Московська держава у період станово-представницької монархії

З середини XVI ст. до другої половини XVII ст. в історії російської державності тривав період станово-представницької монархії. Відбувалося подальше зміцнення централізованої держави.

У соціальній структурі відбувалося обмеження прав феодальної знаті (бояр) і зміцнення позицій дворянства. Боярській верхівці завдано серйозного удару в результаті “опричнини’” 1564 - 1572 рр. “Уложення про службу” 1556 р. визначило обов'язки для вотчинників і поміщиків виставляти з їх земель однакову кількість озброєних людей у царське військо. Проведено опис земель. Вотчинне землеволодіння стало умовним і було пов'язане з обов'язком служити государеві. Відбувався процес зближення юридичних статусів вотчини і маєтку. Феодальна верства оформилася в один стан, що відрізнявся відносною замкнутістю і мав привілеї: монопольне правом володіння землею; звільнення від податків і повинностей; право обіймати чиновницькі посади.

Великими феодалами були представники духовенства, які володіли третиною феодальних земельних угідь. Стоглавий собор 1551 р. заборонив придбання верхівкою духовенства і монастирями вотчини без відома царя під загрозою кон фіскації новопридбаних земель. У 1580 р. церквам і монастирям заборонено збільшувати володіння, але цю заборону духовенство практично не виконувало. Заснування патріархату в Росії у 1589 р. посилило позиції духовенства, його претензії на політичну владу. Серйозного удару правам духовенства завдало Соборне уложення 1649 р., що передбачало заборону патріархату і права монастирів купувати вотчину, брати її в заставу за заповітом.

Відбувалося зростання міст. Міщанський стан отримав назву “люди посадські” і включав такі розряди: “гостей” (найбільших купців); гостинну сотню; суконну сотню (середні купці); чорну сотню; слободу. Перші три розряди користувалися привілеями (насамперед звільнені від ряду податків) і формували міську верхівку. “Гостей” з числа суконної і гостинної сотень призначав цар і урядники. Представники чорних сотень і слободи ділилися на кращих, середніх і гірших (платили податки і виконували тяглові повинності). Особливу верству міського населення складали служилі люди, які окрім військової справи займалися промислом, городництвом і торгівлею.

Відбувалося подальше закріпачення селян. У 1581 р. Юр'єв день замінили “заповідні літа” (вихід селян заборонявся до указу государя). Указ про “урочні літа” 1597 р. встановив п'ятирічний термін розшуку селян, що у 1607 р. збільшено до 15 років. У 1581 - 1592 рр. за підсумками перепису складено “пісцовиє” книги, що сприяли закріпаченню селян. Соборне уложення 1649 р. оформило закріпачення в сіх селян і членів їх сімей та відмінило терміни давності розшуку селян (“урочні літа”).

Державний механізм зазнав змін. Відбувалося посилення влади монарха з одночасним обмеженням впливу боярської знаті і духовенства. Неподільна верховна влада належала цареві, єдиновладність якого обмежувалася Боярською думою. Маючи значну владу, Боярська дума не мала самостійної компетенції. Її рішення або обговорювалися і приймалися разом з царем, або без царя, але ним затверджувалися. Особливої ваги її влада набувала у періоди міжцарювання.

Значну роль в управлінні державою відіграли Земські собори, що скликалися з середини XVI ст. до першої половини XVII ст. Цей станово-представницький орган одночасно зміцнював владу дворян та обмежував можливості і значення боярської знаті. Відзначимо великий потенціал дворянства в Земських соборах, що дозволяло цареві успішно боротися з впливом боярства на управління державою.

Реформи місцевого управління полягали у запровадженні органів губного і земського самоврядування. “Губні ізби” здійснювали каральні функції й управління.

Схема 8.3. Державний механізм Московського царства

За результатами проведеної у XVI ст. земської реформи запроваджено “Земську ізбу” - орган місцевого самоврядування, очолюваний земським старостою. Останній у відповідності з грамотою царя відав фінансовими, судовими, поліцейськими питаннями. Його діяльність розповсюджувалася лише на людей посадських і селян. Зазвичай земське самоврядування запроваджувалося на територіях, де були значні торгово- ремісничі центри.

Губні і земські реформи зумовили створення станово-представницьких органів на місцях, зміцнення централізації держави і посилення каральної політики. Організаційно вони підкорялися Розбійному наказу і воєводі.

На початку XVII ст. відбулася реорганізація місцевого управління. У багатьох повітах і містах призначено воєвод, яким на допомогу запроваджено апарат місцевого управління - “з'їздна хата” (приказна хата). У слободі і волостях на допомогу воєводі призначалися прикажчики. Воєводи призначалися царем і Боярською думою. До їх компетенції входило завідування поліцією, військом, судочинство. Іноді воєводи у прикордонних районах мали право проведення зовнішньої політики. Воєводи поступово підпорядкували своїй владі органи місцевого самоврядування.

Збройні сили Московського царства складалися з дворянських полків і народного ополчення.

У XVII ст. почало формуватися регулярне військо, яке перебувало на повному забезпеченні держави. За царською грамотою 1630 р. полки “нового ладу” комплектувалися добровільно з “дітей боярських” і складалися з дворян, козаків і “вільних охочих людей”. Офіцерський склад комплектувався з дворян.

Народне ополчення збиралося у виняткових випадках і було виключно пішим військом. У складі збройних сил Московського царства були національні загони з місцевих феодалів і слуг (татарська кіннота, башкири, мордва, марі, чуваші та ін.).

З джерел права зазначеного періоду відзначимо Стоглав 1551 р. (збірник ухвал церковних соборів). З другої половини XVI ст. - до середини XVII ст. він був основним збірником норм внутрішнього життя духовенства, його відносин з суспільством і державою.

Найбільшою пам'яткою права зазначеного періоду є Соборне уложення 1649 р. Серед причин ухвалення цього кодексу: загострення станових суперечностей, у тому числі серед класу феодалів, між феодалами і міським населенням; зацікавленість дворян в розширенні прав на помісне землеволодіння і закріпачення селян; необхідність впорядкування законодавства в єдиному кодексі.

Розробку проекту уложення здійснювала спеціальна комісія, а затвердив його Земський собор. Соборне уложення стало першим друкованим зведенням законів Російської держави. Документ складався з 25 розділів і 967 статей, зміст яких відображав зміни в суспільно-політичному житті Московії, що відбулися у XVII столітті.

Соборне уложення закріпило привілеї панівних верств і підневільне становище залежного населення. У розділі XI “Суд про селян” передбачалося повне і загальне закріпачення селян.

Правове регулювання власності

За уложенням основними формами земельної власності були царські палацові землі, вотчина і маєтки. Чорносошні землі перебували у власності держави. Заборонялася роздача палацових земель у вотчину і маєтки за службу. Вотчинне землеволодіння поділялося на родове, куплене і дароване. Вотчинники мали більше прав розпорядження своїми землями, ніж поміщики, оскільки володіли правом продажу, застави або передачі у спадок своїх земель. Родова і вислужена вотчина не могла передаватися за заповітом стороннім особам, якщо у заповідача були діти або родичі по бічній лінії. Цю вотчину заборонялося дарувати церкві. Куплена у сторонніх людей вотчина після передачі у спадок ставала родовою.

Власники помість могли бути бояри і дворяни. Маєток передавався у спадок за певним порядком. Частину землі після смерті власника отримували дружина і доньки “на прожиток”. Дозволялося надавати маєток для посагу. Дозволено обмін маєтку на інший маєток або вотчину. Поміщики не мали права вільного продажу землі без царського указу.

Соборне уложення регламентувало заставні правовідносини: закладена земля залишалася в руках заставника або переходила в руки заставотримача; дозволено заставу дворів на посаді; допускалася застава рухомого майна; прострочення викупу закладеної речі спричиняло передачу прав на неї заставотримачеві. Якщо у заставотримача було вкрадене або знищене заставне майно без його провини, він відшкодовував половину вартості цього майна. Уложення визначало права на чужу річ (т.з. сервітути): право рибальства, полювання, косовиці; право випасу худоби на лугах або зупинки в місцях, прилеглих до дороги тощо.

Прогресивного розвитку набуло зобов'язальне право. Боржник відповідав за зобов'язаннями не своєю особою, а лише майном. Якщо відповідач володів майном, стягнення розповсюджувалися на рухоме майно і двори, потім на вотчину і маєток. Відповідальність за зобов'язаннями не була індивідуальною: чоловік відповідав за дружину, діти за батьків, слуги за панів і навпаки.

Договори купівлі-продажу нерухомості укладалися письмово, скріплялися підписами свідків і реєструвалися в наказ-інструкціях. Купівля-продаж рухомого майна ще часто проходила за словесною угодою і передачею речі покупцеві.

З розвитком промислів, мануфактури і торгівлі набув поширення договір особистого найму, що складався у письмовій формі на термін не більше 5 років. В усній формі особистий найм укладався на термін не більше 3 місяців. Відомі договори поклажі, підряду майстровими людьми і майнового найму (оренда).

Шлюбно-сімейні стосунки

Відносини у цій сфері регулювалися церковним законодавством. Дозволялися шлюби в ранньому віці: чоловікам з 15 років, жінкам з 12 років. Заручини укладалися у ще молодшому віці та супроводжувалися угодою батьків наречених (рядного запису), розірвання якої було можливим через сплату компенсації або через суд. На практиці прості люди рядних записів не складали і одружувалися у пізнішому віці.

Перший шлюб укладався з вінчанням, другий і третій - з благословенням. Більше шлюбів церква не визнавала. Розлучення здійснювалося з обопільної згоди подружжя або на вимогу чоловіка. Чоловік мав право віддати дружину в служіння і записати в кабалу разом з собою. Батько мав аналогічне право щодо дітей.

Чоловік міг карати дружину, а вона мала бути покірною йому. Батькам дозволялося карати дітей за непослух і не давати їм волі в юності. З XVII ст. запроваджено поділ майна подружжя, дітей і батьків. Чоловікові не дозволялося розпоряджатися посагом жінки без її згоди. З часом відмінено відповідальність дружини і дітей за борги чоловіка і батьків.

Спадкування здійснювалося за законом і за заповітом. Основна увага у нормах права надавалася порядку спадкування землі. Заповіт оформлявся зазвичай письмово, але у випадку неписемності заповідача допускався й усний заповіт. У такому випадку заповіт укладався за присутності свідків і представників церкви.

Право на спадок мали сини, а за їх відсутності - доньки. З XVII ст. доньки отримали право спадкування за наявності братів (окрім вотчини). Зі смертю батька їм видавалася частка “на прожиток”. З бічних родичів до спадку допускалися брати і їх низхідні, а з середини XVII ст. і далекі родичі.

Злочини і покарання

Однією з головних тенденцій розвитку норм кримінального права стало посилення їх карального характеру. У законодавстві все ще відсутнє загальне визначення поняття злочин. Злочинами вважалися непослух царській волі та порушення приписів панівних верств, тобто діяння, що підривають феодальний порядок. Оскільки протиправність як найважливіший елемент поняття кримінально караного діяння законом не була чітко визначена, рамки кримінальної відповідальності встановлювалися судово -

адміністративними органами.

Суб'єктами злочину могли бути всі члени суспільства. Кримінальній відповідальності не підлягали діти до 7 років і божевільні. Пом'якшення покарання передбачалося для неповнолітніх з фізичними вадами (глухота, німота і сліпота). Уложення 1649 р. розмежувало злочини умисні, необережні і випадкові. Його статті передбачали “злодійський задум”, “вчинення пожежі ненавмисно”, вбивство ненароком, грішною справою і “без хитрості”. Ненавмисні і випадкові дії не каралися. Вбивство напідпидку розглядалося як умисне і не було пом'якшуючою обставиною.

Уложення передбачало інститут необхідної оборони, якою вважалося вбивство під час захисту свого життя і життя пана. Залежні люди, які не обороняли свого пана від нападу, підлягали страті. Регламентувалася співучасть.

Таблиця 8.5. Види злочинів і покарань за Соборним уложенням 1649 р.

Відбулося посилення кримінальної відповідальності за злочини проти монаршої влади. Зокрема, до кримінальної відповідальності, окрім самого злочинця, притягувалися і члени його сім'ї, які знали про зраду і не донесли властям. Селянам і

слугам дозволялося доносити про зраду свого пана, хоча в інших випадках їм заборонялося звертатися до суду з позовом на нього.

Соборне уложення 1649 р. закріплювало соціальну нерівність. Призначення покарання за злочин залежало від посади, соціального і майнового становища постраждалого. Наприклад, якщо хтось завдасть фізичної шкоди іншому, нехай сплачує 50 карбованців за кожну рану (ст.10 гл. XXII). Якщо ж каліцтво завдавалося селянинові, то він отримував відшкодування сукупно у розмірі 10 карбованців.

Основною метою покарання залишалося залякування імовірних злочинців і правопорушників. Страта передбачалася у 36 випадках і була простою (відсікання голови, повішення, утоплення) та кваліфікованою (четвертування, колесування, залиття горла розплавленим металом, закопування в землю до плечей, саджання на палю, спалювання тощо). До тілесних покарань належали: побиття батогами, відсікання руки, таврування.

Судочинство

Утвердилися дві форми процесу: розшуковий і змагальний.

Розшуковий (інквізиційний) процес (або слідчий) використовувався значно частіше, ніж у попередній період: справи про церкву і релігію, політичні злочини, вбивство, крадіжки, грабежі і розбій. Розшук починався за заявою потерпілого і за ініціативи державних органів. Докази отримували допитами обвинувачених і свідків, загальним обшуком (масове опитування населення), тортурами.

Змагальний процес зберігався для розгляду майнових і дрібних кримінальних справ. Судоговоріння велося усно, але записувалося у “судовий список” (протокол). З переліку доказів зникло “поле” (судовий поєдинок). Появився інститут відводу судді.

5.