§2.3. Месопотамія

Міжріччя Тигру й Євфрату - створювало сприятливі умови для проживання людської спільноти. Родючі ґрун­ти та теплий клімат дозволяв збирати декілька врожаїв на рік, що сприяло збільшенню населення у даному регіоні.

Історія держави і права Стародавньої Месопотамії поді­ляється на чотири періоди:

- шумерський (бл. 3000-2360 рр. до н.е.);

- шумеро-аккадський (бл. 2360-2024 рр. до н.е.);

- період занепаду та роздробленості єдиної держави (бл.2024-1894 рр. до н.е.) та утворення кількох самостійних (Ісин, Ларса, Марі, Ешнунна);

- вавилонський (бл. 1894-538 до н.е.).

Найважливішим за своїм політичним впливом у регіоні стало наприкінці ХІХ ст. до н.е. Давньовавилонське цар­ство (1894-1595 рр. до н.е.). Найбільшого соціально-еконо­мічного та політичного розвитку Вавилон досяг за часів правління Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), який об’єднав на нових адміністративних засадах (створив області й ок­руги, що управлялися вищими сановниками) величезні те­риторії від Перської затоки до Сирії. Була створена могут­ня імперія з державною ідеологією - культом єдиного бога, «найголовнішого над богами» - Мардука.

Суспільний устрій. Усе населення Вавилона поді­лялося на вільних та невільних (рабів). Вільне населення складалося з повноправних та неповноправних громадян. Повноправні громадяни - авілуми (у перекл. - «люди», «сини людини», «мужи») відрізнялися між собою, насамперед, за професійною ознакою.

Неповноправні громадяни - мушкенуми (у перекл. - «дрібний люд», «покірні», «ті, хто б’є чолом»), особи, які скла­дали окрему групу вільних людей. У порівнянні з авілума- ми соціальний статус мушкенумів був нижчим. У науковій літературі зустрічаються різні пояснення їх походження, зокрема:

- мушкенуми - це колишні раби, яких господар відпу­стив на волю;

- мушкенуми - це дворові слуги, які обслуговували знать;

- мушкенуми - це населення міст і областей, що були підкорені Вавилоном;

- мушкенум - вільна людина, що не була членом общи­ни, у зв’язку з чим була обмежена в правах.

Життя і здоров’я цієї категорії громадян хоча й захища­лася законодавством, проте не так суворо як авілумів. Так, наприклад, у випадку спричинення тілесних ушкоджень авілуму, винний мушкенум відповідав за принципом талі- она (тобто рівної відплати - «око за око», «зуб за зуб»). Якщо ж постраждав мушкенум з вини авілума, то останній, як правило, сплачував штраф.

Нижчу верству населення складали раби - вардуми. Вони могли бути власністю правителя, храму або приват­ної особи. Джерелами рабства в Стародавній Месопотамії були: полон, народження від рабині, продаж дітей у раб­ство батьками, потрапляння в рабство за невідплатні борги (т. зв. боргове рабство), обернення в рабство як покарання злочинця за скоєний злочин.

Раб ототожнювався з майном, яке мало свого власника. Отож зазіхання на раба як на державну, чи приватну, чи храмову власність жорстоко каралося Законодавцем. Раби не мали права на власне майно, звертатися до суду, укла­дати шлюб тощо.

Державний лад. У Вавилоні, одному з найбільших міст древньої Месопотамії, правитель уособлював верховну релігійну, законодавчу, виконавчу та судову владу. Він мав великий штат чиновників, за допомогою якого здійснював управління господарством: керував будівництвом іригацій­них споруд, храмів, встановлював ціни на товари, визначав розмір винагород будівникам, ремісникам, лікарям. З роз­витком лихварства була пов’язана діяльність особливих чи­новників - державних контролерів.

Владу правителя неможна назвати безумовно деспотич­ною. Навіть за часів Хаммурапі існували общинні органи управління: ради старійшин, сходи общини, які провадили адміністративну та судову владу на місцях, виконували де­які поліцейські функції, розподіляли податки, визначали розміри зборів тощо.

Можновладець призначав намісників на Північ і Пів­день країни. Уся держава поділялася на області та округи, якими управляли державні чиновники. Вони організову­вали збір податків, відповідали за порядок на підлеглій території, скликання ополчення, контролювали діяльність призначених голів общин.

Складними були взаємовідносини між центральною владою та храмами, у власності яких знаходились великі масиви землі. Храми намагалися бути економічно незалеж­ними. Це заважало централізації царської влади. Лише за Хаммурапі храми були підпорядковані центральній владі. Правитель призначав жреців та адміністраторів храмів, вимагав надання звітності за господарську діяльність.

Зміцненню влади володаря сприяло створення постійної армії. До вавилонського періоду основною військовою силою було общинне ополчення. За Хаммурапі відбувся відрив по­стійної армії від общинного землеволодіння. Воїн (редум, баірум) отримував наділи землі, який забезпечував усю його сім’ю. З метою зміцнення дисципліни та боєздатності армії значно посилювалась відповідальність за порушення нака­зу. Жорстоко карались військові начальники, які використо­вували майно підлеглих у власних цілях або віддавали сол­дата у найм. Служба воїна вважалася «вічною». У Вавилоні професійні військові виконували також поліцейські функції.

Право. У ранній період історії Шумера ще не було пи­саного права. Найдавнішим джерелом права народів Ста­родавньої Месопотамії були звичаї, які гуртувалися на ре­лігійних нормах.

Цінними джерелами права Стародавньої Месопотамії є Закони Ур-Намму (2112-2094 рр. до н.е.) родоначальни­ка ІІІ династії Ура, Закони Ліпід-Іштара (1934-1923 рр. до н.е.) правителя царства Ісини, Закони царя Білалами царства Ешнунни (бл. 1770 р. до н.е.) та найбільш відомі Закони царя Хаммурапі.

У законодавчих пам’ятках давньосхідних деспотій про­стежуються схожі риси: пояснення божественного похо­дження правителя, його справедливість при визначенні навіть найсуворішого покарання; відсутність чіткого розпо­ділу між моральними та правовими нормами; мораль і пра­во представляли собою цілісну єдину нормативно-регуля­тивну систему, яка в основному витісняла кровну помсту, покарання базувались на принципах справедливості, не­відворотності та відплати. Однак, незважаючи на схожість низки норм та базових принципів побудови давніх кримі­нальних законів, вони мали й суттєві відмінності, оскільки кожен правовий акт так чи інакше відображав реалії свого часу, особливості державної влади тощо.

Перше відоме науковцям давнє законодавство - Зако­ни Ур-Намму. Володар Шумера і Аккада, як продовжен­ня своєї політики централізації загальнодержавної влади, вдався до уніфікації права країни.

Закони Ур-Намму починаються з прологу, де розпові­дається про добрі діяння правителя та божественне похо­дження його влади. Після прологу викладаються правові положення. Основна частина законів передбачала пока­ранням за правопорушення штрафні санкції. Принцип та- ліона в даному законодавстві не став базовим і замінював­ся штрафами, що є характерною особливістю цієї пам’ятки права. Казуїстична структура викладення, «якщо (скоєно такий-то злочин), то (має бути таке-то покарання)», була в подальшому застосована в законодавчих пам’ятках ін­ших стародавніх держав.

Найбільшого розвитку законодавство Стародавнього Вавилону досягло за часів Хаммурапі, який провів кропіт- ку кодифікаційну роботу. Вже на другому році його перебу­вання при владі з’явився звід законів. Нажаль текст цього документу не зберігся. Наприкінці правління були скла­дені нові Закони, зміст яких відомий сучасним науковцям.

Текст Законів Хаммурапі був знайдений французькими вченими у 1901-1902 рр. під час археологічних розкопок міста Сузи (столиці стародавнього Елама). Закони були викарбувані клинописом на базальтовій стелі заввишки 2,25 м. на верхній частині стели розташоване зображення царя Хаммурапі, який стоїть перед богом Сонця, правосуд­дя та пророцтва Шамашем. Зображення могутнього бога повинно було надати сакральності законам. Під зображен­ням розташовується текст законів. Останні 35 статей були зіпсовані ще в давнину і відтворені сучасними дослідника­ми на підставі численних копій та посилань на оригінал документа. Їх було знайдено досить багато.

Закони Хаммурапі складаються з трьох частин: 1) вступ­на частина 2) основна частина, що містила власне правові норми; 3) епілог. У вступній частині зазначено, що зако­ни повинні захищати населення від кривд та викорінити беззаконня. Найбільшу наукову вагу має друга частина Законів, яка складається з 282 статей.

Статті 1-5 присвячені процесуальним питанням, ст. 6-126 - майновим відносинам, ст. 127-195 - шлюбно-сімейним від­носинам, ст. 196-214 - покаранням за тілесні ушкодження, ст. 215-282 - операціям з рухомим майном, пов’язаними з цим порушеннями та розмірами оплати праці.

Закони Хаммурапі чітко окреслюють специфічні риси права Стародавнього Сходу, зокрема:

1) юридичне закріплення станової нерівності й рабо­власництва;

2) казуїстичність, оскільки кожна норма регулює конк­ретне правопорушення, а загальні норми відсутні;

3) наявність значної кількості прогалин в праві, тобто відсутність об’єктивно необхідних норм;

4) через низький рівень юридичної техніки багато норм сформульовано нечітко;

5) тісний зв’язок права з релігією;

6) у праві використовується принцип таліона, тобто рів­ної відплати;

7) домінують кримінально-правові приписи над цивіль­но-правовими.

У вступній частині Хаммурапі іменем богів закликає до­тримуватися положень законів й погрожує карами за пору­шення їх приписів.

Законами закріплювався поділ суспільства на стани. Передбачались різні форми особистої залежності і, як на­слідок, за представниками різних соціальних груп закріп­лювалися не однакові за своїми юридичними можливостя­ми, права та обов’язки. Хоча усі вони (більшою чи меншою мірою) мали правоздатність як у майнових, так і особистих правах.

Цілком повноправною особою (суб’єктом права) вважав­ся самостійний чоловік-господар, глава патріархальної родини авілум. Він міг належати до вільних общинників, бути власником наданої йому общинної землі, мати усі права, пов’язані з майновими і сімейними відносинами. До іншої категорії вільних людей належав мушкенум. Він на умовних соціальних сходах знаходився нижче авілумів, оскільки Закони «дешевше» оцінював його майно, заподія­ні їм тілесні ушкодження тощо. Однак земельна власність мушкенумів охоронялася поряд із храмовою і палацовою. У разі розлучення з дружиною вони сплачували лише тре­тину суми, яку мали сплачувати у такому разі повноправні общинники. Вочевидь, це було пов’язане з тим, що мушке- нуми були одноосібниками, тоді як авілуми зберігали зв’яз­ки з общиною і могли розраховувати на підтримку сусідів і родичів у разі виникнення конфліктів.

Найнижче на соціальних сходах знаходилися раби. Раб­ство було патріархальним і палацовим. Рабів могли мати як авілуми, так мушкенуми. Поширеною формою особистої залежності була боргова кабала, якій присвячено чимало статей Зводу. Боржник, який відпрацьовував свій борг не вважався рабом. Термін відпрацювання боргу встановлю­вався у три роки. Передбачалися умови утримання борж­ника та обставини за якими боржник обертався на раба. Смерть через неналежне поводження закладеного за борги сина боржника каралася смертю сина кредитора.

Значна увага приділялася нормам цивільного права. Закони Хаммурапі охороняли різні форми права власності, зокрема монархічну, храмову, общинну, приватну.

У Вавилоні існувало умовне держання майна. За ви­конання служби, передусім військової, правитель надавав у користування ділянку землі або інше майно. При цьому власником землі залишався володар. Такий правовий ре­жим називається ільк або ілку.

Доволі детально виписано у Законах Хаммурапі норми зобов’язального права. Для виникнення зобов’язань визна­чалися дві підстави: укладення договору та делікт (завдан­ня шкоди). Видами договорів були: оренда, купівля-про- даж, позика, зберігання, доручення та особистий найм. Договір продажу найбільш цінних предметів (землі, раба, побудови, тварини) складався у письмовій формі на глиня­них табличках у присутності свідків. Продавцем мав бути лише власник майна. Звертає увагу намагання Хаммурапі врегулювати норми оплати праці. Напевно це перша в світі спроба регулювання трудових відносин.

Провідним способом забезпечення виконання договору був заклад. Заклад - це забезпечення угоди майном. Кре­дитор в разі невиконання договору задовольняв свої вимо­ги за рахунок закладених речей.

Значна кількість приписів Законів Хаммурапі стосуєть­ся порядку відшкодування майнових претензій внаслідок заподіяної шкоди.

Договірні відносини у Вавилоні поширювалися й на шлюб. Визначалися умови та порядок укладення шлюбу, основою якого ставав договір між нареченим та батьком на­реченої. При цьому небажання нареченої не ставало пере­шкодою укладання шлюбу. Наречений мав внести викуп­ну плату сім’ї нареченої. Траплялися випадки укладання шлюбу між представниками різних категорій населення, навіть між рабами та вільними.

У Законах Хаммурапі досить детально регламентували­ся особисті та майнові відносини між подружжям. У сімей­них відносинах домінував чоловік. Дружина за перелюб­ство жорстоко каралася. У разі безпліддя дружини, чоловік міг привести додому наложницю чи рабиню для народжен­ня дитини. Передбачалося розлучення, як за ініціативою чоловіка, так і за ініціативою дружини.

Дитина була не лише об’єктом а й суб’єктом права. Вона могла бути предметом закладу. Разом з тим батько не міг довільно позбавити дитину спадщини, встановлювалася рівність дітей, навіть якщо вони були від матері рабині. Успадкування могло бути за законом та за заповітом.

Загальне поняття злочину у кримінальному праві дав- ньосхідних держав було відсутнім. Стародавнім правом не розмежовувалося приватноправове правопорушення (де­лікт) та злочин, гріх та злочин. Закони Хаммурапі, як і інші кодификації стародавнього часу, не надають переліку всіх діянь, що визнавалися злочинними. У Законах можна від­найти лише три групи злочинів: проти особи, майнові та злочини проти сім’ї й моральності.

До майнових злочинів Закони відносять крадіжку худо­би, рабів. Приховування рабів, зняття з них клейма також вважалися злочинними діями. Як відмінний від крадіж­ки злочин, Закони називають пограбування. Усі майнові злочини каралися надзвичайно суворо - стратою чи калі­ченням (відрубуванням руки, наприклад), або величезним штрафом, що у багато разів перевищував вартість вкраде­ного, заплатити який міг далеко не кожен. Несплата такого штрафу загрожувала злочинцю смертю.

Серед злочинів, що підривали сімейні основи, Законами називалися перелюбство (лише з боку дружини), кровозмі­шення (наприклад,зв’язок матері із сином, батька з дочкою та іншими близькими родичами). Називаються злочинами й дії, що підривали батьківську владу (син, що вдарив свого батька, позбавлявся руки).

Покарання відзначалися своєю жорстокістю (смертну кару застосовували більш ніж у 30 випадках) і керувалися принципом рівної відплати. Так, якщо завалився будинок і під завалами загинув господар, то будівельник, який його побудував, мав бути покараний смертю. У деяких випад­ках відповідальність за злочин несли не прямі винуватці, а їх рідні, зокрема діти за батьків. Отож син будівельни­ка, з вини якого обвалилася споруда і вбила чи покалічила сина господаря, відповідав за працю свого батька: його на­лежало теж убити чи покалічити. У разі смерті від побоїв вагітної жінки мали вбити дочку звинуваченого. Очевидно, у Вавилоні навіть у розвинуту епоху зберігалися ще залиш­ки сімейної, родової, колективної відповідальності.

Широко застосовувалися різноманітні тілесні покаран­ня, зокрема, калічництва: ушкодження ока, зуба, кістки. В усіх випадках при визначенні покарання діяв принцип таліона: на винного чекає та ж доля, що й на потерпілого. У випадку заподіяння побоїв зі злочинця мав стягуватися певний штраф.

Отже, злочинця не намагалися перевиховати: лише помститися та по можливості відшкодувати збитки. Широ­ко застосовувався принцип таліона при визначенні пока­рання злочинцю, який мав рівний соціальний статус з по- страждалим. Нижчому за соціальним статусом, як правило, призначався штраф. Закони Хаммурапі містять звичайний (матеріальний таліон) (наприклад, стаття 200), дзеркаль­ний таліон (стаття 230) та символічний таліон (стаття 195).

Суд і судовий процес. У Стародавній Месопотамії пра­восуддя здійснювалося переважно храмовими й общинни­ми судами. Судовими органами були ради храмів, общинні збори або колегії общинних судів. У найдавніших джере­лах згадуються і суди правителя. Так, ще в шумерському місті-державі Лагаші існував особливий верховний суддя, який здійснював судочинство від імені володаря.

З посиленням царської влади обмежуються судові пов­новаження общин і храмів. Колегіальні суди, як і раніше, складалися з членів ради старійшин, проте очолювали їх го­лови общин. Юрисдикція таких судів не поширювалася на царські особи та справи, що стосувалися царського майна. За Хаммурапі в усіх великих містах були створені особливі суди, де здебільшого розглядалися справи вищих сановни­ків. Правитель мав право помилування в разі винесення смертного вироку. Він розглядав скарги на судову тягани­ну, зловживання суддів, відмову у здійсненні правосуддя. Скарги передавалися володарем відповідним адміністра­тивним або судовим органам: общинним чи державним. Причому будь-яке рішення цих органів було в принципі остаточним. Намісники майже всюди могли здійснювати виклик до суду, розшук та арешт злочинців.

Поряд із посадою судді, існували судові посади оповіс­ників, поліцейських і судових виконавців, гонців та писа­рів. У вавилонський період деякі судові повноваження за­лишаються і за храмами.

Судові рішення у свідомості вавилонян здавна пов’я­зувалися з уявленнями про справедливість. Ще за царя Ур-Намма (2112-2094 рр. до н.е.) розуміння справедливості по суті ототожнювалося з царським божественним право­суддям і законами правителя, а всі покарання сприймали­ся як богами дані.

Судовий процес за Законами Хаммурапі мав обвину­вально-змагальний характер. Порушення справи відбу­валося за заявою потерпілої сторони. Судді мали особисто розібратися у суті справи. Аргументами доведення служи­ли показання свідків, клятви, ордалії (згадуються випро­бування водою). Суддя не мав права змінити своє рішення. Якщо він це робив, то сплачував штраф у 12-кратному роз­мірі від суми позову та позбавлявся свого місця без права судити коли-небудь у подальшому.

У Вавилоні не всі покарання здійснювалися за вироком суду. За пролом у стіні спійманого злочинця вбивали біля нього, а за крадіжку під час пожежі злодія мали кинути у вогонь. Найімовірніше, це був самосуд, який у таких ви­падках допускався Законами Хаммурапі. Він свідчив про те, якого великого значення надавалося захисту приватно­го майна та можливості негайно помститися злочинцеві.