Об’єднання Німеччини. Конституція 1871 р.
Поразка революції 1848 р. в Німеччині засвідчила незавершеність соціально- економічних (ліквідація феодальних відносин і створення безперешкодних умов для розвитку капіталізму) та політичних (об'єднання в єдину державу) перетворень в країні.
Політична розробленість стримувала подальший економічний розвиток та консервувала при владі реакційні політичні режими. В об'єднанні країни були зацікавлені широкі верстви населення: буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство. Вирішення такого загальнонімецького питання було можливим за двома сценаріями: революційним (через встановлення об'єднаної німецької республіки) і реакційним (через об'єднання країни під владою одного з німецьких монархів із застосуванням військової сили). Внаслідок поразки революції 1848 - 1849 рр. перший сценарійдосягнення єдності став нереальним.
Лідером серед німецьких держав спочатку вважалася Австрія, але поступово на провідні позиції вийшла Пруссія, яка, маючи давні традиції функціонування військово- поліцейського державного механізму, стала на шлях завойовницьких війн. У 1861 р. новий король Пруссії Вільгельм розпочав посилену мілітаризацію. У 1862 р. він призначив міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, який став ідеологом і лідером прусського мілітаризму у внутрішній і зовнішній політиці та панування над німецькими землями. За поданням Бісмарка розпущено ландтаг, розпочато військову реформу, в основі якої стояло збільшення чисельності армії. Відома його фраза: “Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, а залізом і кров'ю”.
Військові приготування Пруссії супроводжувалися початком загарбницьких воєн. У 1861 р. відбулася війна проти Данії, а в 1866 р. в битві при Садовій розгромлено Австрійську армію, після чого Австрію виключили з Німецького союзу.
У 1866 р. створено Північно-німецький союз (22 держави), а в 1867 р.
прийнято його конституцію. Президентом Північно-німецького союзу став король Пруссії. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку передоручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Двопалатний парламент складався з Рейхстагу (обирався населенням) і Союзної ради (делеговані представники окремих держав). За межами союзу залишалися південно-німецькі держави, приєднанню яких заважала Франція.У 1870 р. розпочалася франко-прусська війна, в якій перемогу здобула Пруссія. Вона отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південно-німецьких територій. Зайнявши столицю Франції, 18 січня 1871 р. у Версалі король Пруссії Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так створено другу Німецьку імперію.
Конституція Німецької імперії, прийнята Установчим Рейхстагом 16 квітня 1871р., закріпила федеративний державний устрій. Союзна територія складалася з 22 монархій і 3 вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. Імперському законодавству підлягали такі ключові сфери правового регулювання: зовнішні відносини; військо і військовий флот імперії; митне і торгове регулювання; функціонування імперської податкової системи; встановлення системи мір і ваг; розробка загальноімперської правової системи. Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.
Імперське законодавство здійснювалося Рейхстагом і Союзною радою (Бундесрат). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років і збирався щорічно. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було 58 депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів - від 1 до 6. Пруссії надано найбільше голосів - 17. Поряд з Рейхстагом Бундесрат брав участь у прийнятті законодавства, утворював постійні комітети. Він міг засідати окремо від Рейхстагу. Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску Рейхстагу, призначати вищих посадовців (членів імперського суду, рахункової палати тощо), своїми рішеннями примушувати суб'єктів союзу до виконання конституційних обов'язків.
Союзна рада також наділялася функціями арбітра у конфліктах між суб'єктами федерації.Конституція закріплювала за Рейхстагом такі права: розробка та ухвалення законів; затвердження імперського бюджету; схвалення міжнародних договорів; участь у врегулюванні конституційних суперечок між землями; звернення з петиціями до Союзної ради тощо. Особливу увагу привертає право нижньої палати на інтерпеляцію - право парламентського запиту. Запит до будь-якого державного секретаря або самого канцлера, підписаний не менше, ніж тридцятьма депутатами, часто ставав законодавчою ініціативою.
Главою імперії був Німецький імператор (кайзер), король Пруссії. Йому належало право скликати і закривати Рейхстаг і Бундесрат. Кайзер призначав та звільняв чиновників. Конституція наділяла імператора правом обнародування імперських законів. Він також повинен був стежити за їх виконанням, маючи право видавати розпорядження і укази, які скріплювалися підписом імперського канцлера.
Особливе місце в державному механізмі займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями - імперський канцлер (рейхсканцлер). Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Він став єдиним імперським міністром, який очолював усі імперські відомства та установи (за винятком військового і військово - морського). Канцлер головував у Бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці, колоній та ін. Незмінним канцлером Німеччини з 1871 по 1890 рр. був Отто фон Бісмарк.
Окремий розділ конституції присвячений імперській армії. Запроваджено загальнообов'язкову військову повинність. Строкова служба у війську тривала 7 років. Натомість у конституції немає жодної глави, присвяченої правам і свободам громадян, що засвідчило встановлення в країні режиму військово-поліцейської диктатури.
Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії.
Основний закон досить чітко відображав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору; в Бундесраті Пруссія мала 17 голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо 14 голосів подані проти; головував в Союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії; армія підпорядковувалась імператору - прусському королю; в армії введено прусські статути; імператор мав право оголосити військове становище у кожній частині імперії; імператор володів правом екзекуції - покарання суб'єкта Союзу, що не хотів визнавати рішення імперії. При обговоренні найважливіших питань в Союзній раді голос Пруссії завжди був вирішальним. Ставши негласними органами імперії, прусські королівські установи здійснювали безпосередню участь у найважливіших рішеннях внутрішньої і зовнішньої політики держави. Все це зрештою призвело до повного підпорядкування всіх королівств, герцогств і вільних міст пруссько -імперському керівництву.4.