<<
>>

Органи законодавчої влади у державному механізмі зарубіжних країн

Колегіальні органи, що займалися законотворчістю, існували протягом усієї історії людства (згадаємо, наприклад, античний світ), але в більш-менш сучасному розумінні представницькі установи існують більше тисячоліття.

Як відомо, історію «сучасних» парламентів (родова назва вищих органів законодавчої влади) починають з англійського парламенту 1265 р. , але для епохи станово-кастового суспільства це було поодиноке явище.

Повсюдним упровадженням парламентів як вищих органів державної влади характеризується епоха громадянського суспільства, коли з практичним утіленням ідей народного представництва в писаних конституціях кінця ХѴШ ст. закладаються основи сучасного парламентаризму. Виборчі закони, прийняті протягом ХІХ — першої половини ХХ ст., створили правову базу для регулювання виборів членів вищих представницьких органів. У багатьох державах парламент стає єдиним джерелом законодавства, тільки йому належить право прийняття законів. У цей період формуються парламентські інститути — законодавчий процес, статус депутатів, відносини з виконавчою владою, партіями та пресою. Парламенти здобувають право на законодавчу ініціативу, якої ще не дуже давно позбавлялися, право внесення поправок в урядові законопроекти, контролю над урядом; уводиться винагорода депутатам; узаконюється гласність парламентських слухань і невідповідальність депутатів за критику уряду.

Обов’язковим елементом парламентської системи визнається політична (партійна) опозиція. Поступово під упливом партійної системи виробляються такі поняття, як «праві» та «ліві». Іх батьківщиною є континентальні парламенти. У Франції й інших континентальних країнах консервативні партії займають місце, як правило, праворуч від голови палати; ліберали займають місця трохи лівіше; ліві місця надаються радикальним партіям та групам. В Англії правляча партія й опозиція міняються місцями як тільки вибори віддають перевагу останній.

Тут прийнято, щоб міністри сиділи праворуч від спікера, а депутати правлячої партії — за спинами своїх міністрів.

Але не всюди парламентам вдається завоювати і зберегти своє високе становище в системі органів державної влади. У першій половині ХХ ст. (у 20—30-х рр.) спостерігається піднесення ролі виконавчої влади в державному механізмі. Основною причиною [126] цього став тоталітаризм, котрий виявився то у формі державності фашистського типу, то у формі т. зв. «соціалістичної» держави. Це супроводжувалося зниженням можливостей парламентів у сфері здійснення державної влади.

У повоєнні роки ідеї та практика парламентаризму знову привернули до себе увагу. Зацікавлені у збереженні іміджу представницьких органів та сталості всього державного механізму в цілому, правлячі кола багатьох країн вдалися до конституційних і відповідних парламентських реформ. На основі оновленого конституційного законодавства суттєвого реформування зазнали парламенти багатьох країн: у деяких із них виникли нові парламентські структури — спеціальні комісії з контролю, парламентські вповноважені з прав людини, лічильні або рахункові палати тощо. Законодавча діяльність парламентів набула змісту правової домінанти, зросла їх роль у здійсненні установчих, контрольних, фінансово-бюджетних та інших функцій.

Щодо організаційно-структурних питань, то тривалий час характерною рисою побудови парламентів була двопалатність, або бікамералізм. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією (нижні палати) та феодальним класом (верхні палати) у їх боротьбі за політичну владу. Верхні палати сприймалися (певною мірою сприймаються й нині) як консервативний за своєю політичною природою елемент парламентаризму.

Перші однопалатні парламенти були прийняті у другій половині ХІХ ст. трьома новими державами: Сербією, Грецією, Болгарією. У період між двома світовими війнами однопалатні парламенти в Західній Європі в умовах демократичного правління існували лише в Люксембурзі та Фінляндії.

У повоєнні роки на засадах однопалатності були реформовані парламенти у таких європейських країнах, як Греція, Данія, Португалія і Швеція. Не прийняли принципу бікамералізму в переважній більшості молоді незалежні країни Азії і Африки. Однопалатні представницькі органи були створені у країнах Центральної та Східної Європи (за винятком Югославії).

Після подій кінця 80-поч. 90-х рр. минулого століття двопалатну форму побудови парламенту встановили Польща, Румунія, Словенія, Чехія, Хорватія, а з країн СНД — Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія.

З перелічених тільки Росія є федеративною державою, де двопалатна побудова парламентів вважається чи не обов’язковою й пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб’єктів федерації та їх населення. Що стосується унітарних держав, то існування верхніх палат пояснюється передусім потребами оптимізації парламентської організації шляхом забезпечення врівноваженого підходу в парламентській роботі. Це досягається діяльністю верхніх палат, котрі мають стримувати нижні, забезпечувати зважений законодавчий процес, унеможливлювати прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігати рівновагу в державному механізмі.

Що ж до компетенції палат, то на початковому етапі вона розмежовувалася до незмінної вигоди верхньої палати. Але з часом зростання непопулярності верхніх палат (прикладом може служити те, що в 1893 р. англійський парламент відкинув законопроект, який передбачав можливість спадкоємцям титулу пера балотуватися в палату громад за умови, що вони пожертвують титулом і місцем у палаті лордів. — Л. Б., С. Б.); порядок комплектування їх формування, вихідна від них консервативна сила призвели до звуження їх повноважень і підсилення нижніх. У другій половині ХХ ст. це стає загальним явищем.

Палати бікамеральних парламентів, як і самі представницькі органи, мають різні назви. Поряд з історичними тут існують і певні інтернаціональні традиції: однією з найпоширеніших назв нижньої палати парламенту є «палата представників». Широко вживаною назвою нижньої палати є «палата депутатів». Вона характерна для парламентів більшості президентських республік Латинської Америки, зокрема Бразилії, Мексики та Чілі. Так називається й нижня палата італійського парламенту, а в Іспанії вона дещо трансформована в «конгрес депутатів». Конституції фіксують такі інші назви нижніх палат: «національні збори» (Франція), «палата громад» (Великобританія, Канада), «сейм» (Польща) тощо.

Для верхніх палат майже універсальною назвою є «сенат», котра вперше була прийнята конституцією США 1787 р. І запозичена з політичної історії Стародавнього Риму. Характерно, що після прийняття американської конституції місцевість у столиці країни, де розташована будівля конгресу, стала називатися «Капітолієм». Таку саму назву, як відомо, мала височина у Стародавньому Римі, де розміщувався римський сенат.

Крім США, назву «сенат» одержали верхні палати парламентів усіх президентських республік Латинської Америки, Австралії, Бельгії, Ірландії, Іспанії, Італії, Канади, Філіппін, Франції та ін. З колишніх соціалістичних країн таку назву дістали верхні палати парламентів Казахстану, Польщі, Румунії, Чехії та ін.

3.2.

<< | >>
Источник: Бостан Л. М., Бостан С. К.. Історія держави і права зарубіжних країн. 2-е вид. перероб. й доп.: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2008— 730 с.. 2008

Еще по теме Органи законодавчої влади у державному механізмі зарубіжних країн:

  1. 1. Державна влада як інститут конституційного права
  2. 4.1. Регулювання надання послуг у сфері освіти країн ЄС та інших країн центральної Європи
  3. 4.4. Регулювання надання послуг у сфері освіти законодавством країн Азії
  4. 4.5. Напрями удосконалення українського законодавства про надання послуг у сфері освіти за рахунок прогресивного зарубіжного досвіду
  5. Складна форма державно-територіального устрою та її розвиток
  6. Органи законодавчої влади у державному механізмі зарубіжних країн
  7. Органи виконавчої влади у державному механізмі зарубіжних країн
  8. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  9. ЗМІСТ
  10. 2.1. Теоретико–правові засади діяльності міліції, інших правоохоронних органів по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
  11. § 6. Зміст і форма держави
  12. Місце третейського розгляду серед альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів та його співвідношення з цивільним процесуальним правом
  13. 2.2. Державно-правові основи охорони державного кордону України
  14. Відповідальність за порушення законодавства про державний кордон України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -