§5.1. Англія - Велика Британія

Англійська революція XVII ст. (Громадянська вій­на в Англії). Буржуазна держава і право Англії виникли в ході революції XVII ст. Саме в цей час було встановле­но новий соціально-політичний лад в одній з найбільших країн Європи.

1) виникнення та досить швидкий розвиток капіталіс­тичного укладу, що вимагав подолання феодальних пере­житків (цехова система ремісництва, відсутність свободи пересування по країні);

2) зародження нового класу - буржуазії, яка стала влас­ником значних капіталів, але не мала доступу до політич­ної влади. Мануфактуристи та купці вже не хотіли зми­ритися з традиційним домінуванням у сфері державного управління лендлордів (феодалів). Проти тодішньої влади були налаштовані також народні низи (зігнані з землі се­ляни, міська біднота), які знаходилися у дуже важкому ста­ні і тому були готові підтримати буржуазію;

3) недалекоглядна політика королівської адміністрації, яка придушувала англійську промисловість та торгівлю надмірними податками та монополіями. Суспільство було також роздратоване зловживаннями королівських фавори­тів, свавільною позасудовою юстицією, ігноруванням пар­ламенту з боку королів Якова І та Карла І Стюартів;

4) поширення пуританізму - релігійної доктрини, яка базувалась на поверненні до простоти та чистоти раннього християнства, вимагала «дешевої» церкви.

5) особливо важливу роль у підготовці та здійсненні Англійської революції відіграв парламент. «Петиція про право», прийнята парламентом у 1628 р., стала ідейною програмою революції.

Перерахувавши зловживання королівської адміністра­ції і посилаючись на Велику хартію вольностей, парламент просив короля, щоб: 1) нікого надалі не примушували пла­тити податки і збори в королівську скарбницю «без вза­ємної згоди, даного актом парламенту»; 2) жодна людина не ув’язнювалася за відмову платити незаконні податки;

3) армія не розміщувалася на постій в будинках жителів;

4) ніякі особи не наділялися особливими повноваженнями, які можуть служити приводом для віддання підданих смер­ті «всупереч законам і вольностям країни».

Таким чином, документ відобразив головне політичне питання революції - про межі королівської прерогативи, прав короля щодо життя і майна підданих. Крім того, було піднято і найважливіший соціальний питання про недо­торканність приватної власності. Охорона власності, як го­ворилося в петиції, є справжня мета закону і правосуддя.

Прийнявши «Петицію», Карл I незабаром посварився з палатою громад із-за тлумачення документу і несподіва­но розпустив парламент у березні 1629 року. Остаточне по­літичне банкрутство Карла I сталося в 1640 році в умовах економічної кризи і повстання феодальної знаті в Шотлан­дії, яка була невдоволена рішеннями короля по обмежен­ню її політичної і релігійної незалежності. Карл I був виму­шений поступитися шотландцям і почати виплачувати їм компенсацію за військові витрати, внаслідок чого загостри­лася проблема збору податків. Скликаний для вирішення цього питання парламент був розпущений королем через три тижні (Короткий парламент).

Але вже в листопаді того ж року зібрався «Довгий пар­ламент». Попри те, що в таборі опозиції зріли внутрішні протиріччя, в 1640 році усі класи об’єдналися проти коро­ни. Сили, що брали участь в Англійській революції, пред­ставляли старий феодальний порядок, з одного боку, і но­вий, капіталістичний, з іншою. Традиційну монархію і фе­одальні звичаї захищала державна церква і консервативна частина лендлордів. Парламент же користувався підтрим­кою розвинутих торгових і промислових груп в місті і селі, йоменів, прогресивного дворянства.

Однак табір опозиції не був єдиним. В ході революції в ньому виділилося три основні напрями:

Пресвітеріани - рух, який об’єднував велику буржу­азію і верхівку джентрі (нетитулована середня й дрібна шляхта), становив праве крило революції. Вони прагнули тільки до обмеження королівської влади і утвердження своєї влади. Релігійно-політична програма пресвітеріан пе­редбачала очищення церкви від пережитків католицизму, її реформу за шотландським зразком і утвердження на чолі церковно-адміністративних округів пресвітерів з найбільш заможних громадян.

Індепенденти, політичним лідером яких був Олівер Кромвель (1599-1658), були представниками середнього та дрібного дворянства, міської буржуазії. Як і пресвітеріани, вони домагалися встановлення обмеженої, конституційної монархії. Однак їхня програма передбачала визнання не­від’ємних прав і свобод підданих, перш за все свободи сові­сті (для протестантів) і свободи слова. Індепенденти вису­вали ідею скасування централізованої церкви і створення незалежних від адміністративного апарату місцевих релі­гійних громад.

Левелери виділилися в ході революції з табору інде- пендентів, об’єднували представників дрібнобуржуазних верств міста і села, виступали з найбільш радикальними ви­могами, які висловили в маніфесті «Народна угода» (1647). Левелери висунули ідеї народного суверенітету, загальної рівності, вимагали проголошення республіки, встановлен­ня загального виборчого права, повернення обгороджених земель в руки громад, реформи складної і громіздкої систе­ми «загального права». Найбільш яскравим представником руху був Джон Лільберн.

В ході революції з пролетарських верств міста і села оформився рух дигерів. Їх лідером був Томас Уінстенлі. Дигери виступили з вимогою знищення приватної власно­сті на землю і предмети споживання. Політичні погляди дигерів були різновидом селянського утопічного комунізму і значного поширення не отримали.

У 1641 р. парламент змусив короля усунути від влади найактивніших прихильників абсолютизму, ліквідував надзвичайні королівські й церковні суди, скасував подат­ки, запроваджені без згоди парламенту королівським уря­дом, ухвалив постанову про обов’язкове скликання парла­менту кожні три роки і позбавив короля права самовільно розпускати парламент. Карл І, підтриманий феодальним дворянством і англіканською церквою, у серпні 1642 р. став на шлях збройної боротьби проти парламенту. Революція набула форми конфлікту виконавчої і законодавчої влад (король Карл І і роялісти (кавалери) проти парламенту під керівництвом Олівера Кромвеля), що вилився у громадян­ську війну, а також форму релігійної війни між англікана- ми і пуританами.

Англійська революції мала чотири етапи:

1) конституційний (листопад 1640 - серпень 1642);

2) перша громадянська війна (1642-1646);

3) боротьба за поглиблення демократичного характеру революції (1646-1649);

4) індепендентська республіка (1649-1653).

Спочатку хід війни складався на користь короля. Проте згодом Олівером Кромвелем була проведена реформа ар­мії, що корінним чином змінило становище. Вирішальна битва відбулася 1645 р. при Незбі. Королівська армія за­знала поразки, короля взяли в полон, але на цьому війна не закінчилася.

Акти Довгого парламенту. Протягом революції Дов­гий парламент прийняв низку доленосних для англійсько­го конституціоналізму актів:

1) Трирічний акт (15 лютого 1641 р.) та Акт 10 травня 1641 р., згідно з якими парламент мав збиратись та припи­няти свою роботу незалежно від прерогативи короля;

2) Велика ремонстрація (1 грудня 1641 р.), яка вперше в історії встановила фундаментальні принципи консти­туційної держави: відповідальність посадових осіб перед парламентом; присяга посадових осіб виконавчої та судо­вої влади на вірність конституції та законам, а не королю; верховенство актів парламенту над королівськими поста­новами. Вона стала програмним документом революції і містила великий (204 пункти) перелік зловживань коро­ни, вимоги про забезпечення прав власності на землю та захисту рухомого майна від домагань корони, про свободу торгівлі та підприємницької діяльності, припинення релі­гійних переслідувань і відповідальності королівських чи­новників перед парламентом. Зокрема, вона містила нову вимогу про те, щоб король надалі призначав тільки тих по­садових осіб, яким парламент мав підставу довіряти.

3) Акти про надання верховної влади палаті громад, про скасування королівського звання та скасування пала­ти лордів (4 січня, 17 та 19 березня 1649 р.);

4) Акт, що оголошував Англію республікою (19 травня 1649 p.). Форма правління в Англії цим актом визначалась як Commonwealth (дослівно - «загальний добробут»). Її го­ловним елементом виступав парламент, що складався з од­нієї палати громад. Повноваження парламенту були визна­чені ще до офіційного оголошення республіки. У постанові про проголошення себе вищою владою в державі (4 січня 1649 р.) палата громад визнавала народний суверенітет як основу будь-якої влади, представницьку і виборчу від громад організацію вищої влади, необмежені законодавчі повноваження представників громад. Парламент зосере­див у своїх руках практично всю повноту державної влади, включаючи організацію уряду й адміністрації, керівництво армією та вищий судовий контроль. Однією з характерних рис нової державної форми було те, що одна крайність - королівський абсолютизм змінилася іншою - «парламент­ським абсолютизмом».

5) Важливу роль у становленні республіки зіграв Акт про заснування Державної ради (13 лютого 1649 р.) - ви­конавчого за суттю органу влади. Члени Державної ради присягали на вірність парламенту та республіці.

У 1643 р. був скасований єпископат і введено пресвіте­ріанської устрій церкви. Землі єпископів і роялістів були обернені у власність держави і пущені в продаж. В резуль­таті цих заходів значна частина земельної власності пере­йшла в руки буржуазії і джентрі. Закріпити новий статус цих земель був покликаний акт 1646 р. про скасування сис­теми феодальних лицарських тримань і перетворення їх у вільні тримання «на загальному праві», тобто фактично в приватну власність власників.

Встановлення Протекторату.

20 квітня 1653 р., спираючись на підтримку армії, Олівер Кромвель розігнав так зване «охвістя» Довгого парламенту (усього 50 депутатів), ця подія була початком встановлення військової диктатури. Новий державний лад був юридич­но закріплений Конституцією від 13 грудня 1653 р. під на­звою «Знаряддя управління», яку запропонувала Держав­на рада, а затвердила Рада армії. «Знаряддя управління» встановлювало зовні республіканську, а по суті диктатор­ську систему влади. Ця перша і остання в історії Великої Британії кодифікована конституція була пристосована до конкретної особи - Олівера Кромвеля, який і очолив дер­жаву. Політичний режим Протекторату еволюціонував від помірно консервативного до відверто реакційного. Законо­давча влада «вільної держави Англії, Шотландії і Ірлан­дії» зосереджувалась в подвійному інституті - парламенті і заново заснованому лорді - протекторі. Парламенту на­лежали виключні повноваження змінювати, призупиняти, вводити нові закони, встановлювати податки. Парламент мав був скликатись регулярно (раз в 3 роки) і самостійно, не можна було розпускати його раніше ніж після 5 місяців його роботи. Право обирати депутатів до нього надавалось особам, які володіли майном вартістю 200 фунтів стерлінгів і яким виповнився 21 рік. Парламент повинен був склада­тись не менш ніж із 60 членів, «відомих своєю чесністю, бо­гобоязливих і доброї поведінки».

Державні фінанси були у жалюгідному стані, що ви­кликало підвищення податків, а це - у свою чергу, неза­доволення урядом та особисто лордом-протектором. У від­повідь на народне незадоволення та відмови сплачувати податки був введений поліцейський режим. Вся країна була поділена на округи на чолі з генерал-майорами, які мали надзвичайно широкі адміністративні повнова­ження: керівництво міліцією та регулярними військами, придушення соціальних рухів, покарання єресей, вияв­лення та направлення на роботу бродяг. В країні існувала сувора цензура, навіть особисте життя громадян підляга­ло дріб’язковому контролю. Особливою статтею конститу­ції повноваження лорда - протектора довічно закріплюва­лись за О. Кромвелем. Кромвель також мав титул генера- лісимуса.12 квітня 1654 р., було прийнято Ордонанс про об’єднання Англії і Шотландії. 22 травня 1657 р. Кром­вель одержав право самому призначати собі наступника. Він відмовився прийняти корону короля. Відновлювалась Палата лордів (63 лорди). Своєю політикою Кромвель до­мігся того, що у Європі шанували й Англію і його главу - лорд-протектора. До самої смерті Кромвель був популяр­ним серед народу, зокрема завдяки іміджу «народного» політика на противагу зарозумілим дворянам та королю. Особливе значення мала абсолютна непідкупність Кром­веля. Його і досі вважають національним героєм Англії, незважаючи на його дії стосовно королівської влади в кра­їні та страту Карла I.

Реставрація Стюартів та Славна революція. Ре­жим протекторату був тісно пов’язаний з особою і автори­тетом Кромвеля. Як тільки він помер (3 вересня 1658 р., від тяжкої гарячки, спричиненою малярією), режим по­трапив в великий кризовий стан безвладдя. Призначений наступником син Олівера Кромвеля - Річард Кромвель (1626-1712) не зміг втримати владу і в 1659 р. його змусили відректися від звання і відновити умовну республіку. В по­шуках стабільності виходом стало повернення на престол династії Стюартів (спадкоємець престолу Карл ІІ знахо­дився у Франції). Відіграли свою роль і протиріччя в ви­щому військовому керівництві. В цих умовах воєначальник і намісник одного з найбільших шотландських військових округів генерал Монк здійснив державний переворот. Його війська вступили в Лондон для здійснення політичного контролю над владою, а генерал попередньо встановив контакт з спадкоємцем престолу.

У травні 1660 р. Карл ІІ повернувся до Англії. Парла­мент відновив Палату лордів і стару конституційну монар­хію Ще до відновлення монархії Карл ІІ підписав своєрідні гарантії своєї майбутньої політики у вигляді Бредської де­кларації 1660 р. При цьому Стюарти зобов’язалися зали­шити чинними всі завоювання революції. Однак невдовзі Карл II вчинив жорстокий терор проти діячів революції (тих, що голосували за страту його батька: учасники суду над Карлом I, що залишилися в живих, були страчені, а тіла покійних, включаючи останки самого Олівера Кром­веля, були вириті з могил, повішені і четвертовані). Було здійснено не дуже вдалі спроби відібрати землю й майно, які раніше належали аристократії, але під час революції перейшли до буржуазії та нового дворянства. З основни­ми соціальними завоюваннями революції нічого не можна було вдіяти. Тому уряд змушений був пристосовуватися до капіталістичного шляху розвитку країни. Аграрна політи­ка цілком стала визначатися інтересами мілордів та орен­дарів. Карл II повернув застарілу виборчу систему з її «гни­лими містечками» (малолюдними виборчими округами, які ще за Середньовіччя здобули право на представництво в парламенті), що забезпечувало більшість у парламенті великих землевласників. Парламент в умовах наростан­ня конфлікту між короною і класами, які здобули пере­могу в революції, знову став центром політичної опозиції. Боротьба в парламенті проявилась у формі протидії двох партій - вігів і торі. Вігами стали називатися супротив­ники короля, захисники інтересів буржуазії та нового дво­рянства. Торі виражали інтереси землевласницької арис­тократії та підтримували короля. 26 травня 1679 р. віги спромоглися провести Хабеас корпус акт («Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув’яз­нень за морями»), який регламентував порядок звільнення з в’язниці під заставу. Habeas corpus act 1679 р. закріплю­вав такі основоположні правові принципи: а) презумпція невинуватості; б) дотримання законності при затриманні підозрюваного; в) швидкий і оперативний суд за належною процедурою і за місцем правопорушення; г) відповідаль­ність посадовців за недотримання закону.

У 1688 р. стався династичний переворот, підготовлений вігами і частиною торі. Ще в червні 1688 р. англійський парламент звернувся до Вільгельма Оранського - штат­гальтера (правителя) Голландії та чоловіка Марії - дочки Якова (брата Карла II), з пропозицією зайняти англійський престол. У листопаді 1688 р. Вільгельм і Марія прибули до Лондона, а 13 лютого були проголошені королем і короле­вою. Цей палацовий переворот, який дістав назву Славної революції, був завершенням буржуазної революції в Анг­лії. Так було остаточно ліквідовано англійський абсолю­тизм і встановлено конституційну монархію.

Еволюція форми державного правління і полі­тичної системи, зміни в державному устрої. Після Славної революції парламент прийняв низку законодавчих актів, які містили важливі конституційні положення. Так, 13 лютого 1688 р. було затверджено Декларацію прав, пере­творену незабаром у знаменитий Білль про права, який став першим з англійських конституційних законів цього періоду. Загалом в Англії немає єдиної писаної конституції. Умовно під англійською конституцією слід розуміти су­купність конституційних законів і неписаних угод-преце- дентів, вироблених практичною діяльністю парламенту і кабінету міністрів. Білль про права істотно обмежував королівську владу на користь парламенту, а саме: король не міг без згоди парламенту призупиняти закони; королю заборонялося призначати і збирати податки без дозволу парламенту; король не мав права збирати і утримувати армію без дозволу парламенту; вибори в парламент мали бути вільними;свобода слова, обговорень і прийняття ак­тів у парламенті не повинні обмежуватися і піддаватися контролеві в якомусь іншому суді або місці, крім парламен­ту; парламент повинен скликатися досить часто. Білль про права встановлював відповідальність міністрів перед судом. Королівські витрати приймалися лише на один рік і щоро­ку повинні були підтверджуватися парламентом. Ця обста­вина ставила короля в залежність від парламенту. Водно­час деякі важливі конституційні аспекти відображення не знайшли. Так, не було і згадки про виборче право. Тобто, залишалося чинним старе «дореволюційне» виборче право. Зокрема, в інтересах аристократії було збережено «гнилі мі­стечка». Подальші основи конституції були закладені Ак­том про спадкування престолу 1701 р. Відповідно до цього документа, через бездітність Вільгельма і Марії, спад­коємицею англійського престолу було проголошено молод­шу дочку Якова ІІ - Анну, а після її смерті корона перехо­дила до бічної лінії Стюартів - князів Ганноверу. Встанов­люючи порядок спадкування престолу, Акт 1701 р. водночас дещо обмежив права монарха. Дійсними вважалися лише акти, підписані, крім короля, членом Таємної ради, який вносив законопроект на розгляд парламенту. Отже, зросла політична роль міністрів, які, своєю чергою, могли бути при­тягнуті парламентом до відповідальності. Загалом цей пра­вовий акт започаткував принцип відповідальності Кабінету міністрів перед парламентом. Крім того, він зробив судову владу незалежною від короля і підпорядкованою парламен­тові. Відтоді в Англії остаточно утвердилася конституційна, обмежена парламентом, монархія.

Надалі головними напрямами розвиту британської по­літичної системи, в основі якої утвердилася британська (ве- стмінстерська) модель парламентаризму, були подальше обмеження королівської влади, зростання ролі парламен­ту і затвердження нових принципів взаємин виконавчої і законодавчої гілок влади (формування «відповідального уряду»). Ці зміни відбувалися у процесі політичної прак­тики як результат суперництва двох партій (торі і віги) за право формувати «уряд Його Величності». Саме конститу­ційні угоди (звичаї), за відсутності єдиної писаної консти­туції, стали правовою основою нового різновиду конститу­ційної монархії. Монарх продовжував залишатися главою держави, але поступово перетворювався лише в номіналь­ного главу виконавчої влади. Перші прецеденти, що спри­яли цьому, виникли вже у перші десятиліття ХУІІІ ст. З 1707 р. перестало застосовуватися право короля відхи­ляти закони, прийняті парламентом. Король Георг І, який не знав англійської мови, перестав відвідувати засідання Кабінету міністрів. Таке «відчуження» короля від кабіне­ту сприяло зосередженню функцій керівництва кабінетом у ^руках «першого міністра». Кабінет став діяти від імені «Його Величності», але практично самостійно.

Становище монарха надалі визначалося формулою «ко­роль царює, але не править». Фактично втрачені королем повноваження юридично залишилися в його розпоряджен­ні. Змінювалися акценти у питанні про відповідальність виконавчої влади перед парламентом. Тепер ця відпові­дальність могла бути перенесена з короля на його міністрів. Першим кроком до формування нової системи взаємин ка­бінету й парламенту були акти 1705-1707 рр. про посади, які відкрили міністрам можливість обиратися в нижню па­лату парламенту й тим самим представляти в ній кабінет. Почав утверджуватися принцип формування кабінету на однопартійній основі (торі або віги). Усе типовішою ставала ситуація, за якої кабінет не міг довго перебувати при владі, не маючи довіри більшості в Палаті громад. Партія, що пе­ремогла на виборах, мала більшість. З її депутатів форму­вався Кабінет міністрів. Партія, яка програла вибори, утво­рювала в парламенті організовану опозицію. Наприкінці ХУІІІ ст. сформувалися ще два ключові правила взаємин парламенту і Кабінету міністрів: за умови втрати кабінетом довіри парламенту він міг або піти у відставку у повному складі (солідарна відповідальність), або розпустити Пала­ту громад і призначити нові вибори. Так виникла система взаємних стримувань Палати громад і Кабінету міністрів, в умовах якої кабінет мав оцінювати політичну ситуацію як у парламенті, так і в країні в цілому та у випадку урядової кризи приймати одне з двох рішень.

Незважаючи на зміни у схемі відносин основних орга­нів влади, багато з нововведень ще не набули завершеного характеру, а роль королівської влади та аристократичної Палати лордів залишалася вагомою. Подальший розвиток парламентаризму не міг відбуватися, доки сама система формування нижньої палати парламенту мала феодаль­ний характер і забезпечувала великих землевласників та фінансову аристократію ключовими посадами в управлін­ні державою. Встановлення нової виборчої системи, на­самперед, вимагали представники промислової буржуазії, які спиралися на маси безправного міського пролетаріату. Протягом ХІХ ст. в Англії проведено три реформи вибор­чого права. Їх суть була викладена в Акті про зміну ста­рого представництва в Англії та Уельсі (1832 р.) та Актах про народне представництво 1867 р. і 1884 р., вона зво­дилася до такого: 1) право голосу на парламентських ви­борах отримали: а) всі, хто протягом 12 місяців володів нерухомістю, що приносила десять фунтів стерлінгів на рік, і сплатив усі місцеві податки; б) наймачі чи власни­ки житлових будинків, які сплачували податок на бідних;

в) землевласники-фригольдери (дрібні землевласники), ко- пігольдери (орендарі землі), лізгольдери (короткотерміно­ві орендарі), котрі щорічно отримували певний прибуток;

г) орендарі квартир, які сплачували за квартиру не менше від 10 фунтів стерлінгів і проживали в них не менше за 12 місяців; 2) так звані «гнилі містечка» були позбавлені представництва в Парламенті, а їхні місця були передані новим промисловим центрам. 3)запроваджувався віковий ценз - 21 рік; 4) уводилося таємне голосування (за законом від 1872 р.); 5) з 1884 р. передбачено покарання за підкуп виборців; 6) у 1885 р. були створені виборчі округи з визна­ченою кількістю населення; 7) діяла мажоритарна систе­ма виборчого права (більшості). Права голосу, як і раніше, були позбавлені жінки, чоловіки молодші за 21 рік, а та­кож особи, що протягом 12 місяці отримували допомогу від приходу.

Відбулася організаційна перебудова головних пар­тій. У 1839 р. створено Ліберальну партію (колишні віги). У 1867 р. створено Консервативну партію (колишні торі).

У ХУІІІ - ХІХ ст. поряд з еволюцією форми державного правління і політичного режиму відбулися зміни в держав­ному устрої країни. Після оформлення унії з Шотландією (1707 р.) держава стала називатися Королівство Вели­кої Британії. Шотландський парламент був розпущений, і країною керували нові єдині парламент і уряд в Вестмін- стері в Лондоні. У лондонський парламент увійшли 16 пе­рів і 45 представників Палати громад від Шотландії.

Після унії з Ірландією (1801 р.) англійський парламент поширив свою владу на всю територію Британських остро­вів. Шотландія зберегла власну правову і судову системи, а також пресвітеріанську церкву. З 1801 р. нове державне утворення отримало назву Сполучене Королівство Ве­ликої Британії та Ірландії. Реформи місцевого управ­ління, проведені в Англії у 1835 р. і 1888 р., змінили си­стему управління в містах і графствах. Створено однотипні представницькі органи - ради для міст і графств. Колишня система управління графств була переглянута, а найбільш крупні міста виділялися в самостійні графства. Радам графств передано адміністративні повноваження мирових суддів. Система органів самоврядування мала значну са­мостійність і визначалася відсутністю надмірного адміні­стративного нагляду центральної влади.

Саме в цей період відбувалось остаточне оформлення ряду спеціальних державних установ і відомств, насамперед поліцейських органів. Зокрема, 1782 р. засновано вищий орган охорони суспільного порядку у Великій Британії - Міністерство внутрішніх справ. «Її величності державний міністр з управління внутрішніми справами», як офіційно титулувався міністр внутрішніх справ, ніс відповідальність за збереження «королівського миру». Найважливіші функ­ції цього відомства: 1) здійснення королівської прерогативи помилування і підготовка відповідей на петиції громадян, адресованих монархові; 2) підтримання порядку й керів­ництво поліцією графств і міст; 3) контроль за іноземцями та іммігрантами; 4) організація системи цивільної оборони; 5) реєстрація виборців та організація виборів.

Особливості англосаксонської правової системи. Ця система виникла завдяки становленню буржуазного права в Англії та поширенню його чинності на англійські колонії. Перші відмінності англійського права від права континентальних країн Західної Європи намітилися вже в період раннього Середньовіччя і особливо після Норманд­ського завоювання 1066 р. Відмінність англійського права зумовлювалася наступними чинниками:

- географічним положенням (острівне положення Анг­лії обмежувало зовнішній вплив, забезпечувало автоном­ний державно-правовий розвиток);

- в Англії не набула розвитку рецепція римського права;

- англійське право зазнало значно меншого впливу ри- мо-католицької церкви;

- Англія не зазнала феодальної роздробленості;

- набув розвитку станово-представницький орган - парламент.

Розвиток буржуазної революції, її завершеність (у Фран­ції) та незавершеність (в Англії) у сукупності з іншими чин­никами привели до утворення двох різних правових систем: правової системи країн континентальної Європи та англо­саксонської правової системи, прототипом якої є загальне право Англії.

Основними рисами англосаксонської системи права є:

1) джерелами права є судові прецеденти, правові звичаї та закони (загальне право, статутне право і право справед­ливості);

2) силу основного закону мають конституційні акти пар­ламенту та конституційні звичаї - некодифікована кон­ституція;

3) відсутність чіткого галузевого поділу норм права, сла­бо розвинений понятійно-категорійний апарат;

4) відсутність галузевої систематизації норм права.

Недоліком англосаксонської системи права є її консерва­тизм. Основною перевагою англосаксонської правової сис­теми є її гнучкість, відсутність чітко виражених рамок для застосування правових норм, можливість суддям приймати максимально справедливі на їх погляд судові рішення.

Незважаючи на зовнішні відмінності англосаксонського права від права інших народів (архаїчність, своєрідна тер­мінологія, наявність інститутів, яких нема в інших систе­мах права), воно ґрунтується на основних принципах бур­жуазного права. До таких принципів належать:

а) необмежене право приватної власності;

б) свобода договору;

в) формальна рівність усіх перед законом.

Для права Англії є характерним збереження чинності статутів, виданих у Середні віки, хоча вони й містили нор­ми, які суперечать новим законам. Лише в деяких випад­ках англійські суди витягали на поверхню забуті закони (через їхню крайню жорстокість) і на їх основі виносили рі­шення.

Основні риси галузей права. Наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст. англійський парламент видав ряд статутів, які присвячувалися окремим інститутам різ­них галузей права. Вони містили основні норми права, які регулювали ці правовідносини, і становили своєрідну ко­дифікацію.

Правова система Англії не визнає класичного римсько­го поділу права на публічне і приватне. Тому сам термін «цивільне право» в англійській правовій системі є умов­ним. Доктринально воно складається з окремих правових інститутів: реальної і персональної власності, треста (довір­ча власність).

Англійське цивільне право не знає поділу речей на ру­хомі й нерухомі. Воно встановило інший поділ: а) реаль­на власність; б) особиста власність. До реальної власності англійське право відносить права на земельні ділянки, а також документи, в яких підтверджується право на зем­лю. До особистої власності належать усі інші предмети і права: речі, які перебувають у володінні, авторські права, патентні права. Англосаксонське право власності на рухо­мі речі за обсягом прав власника анітрохи не відрізняється від інших систем буржуазного права. Суб’єкти цивільного права - громадяни Англії (фізичні особи) та юридичні осо­би. Правоздатність окремих категорій фізичних осіб (жін­ки, іноземці) була обмеженою. Під юридичною особою розу­міються насамперед корпорації (компанії).

Своєрідність права власності на землю обумовлена тим, що вся земля в Англії вважається власністю короля, а ок­ремі особи розглядаються як утримувачі землі. Втім таке утримання нічим не відрізняється від права власності. Право земельного володіння є безстроковим та вільно від­чужуваним. Проте збережено формальності, пов’язані з пе­редачею права на землю та її спадкування. Довірча влас­ність розвивалася у традиційній для Англії формі трасту як формі власності, при якій одна особа розпоряджається майном, переданим їй іншою особою (засновником) на ко­ристь третіх осіб. Наприкінці ХІХ ст. інститут трасту отри­мав застосування при заснуванні різних форм капіталіс­тичних об’єднань.

Щодо сімейного і спадкового права - то ці галузі пра­ва Англії найбільшою мірою зберегли стару форму. Лише 1836 р. в Англії було запроваджено цивільний шлюб. Але він не був обов’язковим: дозволялось укладати шлюб у цер­ковній або цивільній формі. Верховенство чоловіка в сім’ї зберігалося в обох випадках. Йому належало право наг­ляду за дружиною, навіть право карати її. Майном сім’ї управляв і розпоряджався чоловік. Лише у 1882 р. дружи­ни отримали право розпоряджатися своєю власністю у при­ватновласницькому обігу. Діти до 21 року перебували під владою батька. Він не лише був хоронителем майна дітей, а й мав право карати їх і передавати їхнє майно іншим осо­бам. Розлучення було введене в Англії в 1857 р. Для чолові­ка припинення шлюбу розлученням було легшим, ніж для дружини.

Спадкове право Англії вирізнялося тим, що в ньому утвердився принцип свободи заповіту. Особа, яка досягла 21-річного віку, могла заповідати своє майно будь-кому. Навіть найближчі родичі за наявності заповіту не могли отримати якоїсь частини з майна померлого. У спадкуван­ні земельної власності збереглися середньовічні порядки. Земельні володіння переходили до родичів по висхідній лі­нії. Причому до спадкування залучався старший із спадко­ємців одного ступеня.

Англійське кримінальне право є одним із найбільш ар­хаїчних. Зокрема, воно дотепер характеризується відсут­ністю кодифікованого законодавства. В основі англійського кримінального права лежить загальне право, тобто право, вироблене суддями, а в основі його застосування - «загаль- новизнаність», власне, - фікція. Насправді це не просто звичаєве право, а судово-звичаєве право, засноване на кон­кретних судових прецедентах. В Англії вважається: якщо судове рішення колись установило певне правове положен­ня або витлумачило якісь закони (тобто дало відповіді на питання, не передбачені законом), його можна використо­вувати як зразок у розгляді подібних обставин. Зберігала­ся середньовічна потрійна класифікація злочинів - тризн (зрада), фелонія (тяжке кримінальне діяння), тамісдімінор (дрібні правопорушення).

Кримінальний процес Англії теж відзначався архаїчні­стю. Лише у 1772 р. відмінено катування, а у 1819 р. скасо­вано ордалії. У ХІХ ст. відбувалася подальша демократиза­ція процедури розгляду кримінальних справ. Прийнятий у 1836 р. акт передбачав право обвинуваченого і ув’язнено­го користуватися послугами адвоката й вимагати ознайом­лення з матеріалами справи. За законом 1898 р. обвинува­ченому надавалося право свідчити в суді.

Розпочалося формування галузі трудового права, яке в Англії мало досить сильні передумови розвитку і тради­ції, що стали особливо актуальними з розвитком капіталіс­тичних відносин і характерного для них підприємництва. Жорстокість і примусове державне регулювання умов праці залишалися визначальними до ХІХ ст. На початку ХІХ ст. скасовано старі закони про регулювання заробітної плати, що віддало ініціативу у цій сфері власникам виробництв та породило конфлікти між ними і робітниками, кількість яких постійно зростала. Тривалий час залишалося в силі кримінальне переслідування робітників у випадку пору­шення ними трудового договору. Організаційне оформлен­ня робітничих виступів примусило піти на поступки дер­жаву. Ряд законів визначали умови праці дітей, жінок та контроль за їх дотриманням. Наприкінці ХІХ ст. прийнято соціальні закони, що надавали робітникам матеріальні га­рантії на випадок виробничого травматизму.

Що стосується судової системи і процесуального права, то в буржуазній Англії залишилася майже без змін дорево­люційна система юстиції, яку складали три ланки: 1) вищі судові органи - суд королівської лави, палата загальних прохань і палата фінансового суду (в середині XIX ст. було засновано суди з розгляду справ про розлучення і позовів за заповітами); 2) нижчі судові органи - суди мирових суддів і суди сесій мирових суддів; 3) спеціальні судові органи - військові, духовні та університетські. Процесуальне право Англії вирізняється, як і вся правова система, архаїчністю форми, обумовленої компромісним характером англійської буржуазної революції XVII ст. Найважливішими докумен­тами, які регламентують кримінальний процес в Англії, залишалися Велика хартія вольностей 1215 р. і «Хабеас корпус акт». У XVIII ст. приблизно 50 складів злочинів ка­ралися стратою. Потім ця міра покарання стала використо­вуватися значно рідше, а після введення в дію актів 1861 р. вона призначалася за вбивство та за кілька інших злочинів (піратство, зрада, підпали в королівських доках).

Дуже активно судові органи застосовували грошові санк­ції. Якщо присуджений до сплати штрафу був не в змозі не­гайно внести гроші, його відправляли до в’язниці. Існувала навіть своєрідна таблиця, в якій сума несплаченого штра­фу прирівнювалася до відповідного строку ув’язнення.

Отже, Англійська революція XVII ст. - це процес пере­ходу Королівства Англія від абсолютної монархії до кон­ституційної, за якої влада короля обмежена владою пар­ламенту, а також гарантовані громадянські свободи. За своїм значенням Англійська революція XVII ст. була однієї з найвеличніших подій в історії людства, яка вплинула на становлення та розвиток сучасної держави не тільки в Єв­ропі, але й в інших частинах світу.