Право Німецької імперії

До об'єднання в Німеччині не існувало єдиної правової системи (партикуляризм). Творення єдиної держави зумовило необхідність уніфікації розрізнених правових систем, які містили чимало феодальних пережитків.

У галузі цивільного права певний час після об'єднання держави були чинними такі правові джерела: французький Цивільний кодекс, австрійський Цивільний кодекс, датське цивільне право, прусське Земське уложення 1794 р., саксонське Цивільне уложення 1863 р., елементи рецептованого римського права. Розробка імперського Цивільного кодексу розпочалася після прийняття у 1873 р. поправок до Конституції, за якими цивільне право віднесене до компетенції імперії. У липні 1874 р. Бундесрат сформував державну комісію з розробки Цивільного уложення, перший проект якого опубліковано у 1888 р. Його складність, надмірність запозичень з римського права викликали різку критику. Другий проект Цивільного уложення підготовлений у 1895 р., пройшов обговорення і в 1896 р. затверджений Рейхстагом. Цивільне уложення набуло чинності 1 січня 1900 р.

Джерелами Цивільного уложення стали римське і німецьке право. Його структура (2385 параграфів) відповідає доктрині пандектного права, популярній у німецьких цивілістів. Розгляду окремих інститутів у ньому передувала Загальна частина, що склала першу книгу. Особлива частина складалася з 4 книг: книга друга - зобов'язальне право; книга третя - речове право; книга четверта - сімейне право; книга п'ята - спадкове право. На думку дослідників, у розділах, присвячених праву власності, і, насамперед, у книзі третій більшою мірою позначився вплив німецького загального права, а в розділі про зобов'язання - римського права.

Для норм уложення характерні складність формулювання та значна кількість спеціально-юридичних термінів. Однак в ньому відсутні загальні юридичні визначення. Також документ містить звороти соціального і морально-етичного змісту (наприклад, “добра совість”, “зловживання правом” тощо).

Суб'єктами цивільних правовідносин уложення визначало фізичних та юридичних осіб. Правоздатність фізичних осіб ґрунтувалася на принципі юридичної рівності. Повна цивільна правоздатність наступала з 21 року. Втрата дієздатності наставала за умови душевної хвороби або недоумства, внаслідок марнотратства, пияцтва, що загрожувало безпеці інших. За винятком шлюбно-сімейних відносин, уложення не передбачало суттєвої різниці між правовим статусом чоловіка і жінки.

В уложенні детально регламентувалися права юридичних осіб, які поділялися на два види: установи і фрейни (товариства, союзи). Союзи поділялися на господарські (прибуткові) і негосподарські (наприклад, політичні союзи). При цьому до союзів не належали об'єднання у формі торгових товариств (акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю), права яких регулювалися торговим законодавством. Поряд із передбаченою широкою правоздатністю для юридичних осіб, уложення зберегло сильні державні важелі контролю за їх діяльністю. У випадку визнання дій юридичних осіб такими, що загрожують суспільним інтересам, органи влади могли припиняти їх діяльність.

Значна увага в Німецькому цивільному уложенні надавалася зобов'язальному праву, що об'єктивно зумовлювалося розвитком капіталістичних відносин. Основною формою виникнення зобов'язань був договір, основу якого формує принцип свободи договірних зобов'язань сторін. Серед суб'єктів договірних відносин могли бути заміжні жінки і навіть неповнолітні особи (до 21 року). Головною умовою дійсності договору вважалася згода сторін за усіма пунктами договору. Для окремих видів договорів передбачалася спеціальна форма укладення (з нотаріальними або судовими актами). Наприклад, спеціальна форма договору передбачена для договорів із землею, з нерухомістю, а також для т.зв. абстрактних зобов'язань. Характерна риса останніх - надання обіцянки про виконання певних зобов'язань та часта реалізація права їх переуступки. Особливим видом обмежень дійсності договорів було дотримання моральних вимог - “суспільної моралі”, “доброї совісті” тощо.

Зобов'язання виникали також з деліктів, що визначалися як недозволені дії. Відповідальність несла особа, яка була винною у завданні збитку.

За Цивільним уложенням речі поділялися на земельну власність і рухомі речі (усі інші види власності, крім землі). До речових прав належали право власності, володіння, користування чужим майном (сервітут, узуфрукт, право забудови), право на отримання прибутку з чужої речі (застава рухомих речей, іпотека нерухомості та ін.), право на отримання певної речі. В документі немає чіткого визначення права власності. Воно надавало власнику майна свободу, тобто можливість у відповідності з законом чинити з річчю будь-які дії на власний розсуд, виключно з діями на неї інших осіб. Значну вагу приділено земельній власності, володіння якою надавало власнику земельної ділянки владу не лише на поверхні землі, але і на надра та повітря, що до неї прилягають. Право приватної власності не поширювалося на корисні копалини, що перебували у державній власності.

В уложенні детально прописані норми щодо інституту володіння. Володіння річчю визначалося як “дійсне панування над нею”. Суб'єктами володіння могли бути окремі категорії недієздатних осіб (діти) та особи, які володіють річчю за договором (орендарі, охоронці). Виходячи з останнього, автори уложення передбачили дві категорії володіння - “безпосереднє” і “опосередковане”, які отримали самостійний юридичний захист.

Четверта книга Німецького цивільного уложення містила норми сімейного права. Головним нововведенням стало запровадження обов'язкового цивільного шлюбу, що став обов'язковим та реєструвався представником державних органів влади. Церковний

шлюб не відмінявся, але він не мав юридичної сили.

Схема 13.1. Юридичні умови вступу у шлюб за Німецьким Цивільним уложенням

Специфічні норми уложення: заборона на одруження розведеним особам, якщо причиною розірвання попереднього шлюбу був перелюб; заборона жінкам укладати новий шлюб протягом 300 днів із дня припинення попереднього шлюбу.

До оформлення шлюбу відбувалися заручини - договір, що передбачав взаємні зобов'язання дотримати своє слово й взяти шлюб. Розірвання договору передбачало виплату стороною, яка його ініціювала, відшкодування витрат іншої сторони на підготовку до шлюбу, а також відшкодування моральних втрат.

Схема 13.2. Юридичні підстави розлучення за Німецьким Цивільним уложенням

Цивільне уложення не передбачало розлучення за обопільної згоди подружжя, а розірвання шлюбу було можливим лише на підставі рішення суду.

Законом передбачено верховенство чоловіка у сімейних справах. Зокрема, йому надано право вирішувати усі спільні справи подружнього життя. Однак жінка не була зобов'язана підкорятися протизаконним рішенням чоловіка. Уложення не передбачало влади чоловіка над особою жінки. Заміжня жінка володіла повною дієздатністю, у тому числі мала право на підприємницьку діяльність. Законом передбачалась можливість укладення шлюбного договору, що мав визначати режим майнового володіння і розпорядження подружжя. Однак за загальним правилом Цивільне уложення передбачало режим спільного подружнього майна з правом чоловіка здійснювати управління ним (у тому числі майном дружини, яке було в її власності до шлюбу). Одночасно передбачено режим окремої власності дружини, на яку не поширювалася влада чоловіка: особисті речі, отримані в дарунок або у спадок; власність, набута своєю працею чи підприємництвом.

Батьки мали значну владу над своїми неповнолітніми дітьми. Реальну повноту влади над дітьми мав лише батько, який міг піклуватися про особу і майно дітей, давати дозвіл на шлюб законних неповнолітніх дітей, вчиняти виправні дії (за дозволом опікунської ради), користуватися майном дітей.

Уложення передбачало окремі права позашлюбних дітей. Так у стосунках з матір'ю та її родичами позашлюбні діти отримували юридичний статус законних дітей. Натомість у стосунках з батьком така спорідненість не визнавалася. Однак батько незаконнонародженої дитини зобов'язувався утримання її до досягнення 16-річного віку у відповідності із загальним становищем матері. Втім і такий обов'язок батька втрачав силу у випадку вчинення матір'ю дитини перелюбу у період її зачаття.

Особливістю спадкового права стала відсутність юридичних меж спадкування за законом. За відсутності більш близьких родичів спадкоємцями померлого могли бути родичі любих віддалених ступенів спорідненості. Запроваджено систему спадкування за т. зв. парантеллами (лініями). Першу парантеллу складали низхідні спадкоємці - діти, внуки, правнуки. Наслідник, який був живим, виключав усіх подальших наслідників. Другу парантеллу формували батьки спадкоємця та їх родичі по нисхідній. Третя парантелла - дід і бабуся та їх нисхідні родичі тощо. Всередині парантелли спадок отримували не усі родичі, а лише глави парантелли. Передбачено привілейоване становище тієї сторони подружжя, яка довше залишалася живою. Тобто незалежно від спадкової парантелли закон надавав їй право на частку у спадку померлого (дружини або чоловіка). Якщо ж у померлого не було нікого з родичів першої-третьої парантелл, то спадкоємець одержував увесь спадок.

Німецьке Цивільне уложення передбачало принцип свободи заповіту. Складати заповіт дозволено з 16 років. Однак з метою захисту прав законних спадкоємців встановлено певні обмеження на заповіти. Передбачено інститут “невід'ємної частки”, за якої родичі спадкодавця по нисхідній лінії, його батьки та друга сторона подружжя у випадку їх відсторонення від заповіту мали право вимагати виділення для них частки (половина вартості їх частки у випадку спадкування за законом).

В особливу галузь цивільних правовідносин поступово виділилося трудове право та соціальне законодавство, яке веде свої витоки у німецькому праві ще задовго до прийняття Цивільного уложення.

профспілок значний вплив мав соціал-демократичний рух, в середовищі якого великої популярності набула марксистська ідеологія.

Першим соціальним законом у Німеччині став закон “Про матеріальну відповідальність” 1871 р., що встановлював відповідальність власників залізничних підприємств за нещасні випадки, що сталися з їх працівниками на виробництві. У такому випадку роботодавець був зобов'язаний відшкодувати збитки потерпілому, незалежно від його провини. У 1880-х роках прийнято ряд законів про соціальне страхування робітників (медичне, від нещасних випадків, на випадок інвалідності і старості тощо).

У Німецькому Цивільному уложенні норми трудового права передбачені у параграфах, присвячених договору найму робочої сили. В остаточній редакції уложення норми цього договору виділено в особливий розділ. Німецький робітничий клас домігся значних правових поступок. Робітникам надано певні гарантії збереження свого місця і заробітної плати на випадок хвороби, особливих родинних обставин тощо. Роботодавець був зобов'язаний піклуватися про техніку безпеки для робітників. Найманому робітнику надано право на “необхідний час” для пошуків роботи у випадку оголошення про його звільнення.

Разом із Німецьким Цивільним уложенням вступив в силу прийнятий у 1897 р. Торговий кодекс. Розвиток торгового права в німецьких землях має тривалу історію, яка сягає періоду Середньовіччя. Розвиток цієї галузі права пов'язаний з розвитком міського середньовічного права та з огляду на фактичну відсутність єдиної держави мав партикулярний характер. Кодифікація норм торгового права, що розпочалася в Німеччині у 30-х роках ХІХ ст., стала відображенням притаманного для континентальної правової традиції виділення в окремі галузі цивільного і торгового права.

У 1847 р. в Німеччині прийнято єдиний Вексельний статут, а в 1861 р. - перший загальнонімецький Торговий кодекс, що стало відображенням інтенсивного розвитку промисловості і підприємництва. Кодекс складався з п'яти книг: “Про торговий стан” (суб'єкти торгових відносин); “Про торгові товариства”; “Про негласне товариство і об'єднання для проведення окремих торгових операцій”; “Про торгові операції”; “Про морську торгівлю”.

Основним суб'єктом торгових відносин за Торговим кодексом 1861 р. був купець (“особа, яка у вигляді промислу займається торговими справами”). Тому під торговим правом розуміли “особливе приватне право купців”. Купці могли бути як одноосібні, так і колективні (у вигляді торгового товариства). Закріплено принцип майнової самостійності торгових товариств як самостійних суб'єктів (юридичних осіб) торгівельного права.

Після завершення процесу об'єднання Німеччини в одну державу у 1897 р. прийнято імперський Торговий кодекс, що з поправками залишається чинним і нині. Фактично норми Торгового кодексу повинні були доповнити Німецьке Цивільне уложення. Торговий кодекс Німеччини складається з чотирьох книг: книга перша визначає суб'єктів торгово-правових відносин (комерсант, торгова фірма, торговий представник) і правила ведення торгових книг; книга друга містить норми щодо торгових товариств; третя книга регулює укладення окремих торгових угод (купівлі- продажу, транспортної доставки, найму приміщення для товарів та ін.); книга четверта регулює морську торгівлю, у тому числі питання страхування.

У новому Торговому кодексі 1897 р. під комерсантами стали розуміти не лише вузьке визначення купців, а й великих підприємців (посередників і виробників). Для визначення їх правового статусу в кодексі передбачені поняття “повного” і “неповного” комерсанта, комерсанта “за зобов'язанням”, “з необхідності”, “за бажанням” і “за формою”. Такі нововведення надали торговому праву значення комплексу норм з врегулювання широкого спектра підприємницької діяльності.

У першій половині ХІХ ст. активізувалися кодифікаційні роботи німецького кримінального права. Видано кримінальні уложення Баварії, Саксонії та Пруссії.

Конституція Північно-німецького союзу 1867 р. віднесла кримінальне право до компетенції союзного законодавства. У 1870 р. прийнято Кримінальне уложення, яке з утворенням імперії у 1871 р. поширено на всю державу. За структурою воно складалося з трьох частин: перші дві становили Загальну частину кодексу (зафіксовано принципи розмежування кримінальних правопорушень і призначення покарання, визначено стадії злочину, пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, передбачено інститут співучасті, замаху тощо); третя частина складала Особливу частину уложення.

Усі правопорушення залежно від передбачених покарань були поділені на злочини, проступки і поліцейські порушення. Основними видами злочинів були злочини проти держави, проти релігії, проти власності, проти особистості. Найтяжчими були державні злочини, перелік яких був дуже широким, а покарання - суворими і тривалими.

Лише за прилюдний виступ з метою спонукання до одного з вказаних діянь винний міг бути позбавлений свободи на термін максимум до 10 років. Система покарань включала страту, різні види позбавлення волі, штраф, конфіскацію майна та обмеження в правах. Смертна кара у мирний час присуджувалася у випадках державної зради та умисного вбивства. Тюремним ув'язненням на різні терміни каралися обвинувачені у злочинах проти власності (крадіжках, розбої, пограбуваннях тощо). У Кримінальному уложенні уже були відсутні важкі середньовічні покарання, зокрема тілесні покарання.

У 1877 р. як доповнення до Кримінального уложення в Німеччині прийнято Кримінально-процесуальний кодекс, зміст якого засвідчив значну лібералізацію німецького кримінально-процесуального права.

❖ змагальність і незалежність суддів

❖ розподіл функцій обвинувачення і вирішення справ

❖ самостійність прокуратури

❖ гласність та усний характер судового розгляду справ

❖ участь у судовому розгляді народних представників (шеффенів)

_к ❖ захист прав і свобод особи від зловживань і свавілля у кримінальному процесі

Схема 13.4. Принципи кримінального процесу в Німеччині

Особлива увага в структурі державного механізму Німецької імперії приділялася поліції. Вона володіла широкими повноваженнями та навіть мала право втручатися в особисте життя громадян. Поліцейський корпус підпорядковувався статс-секретарю внутрішній справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити суворий поліцейський режим.

Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 р. В окремих суб'єктах Німецької імперії існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд, в якому всі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні - або одноосібно, або за участю двох шеффенів (засідателів). До компетенції земських судів входив розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних суддів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ в апеляційному і касаційному порядку.

Вищим судовим органом держави був Імперський суд. Його члени призначалися імператором. До складу суду входили цивільний і кримінальний сенати (судові палати).

При всіх судах працювала прокуратура, реорганізована у 1877 р. на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом проводила дізнання в кримінальних справах.

Адвокатура організована на основі Положення 1878 р. як самоврядна корпорація.