівництві дамб, інших зрошувальних споруд, виконували іншу суспільну роботу, в тому числі охороняли порядок. Також існувало храмове і общинне рабство.
Раб вважався майном і був позбавлений прав. Проте раб з точки зору права ще не став річчю, якою власник міг би розпоряджатися необмежено. При існуванні значних пережитків родоплемінних відносин перетворення вільного у раба не могло одразу обірвати сімейні і родові зв'язки. Тому раби інколи зберігали право на володіння власністю (купленою, дарованою, успадкованою), на передачу її у спадок. Вони часто створювали сім'ї. Проте на ці права раб мав отримати дозвіл власника.
Незважаючи на спільність основних характеристик організації господарства та соціальної структури, у кожної країни існували свої специфічні та самобутні особливості соціально-економічного розвитку і суспільних відносин.
Панівними верствами староєгипетського суспільства були рабовласницька знать і жрецтво. Їх суспільне становище визначалося належністю до родової династії, розмірами землеволодіння (маєтностей) та займаними посадами. Знать формувала чиновницький стан і вищі командні посади у війську. Поступово усі ці блага стали спадковими. Ступінь залежності заможних власників від держави у різні періоди історії держави був різним. Однак у пізніші періоди розвитку давньоєгипетської державності світська аристократія була змушена мириритися з деспотичним пануванням фараона, а також висуненням жрецтва.
Жрецький стан сформував замкнену структуру з власною ієрархією, господарськими зв'язками і нормами поведінки. Храми і жерці стали власниками землі і коштовностей. У певних сім'ях жрецьке звання стало спадковим. Призначення на церковні посади проводилося незалежно від уряду.
Основна маса сільського населення Єгипту, зберігаючи особисту свободу, жила в селах общиною. Від родових порядків збереглася колективна власність на землю. Кожна сім'я, що належала до сільської громади, спершу тимчасово володіла окремою ділянкою, яка згодом переходила у її повну власність. У загальному користуванні общини залишалися вільні землі. Управління общиною здійснювалося загальними зборами, радою старійшин.
Селяни були зобов'язані працювати на державних і храмових землях, зокрема, розбудовувати і підтримувати систему іригації, де вони працювали разом із невільниками-рабами. Примусова праця також була пов'язана з системою насильницького прикріплення людей до певних професій. Отриманий врожай підлягав суворому обліку, значна його частина відбиралася. У державних копальнях і майстернях під наглядом управителів працювало чимало ремісників. Платою за нього служили продовольчі видачі і одяг. Селяни, які втрачали власність, фактично переходили у повну залежність або від держави, або від заможних власників землі. Це сприяло значному поширенню рабства, яке в Єгипті мало особливо стійкий характер.
В умовах масового залучення населення в державне господарство різниця у правовому становищі окремих прошарків трудового люду не була чіткою.
Найпоширенішим терміном, що позначав становище простолюдина - мерет. Раби поділялися на державних, приватних і храмових. Їх праця використовувалася на громадських роботах і в латифундіях. Раби, захоплені на війні, вважалися власністю держави (фактично царя). Надаючи сановникам у володіння землі, цар давав і певну кількість рабів. Рабам нерідко дозволялося мати родину і майно. За злочини їх карали державні органи, а не господарі. У випадках жорстокого поводження раби могли шукати притулку в храмах, стати храмовими слугами. Раб, відпущений на волю, прирівнювався до вільного. Рабами володіли не лише знатні особи, але й окремі ремісники, будівництві, землероби, які мали у господарстві 2-3 раби.В основних рисах давньовавилонське суспільство схоже з єгипетським. Верхівку складали світська і жрецька знать, чиновництво, професійні воїни. Далі - сільські общинники, купці, торговці (тамкари), різні категорії рабів. Вільні люди поділялися на дві категорії. Одні називалися “синами чоловіка” - авілум, що підкреслювало їх вільне, повноправне існування, інші - мушкенум (“той, хто падає долілиць”). Одні дослідники відносять мушкенум до розряду відпущених на волю рабів, інші вважають їх неповноправними громадянами. До панівного стану (авілум) належали цар, його найближче оточення, верхівка знаті, жерці, воєначальники, тамкари, місцеві чиновники в общинах, начальники кварталів у містах.
Становище селян-общинників було важким. Вони змушені були в непоодиноких випадках закладати свої землі лихварям, а також дружину і дітей, якщо не було іншого майна. Продавали своїх дітей за гроші. Орендували чужу землю, продавали земельні ділянки, сади тощо. Такі вимушені кроки вели до повної залежності і навіть рабства.
Основну масу рабів (вардум) складали іноземці, захоплені на війні. Їх мали практично усі вільні люди. У сільській громаді раби знаходилися в колективній власності. Значна їх кількість була зайнята в царському і храмових господарствах. Закон надавав рабу палацу і рабу-мушкенум право мати сім'ю, будинок і майно.
Особливу групу рабів складали неоплатні боржники. Вони віддавалися кредиторові для роботи в його господарстві, але на термін, що не перевищує трьох років.Окремою суспільною групою були воїни, які в Законах Хаммурапі мають назву редум і баїрум. Держава охороняла їх права, надавала земельні угіддя (ілку) за службу.
В Індії результатом виділення знаті і жрецтва з суспільної маси стало формування замкнутих станів - варн. Індуські тексти засвідчують, що спершу арії не знали варн. Вони виникли відповідно до поділу на види трудової діяльності. У результаті розкладу первіснообщинних відносин виникли певні стани, які були характерні для всіх країн давнини, але завершеного характеру набули саме в Індії.
Варна брахманів (Ьгайтапа - той, що знає священне учення), займала верховне становище. До неї входили представники родів, які виконували обов'язки жерців. Вони мали виключне право тлумачити закони, здійснювати жертвоприношення, основні обряди, знайомити людей з священними писаннями. Брахмани звільнялися від усіх податків, повинностей і тілесних покарань. Особа брахмана була недоторканною, його вбивство каралося найтяжчою і найболіснішою стратою.
Варна кшатріїв (кзаїгиуа -“наділений могутністю) - варна правителів, яка включала військову знать і царських осіб. Ця варна володіла реальною владою.
Варна вайшіїв (уаіз'уа - “наділений власністю”) - основна маса общинників. Складалася в основному із землеробів і скотарів, торговців та ремісників. Вони мали право володіння землею і незначні можливості в управлінні країною. Вайшії були основним податним станом.
Варна шудр утворилася найпізніше і включала простолюд, що жив із фізичної праці, близької до рабської. Вони не мали права брати участі в управлінні країною, займати державні посади, брати участь в здійсненні обрядів і культів. Головне заняття шудр - служіння іншим варнам. Вони мали право створювати сім'ї, залишати спадок.
Зазвичай приналежність до варн визначалася народженням. Перехід з однієї варни в іншу, як і змішані шлюби, заборонявся.
Поділ суспільства на варни мав релігійно - міфологічне підгрунтя. За повір'ям брахмани виникли з вуст - “найчистішої” частини тіла бога Брахми. Кшатрії - “створені з рук бога”. Вайшії - “створені із стегон бога”. Шудри - “створені із ступнів бога”.Найнижчу сходинку у суспільній ієрархії вільних людей займали “недоторканні” - народжені від змішаних шлюбів, наприклад, чандали - нащадки шудри та брахманки.
До невільників належали раби. Раб на давньоіндійській мові (санскриті) передавався словом “даса”, що означає не лише раб, але й слуга. У давньоіндійських збірниках згадувалися різні категорії даса (до 15). Рабом міг стати кожен, навіть члени вищих варн, а також представники народностей і племен, які розглядалися індійцями як варвари. Більшість рабів були саме з їх когорти та з нижчих варн. Раби належали державі, приватним особам та общині. Закони Ману офіційно обмежували правоспроможність раба. Невільник не мав власності. Договір, укладений рабом, вважався недійсним.
Загальна структура суспільства у Стародавньому Китаї мала багато схожого із попередніми державами. Вищі верстви суспільства, в руках яких концентрувалася політична й економічна влада, була представлена спадковою аристократією (правитель, його родичі, наближені до правителя, жерці, вищі чиновники). В основі ієрархії панівних верств покладено чітку систему рангів. Згодом аристократію почали витісняти чиновники незнатного походження, які отримували ранги за заслуги перед правителем. У певний час практикувалася купівля рангів.
У Стародавньому Китаї досить швидко склалася система експлуатації управлінською знаттю общинників-селян шляхом ренти, спочатку у формі відробітків на общинних полях, а потім шляхом привласнення правлячою верхівкою частини урожаю з селянського наділу. На думку вчених, упродовж тривалої історії китайського традиційного суспільства (з другої половини II тис. до н.е. до другої половини XIX ст.) мав місце лише один докорінний якісний перелом в розвитку продуктивних сил і суспільного виробництва - в V - I V ст. до н.е. Цей період супроводжувався руйнуванням общинної земельної власності, зростанням крупного приватн ого землеволодіння, розповсюдженням орендних форм експлуатації малоземельних і безземельних селян-общинників.
За часів централізованих циньсько-ханьських імперій (III ст. до н.е. - III ст. н.е.) у Китаї завершується процес формування традиційної системи експлуатації державою податних дрібних селян шляхом стягування ренти. Ця система збереглася тут до початку XX століття.
Рабство в Китаї теж мало свої особливості. Основною формою поповнення маси рабів було боргове рабство. Рабами ставали злочинці. Характерно, що раби жили переважно родинами. Рабами володіли як приватні особи, так і держава. Рабська праця широко застосовувалась у різних галузях господарства.
3.