Держава і право Московського князівства на етапі “збирання земель руських”

Кінець XV ст. - час завершення формування національних держав у Західній Європі. Вчені давно помітили, що процес заміни територіальної роздрібненості єдиною державою є закономірним наслідком історичного розвитку.

Таблиця 8.1. Передумови об’єднання земель та утворення Російської держави _______________________ припинення поділу руських князівств_______________ посилення економічних зв'язків між руськими землями як наслідок загального розвитку _______________________ економіки, зокрема, поширення торгівлі________________ необхідність відсічі зовнішнім загрозам (Золота Орда, Польща, Литва)_________ загальнокультурна спільність більшості давньоруських територій

Історичну роль в об'єднанні північних руських земель в централізовану державу відіграла Москва, яка з часом стала столицею єдиної держави. З XIII ст. Москва була стольним містом з самостійним князем. За першого московського князя Данила на рубежі XIII - XIV ст. почалося об'єднання російських князівств. Могутність Москви була закладена за правління сина Данила Івана Калити (1325 - 1340 рр.), який отримав у татарських ханів ярлик на велике княжіння (право збирати данину майже з усіх руських земель). Москва стала резиденцією митрополита православної церкви.

До кінця XIV ст. Московське князівство перейшло до політики протидії татарським ханам.

За соціально-економічним устроєм російську централізовану державу можна характеризувати як феодальну, а за формою державного правління - як ранньофеодальну монархію. У період феодалізму відмінність населення фіксувалася встановленням юридичного місця кожного стану чи розряду в соціальній ієрархії.

У XV ст. удільні князі стали служилими князями великого московського князя - “княжатами”. Зменшився економічний і політичний вплив боярської знаті. Бояри вже не мали права переходити до іншого сюзерена, що мало наслідком втрату вотчини і звинувачення у зраді. Посилилося значення середніх і дрібних феодалів (слуги вольні, діти боярські), які несли військову службу на князя. Змінюється значення терміна “боярин”. Якщо раніше він означав приналежність до певної соціальної групи (крупних феодалів), то тепер боярство стає придворним чином, що дарував великий князь. Так формувалася верства дворянства. Дворяни володіли маєтками, наданими великим князем за військову та адміністративну службу. Служба в державному апараті вважалася привілеєм.

Схема 8.1. Соціальна структура суспільства Великого князівства Московського

(XV - початок XVI ст.)

Боярський прошарок був неоднорідним. На верхньому ступені знаходилися “введені бояри”, яким чин надавався за службу або за особливі заслуги. Чини прирівнювалися до державних посад. На другому ступені був чин “окольничого”, носієм якого були дрібні удільні князі і знатні бояри, що не увійшли до складу “введених бояр”.

Великим феодалом була церква. У центральних районах держави монастирське землеволодіння розширювалося за рахунок дарованих місцевими князями і боярами земель. На північному сході монастирі захоплювали неосвоєні та чорносошні землі.

Селяни у XV ст. вже не були вільними. Вони сплачували податки державі або феодалу, відробляли повинності.

Таблиця 8.2. Види і розряди селян у Великому князівстві Московському

На нижчій стадії соціальної ієрархії знаходилися холопи-слуги, що працювали в дворах князів і феодалів (ключники, тіуни).

У XIV - XV ст. становище селян було дуже важким, що змушувало їх шукати місця з меншим феодальним гнітом. Почастішали селянські переходи або просто втечі на мало- чи незаселені землі. Спершу прагнення обмежити “уходи” селян передбачалося у княжих договорах. З XV ст. кріпацтво набуло впорядкованого характеру внаслідок реєстрації залежного населення. Перехід селянина дозволявся лише один раз на рік - за тиждень до Юр'євого дня (26 листопада) і тиждень після нього.

Міста поділялися на дві частини: власне місто, тобто обгороджена фортеця, і навколишній торгово-ремісничий посад. Відповідно поділялося міське населення. У фортеці-дитинці у мирний час жили представники княжої влади, гарнізон, слуги місцевих феодалів. На посаді селилися ремісники і торговці. Перша частина міського населення була вільна від податків і держвних повинностей, друга відносилася до тяглового “чорного” люду. Між ними було населення слобідок і дворів, яке належало феодалам. Ці люди були вільні від міського тягла і несли повинності на користь пана. Виділилися заможні купці - гості (вели закордонну торгівлю). Сурожани вели торгівлю з Кримом. Суконники торгували сукном.

На етапі централізації монархії зазнав змін державний механізм. Насамперед зросла влада великого князя. Ліквідовано політичну відособленість князівств. Починаючи з сина Івана III Дмитра великий князь вінчався на велике княжіння в Московському Успенському соборі (1498 р.). 19 січня 1547 р. вінчався на царство Іван IV (Грозний). До його титулу “государ і великий князь Московський” додавалося слово “цар”.

Скасовувався поділ держави на долі (князівства, землі), що означало ліквідацію системи васалітету.

Монарх зосередив в своїх руках всю повноту влади (цивільну, судову, адміністративну і військову). Його статус в Судебниках закріплений не був, оскільки він визнавався таким, що стоїть поза законом. Важливі державні справи він вирішував з радою феодалів - боярською думою, що виникла як найвищий орган в середині XV ст. і стала постійною установою. Дума вирішувала питання зовнішньої і внутрішньої політики, здійснювала верховне управління країною, судові функції, керувала приказами і місцевими органами влади, збройними силами, встановлювала податки.

Схема 8.2. Державний механізм Великого князівства Московського

В основі організації центрального управління була палацово-вотчинна система, у якій не було чіткого поділу між функціями органів управління державою і княжим двором. Ця система включала: палацове управління (“шляхи”) на чолі з путніми боярами (сокольничий, ловецький, конюх, стольничий, чашник); намісників і волостелів в державних повітах і селах; вотчинну адміністрацію феодальних володінь.

Новими органами управління були прикази, які очолювали бояри. Кожен приказ мав окремий бюрократичний апарат. Приказна хата мала своїх представників або уповноважених на місцях. Прикази здійснювали судові функції у справах, пов'язаних з напрямами їх діяльності. Чіткого розмежування функцій наказів не було, тому вони могли здійснювати як галузеву, так і територіальну діяльність.

Місцеве управління здійснювалося намісниками в повітах і волостелями у волостях. За рахунок населення (система “кормлєнія”) забезпечувалася місцева адміністрація.

Джерелами права у Московському князівстві були звичаї, “Руська правда” та її пізніші редакції, візантійські джерела канонічного права, княже законодавство, затверджені народними зборами судебники (Новгород і Псков).

У період феодальної роздрібненості законодавча діяльність князів полягала у виданні дарчих грамот: тарханних (імунітетних), пільгових тощо. У грамотах регламентувалися розмір намісництва, судові, товарні і весільні мита, визначалися стосунки намісницького і центрального судів, а також склад осіб намісницького управління (тіунів та ін.).

В умовах завершення централізації російської держави виникло питання про створення єдиної законодавчої збірки для уніфікації системи суду і управління. Необхідність єдиного кодексу диктувалася появою нових суспільних груп - помісного дворянства і купецтва. Великий князь Іван III доручив скласти проект судебника, що був затверджений князем і Боярською думою у вересні 1497 року. Документ містив норми статутних грамот, Псковської судної грамоти, “Руської правди” та звичаєвого права.

Судебник 1497 р. визначив систему суду та адміністрації централізованої держави, встановив нагляд з боку державних органів над місцевими адміністративно-судовими органами. Кодекс сприяв законодавчій боротьбі проти феодального свавілля. Разом з тим він сприяв закріпаченню селян. Зокрема, ст. 57 Судебника поклала початок юридичному оформленню кріпосного права, запровадивши т. зв. Юр'єв день для переходу селян від одного поміщика до іншого. Основну увагу відведено нормам кримінального і кримінально-процесуального права.

Важливу роль в централізації державного апарату, посиленні впливу дворянства і охороні кріпосних порядків відіграв Судебник 1550 р., що, серед іншого, ускладнив “вихід” селян, встановив суворіше покарання за злочини проти феодальних порядків.

Правове регулювання власності

Суб'єктами цивільного права були приватні і колективні (община, монастир, ін.) особи, що відповідали певним вимогам (вік, соціальне і майнове становище).

Таблиця 8.3. Форми земельної власності у Московській державі (XIV - XVI ст.)

Юридично визначався окремий порядок придбання або відчуження для кожного виду вотчинного землеволодіння. Родова вотчина відчужувалася з відома роду. З XVI ст. родові права на майно обмежувалися правом спадкоємства, дарування і заповіту. Куплені і даровані (вислужені) землі мали практично однаковий статус - суб'єктом власності була сім'я.

Маєтки були умовними земельними держаннями, що надавалися дворянам за військову службу. З припиненням служби право на маєток втрачалося і він переходив у княжий домен. Часто земля передавалася дітям померлого за умови їх служби.

Основними способами набуття права власності були захоплення (окупація), давність, знахідка, договір і дарунок.

З середини XVI ст. договори звичайно укладалися у письмовій формі. У Судебнику 1497 р. згадувалися договори купівлі-продажу, дарування, майнового і особистого найму. Письмова форма операцій називалася кабалою. Кабала підписувалася власноручно договірними сторонами, а у випадку неписемності сторін - їх духовними батьками або родичами (братами, племінниками, але не синами).

Входить в практику кріпосна (нотаріальна) система операцій. Спочатку ці форми використовувалися в договорах, пов'язаних з продажем деяких речей або з кабальними зобов'язаннями служилих. Припинення зобов'язання наставало з моменту виконання умов договору, закінчення термінів, невиконання у встановлений термін або із смертю. При укладенні договору купівлі-продажу мали бути присутніми послухи, які також підписували договір, підтверджуючи цим, що земля або нерухомість не закладена. Договір позики укладали під умову застави боржником майна. Приймач застави мав право користуватися закладеним майном. Боржник, що не повернув позику у визначений термін, суворо карався. Договір особистого найму практично вів до закріпачення залежного від феодала селянина.

Шлюбно-сімейні стосунки

Шлюбно-сімейне право традиційно відчувало сильний вплив канонічного і візантійського права. Шлюб оформлявся церквою, а вінчання було обов'язковим. Причинами розлучення могли бути насамперед постриження чоловіка в ченці і перелюб.

Спостерігалося розширення кола спадкоємців за рахунок дочок і найближчих бічних родичів. Судебник 1497 р. встановив перехід майна синам померлого, а при їх відсутності - донькам, а якщо їх не було - бічним родичам. Спадкоємці за заповітом могли пред'явити позов або відповідати за зобов'язаннями спадкодавця за умови оформленого заповіту.

Злочини і покарання

Судебник 1497 р. приділив велику увагу нормам кримінального права. Зокрема, подано нове поняття злочину, встановлювалися нові види злочинів, посилилося кримінальне переслідування. Якщо в “Руській правді” поняття злочину визначалося як “образа”, то у зазначений період злочином вважалося нанесення матеріального і морального збитку, та лише у випадках, передбачених нормами права. Завдання збитків розглядалося як порушення волі государя, тобто нанесення шкоди державі (“крамола”). Суб'єктів державних злочинців називали “лихими людьми”. Для них передбачалося ув'язнення, а їх майно йшло на погашення витрат і боргів. Разом з тим у згаданих судебниках відсутнє чітке визначення інтересів держави і класу феодалів, що допускали можливість судового свавілля.

Таблиця 8.4. Види злочинів і покарань за Судебниками 1497 і 1550 рр.

Відповідальність за злочини мала яскраво виражений становий характер. Вищі посадові особи несли майнову відповідальність, середня ланка (дяки) - ув'язнювалися, піддячих страчували “торговою стратою”. Остання призначалася за грабіж, татьбу і застосовувалася тільки до простолюдинів. В окремих випадках застосовувалася до високопосадовців за тяжкі злочини. До високопоставлених осіб зазвичай застосовувалися насильницьке постриження в ченці, заслання, ув'язнення.

Грошові стягнення (штрафи) і майнові покарання були додатковим видом покарання за посадові злочини, порушення інтересів власника, в земельних спорах і зазвичай супроводжувалися побиттям батогом і ув'язненням. Закон визначав розмір штрафу залежно від станової належності позивача. Судебник допускав звинувачення особи в злочинах скоєння конкретного злочину, оскільки в окремих статтях чіткого критерію злочину не встановлювалося.

Судочинство

Вищі судові інстанції: Суд Великого князя (для вищих феодалів та розгляду апеляцій); Боярська дума; путні бояри; прикази. Місцеві судові органи - суди намісників і суди волостей. Якщо вони не мали прав боярського суду, то їх рішення затверджувалися Великим князем або Боярською думою. Вотчинні суди вели судочинство на основі імунітетних грамот феодалам, виданим Великим князем. У цих судах панувало свавілля щодо селян. Церковний суд розглядав справи, пов'язані з церковними злочинами і шлюбно-сімейними справами.

Процес характеризувався розвитком старої форми суду зі змагальним процесом і появою нової форми судочинства - розшуку. У змагальному процесі справа починалася за скаргою позивача (чолобитною), яка подавалася в усній формі. Потім судовий орган приймав заходи щодо виклику відповідача до суду. Явка відповідача забезпечувалася поручителями. Якщо відповідач ухилявся від суду, то він програвав справу навіть без розгляду. Позивачеві у такому разі видавалася так звана безборонна грамота. Неявка позивача до суду мала наслідком припинення справи.

Судебник 1497 р. іменував усіх свідків послухами. Право свідчити мали навіть холопи. Доказом, серед іншого, визнавався судовий поєдинок (“поле”), але у XVI ст. його уже практично не застосовували. Як докази почали розглядати різні документи: договірні акти, офіційні грамоти. Доказом вважалася присяга (хресне цілування).

Загострення соціальних протиріч зумовило появу розшукового процесу (слідчого або інквізиційного). Розшук застосовувався при розгляді найбільш важких кримінальних справ, зокрема у політичних злочинах. Розшук відрізнявся від змагального процесу тим, що суд сам порушував, вів і завершував справу за власною ініціативою і на власний розсуд. Підсудний був об'єктом процесу.

Слідчий процес застосовувався у найбільш важливих кримінальних справах, в основному проти т. зв. “відважних людей” і “розбійників”. У цих випадках порушення справи оформлялося “зазивною грамотою”, яка давала право затримати обвинуваченого і доставити до суду, або “погонною грамотою” (наказ місцевим властям знайти і схопити обвинуваченого). Збором доказів займався сам суд. Судоговоріння перетворилося на “допит” і “очну ставку”. Відома процесуальна форма “обліхованіє” - для визнання “відважною людиною” потрібне було свідчення 10-15 “дітей боярських” або 15-20 “добрих чорних людей”. Потім суд міг застосовувати тортури і страту. Також застосовувався “поголовний обшук” (допит представників місцевого населення).

При розшуковому процесі застосовувалися такі докази, як очна ставка, огляд місця злочину, обшук, свідчення свідків, власне зізнання обвинуваченого. Найважливішим з них було останнє, бо за відсутності зізнання навіть “обліхованний” не міг бути страчений, а піддавався тюремному висновку на невизначений термін (“до указу”). Для отримання зізнання застосовувалися тортури. Розшук по суті застосовувався до супротивників феодального свавілля і експлуатації, служив засобом придушення виступів народних мас.

3.