§8.2. Ізраїль (Держава Ізраїль)

14 травня 1948 року Ізраїль проголосив свою незалеж­ність. Впродовж кількох тисячоліть єврейський народ, силою важкої історичної долі, був розпорошеним по різ­них країнах світу, зберігаючи намагання повернутися в Ерец Ісраель.

Утім впритул до кінця ХІХ ст. повернення євреїв на «землі біблійських предків» переважно носило характер ре­лігійних переконань, а від початку християнської ери на­віть ніколи не набувало масових масштабів. У 1895 р. жур­наліст та драматург Т. Герцль («хрещений батько» сіоніст­ського руху), у своїй брошурі «Єврейська держава - спроба сучасного вирішення єврейського питання», запропонував створити в Палестині, на той час провінції Османської імпе­рії, «конституційну монархію» або «аристократичну респу­бліку». Двома роками пізніше, у м. Базель (Швейцарія), за його ініціативою «Рух за відродження єврейського народу на своїй історичній батьківщині», або сіонізм, отримав ор­ганізаційне оформлення, було проведено перший конгрес Всесвітньої сіоністської організації. На конгресі прийняли програму в якій йшлося про головне завдання сіонізму - збирання євреїв на Землі Ізраїлю. Постановлено рішення перетворити «Святу землю» в «Землю Сіону» та заснувати в Палестині «єврейський національний осередок», а потім й державу, населену виключно євреями.

Лідери сіоністського руху чітко усвідомлювали, що реа­лізувати ідею колонізації Палестини, без підтримки «силь­них світу сього» неможливо. У наслідок зближення сіоністів з правлячою верхівкою Великої Британії з’являється так звана «декларація Бальфура 1917 р.» (лист британського міністра закордонних справ А. Бальфура до лорда Рот­шильда, фінансового спонсору сіоністського руху), в якій зазначалось, що уряд Її Величності з прихильністю розгля­дає питання щодо створення в Палестині національного осередку для євреїв. Цікаво, що до зазначеної декларації міжнародне право взагалі не знало такого юридичного

терміну як «осередок» (англ. «a national home»). А один з професорів Сорбони - Д. Басдеван, коментуючи зміст де­кларації зауважував, що Велика Британія не мала права здійснювати компетенцію над іншими територіями та на­родами. А Палестинська земля ніколи не була англійською вотчиною.

Утім, Велика Британія все ж таки спромоглася «узако­нити» свої права на Палестину. 25 квітня 1920 р. на конфе­ренції Ліги Націй в Сан-Ремо Велика Британія отримала мандат за яким офіційно перед світовим співтовариством взяла на себе тягар всіляко сприяти міграції євреїв до Па­лестини. Проте під час Другої світової війни стало зрозу­мілим, що Британія, як країна-мандатор, вже не в змозі здійснювати контроль в цьому регіоні, арабо-єврейське протистояння лише загострювалося. Нездатність вирішити палестинське питання змусила уряд Великої Британії пе­редати його на розгляд в ООН.

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією № 181/11 скасувала британський мандат на управління та надала згоду на розділ Палестини і погоди­лась на утворення на її території двох держав: арабської та єврейської. Відповідно до резолюції однією з головних умов утворення двох держав було прийняття ними постійних кон­ституцій, лише після цього вони будуть визнані незалеж­ними, самостійними суб’єктами міжнародного права. У ніч з 14 на 15 травня 1948 р., в останній день дії британського мандату щодо Палестини, в м.

Єврейські поселення в Палестині - ішув, палко підтри­мали рішення ГА ООН, втім арабське співтовариство й зок­рема Верховний арабський комітет не погодились з рішен­ням про розділ Палестини. Лідери арабської громади звідо- мили світове співтовариство про те, що палестинські араби розпочинають війну з євреями і будуть вести її доти, доки ООН не знайде справедливого рішення.

Відразу по створенню Держави Ізраїль, армії сусідніх арабських країн вторглися на єврейську територію відве­дену ООН. Так розпочався перший арабо-ізраїльський вій­ськовий конфлікт. Ізраїльській армії не лише вдалося від­бити напад, а й захопити 6,7 тис.кв.км., території, що була відведена під арабську державу. На початку 1949 р., про­йшли переговори під егідою ООН, де були досягнуті домов­леності про припинення вогню. У наслідок Палестинської війни 1948-1949 рр. 750 тис. палестинських арабів змушені були залишити свої домівки та стати біженцями у інших арабських країнах.

Після завершення першого арабо-ізраїльського вій­ськового конфлікту розпочався процес формування основ державності. Процес створення інститутів державної вла­ди відбувався шляхом реорганізації органів управління ішува, а точніше шляхом їх перейменування. Практично всі члени тимчасового уряду отримали міністерські порт­фелі у першому уряді Ізраїлю. Збори депутатів, зазнавши незначних змін, перейшли у статус ізраїльського парла­менту - кнесету. Отже можна вести мову про спадкоєм­ність законодавчих та виконавчих органів ішуву та дер­жави Ізраїль.

Становлення держави Ізраїль проходило в умовах пер­манентних війн з сусідніми арабськими країнами. За кіль­ка десятиліть незалежного розвитку Ізраїль перетворився на країну з потужним військово-промисловим комплексом, який щорічно освоює понад 70 % державного бюджету та забезпечує зайнятість 30 % трудового населення.

Попри те, що перший президент Ізраїлю Д.

Головною особливістю держави Ізраїль, попри вже зга­дуване рішення ГА ООН, є те, що від самого початку прого­лошення незалежності держава не має постійної конститу­ції. Її державний устрій регулюється низкою законів, при­йнятих в різні часи, які й заступають собою конституцію. До них належать Декларація незалежності 1948 р., Закон про повернення 1950 р., Закон про громадянство 1954 р., Основний закон про кнесет 1958 р., Основний закон про президента 1964 р., Основний закон про уряд 1968 р., Ос­новний закон про цивільні суди 1984 р. та інші.

Первинно сподівались, що Основний закон буде при­йнято кнесетом першого скликання у 1949 р., проте проект було поховано чередою запеклих дискусій.

За своєю суттю Ізраїль є національною єврейською дер­жавою. У Декларації незалежності записано: «Держава Ізраїль буде відкритою для репатріації об’єднання в ній розсіяних світом євреїв».

За формою правління Ізраїль це парламентська респуб­ліка, яку очолює президент. Вищим законодавчим органом країни є кнесет. Вищим виконавчим органом є уряд на чолі з прем’єр-міністром. Уряд підпорядковується кнесету, а судова влада є незалежною від законодавчої та виконав­чої влад.

В Ізраїлі запроваджено пропорційну виборчу систему виборів до парламенту, відповідно до якої вся країна є єди­ним виборчим округом, а депутати балотуються за партій­ними виборчими списками. Тому в парламенті представ­лено весь політичний спектр країни, за виключенням тих партій, хто набрав менше 1 % голосів. Наслідком цієї сис­теми є неможливість на виборах отримати абсолютну біль­шість та сформувати однопартійний уряд. Саме тому всі без винятку кабінети будувались на коаліційній основі.

Функції уряду складні та багатогранні, проте вони мало чим різняться від функцій урядів інших країн. Як і у всіх парламентських республіках, в Ізраїлі головну роль віді­грає прем’єр-міністр, який несе відповідальність за всі сто­рони діяльності уряду та вирішує всі, навіть дрібні та при­ватні, питання.

Перше десятиліття державної незалежності для ізра­їльської моделі політичного устрою відзначилось певною слабкістю законодавчої влади та її залежністю від уряду. Взаємовідносини між парламентом та урядом складались у такий спосіб, що дуже сильно різнилися від того, що було виписано в законі. Коаліційні угоди, що укладались між партіями, що сформували уряд, після кожних виборів, багато в чому визначали порядок денний кнесету до на­ступних виборів. Запозичений у англійців принцип колек­тивної відповідальності, який означав, що рішення уряду обов’язкове для всіх міністрів, які входять до нього, привів до того, що при голосуванні в кнесеті депутати від партій, що входять до коаліції, могли проголосувати проти більшо­сті в уряді лише за умов, що вони були готові залишити коаліцію та бути відстороненими від участі у владі.

І якщо, такі конституційні органи як кнесет та уряд були засновані ізраїльськими законами, то судова система та відповідні галузеві кодекси не були охоплені основними законами та залишалися незмінними з часів британського мандату.

Вищою судовою інстанцією Ізраїлю є Верховний суд, що утворюється з 10 членів (за часів мандату він підпорядко­вувався англійській Таємній раді). Його приговори висту­пають прецедентами для всіх нижчих судових інстанцій. Верховний суд може опротестувати будь-яке рішення уря­ду, якщо воно протирічить законодавству.

Згодом кнесет удосконалив та розширив систему судо­чинства, хоча суттєво і не змінив її. Так на низовому рівні діяли 23 мирових суди, 6 муніципальних та 11 мирових су­дів для неповнолітніх. Середній рівень було представлено 5 окружними судами. Діяли також військові суди та суди з трудових конфліктів.

До особливостей судової системи Ізраїлю можна відне­сти те, що в її складі присутні релігійні суди, юрисдикція яких поширюється на питання пов’язані з особистим ста­тусом громадян: шлюбні питання, аліменти, опіка тощо. Діють рабинські суди для ортодоксальних євреїв та суди інших, офіційно визнаних, релігійних громад: мусульман­ської, християнської, друзьської. Юридичною колізією є те, що в країні відсутній інститут цивільного шлюбу, оскільки це питання є в юрисдикції рабинських судів. Тому громадя­ни, які належать до різних віросповідань не мають можли­вості взяти шлюб в Ізраїлі, а роблять це за кордоном.

Право. Первинно ізраїльська правова система увібрала в себе елементи єврейського релігійного права - Галахі (хоча в ніякому разі не можна ототожнювати ізраїльське право з релігійним правом), оттоманської (бо Палестина тривалий час знаходилась у складі цієї імперії), а згодом і британської мандатної правової практики. Саме під час британського панування в Палестині було оприлюднено «Указ короля в Раді» (The Palestine Order in Council 1922 р.), відповідно до якого джерелами права підмандатної Палестини визнава­лись в пріоритетному порядку такі: укази Верховного комі­сара Палестини, укази короля в Раді та закони британського парламенту; отаманське право, що діяло до завоювання Па­лестини Великою Британією; релігійно-правові норми щодо особистого статусу, що знаходяться в компетенції релігійних громад; правові прогалини належало заповнювати британ­ським загальним правом та доктриною справедливості.

Після проголошення незалежності 15 травня 1948 р. за­працював принцип відповідно до якого чинний в Палести­ні нормативно-правовий порядок зберігає свою силу в разі якщо діючі норми не протирічать ізраїльським законам, що почали з’являтися, а також їх застосування не наносить шкоди державі.

За цих умов вагоме місце в правовій системі Ізраїлю за­ймала Межель або Маджала (тур. Mecelle-i Ahkam-i Adliye) османська кодифікація 1869-1876 рр. Цю кодифікацію створювали з використанням догм ісламу, під відчутним впливом Цивільного кодексу Наполеона 1804 р. Проте її ви­користання викликало певні труднощі у зв’язку з тим, що офіційний текст викладений турецькою розуміла невелика кількість юристів, а використання неофіційних перекладів викликало постійні спори та колізії. До того ж ця кодифі­кація зазнала знецінювання часом, втім правова її цінність була не меншою аніж британського загального права, саме тому, що в часі її дія була більш тривалою. Саме тому Закон щодо скасування межель, було ухвалено лише у 1984 р.

Отже в перші роки існування держави Ізраїль законо­давець обмежився лише внесенням невідкладних попра­вок до чинних нормативно-правових актів різних галузей права. Щодо радикальних змін, то вони стали відбуватись лише у ХХІ ст. Внутрішньополітичний стан справ в Ізра­їлі не сприяв швидкому прийняттю власного стабільного законодавства, бо існували суттєві розходження по пра­вових питаннях між партіями та політичними силами. Тому успадкований правовий порядок було модернізовано та адаптовано до нових реалій та неоднорідному ізраїль­ському суспільству поступово й планово. За плином часу створювана ізраїльська правова система позбувалася запо­зичених інститутів, враховуючи й англійське право.

На відміну від інших країн, що знаходились під британ­ським впливом, Ізраїль не увійшов до Співдружності націй та обрав власний шлях правового розвитку. А Закон про ос­новні права 1980 р. остаточно закріпив незалежність ізра­їльської правової системи від англійської. Відповідно до за­кону, а він містив всього дві статті, скасовувались рішення британської влади щодо привілейованого статусу англій­ського законодавства та встановлювався алгоритм за яким повинен був діяти суддя у спірних ситуаціях. А саме: якщо суд не згоден з нормою, що регулює прийняття рішення, та не знаходить ніякої відповіді ані в писаному праві, ані в судовій практиці взагалі, він повинен при постановлен- ні вердикту виходити з принципу свободи, справедливості, рівності і миру який закладено в «спадку єврейського на­роду». І ця згадка про спадок єврейського народу була не випадковою, бо ізраїльський суддя завжди зобов’язаний пам’ятати про єврейські моральні цінності і не повинен блукати в хащах єврейського закону з його відгалуження­ми. Назагал єврейське право відіграє важливу роль в тлу­маченні норм законів, навіть в тих питаннях, які не відне­сені до виключної компетенції релігійних судів. І не лише «право рабинів», яке попри тягар традицій, залишається часто вживаним у сучасному житті, але й Біблія, а точніше її найбільш давня частина - П’ятикнижжя Мойсеєве - про­довжує використовуватись в якості джерела права.

Щодо інших джерел ізраїльського права, то вони обу­мовлені особливостями створення ізраїльської держави.

Народ, розсіяний по світу, об’єднався на ґрунті ідей світ­ського суспільства та держави, у той час як окремі елемен­ти класичного національного суверенітету в нього були відсутні. Від самого початку сіоністські очільники багато уваги приділяли правовим основам розвитку свого руху. І ідеологічний контраст між сіонізмом, який за своєю суттю є світським політичним рухом, та ортодоксальними релі­гійними колами, що є пройнятими месіанською ідеєю, тим не менше не виключав співробітництва між ними в справі створення ізраїльської правової системи.