§4.3. Франція

Утворення самостійної держави у Франції стало прямим наслідком становлення феодальних відносин у Франкській імперії, розділ якої у 843 р. за Верденським договором юри­дично започаткував незалежність країни.

З Х ст. феодальні відносини у Франції перетворилися на панівні. Становлення феодального класу безпосередньо було пов’язано з розвитком феодальної власності на зем­лю та складної системи васальних відносин. Стосунки між сеньйором та васалом будувалися на договірній основі, де сторони були нерівноправними у правовому відношенні. Через велику значимість цих договорів, вони укладали­ся публічно, завдяки чітко виробленому урочистому світ­ському обряду. Головне місце в ньому займав обряд інвес­титури.

Васальні договори чітко фіксують обов’язки сторін. Сеньйор надавав васалу феод і забезпечував військовий захист васала та переданої йому землі. Васал повинен був нести службу на користь сеньйора (40 днів на рік), брати участь у судових та інших зборах феодала, де головував сеньйор, а також викупати сеньйора з полону, якщо таке трапиться, дарувати йому подарунки при посвячені в ри­царський сан його старшого сина та при виході заміж його старшої доньки.

Спочатку такі зобов’язання мали персональний харак­тер, а пізніше стали передаватися за спадком. У випадку порушення васалом клятви вірності він був зобов’язаний по­вернути феод. На основі васальних відносин виникла струк­тура феодального класу, яка з ХІІІ ст. стала замкнутою.

Суспільний устрій. Ієрархічна структура панівного класу мала наступний вигляд. На вершині піраміди стояв король, що був оточений герцогами і графами, які в свою чергу вважали себе рівними королю і тому часто відмовля­лися виконувати щодо нього васальні обов’язки.

У ХІ ст. відбувається остаточне оформлення класу фео­дально залежних селян. Останні поділялися на дві групи. Перша - серви були особисто залежними людьми і сплачу­вали подушну подать (шеваж), щорічний оброк, виконува­ли панщину. Серви не мали права одружуватися без згоди сеньйора і не могли бути свідками в ході судового проце­су. Проте могли продати свій наділ землі і залишити свого сеньйора. Друга група - віллани, які вільно користувалися землею сеньйора, за що сплачували оброк (талью) і пізні­ше шеваж. Вілани викупляли дозвіл на вільне одруження, а також зобов’язання сплачувати оброк при отриманні зем­лі у спадок. Обидві групи селян були зобов’язані виконува­ти феодальні монополії земельних власників (баналітет): випікати хліб і давити виноград у майстернях сеньйора.

Змінення децентралізованого стану влади і зміцнення королівської влади у Франції відбулося завдяки реформам короля Людовика ІХ (1226-1270 рр.). Він провів ряд реформ:

а) військова, яка утвердила міську міліцію, загони най­манців і практику заборони приватних війн в межах коро­лівського домена - призначалися «40 днів короля», протя­гом яких будь-який конфлікт можна було вирішити у коро­лівському суді;

б) реформа управління - з королівської курії були ви­ділені центральні відомства; утворена Мала королівська рада (дорадчий орган при королі), Рахункова палата (віда­ла королівськими фінансами); 1260 р. був створений пар­ламент - спеціальний судовий орган:

в) грошова реформа - було введено єдину монету. Ре­форми Людовика ІХ сприяли територіальному об’єднанню країни та консолідації основної маси феодалів і міського населення навколо короля і завершили період сеньйораль­ної монархії у Франції.

На початку XIV ст. у Франції встановилась нова форма феодальної держави - станово-представницька монархія. Становлення її було тісно пов’язане з процесами централі­зації, подальшим посиленням королівської влади, ліквіда­цією самовладдя окремих феодалів.

Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання та беручи на себе ряд нових функцій, королівська влада поступово ламала політичну структуру, характерну для сеньйоральної монархії. При здійсненні цієї політики вона стикалася з міцним опором феодальної олігархії, побороти який не могла власними силами. Тому політична сила ко­роля потребувала підтримки феодальних станів. Завдяки цим обставинам виникає союз станів та короля, побудова­ний на компромісі. Політичним проявом цього союзу ста­ли станово-представницькі органи - Генеральні штати та провінційні штати.

Генеральні штати вперше були скликані в 1302 р. Фі- ліпом IV Красивим. Приводом до їх скликання стали такі причини: невдала війна у Фландрії, значні економічні труднощі і суперечка короля з Папою Римським Боніфаці- єм VII стосовно податків з священнослужителів. Генераль­ні штати підтримали короля в його боротьбі з Римом, в ході якої Філіп IV отримав повну перемогу - підпорядкував папський престол своїй владі.

У 1314 р. Генеральні штати здійснили перший в істо­рії держави акт оподаткування населення - запровадили надзвичайний податок на війну. З того часу цей держав­ний орган став затверджувати державні податки.

Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпоряджен­ням, кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особисто запрошувалось на засідання королем. У другу палату вхо­дили виборні від світських феодалів. У третю палату де­путати обиралися формально з числа всього вільного не- привілейованого населення. Фактично місця там обіймала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розгляда­лися окремо по палатам, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата мала один голос.

Тимчасова поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337-1453 рр.) створила сприятливу ситуацію для поси­лення впливу Генеральних штатів на внутрішню політи­ку. У 1357 р. повстання парижан примусило спадкоємця престолу (дофіна) Карла дати згоду на підписання норма­тивного акту під назвою «Великий березневий ордонанс».

Таким чином, «Ордонанс», заклав підвалини організа­ції в державі впливового представницького органу парла­ментського типу. Однак, королівський уряд, що домігся від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб «Ордонанс» не був пов­ністю втілений в життя.

У 1439 р. король Карл VII домагається від Генеральних штатів затвердження постійного прямого податку - тальї. Отримавши постійне джерело прямого поповнення казни, правитель проводить військову реформу, яка заклала осно­ву регулярної армії. З точки зору короля, Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у сферу впливу королівської влади.

Упродовж XVI - початку XVII ст. правителі намагалися скликати Генеральні штати щонайрідше. За цей час було скликано усього п’ять засідань. Останній раз станово-пред­ставницька установа була скликана у 1614 р. і, швидко роз­пущена, після чого зійшла з політичної арени.

Місцеве управління у період феодальної розробленості здійснювалось окремо - у домені короля і великих сеньйо­рів. З середини ХІ ст. з’являється керівник королівського округу - прево. У ХІІ ст. виникають бальяжі, які об’єднува­ли декілька округів. Коли до королівського домену приєд­нувались великі сеньйорії, то король призначав туди сене­шаля - свого представника.

У середині XV ст.

Армія. До XIV ст. у Франції зберігалось феодальне опол­чення, але король вимагав несення військової служби від усього дворянства. Одержавши право стягувати постійні податки, Карл VII створює регулярну королівську армію.

Право. Разом з розширенням сфери загальнодержав­ного законодавства у Франції відбувалася уніфікація фео­дального права. Кодифікація звичаєвого права, що було поширено у Франції, здійснювалася за допомогою легістів, на основі римського права.

Доволі довго у Франції діяли різні правові традиції та джерела права.

Правові звичаї (кутюми) діяли в межах окремих регі­онів, сеньйорій та общин і відрізнялися великою різнома­нітністю. Значною була роль кутюмів на півночі Франції. Звичаї складалися в усній формі і формувалися на підставі уявлень, які визначалися з покоління в покоління на пев­ній території. Сила та авторитет звичаєвого права визна­валися тим, що воно відображало реальні потреби терито­ріальних колективів феодального суспільства. Воно вини­кало, як правило, з компромісу та незалежно від свавілля державної влади.

Римське право, в основному, поширилося на півдні Фран­ції. Класичне римське право тут трансформувалося у своє­рідне галло-римське право, яке спиралося не на візантій­ську кодифікацію Юстиніана, а на спрощену версію законо­давства Феодосія та на варваризований збірник римського права, складений вестготським королем Лариком.

Канонічне право прийшло до Франції з римської ім­перії та від імперії франків. Свого апогею досягло в ХІІ- ХІІІ ст., коли розширилася компетенція церковних трибу­налів. У наступні віки в ході боротьби королівської влади за укріплення своїх судових повноважень сфера дії кано­нічного права почала звужуватися. Норми канонічного права, прийняті церквою після затвердження зводу ка­нонічного законодавства (1582 р.), вимагали спеціальної санкції короля.

Міське право розглядалося як свого роду звичаєве пра­во. Відрізнялося значним різномаїттям, хоча йому були притаманні і загальні риси. Основним джерелом цього пра­ва були міські хартії, які мали нормативний характер та віддзеркалювали компроміс міського населення з королем або окремими сеньйорами. Хартії передбачали підтримку миру, визнавали важливі права та свободи громадян, які не були захищені феодальним правом, регламентували торгово-ремісничу діяльність.

Судова система. Вищу законодавчу владу здійснював король. Для цього король залучав вузьке коло знаті, а також кваліфікованих юристів (легістів). Ордонанси та едикти го­тувалися канцлером і обговорювалися у королівській раді.

У ХІІІ-ХІУ ст. значну роль у розширенні королівської юрисдикції зіграли королівські легісти, що обґрунтували принципи «превентивного права» короля й «королівських випадків». Згідно «превентивному праву» королівський суд міг зажадати від сеньйорального суду будь-яку ще не розгля­нуту ним справу й вирішити її самостійно, без участі сеньйо­ральної влади. Отож, існувала легальна можливість обійти сеньйоральний суд. Не менш велику можливість обмеження сеньйоральної юрисдикції надавала обґрунтована легістами теза «королівських випадків». Відповідно до неї всі справи, що зачіпали королівську честь і безпосередні інтереси ко­роля, а також справи про порушення громадського спокою й миру, повинні були надходити в королівські суди: у першій інстанції - у суд балії (сенешаля), у другий - у парламент.

У той же час королівська влада усе більше обмежува­ла юрисдикцію церковних судів. Уже на початку XIII ст. королівська влада позбавила єпископів і абатів права суду у справах про клятвопорушення світського характеру. На­далі була значно обмежена церковна юрисдикція над клі- ром. За карні злочини, а також за продаж нерухомої цер­ковної власності духовні особи повинні були віддаватися світському суду. Пізніше була оголошена недійсною вся церковна юрисдикція над кліриками по майновим спра­вам. Королівська влада стежила за діяльністю церковних судів, застосовуючи до них своє право на превентивний роз­гляд і право на розбір апеляцій. Обмежувалася церковна юрисдикція по шлюбних справах. Церковному суду нале­жало тільки право з’ясувати дійсність факту, а розбір спра­ви, власне кажучи, проводився державним судом. У веден­ні церковних судів залишалася тільки розправа над єре­тиками (інквізиція), але й тут королівська влада робила виключення, залишаючи деякі випадки за своїми судами.

У цілому організація судової влади на території країни виглядала в такий спосіб: нижчу владу на території кра­їни представляв суд. У його компетенцію входили в пер­шій інстанції справи цивільного й карного характеру, у яких позивачами й відповідачами виступали члени не- привілейованих станів. У містах, що зберегли свою судову організацію, подібна юрисдикція здійснювалася міськими судами. Середнім щаблем був суд балії (сенешаля), що розбирав у першій інстанції всі справи цивільного й кар­ного характеру, позивачами або відповідачами в яких були дворяни, причому не тільки на території домена, але й на всій іншій території, керованій королівськими балії (у неприєднаних областях подібне положення займав суд балії сеньйора).

Вищим судовим органом держави був Паризький пар­ламент. Він приймав апеляції на рішення судів преворств і бальяжів (сенешальств), а також розглядав, як верховний державний суд, особливо важливі випадки, вилучені із су­дів бальяжів, князівських і сеньйоральних судів, і справи перів королівства. Члени парламенту - радники й судді - призначалися королем з перів королівства й легістів. Спо­чатку легісти виконували тільки роль радників. Але посту­пово вони зайняли керівне положення в парламенті й пе­ретворилися в суддів. Феодальна знать з’являлася тепер у парламент лише в особливо урочистих випадках або коли судили кого-небудь із їхнього середовища. Так парламент остаточно перетворився в бюрократичну установу центра­лізованої феодальної держави.