§2.2. Єгипет

Одна з найдавніших держав світу «Єгипет» утворила­ся на північному сході Африканського континенту, в до­лині нижньої течії Нілу. У першій половині ІУтис. до н.е. в Стародавньому Єгипті було побудовано систему іригаці­йних споруд, яка забезпечувала стабільно високі врожаї.

Історія Стародавнього Єгипту поділяється на декілька періодів:

Раннє царство (3100-2800 рр. до н.е.), або період царюван­ня перших трьох династій єгипетських фараонів; Стародав­нє (Старе) царство (бл. 2800-2250 рр. до н.е.), яке включало час царювання ІІІ-^ династій; Середнє царство (бл. 2250­1700 рр. до н.е.) - царювання ХІ-ХІІ династій; Нове царство (бл. 1575-1087 рр. до н.е.) - царювання ХУІІІ-ХХ династій єгипетських фараонів. Перехідний період між Середнім і Новим царствами - час політичного та господарського за­непаду Єгипту спричиненого визвольною боротьбою єгиптян проти іноземців, яка закінчилася створенням єдиної центра­лізованої держави. Отож, Єгипет Нового царства - це велика імперія, до складу якої увійшли Нубія, Лівія, Палестина, Сирія та інші багаті на природні ресурси області.

У період Пізнього царства (1085-332 рр. до н.е.), час ца­рювання ХХІ-ХХХ династій, Єгипет поступово занепадає і не може стримувати завойовників. Спочатку ассирійці, а потім перси нападали та розорювали країну. У 332 р. до н.е. Олександр Македонський захопив Єгипет та приєднав до своєї держави.

Суспільний устрій відрізнявся консерватизмом і прак­тично залишався незмінним впродовж усієї історії Старо­давнього Єгипту. Це обумовлювалося особливістю економі­ки країни, де панувало державно-храмове господарювання у яке було залучене усе населення країни. Умовно все насе­лення можна поділити на дві великі соціальні групи: віль­них (єгипетська аристократія, жреці, селянство (мерети), ремісники тощо) та залежних («слуги фараона», «власність фараона», раби тощо) людей. На вищому щаблі соціальної ієрархії знаходилася аристократія. До аристократії відно­сились: сім’я фараона, придворні, чиновники, які обіймали високі державні посади, які надавалися фараоном. Посади були такими ж об’єктами власності, як земля, тварини, речі. Посади присвоювались і відчужувались, як і інше майно, а разом з ними і реальне забезпечення посади, до якого вхо­дили і люди. Єгиптяни розрізняли приватне і посадове май­но. Відмінність ця полягала зовсім не у тому, що приватне майно було, так би мовити, постійною, а посадове - тимчасо­вою власністю. Оскільки тримання посади було спадковим, то ця різниця не помічалась. Суттєвим було лише те, що посадове майно було невід’ємне від посади і могло відчужу­ватися лише разом із нею. Службова кар’єра чиновника по суті являла «накоплення посад», які той обіймав за час своєї діяльності. А з посадами збільшувалось і державне майно, яке передавалося йому у власність.^[12]

Жреці розподілялись відповідно до багаточисельних культів, які існували в той час в Єгипті. На чолі кожного культу стояв верховний жрець, якому підпорядковувались інші жреці. Верховний жрець здійснював управління хра­мовими землями та майном, а під час війни командував військовими силами храму.

Селяни (мерети) жили общинами, які очолювали сільські старости, що несли відповідальність за виконання повиннос­тей. Саме тому селяни-общинники щорічно залучалися до ви­конання різноманітних державних робіт. Зважаючи на те, що у періоди Раннього та Стародавнього царств рабство не було поширене, то мерети стали основною робочою силою, на яку покладався увесь тягар виконання державних повинностей.

За часів Середнього царства рабство набуло масового характеру. Воно мало свою специфіку. Так, термін «джет», який доволі часто зустрічається в давньоєгипетських дже­релах, буквально трактується як «люди власності». До джет відносилися як звичайні раби, так і «раби фараона». У приватних господарствах «раб фараона» йменувався «не- джет» (букв. - «той хто відноситься до власності»). «Раби фараона» зазвичай виступають у документах під тією чи іншою професійною назвою». Наприклад, у Бруклінському папірусі (35.1446), котрий датовано кінцем епохи Середньо­го царства, складено список 80 рабів, де вказано професії: домашній слуга, повар, пивовар, садівник, ткаля, робітник, цирульник, землероб тощо.^[13]

Трактуючи давньоєгипетські терміни, якими позначають­ся залежні верстви населення, єгиптологи вирізняють слова «б’к» і «хем», оскільки вони не вичерпуються у своєму значен­ні поняттям «раб». На їхню думку, умовно, «заради зручнос­ті», можна перекласти «б’к» як «раб», а «хем» як «слуга».^[14]

Стати «б’к» рабом або «хем» слугою можна було в наслі­док покарання, наприклад, за посягання на храмову, або царську власність. Отже, давньоєгипетське право перед­бачало таке покарання, як віддання в неджети (віддання у власність), тобто фактично перетворення вільного або на хема (слугу), або на «б’к» (раба). У першому випадку цей стан був тимчасовим, у другому - це довічне позбавлення усіх прав. Раби (б’к) знаходились на нижчому шаблі сус­пільної ієрархії. В залежності від форм власності раби (б’к) поділялись на:

- державних (власність фараона);

- храмових (власність храмів);

- общинних (власність общини);

- приватних (власність конкретного рабовласника).

Основними джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині та покарання за злочин. Боргове рабство не було поширене.

Хоча раби були найбільш безправною верствою населен­ня Стародавнього Єгипту, проте вони мали право мати свої особисті речі та сім’ю. За скоєнні злочини рабів судили не їхні господарі, а державні органи. У разі надмірно жорсто­кого поводження вони могли шукати притулку в храмах, що могло стати причиною обернення їх господарів у хема (слугу) храму. Раб відпущений на волю отримував усі пра­ва єгиптянина.

Державний лад. Стародавній Єгипет протягом майже трьох тисячоліть був централізованим, за виключенням не­тривалих перехідних періодів. Главою держави був фараон. Він був носієм вищої юрисдикції. Фараон ототожнювався з богом. Він призначав усіх вищих чиновників, був верхов­ним власником землі та наділяв чиновників земельними наділами за службу. Влада фараона передавалася у спадок. Однак в історії Стародавнього Єгипту були випадки, коли зміна династій відбувалась внаслідок династичної кризи. Як правило, трон наслідував старший син, або ж брати фа­раона. Допускалося престолонаслідування жінками.

Найближчим помічником фараона був джаті (чаті) - великий управитель. Спочатку чаті міг стати лише родич фараона, але з часом на цю посаду призначалися особи, які не мали з ним родинного зв’язку, через свою відданість правителю. Джаті мав широкі повноваження: видавав за­кони, чинив суд, встановлював прикордонні знаки та межі кожного володіння, храмових господарств, призначав на посади чиновників, здійснював вищі поліцейські функції, встановлював податки, розпоряджався земельними ресур­сами, контролював виконання наказів та розпоряджень фараона тощо. Починаючи з Стародавнього царства джаті вважався жрецем «Істини». В період Нового царства джаті фактично контролював управління державою.

Високими посадовцями в державі були головний скарб­ник та «начальник робіт». Головному скарбнику підпоряд­ковувалися два помічника - «два скарбника бога». Вони управляли усім рухомим та нерухомим майном, контролю­вали виконання усіх наказів, що стосувалися економічних інтересів фараона, збирали податки, контролювали своє­часне надання та перевіряли фінансову звітність місцевих сановників.

До управлінської еліти належав «начальник будинку зброї», який очолював військове відомство, відповідав за озброєння армії, забезпечення її продовольством, будівниц­тво фортець та ін. Нижчі щаблі службової ієрархії обіймала багаточисленна армія сановників, яка отримала назву «слух­няні призиву»: управителі гробниць, писарі, садівники, пта­хівники, цирульники, спостерігачі за косметичним олівцем фараона тощо. «Слухняні призову» - це ті, хто мав безпосе­редньо вислухати та виконати наказ свого господаря. Одна й та сама особа могла мати «слухняних призову» та сама пе­ребувати у групі «слухняних призову» свого господаря.

Чиновництво «слухняне призову» мало наступні особ­ливості:

- воно не було чітко диференційованим (тобто до однієї окремо взятої групи сановників входили як вільні, так і за­лежні; як вихідці із знатного роду, так простолюдини);

- доволі часто чиновники обіймали декілька посад, за які отримували винагороду;

- винагорода за посаду здебільшого надавалася земель­ним наділом і отримуючи більш високу посаду сановник, як правило, не позбавлявся попередньої, тому його кар’єра складалась із «акумулювання» посад та винагород;

- переважно посади передавалися у спадок, проте фор­мально призначення чиновника затверджував фараон.

Територіально Стародавній Єгипет поділявся на но- ми-округи, на чолі з номархами-намісниками. Вони здійсню­вали вищу судову, адміністративну владу, збирали податки. Номи складалися з кількох сільських общин, кожна з яких управлялася общинною радою (джаджат) й общинним ста­ростою (ксероп). Спершу сільська община обслуговувала іри­гаційні споруди на своїй території, виконували деякі судові функції, вирішували цивільні суперечки, які стосувалися прав власності чи спадщини. Однак за часів Нового царства члени общинних рад були підпорядковані центральній вла­ді та перетворилися на державних чиновників.

Важливу значення у давньоєгипетській державі мала армія.

Право Стародавнього Єгипту мало свої особливості. Джерелом права спершу був звичай, який тісно пов’язаний із релігією та міфами. З розвитком держави посилюється законодавча діяльність фараонів. Хоча цілісних текстів давньоєгипетських законів не збереглося, проте з інших джерел відомо, що фараони складали законоположення з різних галузей управління.

Чимало згадок в історичних джерелах про зовнішньо­політичну діяльність правителів Стародавнього Єгипту. Вони підписували міжнародні договори про створення вій­ськових союзів, припинення війни та встановлення миру, визначення кордонів, видання злочинців тощо. Договори супроводжувалися обміном подарунків між правителями, складанням династичних шлюбів.

Мирний договір 1272 року до н.е. між єгипетським фа­раоном Рамсесом ІІ та хетським царем Хетасаром є першим відомим в історії міжнародним договором. Він складався із вісімнадцяти параграфів, що були написані на срібній та­блиці. Документ закріплював «мир та багатство на віки» між Єгиптом та Хетським царством і закінчувався проклят­тям на адресу того, хто порушить угоду.

Закони, декрети, накази фараонів містили детальні приписи про право власності, його форми (власність фара­она, храмова, приватна, общинна), володінні та розпоря­дженні нерухомим майном. Зокрема, передбачався особли­вий порядок передачі землі, який передбачав оплату, вступ у володіння, а також проведення сакрального обряду.

Існувало декілька видів договорів, зокрема, міни, за­йму, найму, купівлі-продажу, оренди, поклажі.

Зобов’язання також виникали через спричинення шко­ди особі або майну (делікт).

У Стародавньому Єгипті жінки мали високий право­вий статус. У більшості випадків вони мали однакові пра­ва з чоловіками. Шлюб складався на підставі договору між чоловіком і дружиною. Придане дружини залишалося її власністю. У деяких випадках все майно сім’ї могло пе­рейти у власність дружини. Продати або подарувати вона мала право лише свою долю. Таким чином, враховувалися інтереси дітей, які претендували на батьківську спадщину.

В Єгипті існувала свобода розірвання шлюбу з обох сто­рін. Якщо розлучення відбулося за ініціативою чоловіка, то дружині поверталося її придане та виплачувалося відшко­дування збитків. У разі розлучення за вимогою дружини, то вона нічого не отримувала.

Успадковувалося майно як за заповітом, так і за за­коном. Заповіт могли скласти як чоловік, так і дружина. Спадкоємцями за законом були діти обох статей. Першим спадкоємцем визначався старший син. У випадку відсутно­сті дітей - дружина.

Разом з тим закони та звичаї вказують на деяку зверх­ність чоловіків над жінками. Так, голова сім’ї міг побити у «розумних межах» палицею дружину, а брат - сестру. Якщо побиття спричинило каліцтво, то чоловіку загрожу­вало покарання. Чоловіку дозволялося мати наложниць і за подружню зраду він не ніс відповідальності. Напроти, якщо зрадила дружина, то вона каралася смертю.

У давньоєгипетських джерелах можна зустріти описан­ня різних юридичних символів і правових процедур. Так, зокрема, саме в Єгипті терези богині Маат стали символом правосуддя і справедливості. На розвиток кримінального права великий вплав мала релігія. Оскільки фараон ото­тожнювався з богом, то будь-який соціальний протест або бунт проти нього сприймався як тяжкий злочин та підля­гав суворому покаранню.

«Книга Мертвих» - важливе джерело права Стародав­нього Єгипту - описує сорок два найтяжчі гріхи-злочини за які невідворотно наступало найсуворіше покарання. Серед перших у переліку визначались злочини проти фараона, держави та релігії.

У «Повчанні гераклеопольського фараона Хеті ІІІ сину Мерикара» були визначені загальні принципи й основи системи покарань. Серед них можна виокремити наступні постулати: не варто карати людину, не розібравшись; стра­та - це крайнє та жорстоке покарання; люди, яким вона загрожує, можуть використовуватися в іншому. Краще

покарати тілесно чи ув’язненням, оскільки це збереже жит­тя тим, хто в подальшому може сприяти добробуту країни та дітонародженню. Водночас повчання містило застере­ження: якщо є загроза правителю, то організатора зако­лоту, всю його родину та прибічників мають убити. Також треба викоренити із пам’яті народу його ім’я. Тобто, крім принципів справедливості, невідворотності та рівнознач­ності покарання вчиненому злочину, у «Повчанні Мерика- ра» йдеться також про можливість застосування колектив­них покарань.

Історія Стародавнього Єгипту не залишила єдиного зво­ду законів. А тому злочини та покарання того часу дослід­ники вивчають із інших джерел: матеріалів судових засі­дань; текстів клятв учасників судового процесу - свідків та звинувачених, де визначалося покарання за такі злочини як лжесвідчення, порушення царських декретів, указів та охоронних грамот, які надавались храмам.

Характерним є те, що у кримінальному праві Стародав­нього Єгипту не набув поширення принцип таліона. До періоду Нового царства злочин сприймався скоріш як ома­на, психічна хвороба, що викликає неадекватну поведінку людини. Таке розуміння злочину обумовлювало стримане, обережне ставлення давньоєгипетських правителів до жор­стоких видів покарання, зокрема, смертної кари. Зі станов­ленням деспотії більшість злочинів розцінювалась владою як такі, що торкалися інтересів держави або правителя, і су­воро каралися. Смертна кара була доволі поширеним видом покарання (як проста, так і кваліфікована). Найбільш жор­стока страта загрожувала тому, хто зазіхнув на владу. На одній із давньоєгипетських погребальних стел було розміще­но текст такого змісту: «Не існує могили тому, хто здійснює злочин проти його величності: його тіло кинуте в річку».

Смертне покарання розглядалося у Стародавньому Єгипті не лише як страта тіла, а й душі. Відсутністю моги­ли виключалася будь-яка можливість врятуватися злочин­цю у Потойбічному світі. Могила мала особливе значення в давньоєгипетській релігійній ідеології. Людина, яка за життя дотримувалася маат, не помирала, а роздвоювала­ся на духовну й тілесну частину своєї сутності. Могила вба­чалася як простір окремого існування тіла людини від його душі. При цьому вважалося, що за певних умов душа може повернутися в тілесну оболонку, де колись жила, і відбу­деться воскресіння померлої людини до нового життя. Ка­рали смертю не лише за державні злочини, а й, наприклад, за крадіжку з гробниць, порушення клятви та ін. Навіть за вбивство раба могла бути застосована смертна кара.

Широко застосовували тілесні покарання, обернення в рабство, штрафи, направлення в спеціальні поселення, де злочинець фактично позбавлявся волі й виконував фі­зично важкі роботи. Поширеною була практика призначен­ня декількох покарань: каліцтво і направлення на каторж­ні роботи в Ефіопію; призначення 100 ударів, нанесення 50 поранень і насадження на кіл; призначення 100 ударів і втрата прав на частину спадщини або на всю спадщину; відрізання язика, позбавлення звання та віддання в ре­місники тощо. При визначенні покарання враховувалася ступінь вини звинуваченого або його співучасть у злочині, соціальний статус постраждалого та об’єкт злочину. Най­більш за все, законом захищалася власність фараона та храмова власність. Тут передбачались суворі покарання: стократний штраф, побиття палицями, каліцтво, віддання в рабство, заслання на важкі роботи, смертна кара. За кра­діжку власності приватної особи злочинцю, як правило, за­грожувало тілесне покарання (відрізання руки), повернен­ня вкраденого та штраф. В давньоєгипетському законодав­стві зустрічається таке поняття, як «тяжкий злочинець», що передбачало призначення найсуворішого покарання.

Побиття палицями, понівечення або відрізання носа та вух - загрожувало за лжесвідчення, а також тим, хто в ході судового розгляду підтверджував слова лжесвідків. Пока­рання їм виносилось таке, як і звинуваченому. Тяжкі тілес­ні покарання передбачались за зґвалтування. Ґвалтівника кастрували, оскільки вважалось, що цей злочин містить в собі три великих зла: образу, занепад моралі та неви­значеність походження дитини. За адюльтер без насилля чоловік приговорювався до тисячі ударів різками, а жінці відрізали носа. Цим покаранням тогочасний Законодавець намагався зробити так, щоб жінка втратила свою красу й не здатна була зваблювати чоловіків.

Таке покарання, як відсікання вух, в уяві давньоєги­петського суспільства мало не лише фізичні, а й трагічні релігійні наслідки. Саме через органи слуху людина могла сприймати настанови бога й підготувати себе до переходу в потойбічний світ. Відрізання вух фактично позбавляло можливості знайти шлях до вічного життя.

Тілесні покарання в Стародавньому Єгипті були звич­ним явищем, і особливою гордістю єгиптянина була можли­вість сказати про себе, що його «ніколи не били в присутно­сті посадової особи».

Суд (кенбет) протягом усієї історії Стародавнього Єгипту не був відокремлений від адміністрації (вищим суд­дею був фараон). Чиновник, який відповідав за конкрет­ну справу чинив суд своїм підлеглим. Суд в основному був колегіальним. Вищий суд від імені фараона чинив візир. У добу Нового царства діяла верховна судова колегія, що складалася із 30 суддів, до якої обиралися представники знаних громадян різних міст.

У номах діяли свої суди. Судовий розгляд здійснюва­ли номархи. Нижчою ланкою судової системи були місцеві суди, функції який виконували ради общин.

Релігійні злочини розглядали жрецькі суди. Склад жрецького суду «присутності» був непостійним. У Фівах, наприклад, він змінювався щодня. Рішення жреця-ораку- ла не підлягало оскарженню.

Фараон, як вища судова інстанція, міг особисто вирі­шити справу та скасувати рішення будь-якого суду. За на­казом фараона створювалися надзвичайні судові комісії з розгляду таємних справ.