§9.2. Основні етапи формування Європейських співтовариств і Європейського Союзу

Європейська інтеграція активно почалася розвиватися з початку 50-х років XX ст. Її початок поклала реалізація «плану Маршалла» (програма економічної допомоги Євро­пі після Другої світової війни, представлена в 1947 р.

Для допомоги у керівництві здійсненням «Плану Мар­шалла» щодо економічної реконструкції Європи після Дру­гої світової війни у квітні 1948 р. було створено Організа­цію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС). Пізніше список держав-членів Організації розширився неєвропейськими країнами (нині об’єднує 35 держав-чле­нів), а в 1961 р. він був реорганізований в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Почи­наючи з моменту свого створення, ОЕСР ставить за мету посилювати економіку держав-членів, розвивати ринкову економіку та представницьку демократію, розвивати віль­ні ринки, сприяти зростанню як розвинутих країн, так і тих, що розвиваються.

Перехід від простого міжнародного європейського спів­робітництва до справжнього наднаціонального співтовари­ства розпочався 9 травня 1950 р., коли Р. Шуман, як уже вище зазначалося, виступив з ініціативою, оприлюднивши план розроблений Ж. Монне щодо створення галузево­го об’єднання - Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). А вже 18 квітня 1951 р. представниками Бельгії, Західної Німеччини, Італії, Люксембургу, Нідерландів та Франції був підписаний Паризький договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), який на­був чинності в липні 1952 р.

Дату оголошення «плану Шумана» (9 травня 1950 р.) почали відзначати як «День Європи» (офіційне свято Євро­пейського Союзу).

Наступним кроком формування Європейських Співто­вариств і Європейського Союзу стало підписання 25 берез­ня 1957 р. Договору про заснування Європейського еконо­мічного співтовариства (ЄЕС) (один із Римських договорів 1957 р.) з метою створення економічної спільноти, заснова­ному на ширшому спільному ринку.

Одночасно, згідно з Римськими договорами 1957 р. було створено Європейське співтовариство з атомної енер­гії (ЄСАЕ) або «Євроатом». Метою Євроатому є сприяння розвиткові та дослідженням з атомної енергетики, створен­ню спільного ринку ядерного пального, контролю за ядер­ними виробництвами та розвиткові атомних технологій у мирних цілях у рамках єдиних стандартів безпеки.

У другій половині 60-х років XX ст. відбувається об’єд­нання структур Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄСАЕ) за­для створення єдиних органів (Ради, Комісій, Суду тощо).

У 1968 р. був сформований єдиний митний союз. Це така форма регіональної торгово-економічної інтеграції, яка пе­редбачає створення єдиної митної території, всередині якої скасовуються торгівельні бар’єри, не застосовуються мита й інші економічні обмеження, а на зовнішньому кордоні встановлюються однакові митні тарифи. Держави-учасни- ки такого союзу втрачають свій митний суверенітет і діють як єдиний суб’єкт. Створення митного союзу стало першо­черговим завданням після підписання Римського договору. Спільні митні процедури та правила були зібрані докупи в єдиному адміністративному документі, який замінив усі попередні нормативні акти. У митний союз входять всі дер- жави-члени ЄС, а також кандидат у члени ЄС Туреччина і карликові держави, які межують з ЄС, - Андорра, Монако і Сан-Марино.

Наступною важливою подією стало підписання Єдиного європейського акту (ЄЄА), що відбулося 17 лютого 1986 р. Він набув чинності 1 липня 1987 р. Назва цього акту не є ви­падковою, адже він містив у собі положення, які передба­чали зміни в установчі договори та міжурядову співпрацю у сфері зовнішньої політики.

Крім того, держави-члени Європейського економічного співтовариства у травні 1992 р. уклали угоду з Європей­ською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Єв­ропейського економічного простору (ЄЕП).

Угода про Європейський економічний простір, сторона­ми якої є всі держави-члени ЄС і ЄАВТ (Ісландія, Ліхтен­штейн і Норвегія), набула чинності 1 січня 1994 р. Мета цієї угоди полягає у встановленні динамічного й одно­рідного Європейського економічного простору (ЄЕП), що базується на загальних правилах і справедливих конку­рентних умовах. Угода регулює питання вільного руху робочої сили та капіталу, але передбачає вищий ступінь регіональної інтеграції, ніж зона вільної торгівлі товара­ми і послугами.

6 лютого 1992 р. у Маастрихті (Нідерланди) держа- ви-члени Європейського економічного співтовариства під­писали Маастрихтський договір (формально, Договір про створення Європейського Союзу), також відомий як Договір про Європейський Союз (ДЄС), який набув чинності 1 ли­стопада 1993 р. Це призвело до створення Європейського Союзу, як міждержавного утворення, Маастрихтський до­говір став великим кроком у розвитку європейського інте­граційного процесу. Він заклав нові напрями європейської інтеграції, які включали створення економічного, валют­ного й політичного союзів та подальше реформування пра­вового механізму європейських співтовариств. Важливим здобутком цього договору було те, що була створена нова інтеграційна організація - Європейський Союз - яка охо­пила всі основні сфери суспільного життя.

Ратифікація Маастрихтського договору вивела Євро­пейське співтовариство на рівень політичної інтеграції. Держави-члени стали на шлях об’єднання зусиль у реа­лізації спільної зовнішньої політики й політики безпеки, європейського громадянства, гармонізації юридичних і по­літичних порядків держав-членів у просторі без кордо­нів.

2 жовтня 1997 р. було підписано Амстердамський дого­вір, який набув чинності 1 травня 1999 р. Зазначений дого­вір вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору 1992 р., Договору про заснування Європейського економіч­ного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовари­ства з атомної енергії (ЄСАЕ) 1957 р. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також призвели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихт­ським договором.

Важливим етапом у формуванні ЄС стало підписання Шенгенської угоди - Угоди про скасування паспортного та митного контролю між країнами Європейського союзу. Відповідно до угоди, підписаній в містечку Шенгені (Люк­сембург) 14 червня 1985 р., держави-учасники погодилися поступово скасовувати контроль на спільних кордонах і за­проваджувати свободу пересування для всіх громадян дер- жав-членів ЄС, які підписали цю угоду, інших держав-чле- нів та громадян третіх країн.

Шенгенська угода спочатку була підписана п’ятьма єв­ропейськими державами (Бельгією, Нідерландами, Люк­сембургом, Францією і Німеччиною). Ті ж п’ять країн під­писали 19 червня 1990 р. Конвенцію про введення в дію і застосування Шенгенської угоди, якою було передбачено створення Шенгенської зони з повним скасуванням регу­лярного паспортного контролю, уніфікацією візової полі­тики для власників звичайних паспортів, поліцейською і судовою співпрацею. Угода набула чинності в 1995 р. для восьми країн (до первинних учасникам приєдналися Італія, Іспанія та Португалія). Це було зроблено в рамках підготовки «Договору про утворення Європейського союзу», який вводив поняття громадянства Європейського союзу.

Шенгенська угода набула чинності 26 березня 1996 р. і діяла до 1 травня 1999 р., коли вона увійшла як складова частина законодавства ЄС - нові члени Шенгенської угоди не підписують окремий договір, а беруть зобов’язання вико­нувати Шенгенські правила як частину законодавства ЄС. 15 березня 2006 р. був прийнятий Шенгенський кодекс про кордони, що змінював Шенгенську конвенцію.

Нині до Шенгенського зони входять держави-члени ЄС, окрім Ірландії, 3 країни Європейської економічної зони (Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландія) та Швейцарія.

26 лютого 2001 р. був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку Єв­ропейського Союзу з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були пе­рерозподілені з урахуванням потенційної участі у них но­вих членів.

Найбільшим апогеєм інтеграційних процесів у ЄС ста­ло підписання Договору про запровадження проекту Кон­ституції для Європи з 29 жовтня 2004 р. Розробники, наз­вавши новий уніфікований документ саме Конституцією для Європи, тим самим виразили високі амбіції стосовно ще більш інтегрованого майбутнього ЄС, адже, як визна­чається, поняття «конституція» - це фундаментальне пра­во суспільства, або Основний Закон держави, що визначає характер та концепцію державної влади, затверджує ос­новні принципи, згідно з якими функціонує суспільство, закріплює юридичні гарантії прав людини та основних сво­бод, компетенцію вищих органів державної влади, а також встановлює межі її реалізації.

З тексту проекту Конституції для Європи явно відслідко­вується те, що вона виходить за межі класичного міжнарод­ного договору, насамперед тому, що все відвертіше ставить­ся під сумнів діюча три з половиною століття Вестфальська система міжнародного права з її основними принципами,

закріпленими в статуті ООН, що перейшли до конститу­цій держав, а саме, принципами державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави і непорушності кордонів.

Конституція для Європи - це об’ємний документ прин­ципово нової для ЄС якості.

За структурою Конституція для Європи розділена на частини, які, в свою чергу, складаються із розділів та під­розділів. Договір про запровадження Конституції для Єв­ропи складається з Преамбули, 448 статей, викладених у чотирьох частинах, та додаткових протоколів. У частині І визначені основні елементи конституційного устрою ЄС: цінності та цілі Союзу; розподіл повноважень між держа­вами-членами та Союзом, а також окреслено процедури ух­валення рішень у інституціях ЄС. Окрім цього, у І частині містяться положення щодо громадянства Союзу, а також визначаються принципи демократії та фінансової полі­тики Союзу. «Хартія основних прав Союзу», проголошена в грудні 2000 р., викладена у ІІ частині Конституції для Європи. У частині III Конституції для Європи в основному закріплено положення Договору про ЄС, що визначають засади внутрішньої та зовнішньої політики Європейського Співтовариства. А у Частині IV окреслені положення щодо порядку набуття чинності та внесення до неї змін, прикін­цеві положення Конституції для Європи.

Проте, новопідписану Конституцію для Європи очікува­ло неабияке випробування - ратифікація в державах-чле­нах ЄС. Як виявилося, процес ратифікації Конституції для Європи в державах-членах виявився досить складним та непередбачуваним. Усі спроби її прийняти так і не мали успіху.

23 липня 2007 р. у Лісабоні (Португалія) відбулася мі­журядова конференція, яка мала на меті просування ре­форм та пошук альтернативи конституційному договору. Через відсутність консенсусу серед держав-членів щодо по­ложень конституційного договору було прийняте рішення розробити новий міжнародний договір.

13 грудня 2007 р. глави держав-членів ЄС підписали Лі­сабонський договір про внесення змін до Договору про Єв­ропейський Союз та Договір про заснування Європейської Спільноти, який набув чинності 1 грудня 2009 р. після ра­тифікації всіма державами-членами ЄС відповідно до їхніх конституційних процедур. Відмінність між Конституцій­ним договором та Лісабонським договором полягає у тому, що в той час як Конституція мала на меті замінити собою Договори про ЄС, Лісабонський договір лише доповнював та вносив до них зміни (так само, як Амстердамський дого­вір 1997 р. та Ніццький договір 2001 р.).

Лісабонський договір містить положення про інститу- ційну реформу в Європейському Союзу. В документі перед­бачається створення посади Президента ЄС, скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європейського парла­менту тощо. Європейські керівні інституції отримали біль­ше повноважень у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграцій­ні проблеми. Всі дипломатичні функції опинилися в руках Верховного Представника ЄС із зовнішньої політики.

Лісабонський договір не вніс суттєвих змін до реаліза­ції політики розширення ЄС: процедура та критерії вступу до ЄС залишились незмінними. Основною метою договору було збалансування інституційної рівноваги між націо­нальним та наднаціональним рівнями ЄС та ефективного розподілу компетенцій між ними.

Формально новий договір не є Конституцією - в ньому немає згадки про гімн чи прапор, як державні символи. Але документ став новим етапом у житті ЄС і зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі - Конституції ЄС.