§4.5. Англія

Першими на території британських островів були по­селення племен бриттів та кельтів. Формування феодаль­ної держави починається із завоюванням цих територій німецькими та скандинавськими племенами.

Серед головних етапів розвитку Англійської середньо­вічної держави виокремлюють наступні періоди: перший охоплював ІХ-ХІ ст. (ранньофеодальна монархія), другий тривав з ХІ по ХІІ ст. (централізована монархія), третій по­чався з другої половини ХІІІ по ХV ст. (станова-представ- ницька монархія), четвертий кінець ХV середина ХVП ст. (абсолютна монархія).

Суспільний та державний устрій. Населення се­редньовічної Англії поділялося на наступні соціальні гру­пи: знать (ерли), вільні общинники (керли), напіввільні (лети), домашні слуги-раби. Духовенство мало окреме ста­новище. Крім вищезазначених згадуються також дружин­ники-тани, до яких належали як представники знаті так і вільні общинники. Серед збіднілих вільних общинників виокремлювалася категорія залежних селян - віллани.

Після нормандського захоплення в Англії відбувається процес поглиблення феодалізації суспільства. Земельне володіння - манор стало основою феодального господар­ства. Конфісковані у знаті землі входили до складу ко­ролівського домену, що забезпечувало королю владу над феодалами.

Із зміцненням влади короля королівський двір стає центром керівництва країною. Поступово дружинники-та- ни стають посадовими особами. До вищих королівських чи­новників належали скарбник і капелани які опікувалися канцелярією.

Найнижчими адміністративними одиницями місцево­го самоуправління були сотні та десятки. Сотню очолював сотник вона у свою чергу поділялася на 10 десятків, які очо­лювалися десятниками головною компетенцію якого було підтримання порядку та збір податків. Під час сотенних народних зборів вирішувалися усі місцеві справи у тому числі і судові.

Основними територіальними одиницями були граф­ства. Зібрання графств відбувалося двічі на рік у них брали участь усі вільні люди округу а також представники фео­дальної і духовної еліти.

Визначальною рисою англійської державності на відмі­ну від феодальних держав Західної Європи стала централі­зація та відсутність феодальної роздробленості.

Після захоплення Вільгельмом Завойовником у 1066 р. у Англії було створено міцну централізовану державу. Вся його політика була спрямована на централізацію держави та зміцнення королівської влади.

Центральним органом управління в Англії була коро­лівська курія(дорадчий орган) до складу якого входили шляхетні наближені до короля особи. Найвищими поса­довими особами у країні були маршал (командуючий вій­ськом), камерарій (опікувався майном короля), канцлер. Починаючи з ХІІ ст. з королівської курії виокремився ін­ший орган палата Шахової дошки,який займався фінансо­вими питаннями.

Подальше удосконалення державного апарату відбува­ється під час правління короля Генріха ІІ 1133-1189 рр., який провів певні реформи. Він створив системи постійно діючих центральних судів та окремих королівських виїзних судів. Наступним його кроком стало реформування армії у якій поєднувалися ополчення з найманцями. Крім цього були встановлені нові податки для населення, зокрема по­даток на рухоме майно. Дані реформи надали можливість збільшити чисельність королівських військ та отримати до­даткові кошти до державної скарбниці.

Структура місцевого самоврядування майже не зазна­ла змін. У графствах представниками королівської влади були шерифи, помічники шерифів репрезентували коро­лівську владу у сотнях. До їхньої компетенції відносилася військова, поліцейська та фінансова діяльність.

На початку ХІІІ ст. в Англії склалися об’єктивні переду­мови для переходу до нової форми феодальної держави ста­ново-представницької монархії. Відбулося визнання права станів брати участь в управлінні державою.

У ХІІІ ст. король Іоанн Безземельний вступив у кон­флікт з більшістю феодалів через високі непомірні та не об­ґрунтовані податки, який завершився у 1215 р. укладанням Великої хартії вольностей. Переважна більшість статей хартії були спрямовані на врегулювання васально-ленних відносин між королем і баронами. Податки, які феодали мусили сплачувати на користь короля, були обмеженими та фіксованими. Крім цього Хартія підтверджувала при­вілеї церкви та визнавала вольності і права англійських міст. Також була упорядкована діяльність судово-адміні­стративного апарату держави.

У майбутньому королі підтверджували чинність Хар­тії у 1216, 1217, 1225, 1297 рр., але з її змісту прибрали двадцять статей спрямованих на певні обмеження ко­ролівської влади. В 1258 р. барони уклали Оксфордські провізії з королем Генріхом ІІІ. Цей документ обмежував виконавчу владу короля на користь баронів. Після чого у країні почалася війна між королем та баронами, яка завершилася на користь останніх. Важливою подією цієї війни стало скликання першого англійського парламенту у 1265 р. Окрім баронів до складу парламенту увійшли представники від лицарства та міст. У 1295 р. для того, щоб досягнути компромісу між різними представниками суспільства Едуард І скликав парламент, який увійшов в історію під назвою зразковий. Крім великих феодалів до його складу входило двоє представників графств і стільки ж представників від міст.

У цілому парламент мав наступні повноваження: пра­во видавати закони, встановлювати розмір податків, кон­тролювати вищих посадових осіб, вирішувати фінансові питання, в особливих випадках виступати у ролі судового органу.

З метою встановлення контролю над управлінням дер­жавою у ХІУ ст. парламент запроваджує процедуру імпіч­менту. Її сенс полягав у тому, що палата общин вносила до палати лордів клопотання з обвинуваченням того чи іншо­го посадовця у зловживанні владою. Парламент поділявся на дві палати. До палати лордів входили представники фе­одальної знаті, палата общин складалася з представників графств і міст.

Під час станово-представницької монархії поступово зменшується роль графських зборів а їх владні функції переходять до інших посадових осіб. Очолювали королів­ську владу на місцях як і раніше шерифи та їх помічники. Поруч з ними королівську владу репрезентували коронери і констеблі, яких обирали на місцевих зборах. Коронери ви­конували функцію слідчих тоді, як констеблі були наділені поліцейськими повноваженнями.

У ХУ ст. вплив англійського парламенту на державу по­чинає зменшуватися, що було пов’язано з встановленням абсолютної монархії. Абсолютизм в Англії мав деякі особли­вості. Вони полягали у збереженні політичних інституцій, що склалися у попередній період. Так, наприклад, поруч з міцною королівською владою продовжував діяти парла­мент, зберігалося місцеве самоуправління та ін.

Під час боротьби королівської влади проти феодалів її підтримували представники джентрі (нове дворянство) та буржуазії. Саме союз між ними дозволив зберегти своє зна­чення парламенту і місцевому самоврядуванню.

На той момент у країні вищим органом державної вла­ди стає Таємна рада. Вона складалася з лорда-канцлера, лорда-скарбника, зберігача печатки та ін. До компетенції ради відносилися: розгляд окремих судових справ, керів­ництво колоніями та розвиток зовнішньої торгівлі. Особли­вим відділом Таємної ради стала Зоряна палата, яка мала вести боротьбу проти ворогів короля.

У 1534 р.

Розквіт абсолютизму припав на правління Єлизавети Тюдор 1553-1603 рр. коли відбувається економічне та куль­турне піднесення держави. З середини ХМІ ст. Англія при­єднує до своїх володінь Уельс у Х VIІ ст. під владу корони потрапляє частина Ірландії та починається процес об’єд­нання Англії і Шотландії.

Право. Англійське право характеризується складністю, казуїстичністю та заплутаністю. Основним джерелом пра­ва був звичай. Виходили збірки звичаєвого права до яких додавалися закони затверджені державною владою. Крім цього до джерел права відносили норми канонічного і тор­гового права.

Першими правовими збірками вважаються Правда Етельберта проголошена у Кенті у 601-604 рр., Правда Аль­фреда ІХ ст. та закони Кнута ХІ ст. Дані збірки відобража­ли процеси соціальної диференціації населення та феода­лізації англосаксонського суспільства.

У ХІІІ ст. в Англії сформувався головний принцип за­гального права, який полягав у тому, що рішення вищо­го суду вважається обов’язковим при розгляді ідентичної справи судом нижчої інстанції. Так з’являються судові пре­цеденти. Джерелами феодального англійського права були статути, законодавчі акти, акти короля і парламенту.

За правом власності майно поділялося на рухоме та не рухоме до цього ж речі поділялися реальну і персональну власність. Цей поділ був пов’язаний з існуванням різних форм позовів якими вона захищалася. До реальної власно­сті відносилася нерухомість та право на землю. Персональ­на власність включала у себе інші види майна.

Земельне право також поділялося на дві категорії три­мання та володіння. У свою чергу тримання складалося з: тримання яким можна було володіти та використовува­ти, умовного тримання, заповітного тримання (якими не можна було користуватися бо вони переходили як спадок до старшого сина за принципом майората).

Зобов’язальне право. Розуміння договору як зобов’язаль­ної угоди між особами в англійському праві відрізнялося від визначення угоди. Вважалося що договір це - угода, але не всі угоди - договір. Діяли наступні форми позовів: боргові, стосовно угод та щодо захисту усних угод.

Шлюбно-сімейне право. Укладення шлюбу регламен­тувалося канонічним правом. Сім’я мала патріархальний характер. Заборонялося багатоженство. Правовий статус заміжньої жінки був доволі обмежений. Рухоме майно жінки після укладення шлюбу переходило у користуван­ня чоловікові. Він міг володіти майном дружини і після її смерті, якщо у них були спільні діти. Коли у подружжя не було спільних дітей майно дружини переходило до її бать­ка. Дружинам заборонялося без дозволу чоловіків уклада­ти угоди та виступати у суді. Більшими правами володі­ли жінки у селянських, ремісничих та купецьких родинах тому, що там діяли норми звичайного права. За звичайним правом дозволялися розлучення. У таких випадках дружи­на могла претендувати на частину спільно нажитого май­на. Канонічне право не передбачало розлучень. Незаконно народженні діти не визнавалися. Виокремлювалися два види спадку за заповітом і законом. Спадкування за запо­вітом обмежувалося тим, що спадкоємець мав матеріально забезпечувати інших дітей, яким спадок не дістався.

Злочини можна поділити на три групи: зрада, карні зло­чини та проступки. До карних злочинів відносилися вбив­ство, зґвалтування, підпал, розбій за них передбачалася смертна кара. Під зрадою розуміли злочини скоєнні проти державної безпеки. З ХІУ ст. зрада поділяється на велику і малу. Велика зрада включала вбивство короля, зґвалтуван­ня члена королівської сім’ї, карбування фальшивих грошей, вбивство канцлера чи королівського судді. Покаранням за зраду передбачалася смертна кара з конфіскацією майна.

Під проступком розуміли інші види злочинів за скоєн­ня яких не передбачалася смертна кара. Метою покарання було або відшкодування збитків постраждалим або попере­дження злочину шляхом залякування.

Судова система. Наприкінці ХІІІ ст. з’явилася прак­тика призначення мирових суддів з середовища місцевих власників земель. Для того, щоб стати суддею потрібно було подолати майновий ценз, який становив 20 фунтів стерлінгів. Спочатку судді володіли як судовими так і по­ліцейськими повноваженнями. Згодом вони перебрали на себе найважливіші функції місцевого самоврядування за­мість шерифів. До компетенції мирових суддів належали розгляд карних справ за виключенням тих, що стосувалися вбивств та важких злочинів. Справи розглядалися під час сесій які скликалися чотири рази на рік.

Упродовж ХІІІ-ХІУ ст. збільшується кількість королів­ських судів та відбувається поглиблення їхньої спеціаліза­ції. До найвищих судових інстанцій відносилися Суд коро­лівської лави, Суд загальних справ та Суд казначейства. Суд королівської лави був вищою апеляційною інстанцією. Суд казначейства розглядав фінансові спори. Суд загаль­них справ розглядав громадські позови.

Під час домінування абсолютної монархії утвердилася наступна структура: Вестмінстерські суди, Суди справед­ливості та Вищий суд адміралтейства. Також були створені надзвичайні суди.

Судовий процес мав відкритий характер. У ХІІ-ХІУ ст. формується суд присяжних, які розглядали як цивільні так і кримінальні справи. Крім цього починає формуватися право справедливості, яке полягало у тому, що коли люди­на не знаходила захисту своїх прав у судах могла звернути­ся до вищої інстанції королівського суду.

Судочинство здійснювалося канцлером у письмовій формі. Під час ухвалення рішень користувалися нормами канонічного та римського права.

У ХУІ ст. у судочинстві відбувається розмежування функцій свідків та присяжних: перші надавали судові відо­мі їм факти, що стосувалися справи, другі приймали рішен­ня стосовно вини підозрюваного.