§5.2. Німеччина

У ХУІІІ - на початку ХІХ ст. Німеччини як єдиної держа­ви не існувало. Німецькі землі були формально перебували у складі Священної Римської імперії германської нації. До її складу входило близько 380 фактично між собою не зв’я­заних карликових держав і декілька тисяч лицарських во­лодінь.

У державах, що увійшли до складу Рейнського союзу, Наполеон увів французький Цивільний кодекс, відмінив кріпацтво і феодальні привілеї. З падінням імперії Напо­леона у 1814 р. цей союз розпався.

У 1815 р. міжнародний Віденський конгрес вирішив створити Німецький союз - міжнародно-правовий союз німецьких держав. Союз був створений як спадкоємець ліквідованої Священної Римської імперії. У 1815 році Ні­мецький союз включав 41 державу, у 1866 році (до часу розпуску) - 35 держав, що традиційно для Німеччини відрізнялися винятковою строкатістю державних форм. До союзу входили: одна імперія (Австрійська), п'ять коро­лівств (Пруссія, Саксонія, Баварія, Ганновер, Вюртемберг), герцогства і князівства, а також чотири міста-республіки (Франкфурт, Гамбург, Бремен і Любек). Як і в колишні часи, це німецьке об'єднання мало у своєму складі території, що знаходилися під іноземним суверенітетом: короля Англії - королівство Ганновер до 1837 року, короля Данії - герцог­ства Гольштейн і Саксен-Лауенбург до 1866 року, короля Голландії - велике герцогство Люксембург до 1866 року. Безперечна військово-економічна перевага Австрії і Прус­сії давала їм явний політичний пріоритет перед іншими членами союзу, хоча формально в ньому проголошувалася рівність усіх учасників. У той же час ряд земель Австрій­ської імперії (Угорщина, Словенія, Далмація, Істрія та інші) і Прусського королівства (Східна і Західна Пруссія, Познань) повністю виключалися із союзної юрисдикції. Ця обставина зайвий раз підтверджувала особливе становище в союзі Австрії і Пруссії. Пруссія і Австрія лише тими тери­торіями входили в Німецький союз, які вже були частина­ми Священної Римської імперії. Територія Німецького сою­зу в 1839 році становила близько 630 100 км2 з населенням 29,2 млн. населення. Єдиним спільним органом союзу був Союзний сейм.

Період 1815-1847 рр. був важливим для німецьких зе­мель у плані державно-політичних зрушень. Саме в цей час у 24 німецьких державах встановився конституційний лад. Найперша конституція була розроблена в герцогстві Нас­сау ще у 1814 р. Згодом конституційні перетворення прове­ли Баварія, Баден, Вюртемберг, Гессен (1818-1820 рр.) Під впливом революційних подій у Франції 1830 р. нова хвиля конституціоналізму охопила й інші німецькі держави: Бра­уншвейг, Саксонію, Шлезвіг-Гольштейн (1830-1834 рр.). Усі ці конституції були «даровані» монархами, тому монархія як форма правління зберігалася. У більшості конституцій становий лад залишався як формальна форма громадян­ства. Закріплювалася ліквідація кріпосного права. Дво­рянство позбавлялося вотчинних прав і особливої юрисдик­ції. Однак у деяких державах за дворянством визнавалися окремі особисті та майнові привілеї, у тому числі особисті привілеї на участь в політичному представництві. Пред­ставницькі органи мали різний вигляд і різні повноважен­ня. Це були ландтаги, де перевагу мали дворяни, міська верхівка та чиновництво. Деякі з них могли контролювати уряд, слідкувати за виконанням законів. Виборчими пра­вами користувалися особи з високим майновим цензом. Найважливішим в цих конституціях було те, що в них за­кріплювалися громадянські права та свободи. Вони вводи­ли рівність громадян перед законом, свободу віросповідан­ня, свободу думки, друку, власності, професійних занять. Найобмеженішою була сфера політичних прав (зборів, пе­тицій, участі в представницьких органах).

Шляхи об’єднання Німеччини. Об’єктивно об’єднан­ня Німеччини було можливе двома шляхами: революцій­ним або династичним (під зверхністю австрійської династії Габсбургів чи то прусської Гогенцоллернів). Ситуація в Єв­ропі середини ХІХ ст. робила можливим об’єднання першим шляхом. Французька революція 1848 р. дала поштовх до об’єднавчих процесів в німецьких землях. У 1848-1849 рр. у Німеччині відбулася революція (Березнева революція). Вона була частиною буржуазно-демократичних і націо­нальних повстань у великих частинах центральної Євро­пи. Її головною внутрішньою пружиною стало питання про об’єднання Німеччини, усунення втручання князів, прав­лячих феодальних сил в господарське життя німецьких держав. Ідеї об’єднання Німеччини знайшли широке роз­повсюдження серед ліберальної буржуазії. На півдні і на заході країни пройшли великі збори і масові демонстрації. Головним чином, населення вимагало свободи друку, сво­боди зібрань і національний Німецький парламент. В Гей­дельбергу (Баден), 5 березня 1848 р., група німецьких лібералів почала готуватися до виборів в Німецький пар­ламент. Передпарламент був зібраний 31 березня. Його члени закликали до вільних виборів в національний Ні­мецький парламент, на що було згодна більшість німець­ких князівств. На закінчення, 18 травня 1848 р. Німецький парламент відкрив свою першу сесію в церкві Святого Пав­ла. Через те що серед 586 депутатів багато було професорів (94), вчителів (30) і тих, хто мали університетську освіту (233), його прозвали «професорським парламентом».

28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент прийняв Конституцію, яку підтримало більшість німецьких держав. Вперше в історії Німеччини декларувалися особисті пра­ва: свобода особи, думки, віросповідання й совісті, свобода пересування, рівність перед законом, недоторканість особи; було скасовано станової привілеї, феодальні повинності. Німеччина повинна була перетворитися на федеративну імперію.

Революція в Німеччині 1848-1849 рр., яка за своїм ідей­ним змістом мала буржуазний характер, на відміну від ре­волюції у Франції, не досягла значних результатів. Збере­жено територіальну роздрібненість Німеччини. Залишили­ся панівними феодально-абсолютистські порядки. Одним із наслідків революції стала прусська Конституція 1850 р., схвалена промонархічними Національними зборами. Тому вона отримала назву «конституція панівної контрреволю­ції». Документ формально передбачав обмежені громадян­ські свободи (рівність усіх перед законом, недоторканність особи і житла, свободу совісті, науки і викладання). Однак конституція не надавала гарантій для їх реалізації. Ок­рім того стаття 111 передбачала можливість тимчасового припинення дії ряду статей про захист прав людини. У ви­падку війни або заворушень всі цивільні інститути влади переставали функціонувати. Проголошено встановлення конституційної монархії. Главою держави залишався ко­роль з надзвичайно широкими повноваженнями. Він воло­дів законодавчою (спільно з двопалатним ландтагом) і ви­конавчою владою. Верхня палата - Палата панів повністю призначалася королем. Палата представників обиралася на основі складної куріальної системи, в основу якої покла­дено майновий і віковий ценз. Тому переважна більшість місць у парламенті належала великим землевласникам і крупній буржуазії.

Завершення процесу об’єднання Німеччини. По­разка німецької буржуазної революції 1848-1849 рр. озна­чала, що об’єднання країни знизу неможливе. Залишався династичний шлях. Ні Австрія, ні Пруссія не мали наміру поступатися гегемонією. Кожна держава воліла залишати­ся лідером.

Лідерство Пруссії у справі об’єднання Німеччини було обумовлене тим, що:

Пруссія була економічно найрозвиненішою країною;

Пруссія мала потужну армію;

Оскільки Австрія була багатонаціональною країною і німці становили меншість населення, вона не могла пре­тендувати на роль національного лідера. Натомість Прус­сія була моноетнічною країною. Національні меншини не відігравали помітної ролі в її житті.

У 1862 р. міністром-президентом Пруссії призначили представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, який став ідеологом і лідером прусського мілітаризму у вну­трішній і зовнішній політиці та панування над німецькими землями. За поданням Бісмарка було розпущено ландтаг, розпочато військову реформу, в основі якої стояло збіль­шення чисельності армії. Це здійснювалося під гаслом: «Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, а залізом і кров’ю».

Спроби Австрії нейтралізувати вплив Пруссії призвели до збройного протистояння. У 1866 р. Австрія зазнала по­разки в австро-прусській війні і була змушена поступитися лідерством на користь Пруссії. На уламках Німецького сою­зу, з ініціативи Пруссії, було побудовано Північнонімець- кий союз. Створений 1867 року військово-політичний блок німецьких держав, із прийняттям конституції 1867 року пе­ретворився на першу німецьку федеративну державу, що лягла в основу створення німецької національної держави, яка була у 1867-1871 рр. федеративним об’єднанням 22 не­залежних держав північної Німеччини, без Австрії. Феде­ральна влада контролювала армію та зовнішню політику. Був створений рейхстаґ, парламент, у виборах якого могли голосувати чоловіки із збереженням таємниці голосування. Рейхстаґ міг мати справу з бюджетами, але він мав обмеже­ні повноваження порівняно з Федеральною Радою, в якій були представлені члени федерації. Влада в Союзі більшою мірою знаходилась під впливом його засновника, першого та єдиного канцлера Отто фон Бісмарка, прем’єр-міністра Королівства Пруссія, в якому знаходилось 80 % населення конфедерації. Після перемоги над Австрією, Пруссія при­єднала незалежні до того Гановер, Гессен-Кассель, Нассау, та Франкфурт-на-Майні.

Об’єднання німецьких земель було закономірним яви­щем. Соціально-економічні і політичні передумови цієї події визрівали протягом попередніх десятиліть. Розвиток капіталістичних відносин в Німеччині вимагав об’єднання розрізнених держав і створення централізованого управ­ління, уніфікованої правової системи, спільних правил то­варно-грошової політики, створення єдиного внутрішнього ринку.

У 1870 р. розпочалася франко-прусська війна, в якій перемогу здобула Пруссія. Вона отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південно-німецьких територій. Зайнявши столицю Франції, 18 січня 1871 р. у Версалі ко­роль Пруссії Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так було створено другу Германську ім­перію, державний лад якої відображено в Конституції, яка закріпила федеративний устрій монархічної держави. До федерації входили 22 монархії (серед них чотири королів­ства - Пруссія, Баварія, Саксонія та Вюртемберг, 18 гер­цогств і графств) і три вільні міста з республіканським ладом (Любек, Бремен, Гамбург). Суб’єкти федерації пе­редавали низку важливих повноважень центральній вла­ді, зберігаючи урядову і законодавчу автономію. На чолі об’єднаної Німеччини стояв імператор, влада якого мала спадковий характер. Він володів правом вирішального сло­ва в законодавчих колізіях. Імператор міг скликати і роз­пускати парламент, який складався з двох палат: Союзної ради (Бундесрату) і Райхстагу. Останній був нижньою па­латою, яка обиралася населенням. Йому належало право законодавчої ініціативи з питань, віднесених до імперської компетенції: про громадянство, поліційний нагляд, тор­гівлю і фінанси, авторські та винахідницькі права, засоби зв’язку і повідомлення, права громадян і військове будів­ництво. Інтереси земель і вільних міст були представлені в Бундесраті. До його складу входили 58 представників від 25 суб’єктів федерації. Пруссія була представлена 17 де­путатами і домінувала у верхній палаті, оскільки для бло­кування будь-якого рішення було достатньо 14 голосів. До компетенції Бундесрату входили: законодавство, питання бюджету і фінансів, відносини між членами союзу тощо. Беручи до уваги політичну гегемонію Пруссії у федера­ції, сучасники називали це державне утворення «союзом нерівних». Держави, які були членами союзу, могли бути відповідно до ст. 19 Конституції силувані до її виконання шляхом екзекуції (тобто застосування сили), яка визна­чалася Бундесратом і проводилася до виконання імпера­тором. Фактично повнота влади належала призначеному імператором канцлеру, який був не тільки єдиним імпер­ським міністром, а й представником Бундесрату. За умови рівності голосів у верхній палаті парламенту його голос був вирішальним.

На відміну від більшості європейських країн у Німеч­чині не було реалізовано принцип «відповідального уря­ду» і на виконавчу владу не покладалася відповідальність. Конституція 1871 року зафіксувала створення єдиної ні­мецької держави у формі конституційної монархії. Зако­нодавче закріплення владних повноважень імператора, канцлера. Бундесрату і Райхстагу відбивало прогресивну тенденцію еволюції німецької державності: від абсолют­ної монархії до конституційної. Але державно-політичний лад, який установився після об’єднання Німеччини, від­значався політичним консерватизмом і не втілив багатьох передових принципів та інститутів демократичної влади. Конституція Германської імперії вводила звичайні «права і свободи» - рівність перед законом, скасування феодаль­ної юстиції, загальне чоловіче виборче право, скасування цензури, буржуазні принципи правосуддя. У той же час держава залишалася поміщицько-монархічною. На відмі­ну від Франції, де клас дворян було підірвано економічно, в Німеччині юнкерство зберегло свої землі, титули, замки і залишалося політичним лідером. Реакційний шлях об’єд­нання Німеччини відіграє потім згубну роль не тільки в її власній історії, але й в історії всієї Європи.

У 1879 році Німеччина уклала союзний договір з Ав­стро-Угорщиною, до них приєдналася Італія (Троїстий союз). Блокові цих держав протистояла Антанта. Напри­кінці ХІХ ст. Німеччина розгорнула політику колоніальних загарбань в південно-західній і східній Африці та районі Тихого океану. Протягом 1884-1885 р. вона встановила протекторат над значними територіями у південно-захід­ній, східній і південно-східній Африці. З 1888 року кайзе­ром Німецької імперії став Вільгельм II.

Основні риси права. До об’єднання в Німеччині не іс­нувало єдиної правової системи (партикуляризм). Творен­ня єдиної держави зумовило необхідність уніфікації роз­різнених правових систем, як містили чимало феодальних пережитків. Німецьке цивільне уложення було ухвалене 1 липня 1896 р. набуло чинності 1 січня 1900 р. У світовій історії права воно отримало назву Німецьке цивільне уло- ження 1896 року. Джерелами Цивільного уложення стали римське і німецьке право. Його структура (2385 парагра­фів) відповідала доктрині пандектного^[21] права, популярній у німецьких цивілістів. Подібне формування структури ци­вільного кодексу отримало назву пандектної системи. Розгляду окремих інститутів у ньому передувала Загальна частина, що склала першу книгу.

Особлива частина складалася з 4 книг: книга друга - зо­бов’язальне право; книга третя - речове право; книга чет­верта - сімейне право; книга п’ята - спадкове право. На думку дослідників, у розділах, присвячених праву власно­сті, і, насамперед, у книзі третій більшою мірою позначився вплив німецького права, а в розділі про зобов’язання - рим­ського права. Для норм Уложення характерні складність формулювання та значна кількість спеціально-юридич­них термінів. Однак в ньому відсутні загальні юридичні визначення. Також акт містить звороти соціального і мо­рально-етичного змісту (наприклад, «добра совість», «злов­живання правом»). Суб’єктами цивільних правовідносин визначалися фізичні та юридичні особи. Правоздатність фізичних осіб ґрунтувалася на принципі юридичної рівно­сті. Повна цивільна правоздатність наступала з 21 року. Втрата дієздатності наставала за умови душевної хвороби або недоумства, внаслідок марнотратства, пияцтва, що за­грожувало безпеці інших.

За винятком шлюбно-сімейних відносин, Уложення не передбачало суттєвої різниці між правовим статусом чо­ловіка і жінки. В ньому детально регламентувалися пра­ва юридичних осіб, які поділялися на два види: установи і фрейни (товариства, спілки). Вони поділялися на госпо­дарські (прибуткові) і негосподарські (наприклад, політич­ні союзи). При цьому до спілок не належали об’єднання у формі торгових товариств (акціонерних товариств, това­риств з обмеженою відповідальністю), права яких регулю­валися торговим законодавством. Поряд із передбаченою широкою правоздатністю для юридичних осіб, Уложення зберегло сильні державні важелі контролю за їх діяльніс­тю. У випадку визнання дій юридичних осіб такими, що за­грожують суспільним інтересам, органи влади могли при­пиняти їх діяльність.

Значна увага в Німецькому цивільному уложенні нада­валася зобов’язальному праву, що об’єктивно зумовлювало­ся розвитком капіталістичних відносин. Основною формою виникнення зобов’язань був договір, основу якого формує принцип свободи договірних зобов’язань сторін. Серед суб’єктів договірних відносин могли бути заміжні жінки і навіть неповнолітні особи (до 21 року). Головною умовою дійсності договору вважалася згода сторін за усіма пункта­ми договору. Для окремих видів договорів передбачалася спеціальна форма укладення (з нотаріальними або судо­вими актами). Наприклад, спеціальна форма договору пе­редбачена для договорів із землею, з нерухомістю, а також для т.зв. абстрактних зобов’язань. Характерна риса остан­ніх - надання обіцянки про виконання певних зобов’язань та часта реалізація права їх переуступки.

В Уложенні передбачено понад 20 видів договорів. Най­поширенішими були купівля-продаж, міна, найм робочої сили, оренда та ін. Зобов’язання виникали також з деліктів, що визначалися як недозволені дії. Відповідальність несла особа, яка була винною у завданні збитку. За Цивільним уложенням речі поділялися на земельну власність і рухомі речі (усі інші види власності, крім землі). До речових прав належали право власності, володіння, користування чужим майном (сервітут, узуфрукт, право забудови), право на от­римання прибутку з чужої речі (застава рухомих речей, іпо­тека нерухомості та ін.), право на отримання певної речі.

У кодексі немає чіткого визначення права власності. Воно надавало власнику майна свободу, тобто можливість відповідно до закону чинити з річчю будь-які дії на влас­ний розсуд, виключно з діями на неї інших осіб. Значну вагу приділено земельній власності, володіння якою на­давало власнику земельної ділянки владу не лише на поверхні землі, але і на надра та повітря, що до неї при­лягають. Право приватної власності не поширювалося на корисні копалини, що перебували у державній власності. В Уложенні детально прописані норми щодо інституту во­лодіння. Володіння річчю визначалося як «дійсне пануван­ня над нею». Суб’єктами володіння могли бути окремі кате­горії недієздатних осіб (діти) та особи, які володіють річчю

за договором (орендарі,охоронці). Виходячи з останнього, автори Уложення передбачили дві категорії володіння - «безпосереднє» і «опосередковане», які отримали самостій­ний юридичний захист.

Четверта книга містила норми сімейного права. Голов­ним нововведенням стало запровадження обов’язкового цивільного шлюбу, що став обов’язковим та реєстрував­ся представником державних органів влади. Церковний шлюб не відмінявся, але він не мав юридичної сили. За­кріплялися моногамність шлюбу і неможливість укласти інший шлюб, не припинивши попереднього. Шлюбний вік установлювався відповідно до вимог громадянської дієз­датності: 21 рік для чоловіка і 16 - для жінки. Малося на увазі, що батько дає згоду на шлюб для своїх законних ді­тей (фактично тільки для жінок, оскільки чоловіки в 21 рік досягали повної дієздатності). Отже, вияв батьківської волі був значно послаблений порівняно з тим, як це питання регулювалося у Франції.

Стосунки подружжя у шлюбі регулювалося традиційно, із закріпленням домінуючої волі чоловіка. Подружжя мали разом жити, зберігати вірність, підтримувати спільне госпо­дарство. Чоловік повинен був надавати дружині відповідне її становищу утримання. Домінуюча роль чоловіка і надалі виражалася в тому, що він мав право на власний розсуд ви­рішувати всі питання спільного проживання, обирати місце проживання. Але таке панівне становище чоловіка не було абсолютним. Дружина могла не підкорятися його рішенню, якщо вона вважала це зловживанням стосовно її прав. Уло- ження визнавало режим спільності майна подружжя. Інші стосунки подружжя з приводу майна допускалися, але для цього потрібно було укладати спеціальний шлюбний контракт. Протягом шлюбу чоловік керував усім майном родини, включаючи майно, «внесене» дружиною. Але керу­вати майном дружини чоловік мав «правильно», а для того, щоб розпоряджатися ним, - питати її згоди. У цілковитому веденні дружини були її особисті речі, включаючи коштов­ності, а також одержані у подарунок, придбані своєю пра­цею або самостійним веденням підприємства.

Мати також була зобов’язана і мала право турбувати­ся про дітей. Батько міг користуватися майном дітей. Збе­рігалося право батька вдаватися стосовно своєї дитини до виправних заходів, але вони накладалися не мимовільно, а за рішенням опікунського суду.

Особливістю спадкового права стала відсутність юри­дичних меж спадкування за законом. За відсутності більш близьких родичів спадкоємцями померлого могли бути родичі будь яких віддалених ступенів спорідненості. За­проваджено систему спадкування за т.зв. парантеллами (лініями). Першу парантеллу складали низхідні спадкоєм­ці - діти, внуки, правнуки. Спадкоємець. який був живим, виключав усіх подальших наслідників. Другу парантел­лу формували батьки спадкоємця та їх родичі по нисхід- ній. Третя парантелла - дід і бабуся та їх нисхідні родичі. Всередині парантелли спадок отримували не усі родичі, а лише глави парантелли. Передбачено привілейоване становище тієї сторони подружжя, яка довше залишалася живою. Тобто незалежно від спадкової парантелли закон надавав їй право на частку у спадку померлого (дружини або чоловіка). Якщо ж у померлого не було нікого з родичів першої-третьої парантелл, то спадкоємець одержував увесь спадок. Німецьке цивільне уложення передбачало прин­цип свободи заповіту. Складати заповіт дозволено з 16 ро­ків. Однак з метою захисту прав законних спадкоємців встановлено певні обмеження на заповіти. Передбачено інститут «невід’ємної частки», за якої родичі спадкодавця по нисхідній лінії, його батьки та друга сторона подружжя у випадку їх відсторонення від заповіту мали право вима­гати виділення для них частки (половина вартості їх част­ки у випадку спадкування за законом).

В особливу галузь цивільних правовідносин поступо­во виділилося трудове право та соціальне законодавство, яке веде свої витоки у німецькому праві ще задовго до прийняття Цивільного уложення. Початок прийняття за­конодавчих норм щодо врегулювання трудових відносин між робітниками і роботодавцями припав на 1870-ті роки. У них знайшли відображення проблеми встановлення фік­сованого робочого часу та умов оплати праці (тарифні уго­ди). Першим соціальним законом у Німеччині став закон «Про матеріальну відповідальність» 1871 р., що встановлю­вав відповідальність власників залізничних підприємств за нещасні випадки, що сталися з їх працівниками на ви­робництві. У такому випадку роботодавець був зобов’яза­ний відшкодувати збитки потерпілому, незалежно від його провини. У 1880-х роках прийнято ряд законів про соці­альне страхування робітників(медичне, від нещасних ви­падків, на випадок інвалідності і старості ).У Німецькому цивільному уложенні норми трудового права передбачені у параграфах, присвячених договору найму робочої сили. В остаточній редакції уложення норми цього договору ви­ділено в особливий розділ. Робітникам надано певні гаран­тії збереження свого місця і заробітної плати на випадок хвороби, особливих родинних обставин. Роботодавець був зобов’язаний піклуватися про техніку безпеки для робіт­ників. Найманому робітнику надано право на «необхідний час» для пошуків роботи у випадку оголошення про його звільнення.

У 1897 р був прийнятий Торговий кодекс. Він містив спеціальні норми про торгівлю і закріплював діючі в тор­говому обороті специфічні принципи і інститути. Кодекс складався з чотирьох книг. Перша містить норми про ор­ганізацію та діяльність торгових підприємств, фірм, про маклерів. Друга присвячена найважливішим правовим формам концентрації капіталу - торговим товариствам: акціонерним товариствам, командитним товариствам, нег­ласним товариствам. Третя містить норми торговельних операцій, що здійснюються комерсантами. Четверта при­свячена морської торгівлі і морському страхуванню. Відома новизна Торгового кодексу полягала не тільки в тому, що розширювався перелік суб’єктів торгового права, а й саме торговельне право перетворювалося в особливий комплекс норм і інститутів, що регламентують комерційну, підпри­ємницьку діяльність.

У 1870 р. прийнято Кримінальне уложення, яке з утворенням імперії у 1871 р. поширено на всю державу. За структурою воно складалося з трьох частин: перші дві становили Загальну частину кодексу (зафіксовано принци­пи розмежування кримінальних правопорушень і призна­чення покарання, визначено стадії злочину, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, передбачено інститут співучасті, замаху); третя частина складала Особливу частину Уло­ження. Воно базувалося на ідеях класичної школи карно­го права, значний вплив на його структуру і зміст справив Карний кодекс Франції 1810 року. Усі правопорушення залежно від передбачених покарань були поділені на зло­чини, проступки і поліцейські порушення. Покарання були спрямовані в основному на залякування. Але смертна кара застосовувалася тільки у двох випадках: за зраду держави й імператора, за спробу насильницького змінення держав­ного ладу, змінення порядку престолонаслідування (§ 80 і § 81) імперії і за сплановане умисне вбивство. У воєнний час перелік злочинів, за які передбачалася смертна кара, міг бути розширений. За публічне виголошення промови або поширення творів, які підбурюють до державної зра­ди, винного могли засудити до позбавлення волі до 10 ро­ків. Позбавлення волі могло призначатися у трьох видах: тюремне ув’язнення з примусовими роботами, утримання у фортеці без примусових робіт та арешт без примусових ро­біт. Як покарання також застосовувалися каторжні роботи, конфіскація майна, обмеження у правах, штраф та догана.

Особлива увага в структурі державного механізму Германської імперії приділялася поліції. Вона володіла широкими повноваженнями та навіть мала право втру­чатися в особисте життя громадян. Поліцейський корпус підпорядковувався статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встано­вити суворий поліцейський режим.

Імперське процесуальне законодавство єдиної Німеччи­ни було представлено Цивільно-процесуальним кодек­сом (1877 г.) і Кримінально-процесуальним кодексом (1877 г.). Цивільний і кримінальний процес були розділе­ні. Цивільне судочинство здійснювали професійні судді, що призначаються урядом і незмінні. Процес носив змагальну форму. Кримінальне судочинство складалося з двох ста­дій: попереднього слідства, яке здійснював слідчий суддя, і судового розгляду за участю суду присяжних, які виноси­ли вердикт про винуватість кваліфікованою більшістю 8 з 12 осіб. Форма процесу була змагальна, яка передбачала рівність процесуальних прав прокурора (обвинувача) і під­судного. Вже на стадії попереднього слідства допускалося участь адвоката. Після закінчення попереднього слідства прокурор направляв справу до суду, який вирішував його на основі вільної оцінки доказів. Це відкривало широку свободу суддівського розсуду, відповідно до якої суддя при винесенні вироку міг покладатися на власне «внутрішнє переконання», а не на аналіз фактичних обставин справи.