§4.4. Німеччина

Процес формування Німеччини, як об’єднаної держави, був достатньо тривалим. Після розпаду імперії Франків те­риторія Німеччини складалася з окремих герцогств: Сак­сонії, Баварії, Франконії, Лотарінгії, Швабії до яких у май­бутньому були приєднані італійські та французькі терито­рії а також частина слов’янських земель.

Становлення централізованої Німеччини пов’язують з правлінням короля Оттона І (936-973 рр.), який у 962 р. захопив Італію отримав титул імператора та поклав поча­ток новому державному утворенню - Священній Римській імперії. Історію німецької феодальної держави можна по­ділити на два етапи: перший етап (Х-ХІІ ст.) включав існу­вання централізованої держави, на другому (ХІІІ - початок ХІУ ст.) починається процес феодальної роздробленості.

Упродовж Х-ХІІ ст. у Німеччині поступово розвивався феодалізм. Наявність зовнішньої загрози та політика коро­лів спрямована на посилення централізації держави спри­яла утвердженню ранньофеодальної монархії і зміцненню королівської влади. На цьому етапі відбувається збільшен­ня великого феодального землеволодіння переважна біль­шість селян потрапляє у особисту та поземельну залежність від феодалів землевласників. Головною особливістю Німеч­чини у порівнянні з іншими європейськими країнами було те, що даний процес відбувався повільними темпами.

Розвиток феодалізму у Німеччині мав певні особливос­ті. Процес закріпачення селян був тривалим та община була більш стійкою ніж, наприклад, у франків. Натураль­ний характер виробництва не одразу був зруйнований то­варно-грошовими відносинами, чому сприяв різний рівень економічного розвитку німецьких земель.

Низький рівень економічних відносин між різними ре­гіонами імперії а також етнічна строкатість населення ро­били єдність держави відносною.

Суспільний устрій. Населення у Німеччині поділяло­ся на три основні групи:феодалів, міщан та селян.

До другої групи відносилися міщани.

Представниками третьої групи були селяни, які у ХІІІ ст. поділялися на дві категорії: вільних та невіль­них. Особисто вільні селяни сплачували податки феодалам за свою землю. Частина селян працювала на землі свого феодала, інша частина виконувала різні роботи у маєтку. У переважній більшості випадків феодали змушували се­лян викупати свободу.

Низькі темпи розвитку феодальних відносин затриму­вали формування капіталізму та створення об’єднаного ні­мецького ринку. Саме тому подолання процесу феодальної роздробленості у Німеччині затягнувся на достатньо трива­лий час.

Правителі Німеччини більше опікувалися проблемами зовнішньої політики аніж внутрішньої. Їхні зусилля були спрямовані на збільшення території власної держави шля­хом агресії проти інших країн.

Державний лад. Упродовж Х-ХІІ ст. у Німеччині збе­рігалася палацова-вотчина система управління. Влада зосереджувалась у руках імператора. Вищі посадові особи (маршали, канцлери та ін.) також виконували державні функції. Їхні державні посади навіть могли передаватися спадково. Найважливіші державні справи розглядала ко­ролівська рада. Крім цього важливі рішення ухвалювалися на окремих з’їздах феодалів де вирішальне право ухвали того чи іншого питання залежало від князів.

Починаючи з ХІІ ст. відбувається поступовий процес послаблення королівської влади на місцях. Державні по­садовці створюють власні апарати управління своїми зем­лями, що були захищенні від представників центральної влади наявністю окремих привілеїв. У таких умовах ді­яльність центрального та місцевих державних апаратів управління все менше залежала від імператора та все більше визначалася політичними пріоритетами окремих князів.

Відповідний стан речей позначився і на збройних силах держави оскільки вони поділялися на ті, що підпорядко­вувалися імператорові та ті, що служили окремим князям.

Правителі Німеччини у своїй боротьбі проти герцогів спиралися на представників духовенства. Феодальне духо­венство підпорядковувалося виключно імператорській вла­ді. Також імператори володіли правом на здійснення вищо­го суду. Незважаючи на це влада правителя безпосередньо залежала від папської влади у якій вони вбачали загрозу для свого авторитету.

Імператор не міг вирішувати будь-які важливі питання без урахування вимог знаті, яка у свою чергу намагалася досягти для себе якомога більше привілеїв. Після Ворм- ського конкордату 1112 р. правителі втратили можливість здійснювати тиск та впливати на представників духовен­ства. Це стало першим кроком на шляху від централізації до територіальної роздробленості. У Німеччині починаєть­ся політичний занепад за рівнем розвитку вона поступово відстає від інших сусідніх країн. Привілейована верхівка формує власні володіння у яких підпорядковує собі місцеве населення, при цьому не зустрічаючи жодного опору з боку імператора оскільки будь-які дії спрямовані проти князів могла завершитися для нього відстороненням від влади.

Упродовж ХІІІ на початку ХІУ ст. під час феодальної роз­дробленості яскраво простежується слабкість центральної влади, навіть у власних володіннях вона мала рахуватися із думкою знаті та позицією папи з того чи іншого питання. Німеччина остаточно розпадається на окремі князівства, герцогства, графства, володіння баронів та лицарів. В цей час провідну роль починають грати окремі міста. Так на­приклад, одним з наймогутніших союзів вільних міст був Ганзейський, який діяв впродовж ХІІ-ХУП ст. та на етапі свого розквіту включав у себе 160 міст. Для порівняння до Швабського та Рейнського союзів входило лише 50 міст.

Представниками вищої влади у Німеччині окрім короля виступала колегія курфюрстів, які під час своїх з’їздів оби­рали правителя та вирішували нагальні державні питан­ня.

Коли вирішувалися питання загальноімперського зна­чення збирався рейхстаг. Участь у роботі рейхстагу брали: представники курфюрстів, графи, члени імперських міст та ін. При цьому рейхстаг не був вищим органом державної влади. Компетенція даного органу не була чітко визначена. Правитель мав враховувати його погодження стосовно ви­рішення військових, міжнародних та економічних питань. Рейхстаг володів правом законодавчої ініціативи. Постано­ви ухвалені імператором та представниками королівської ради направлялися на затвердження до рейхстагу. У свою чергу постанови рейхстагу не були обов’язковими для вико­нання та мали більше рекомендаційний характер.

Під час тривалої боротьби німецьким правителям вда­лося дещо послабити вплив папи римського на втручання у внутрішньо державні справи країни. У 1356 р. після ухва­лення Золотої булли папи не брали участь у виборах імпе­ратора, але не дивлячись на це, Ватикану вдалося зберегти свій вплив на імператорів оскільки до складу колегії, яка обирала правителів окрім чотирьох курфюрстів входило ще три єпископи за допомогою яких, церква продовжувала здійснювати контроль за імператорами. Обрання чи відсто­ронення правителя від влади відбувалося за голосуванням виборчої колегії, при цьому рішення ухвалювалося більші­стю голосів. За змістом даного документа відбувалося уза­конення самостійності курфюрстів на державному рівні. Курфюрсти здобули право суверенної влади у своїх воло­діннях, вони могли вести приватні війни, карбувати власні монети, здійснювати функції верховного суду. Крім цього містам було заборонено об’єднуватися у союзи для того, щоб протистояти курфюрстам. Усе це лише посилювало процес феодальної роздробленості.

Протягом ХІУ-ХУІІ ст. німецький парламент зробив де­кілька спроб спрямованих на посилення централізованої влади, але усі вони виявилися не вдалими.

У своїх землях князі встановлювали власні порядки навіть могли видавати свої закони, імператори тільки під­тверджували їхню державно-правову самостійність.

Недієздатність апарату державного управління здійс­нювати централізоване керівництво країною яскраво вия­вилося під час процесу формування армії тому, що в Німеч­чині не було постійно діючого війська. Починаючи з ХУ ст. основою війська були загони найманців.

Від класичного процесу феодальної роздробленості в ін­ших країнах Німеччина відрізнялася тим, що окремі тери­торії мали повноцінну державну владу різних князів. Ці князівства держави створювали професійні державні та судові органи.

На початку ХУІІ ст. у Німеччині утвердився абсолю­тизм основною рисою якого було те, що він сформувався не у межах імперії а мав «князівський»характер, коли феода­ли домінували над буржуазією. Становлення абсолютизму не сприяло централізації країни. Не існувало відповідного центру навколо якого почалося об’єднання держави. Прак­тично в імперії не було столиці, професійної канцелярії та суду.

Право. У Німеччині не склалася система загально ні­мецького права, натомість існувало право окремих терито­ріальних об’єднань та міст. Правова система відрізнялася окремим комплексом правових норм, які стосувалися при­вілейованої верхівки суспільства. Традиційним був поділ права на ленне (яке корегувало відносини між сеньйора­ми та васалами), земське (регулювало земельні відносини), міське та канонічне. Дані види права регулювали різні від­носини у залежності від того, до якого суспільного стану на­лежить та чи інша людина. Існувало також кулачне право (яке регулювало право потерпілого на самозахист).

Швидкими темпами розвивалося земське право, або право окремих земель. До джерел цього права належали: постанови державних регіональних органів влади а також рішення графських судів.

Міське право було майже однаковим для усіх міст тому, що право яке діяло у найбільших містах запозичувалось ін­шими. Міста навіть створювали свої юридичні об’єднання у якому рада міст виконувала функції вищої інстанції. Так наприклад право міста Магдебург було чинним ще у 80 мі­стах Німеччини та видано у 5 книгах. У першій книзі місти­лися відомості стосовно міських суддів, визначалися сфе­ри їхньої компетенції, права, обов’язки та ін. Друга книга містила питання, що стосувалися судочинства, у третій мі­стилися різного роду позови, четверта регулювала норми сімейного права, п’ята містила усі інші питання, які не роз­глядалися у попередніх чотирьох книгах.

Характерною рисою правової системи Німеччини було те, що провідну роль у неї відігравало римське право. По­чинаючи з 1495 р. воно було визнано головним джерелом права в імперії. У судочинстві домінували постулати рим­ської правової школи. Загалом римське право діяло у Ні­меччині до 1896 р.

Із ХІІІ ст. починаються спроби кодифікації правових зви­чаїв, серед яких найбільш відомим стає «Саксонське зерца­ло». Цей збірник складався із двох частин. У першій части­ні містилися норми земського права, яке упорядковувало: цивільні, карні та державно-правові відносини. Відповідно до цієї збірки кожна вільна людина мала право відстоювати свою позицію у судах. Крім цього, правовий статус визначав­ся приналежністю до тієї чи іншої суспільної групи.

Друга частина містила норми ленного права та вирішу­вала відносини між привілейованими шляхетними людь­ми. Загалом у «Саксонському зерцалі» не містилося поси­лань на римське та міське право, згадувалися лише норми канонічного права та право, яке використовувалося у ін­ших землях.

«Саксонське зерцало» стало поштовхом для створення іншого збірника правових норм «Німецького зерцала».

Що стосується майнових відносин то вони упорядкову­валися нормами земського права «Саксонського зарцала». До головних майнових об’єктів відносилися алод та інші види рухомого майна. Правом власності на землю володіли не тільки князі та графи а також представники вільного селянства. Земельні відносини у Німеччині як і в інших країнах західної Європи будувалися на головних принци­пах феодалізму. Ленне право визначалося певними особли­востями серед яких варто відзначити право «очікування» ленна. Якщо одна людина отримала право володіти леном, інша людина, також могла претендувати на цей лен у ви­падку смерті законного власника та за умови, що у влас­ника немає законних спадкоємців. Продаж ленна або його застава дозволялася лише за умови погодження власника.

Крім цього існувала традиція обов’язкового дарування найбільших імперських ленів князям, що у свою чергу поз­бавляло імператорів можливості приєднувати вільні лени до власного домену.

Різноманітними були також форми селянської власно­сті у Німеччині. Вільні селяни працювали на землі феода­ла на умовах ренти грошової чи натуральної. При чому ці володіння могли бути по життєвими або спадковими.

Зобов’язальне право було врегульовано недостатньо. У «Саксонському зерцалі» існують згадки угод, позик, ку- півлі-продажу та зберігання. Угоди пов’язані із майном пе­реважно укладалися у суді для того, щоб затвердити факт укладення. Всі угоди мали бути письмово підтверджені. Найбільш послідовно регламентувалися питання щодо за­подіяння шкоди.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися за допомогою канонічного права. Відповідно до давнього звичаю купівля нареченої була змінена на сплату її батькові окремої суми грошей, яка віддавалася нареченій після шлюбної церемо­нії. Майном родини опікувався чоловік. «Саксонське зер­цало» підтверджувало право чоловіка повністю керувати спільним майном. Жінка без дозволу чоловіка не мала пра­ва керувати родинним майном. У випадку розлучення дру­жина могла упродовж життя користуватися тією частиною майна, що їй надавав чоловік. Діти могли володіти майном виключно за погодженням власного батька.

Основні принципи спадкування були спрямовані на збе­реженні землі у руках чоловіків та мали становий харак­тер. Відповідно до ленного права земля переходила тільки до одного з синів, натомість за земським правом весь спа­док ділився між усіма родичами порівну. Право на спадок мали родичі включно до сьомого коліна, при чому перевага надавалася братам перед сестрами.

В 1532 р. було створено карне та карно-процесуальне укладення законів «Кароліна» під час правління Карла V, який оголосив верховенство імперського права над правом окремих територій. Разом з цим курфюрсти, князі та інші привілейовані члени суспільства зберігали свої права. «Ка- роліна» стала підґрунтям для формування загального ні­мецького карного права.

У відповідності до «Кароліни» визначалися наступні види злочинів: державні (зрада, повстання, порушення мирної угоди), проти релігії, проти особистості, проти влас­ності та ін. Покарання за скоєння злочинів поділялися на три групи: смертна кара, нанесення тілесних ушкоджень та осоромлюючі. Домінуючим у системі покарання був прин­цип залякування. Крім цього виокремлювалися пом'якшу­ючі та погіршуючі обставини. До пом'якшуючих належали: відсутність мотиву, виконання службових обов’язків та не досягнення 14 річного віку. До важких обставин відноси­ли: повторне скоєння злочину, характер завданої шкоди та злочини проти представників вищих станів суспільства.

Судова система. Судова система середньовічної Ні­меччини була успадкована від франків. Поступово під час свого формування вона набула складного та багатоступене­вого характеру. Існували наступні види судів: феодальні, церковні, міські суди та Імперський верховний суд. Процес мав обвинувачуваний характер. Судочинство було таємним і оформлювалося письмово, також поділялося на три стадії: дізнання, слідство та спеціальний розгляд.

Під час першої стадії відбувався збір необхідної інфор­мації щодо злочину та особи яка його скоїла. Друга стадія включала у себе допит звинуваченого стосовно подробиць справи. На цій стадії діяв принцип презумпції невинувато­сті підозрюваного. Третя стадія була фінальною та містила у собі детальний допит звинуваченого та свідків і представ­ленням доказів.

Потерпілі мали право подати позов а звинувачуваний міг оскаржити його. Сторони процесу могли надавати до­кументи та покази свідків, при цьому користуватися послу­гами юристів. Коли звинувачення не мало підтвердження у суді позивач був зобов’язаний відшкодувати збитки за власний рахунок. Задля отримання визнання застосовува­лися катування, які проводилися у присутності судді, двох засідателів та писаря. Покази свідків вважалися повноцін­ними, якщо були надані не менш ніж двома свідками.

Провину або невинуватість пійманої на місці злочину людини потрібно було довести чи спростувати за допомогою одноголосних показів шести свідків. Під забороною був са­мосуд і діяли більш м’які правила доведення вини стосовно жінок (вони володіли правом позбавитися відповідально­сті шляхом укладання присяги стосовно своєї невинності). Завершувався процес оголошенням вироку та його ви­конанням.