§2.4. Індія

Процес утворення єдиної держави в Індії був складним і тривалим. Перші держави у долині ріки Ганг утворилися у ІІ тис. до н.е. З цього часу розпочався ведичний^[15] період, який пов’язаний із проникненням в Індію арійських пле­мен й утворенням ними державності.

Наступний період - магадхо-маурійський (др. пол. І тис. до н.е. - І тис. н.е.) - характеризується падінням ролі ін­ститутів племінного управління, посиленням монархічної влади та утворенням єдиної централізованої держави, яка досягла найвищого розвитку за царювання Ашоки (272­232 рр. до н.е.).

Суспільний устрій. Усе давньоіндійське суспільство поділялося на чотири замкнені групи - варни: брахманів, кшатріїв, вайшів та шудр.

Варна (санскр. - якість, колір, категорія) - термін для позначення чотирьох основних станів суспільства в Старо­давній Індії. Варни з’явилися ще в докласовому суспіль­стві. Поступово, з розкладом первісної демократії, сус­пільство поділяється на категорії, нерівноправні за своїм суспільним статусом, правами та обов’язками. Встановлю­ється строга ендогамність (укладання шлюбів в межах своєї варни), спадково закріплена професія. Панівне становище посідали брахмани та кшатрії. Дві інші варни - вайш’ї та шудри були більш обмеженими у своїх правах і мали об­слуговувати вищі варни. Приналежність до певної варни визначалася за народженням та освячувалася релігією. Вважалося, що бог Брахма - творець усього сущого - ство­рив брахманів зі своїх уст, кшатріїв - з рук, вайш’їв - зі стегна, шур - із ступні. Права й обов’язки кожної варни за­кріплювалися в законах - дхармах.

Брахмани - вища варна, яка складалася з жерців.

Кшатрії (санскр. - влада, панування, сила) - друга вища варна у Стародавній Індії. Склалася з представни­ків військово-племінної верхівки. З кшатріїв походили правителі, воїни, чиновники державного апарату. Згідно з Законами Ману головним завданням кшатріїв була охо­рона брахманів. Тільки їм дозволялося носити зброю, бра­ти участь у війнах. За вбивство кшатрія встановлювався штраф вдвічі менший, ніж за вбивство брахмана, але вдвічі більший, ніж за вбивство вайш’ї, та у чотири рази більший ніж за вбивство шудри.

Вайш’ї - члени третьої варни, до якої входили вільні об­щинники, купці, землероби, скотарі та деякі ремісники.

Шудри - представники четвертої, найнижчої вар­ни в Стародавній Індії. Шудри не були членами общини і мали служити трьом вищим варнам. Їм дозволялося за­йматися деякими ремеслами та акторством. За вбивство шудри вбивця сплачував штраф тотожний штрафу за вбив­ство собаки.

Державний лад. У ведичний період централізованої держави не було. Існували міста-держави, які об’єднува­ли племенні союзи. Основою суспільної організації була об­щина.

У ІХ-УІІІ ст. до н.е. створюються перші держави, які по­стійно ворогують між собою. Жодному з державних утво­рень не вдалося стати домінуючим та виконати консоліду­ючу функцію, яка б призвела до утворення єдиної центра­лізованої держави.

Під впливом зовнішньої загрози у V ст. до н.е. проце­си політичної консолідації прискорилися, що призвело до утворення відносно стабільних і сильних давньоін­дійських деражав Кошали і Магадхі. Протиборство між ними завершилося перемогою Магадхі, Вигідне геогра­фічне розташування сприяло розвитку торгівлі, що мало наслідком економічне зростання держави. З приходом до влади нової династії створюється імперія Маур’їв, яка до­сягла свого найвищого розвитку за володаря Ашоки (268­232 рр. до н.е.)

Особливості імперії Маур’їв полягали в тому, що віднос­на централізація держави трималася не лише на військо­вій силі, а й на гнучкій політиці об’єднання, яку проводили правителі.

Главою держави був монарх, який очолював також ад­міністративний апарат і мав вищу законодавчу владу. Він призначав на високі державні посади чиновників, верхов­них судій,був головнокомандувачем армії, головою фіскаль­ної адміністрації, контролював місцеве управління, очолю­вав будівництво іригаційних споруд. В період імперії сфор­мувалася концепція чакравартина - єдиного правителя. Як і в інших державах давньосхідної цивілізації, влада во­лодаря вважалася божественною. Однак правитель не мав усієї повноти влади. Він мав ділити її з радниками, а також представниками населення.

Постійні палацеві заколоти стали причиною створення розвиненої служби нагляду. Під наглядом перебували не лише чиновники різних рангів, але й мешканці міст і сіл. Велика увага приділялася особистій охороні монарха.

Правитель мав два дорадчих органи: - парішад і рад- жасабха. Перший складався з 7-8 сановників вищого рангу. До раджасабхи входили не лише державні чиновники, але й представники провінцій, міст, старости поселень. Окрім того, існувала таємна рада, до якої входили особливо на­ближені до володаря особи.

В Стародавній Індії збиралися Народні збори - сабха. З посиленням влади монарха вплив сабхи на державне життя зменшується і з часом вона підпорядковується пра­вителю та стає його радою (раджа-сабха).

Система адміністративного поділу та місцевого управ­ління була доволі розгалуженою й складною. Лише ча­стина території держави знаходилася під безпосереднім управлінням володаря.

Найбільшою адміністративною одиницею була про­вінція. Вони мали деяку самостійність. На чолі чотирьох головних провінцій стояли найближчі родичі монарха, до обов’язків яких входили: захист території, охорона порядку, збір податків, забезпечення будівельних робіт тощо. Також існували звичайні провінції (джанапади). Вони поділялися на області (падеши), округи та селища.

Велике значення мала армія, оскільки війна проти ін­ших народів розглядалася як важливе джерело процвітан­ня держави. Володарю належала більша частина трофе­їв - золото, срібло, зброя, а також захоплена земля. Решта віддавалася війську.

Армія складалася з дружини правителя, загонів кінно­ти та підрозділів бойових слонів. Військо було кастовим. Носити зброю мали лише кшатрії. Представники інших «двічі народжених» бралися за зброю, коли наставав «час біди». Військо комплектувалася також із найманців, вої- нів-союзників, васалів.

Армія стояла на захисті державної цілісності держави і виконувала функції охорони громадського порядку.

Право. У Стародавній Індії поняття права як сукупнос­ті самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було невідоме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм харак­тером були більше етичними, аніж правовими. Окрім того ці норми мали релігійний характер. Норми, що визнача­ли поведінку людей у повсякденному житті (дхарми), мі­стилися у збірниках - дхармашастрах. Найбільш відомою дхармашастрою є Закони Ману (Ману-смріті). Точна дата їх укладення невідома. Найчастіше її відносять до періоду ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е. Текст Законів поділено на 12 глав та загалом складається з 2685 статей. Безпосередньо пра­вовий зміст мають лише статті, що містяться переважно у УІІІ та ІХ главах. Головне в Законах Ману - закріплення існуючого суспільного кастового порядку.

У період створення Законів Ману в Індії вже добре розу­міли різницю між власністю й володінням, а охороні приват­ної власності приділялася значна увага. Закони називають сім можливих способів набуття права власності: спадку­вання; дарування; купівля; завоювання; лихварство; вико­нання роботи; одержання милостині. Був відомий і такий спосіб виникнення права власності, як давність володіння річчю. При цьому підкреслювалося, що лише при закон­ному підтвердженні людина із володільця перетворюється на власника.

Серед основних видів власності Закони Ману назива­ють землю. Земельний фонд держави складали землі во­лодаря, общинні та приватні. За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф, а особа, що присвоїла чужу землю, оголошувалась злодієм. Закони Ману охороняли й право власності на ру­хоме майно - худобу, різноманітний інвентар, рабів.

Детально опрацьовані у Законах Ману зобов’язальні відносини. Переважно, тут йдеться про зобов’язання з до­говорів. Встановлювалися деякі вимоги, що були загаль­ними для усіх договорів. Наприклад, правочин визнавався недійсним у разі, якщо його було укладено з порушенням дхарми, поширеної у ділових стосунках, за допомогою об­ману або примусу, в стані сп’яніння, психічно хворою осо­бою, людиною похилого віку, дитиною, рабом, або особою, яка не була уповноваженою до його укладення.

Найдетальніше описується договір позики. Законом вста­новлено непорушність боргових зобов’язань. Якщо боржник не міг вчасно сплатити борг, то він повинен був його від­працювати. При цьому кредитор, який належав до нижньої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої касти. Особа більш високого похо­дження, ніж боржник, віддавала борг поступово. Вважало­ся припустимим отримання боргу за допомогою примусу, хитрощів або навіть сили.

Найпоширенішим був договір купівлі-продажу. Цей пра- вочин вважався дійсним, лише у випадку, коли продавцем був сам власник речі. Купівля-продаж речей високої варто­сті вимагала обов’язкової присутності свідків. Закони Ману містили заборону продавати товари неналежної якості, так само, як і обважувати покупців. Покупцеві дозволялося по­вернути товар продавцеві, навіть без жодних поважних при­чин протягом десяти днів після укладення договору.

Відомі Законам Ману й зобов’язання з завдання шкоди, підставою для виникнення яких вважалося пошкодження майна (втрата худоби пастухом, потрава посівів на ділян­ці, обнесеній огорожею, тощо) або збитки, завдані рухом во­зів містом. При цьому винний повинен був відшкодувати завдані збитки та сплатити до державної скарбниці штраф у розмірі заподіяної шкоди.

Законами Ману детально унормовувалися укладення шлюбу та сімейні взаємини. Шлюб вважався не результа­том вільного волевиявлення, а релігійним та моральним обов’язком людей. Його метою було, насамперед, продовжен­ня роду. Шлюбний вік чоловіків становив не менше 20 років, дівчат - 8-12 років. Вважалося, що для ідеального шлюбу вік нареченої має становити третину віку нареченого. Вибір нареченого чи нареченої цілком покладався на батьків. При цьому суворо дотримувалися правила про неприпустимість шлюбу між представниками різних каст. Для дружини За­кони встановлювали одношлюбність. Дружині заборонялося залишати свого чоловіка та дітей. Навіть грубий, розпусний чоловік мав бути шанований дружиною.

Загалом, статус жінки-матері в Законах Ману, зберігає пережитки матріархату. Її правове становище ставиться вище за батькове, а також гуру (учителя). Жінці довіряло­ся ведення домашнього господарства: «...Слід доручити їй збирання та витрату майна, [підтримання] чистоти, [вико­нання] дхарми, приготування їжі, піклування про домаш­ні знаряддя» (ІХ, ст. 11). Закони вказують на необхідність чемного ставлення до матері. Під загрозою штрафу заборо­нялося завдавати їй шкоди, сваритися з нею, а тим більше залишати в безпорадному стані (особливо у старості). Разом з тим, Закони закріплювали її підвладне становище: «У ди­тинстві їй належить бути під владою батька, у молодості - чоловіка, а після його смерті - під владою синів: жінка ніко­ли не придатна для самостійності» (ІХ, ст. 3). Таким чином жінка, навіть заміжня, розглядалася як неповноправний суб’єкт права, на якого лише покладалися обов’язки пе­ред чоловіком. Жінка не могла вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною брата чолові­ка та вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день корінням, плодами, квітами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити прикраси, яскравий одяг. Зважаючи на це, дружини часто добровільно сходили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд «саті» (самоспалення).

Норми кримінально-правової спрямованості у Законах Ману, з одного боку визначаються досить високим для сво­го часу рівнем розвитку, що виявляється, наприклад, у на­становах про форми провини (намір та необережність), про рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від прина­лежності потерпілого та винного до певної варни. З іншо­го боку, закони відбивають факт збереження пережитків минулого, про що свідчить застосування принципу таліона, ордалій, відповідальності громади за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець лишився невідомим тощо.

Серед злочинів, перелічених Законами Ману, на пер­шому місці стоять державні. До них відносять службу воро­гам монарха, пролам міської стіни, міських воріт. Повного переліку злочинів цього виду Закони не дають, що є харак­терною рисою для всіх кодификацій стародавнього часу.

Більш докладно Законами описано злочини проти влас­ності та проти особи. Серед майнових злочинів у Законах приділено велику увагу крадіжці. Закони чітко розрізня­ють крадіжку - таємне викрадення майна, та пограбуван­ня, вчинене у присутності потерпілого під загрозою засто­сування до нього фізичного насильства. Заходи, що застосо­вувалися до злодія, залежали від того, був він затриманий на місці злочину чи ні, здійснювалася крадіжка вдень чи уночі. Покаранню мали бути піддані також особи, що бачи­ли крадіжку на власні очі, але не повідомили. Особа, яка приховувала злодія каралася так само як і злочинець.

Закони Ману засуджували будь-яке насильство над осо­бою. Тяжко каралося убивство, а також завдання тілесних ушкоджень. Убивство при самозахисті, охороні жертовних дарунків, захисті жінок та брахмана розглядалося як необ­хідна оборона і не каралося.

Закони містять чимало статей спрямованих на зміцнен­ня сімейних відносин. Встановлювалося суворе покарання за перелюбство, а також за зазіхання на честь жінки.

Покарання відповідно до Законів Ману визначалося як явище, що править людьми та охороняє їх. Вказувалося застосовувати покарання з урахуванням усіх обставин ско­єння злочину. Несправедливе покарання «позбавляє неба в іншому світі». Разом з тим, при визначенні покарання за тілесні ушкодження й образи покарання залежало від при­належності винного і потерпілого до варни. Законами Ману визначаються наступні види покарань: страта (для брах­мана вона заміняється голінням голови, а інколи і вигнан­ням) у різних варіантах (посадження на палю, спалення на ліжку чи в багатті, утоплення, зацькування собаками тощо); тілесні покарання (відрізання пальців, рук, ніг); штрафи; вигнання; ув’язнення та ін. Кровна помста в Законах не згадується, вочевидь вона вже не застосовувалася.

Суд і судовий процес. Верховний суд вершив правитель із брахманами. Існували общинні суди. На місцях функціо­нували судові колегії, які складалися із трьох чиновників. Як і у Вавилоні, судові процеси не поділялися на кримінальні та цивільні. Сам процес носив змагальний характер. Закони називають вісімнадцять підстав длясудового розгляду. Се­ред них: несплата боргу, застава або продаж чужого майна, невіддача переданого майна; несплата платні за виконану роботу, порушення угоди, скасування договору купівлі-про- дажу (суперечка господаря з пастухом; суперечка про межу земельної ділянки, наклеп і образа, крадіжка, насильство, перелюбство; розділ спадщини, гра в кості та укладення парі). Справи розглядалися, виходячи з порядку варн.

Основними доказами були показання свідків. Законами детально регламентувалося їхнє використання. Цінність по­казань визначалася приналежністю свідка до однієї з варн. Неправдиві свідчення, неповідомлення суду відомостей, що мають для ного вагу, вважалися тяжким гріхом. Зацікавле­ні особи не могли притягуватися у якості свідків. Не могли бути свідками жінки, «внаслідок мінливості жіночого розу­му». За відсутності свідків як докази могли бути застосовува­ні різноманітні ордалії (випробування водою, вогнем тощо).