§8.1. Іран (Ісламська Республіка Іран)

Від початку ХХ ст. в ісламському світі осередком шиїт­ської опозиції стає шахський Іран (у західному світі цю кра­їну до 1935 р. називали Персією), який послідовно відсто­ював власну самобутність та в умовах розгулу колоніаліз­му всіляко намагався чинити опір щодо втручання в його справи зовні, особливо Британській та Російській імперіям, які докладали чималих зусиль спрямованих на перетво­рення цієї країни в у власну колонію.

Саме на прикладі Ірану Л. С. Васильєв наочно ілюструє відому тезу про пробудження Азії під впливом руської ре­волюції 1905 р. На межі ХІХ-ХХ ст.ст. численні іранські заробітчани, особливо з іранського Азербайджану, працю­вали на підприємствах російського Закавказзя. До прикла­ду, лише у Баку їх налічувалось понад 7 тис. Звичайно, що вони підпадали під потужний вплив російських революціо­нерів і повертаючись до дому несли з собою нові радикаль­ні ідеї, які знаходили благодатне підґрунтя середу поміж зголоднілих селян. Загострення продовольчої проблеми в Ірані, на початку ХХ ст., ставало приводом для голодних бунтів й демонстрації народного супротиву, сприяло фор­муванню революційної ситуації. Для соціального вибуху потрібен був лише привід і його не довелось довго чекати. Жорстоке побиття старика-сеїда (сеїди - нащадки пророка) за наказом влади, було сприйняте мешканцями Тегерану, як наруга на вірою та верхом несправедливості. Тисячі горо­дян, підтримані шиїтським духівництвом, незадоволеним шахською адміністрацією, вийшли на протест з вимогою по­карання винних та заснування «будинку справедливості». Під останнім розумівся справедливий суд, що чиниться відповідно до загального для всіх закону. Наляканий шах Мохамед Алі спочатку погодився на вимоги городян, про­те після розпочались репресивні заходи.

Обраний восени того ж року меджліс прийняв низку не­відкладних законів, включно із законом про максимальну ціну на хліб. Втім основні зусилля представницького орга­ну були спрямовані на розробку Основного закону, який також невдовзі було ухвалено. Прийнята меджлісом та під­писана шахом конституція передбачала, обмеження влади шаха представницьким органом, насамперед в питаннях, що торкаються фінансів та економіки країни, а також сто­сунків з іноземцями. Восени 1907 р. меджліс ухвалив зміни до Основного закону доповнивши його основними грома­дянськими правами та свободами, а також поряд з релігій­ними запровадивши й світські суди. Шиїтський іслам утри­мував за собою статус державної релігії, а вищим духовним сувереном всіх іранських шиїтів визнавався дванадцятий прихований імам. Шах Мохамед Алі залишався лише голо­вою виконавчої влади.

Революційні зміни відбувались й на місцях. Насампе­ред, вони були пов’язані з появою революційних «енджу- менів» (утворень подібних радам), які встановлювали кон­троль над місцевими представниками влади. Слідкували за ціноутворенням в районі, засновували школи, видавали газети. Такий потужний місцевий рух, з одного боку був міцною підтримкою меджлісу, а з іншого створював відпо­відний тиск на депутатів, змушуючи їх приймати нові ре­волюційні закони, як-то - скасування умовних земельних володінь, скорочення непомірного пенсійного утримання можновладців, відсторонення від посад реакційних губер­наторів, боротьба з хабарництвом та таке подібне.

У квітні 1907 р. меджліс легалізував статус енджуменів, хоча й трохи обмежив їх втручання у політичні справи. Та­кий утиск не сподобався на місцях, особливо моджахедам - борцям за віру. Їх рух почав ширитися країною, що супро­воджувалось висуванням різноманітних вимог до влади, переважно радикального змісту.

Радикалізм моджахедів викликав занепокоєння не лише у шахської влади, а й у депутатів меджлісу. Проте ще більше правлячу верхівку налякала британо-російська угода 1907 р. щодо розподілу сфер впливу в охопленому революцією Ірані. Саме ці внутрішні і зовнішні чинники сприяли об’єднанню зусиль шаха та меджлісу, що поси­лило позиції шаха в країні. Зазнав спаду й революційних рух. За таких умов шах спромігся вдатися до контрреволю­ційних заходів. Влітку 1908 р. Персидській козачій брига­ді (гвардії шаха) було віддано наказ розігнати меджліс та енджумени в столиці.

Втім отримати контроль над всією країною не вдалось. Епіцентр революційних подій змістився до столиці іран­ського Азербайджану Тебризу, де позиції радикальних ру­хів були достатньо потужними. Тебризці у жовтні 1908 р. вигнали з міста прибічників шаха та висунули вимогу від­новити дію конституції та скликати меджліс. На початку 1909 р. весь північний Іран повстав проти шаха. На півдні в Ісфагані, повстанців підтримали загони бахтіарських ха­нів. Занепокоєні революційними подіями британці на пів­дні, а росіяни на півночі ввели свої війська та взяли під свій контроль окремі міста, зокрема Тебріз. Втім шаху це не допомогло. Повстанці під проводом Сепахдара-Азам (Мо­хаммад Вали-хан Толекабоні) та бахтіарські загони увійш­ли до Тегерану та усунули шаха Мохаммада Алі від влади, який втік до Росії. Престол перейшов до сина шаха-втікача Ахмеда Каджара, а уряд очолив Сепахдар-Азам. У листо­паді 1909 р. новий, одинадцятилітній шах скликав черго­вий Меджліс, який хоча й був правіше першого, втім разом з урядом намагався зміцнити революційну владу в країні.

Економіка країни знаходилась в кризовому стані, фі­нанси в занепаді, проте звертатися по допомогу до ан­глійців або росіян новий уряд не хотів. Було обрано тертій шлях - на допомогу запросили американців. Але ані Брита­нія, ані Росія не хотіли посилення американських позицій в регіоні. Обидві держави, використав надуманий привід - конфлікт податкової адміністрації, що керувалась амери­канськими консультантами, з уповноваженими Російської імперії в Тегерані, в зв’язку з чим було оголошено Ірану ультиматум щодо висилки американських радників.

Втім напередодні Першої світової війни, стає значно відчутним вплив кайзерівської Німеччини в її намаганнях привернути увагу до своїх інтересів в самому Ірані. І пев- ною мірою Німеччині це вдалося. Окупація Ірану з перших днів війни британо-індійськими військами, під приводом охорони стратегічно важливого району Персидської зато­ки, призвела до підйому національно-визвольного руху. В країні протягом кількох років не вщухали повстання. На цьому тлі більшість депутатів меджлісу, представники Демократичної партії Ірану, стали відкритими германо­філами. А окупація восени 1915 р. російськими військами Тегерану, призвела до формування національного уряду в Керманшахі, який з 1916 р. був окупований Туреччиною і цілковито підпадав під німецько-турецький вплив, звідки й надходили кошти на підтримку повстанського руху.

Лютнева революція 1917 р. в Росії призвела до посла­блення російської присутності в регіоні, а виведення ра­дянським урядом військ з Ірану, у березні 1918 р., сприяло встановленню англійського контролю над всією територією держави, що було оформлено кабальною англо-іранською угодою 1919 р. За цією домовленістю Велика Британія встановлювала повний контроль над військовою та еконо­мічною сферами життя в Ірані. Утім ця угода лише спри­яла посиленню національно-визвольного руху, в наслідок якого 21 лютого 1921 р. при підтримці англійців, до влади прийшов полковник Реза-хан Пехлеві - командир, вже зга­дуваної Персидської козачої бригади. На чолі 3000 персид­ських козаків, він безкровно захопив Тегеран та призначив новий уряд задля відновлення порядку в країні. Себе Ре­за-хан, для початку, призначив міністром оборони.

Новий військовий міністр жорстко придушив осередки повстань та провів ефективну реорганізацію армії.

У лютому 1925 р. Реза-хан змусив меджліс обрати себе Верховним головнокомандувачем, формально усунувши з цієї посади Азмед-шаха, якому нічого не залишилось, як виїхати за кордон. Після цього спираючись на засновану ним партію «Таджеддод», Реза-хан проводить через медж­ліс рішення щодо усунення від влади династії Каджарів та скликання Установчих зборів. У грудні 1925 р. Установчі збори вирішили долю країни - Резу-хана було проголошено новим шахом нової династії - Пехлеві.

Новий шах Ірану відразу розпочав масштабну модерні­зацію країни, за взірець було взято досвід М. Кемаля Ата­тюрка. Зазнали змін земельні відносини, фінансова систе­ма, докорінно реформовано судову систему. Створюється Національний банк Ірану. Прискореними темпами, за ра­хунок казни будувались нові підприємства, залізні дороги. У 1931 р. вводиться державна монополія на зовнішню тор­гівлю. Намагаючись обмежити англійський вплив новий шах охоче приймає фінансову допомогу від Німеччини.

Не залишилися без змін освіта та культура. Заснову­ються світські школи та приймається закон щодо обов’яз­кової початкової освіти. Розбудовується мережа середніх та вищих учбових закладів. У 1934 р. засновано Тегеранський університет.

Щодо зовнішньої політики, то Реза-шах шукав союзни­ків, які б могли допомогти послабити британську присут­ність. Такою силою була нацистська Німеччина, яка напе­редодні Другої світової війни, значно наростила свій вплив в Ірані, розглядаючи його як плацдарм для військових опе­рацій на Середньому Сході.

Вторгнення гітлерівської Німеччини в СРСР докорінно змінило геополітичну ситуацію навколо Ірану.

У післявоєнний період національний уряд продовжив політику лавірування між державами, що приймали участь у так званій «Великій грі», а саме Великою Британією та Ра­дянським Союзом, які конкурували за домінування в Цен­тральній та Південній Азії. І в нових умовах шахському урядові довелось переорієнтуватися з Німеччини на Спо­лучені Штати. Утім співпраця з США не дала відчутних результатів, з огляду на шалену протидію, яку чинила Ве­лика Британія. Економічний стан країни продовжував за­непадати, а разом з тим погіршувалось становище простих іранців. На тлі процесів деколонізації, що відбувались у су­сідніх Індії та Пакистані, зростало національне обурення експлуатацією країни англійцями. У березні 1951 р. медж­лісом було прийнято закон щодо націоналізації нафтової промисловості, а вже у квітні очільником уряду стає М. Мо- саддик, який енергійно взявся за втілення цього закону. Всі нафтопромисли та нафтоперегінні заводи були взяті під урядовий контроль. І попри англійський опір та спро­би втрутитися через Раду Безпеки ООН та Міжнародний суд у Гаазі, націоналізацію було здійснено, а англійських фахівців, що працювали в Англо-іранській нафтовій ком­панії, видворено з країни. Наслідком цих рішучих дій став розрив дипломатичних стосунків з Великою Британією.

Утім зростання популярності М. Мосаддика, зосере­дження в його руках влади, дуже налякали шаха та його найближче оточення. У наслідок державного перевороту, що стався у серпні 1953 р., уряд М. Мосаддика було по­валено. Формальним приводом для указу шаху про від­сторонення від посади М. Мосаддика став розпуск остан­нім меджлісу, після проведення референдуму, на якому 99,9% іранців віддали свої голоси за надання прем’єр-мі­ністру необмежених повноважень. Що було сприйняте як диктаторський акт. Утім практично державний переворот став результатом спецоперації ЦРУ, після того як Британії вдалося переконати нового президента США Д. Ейзенхауе- ра у радянській загрозі, що нависла над Іраном.

Шах Мохаммед Реза Пехлеві, який під час перевороту змушений був переховуватись у Римі, повернувся звідти у супроводі директора ЦРУ А. Даллеса. Прем’єр-міністром було призначено Ф. Захеді. Новий уряд Ф. Захеді не тіль­ки поновив дипломатичні стосунки з Великою Британі­єю, а й погодився створити Міжнародний консорціум для управління нафтовим господарством країни, де Англо- іранська компанія отримала 40 відсотків акцій. Такий крок був вимушеним, бо в державі не вистачало фахівців, а го­ловне у такій спосіб забезпечувалось залучення зовнішніх інвестицій.

По поверненню шах приступив до модернізації країни, яка отримала назву «Білої революції». Він викупив землю у крупних землевласників та продав її у розстрочку 4 міль­йонам дрібних фермерів за ціною на третину нижчою від ринкової. Було заборонено багатошлюбність, укладення шлюбу з дітьми, жінкам надавались громадянські пра­ва. Робітники отримали можливість долучитись до участі у прибутках підприємств шляхом участі в акціонуванні. Значна увага приділялась всім рівням освіти. У цей час економіка Ірану вийшла на пік свого розвитку, отрима­ла розвиток телекомунікаційна, нафтопереробна, автомо­більна промисловість, налагоджено виробництво металу та електроенергії. У зовнішній політиці найбільш тісні зв’язки склались зі Сполученими Штатами. Іран першим на Ближньому Сході визнав державу Ізраїль. Шаху також вдавалось підтримувати дружні зв’язки з Радянським Сою­зом, який приймав активну участь в електрифікації Ірану.

Проте не всі поділяли гордість шаха щодо Білої рево­люції. Швидкі радикальні перетворення, що відбувалися на очах одного покоління, за 20 років вибили з століттями налагодженого укладу життя десятки мільйонів людей, змушених пристосовуватись до змін в країні. До прикладу, багато іранців отримавши якісну освіту працевлаштувати себе так і не змогли. Унаслідок влада власними руками створила опозиційно налаштований прошарок інтелектуа­лів. До того ж пересічним іранцям було не до вподоби за­провадження західних моральних цінностей, обмеження щодо духівництва з одночасною концентрацією влади в ру­ках шаха. У 1975 р. шах заснував власну партію Растохез (Відродження) та запровадив однопартійну систему в дер­жаві. У звернені до народу Ірану шах зазначав, що всі хто підтримує монархію, конституцію та Білу революцію, повинні згуртуватись в одній партії. Тих, хто не бажає до неї вступати, не підтримує її цінності, тим місце у в'язниці або в екзилі, тому що це не іранці, люди без нації, а їх ді­яльність є незаконною та підлягає переслідуванню. І це не було просто словами, політична поліція шаха САВАК з пе­реслідуваннями не забарилась. Станом на 1978 р. в країні налічувалось щонайменше 2200 політичних в'язнів. Дер­жава не мала спеціальних поліційних сил щодо протидії масовим заворушенням і ці функції покладалися на армію. У наслідок, багато демонстрацій завершилось трагічно.

До головних прорахунків шаха Мохаммеда Рези мож­на віднести ставку на голу силу та зневагу до духівництва, яке в суспільстві мало величезний вплив. Замість того щоб налагодити стосунки з шиїтськими лідерами шах вступив у відкриту конфронтацію з ісламським духівництвом. Се­куляризація земель духівництва позбавила останніх дохо­дів, але не ослабила їх, а навпаки навернула проти шах­ської влади. Провідники шиїтського духівництва вдало скористались помилками та прорахунками шаха то повели проти нього тотальну боротьбу.

Отже склалася ситуація, коли з одного боку був нена­висний всім тиран, до того ж формально не маючий права панувати над правовірними, бо у шиїтів очільник держави не має сакрального освяченого права на владу, а з іншого поругане духівництво та вибитий зі звичного ритму життя народ. І головне відсутність зрозумілої для людей ідеї, яка б могла пояснити народу необхідність модернізаційних змін.

Низка подій, що призвела до ісламської революції розпо­чались 23 жовтня 1977 р. з неочікуваної смерті сина духов­ного лідера - аятоли Хомейні. З цього дня розпочинаються протести, наслідком яки стають жертви, які провокували ще більший супротив. Коли не вистачало природніх заво­рушень, їх створювали активісти-прибічники Хомейні, як сталося з підпалом кінотеатру «Рекс» в м. Абадан, у серпні

1978 р., коли під час пожежі загинуло 422 людей. А 8 ве­ресня 1978 р. стало відоме в світі як «Чорна п’ятниця», колі військові відкрили вогонь по демонстрантах в Тегерані, які виступили проти запровадження військового стану. У ту п’ятницю загинуло 88 людей, хоча тоді засоби масової інфор­мації повідомили про п’ятнадцять тисяч. Цю подію визнають як точку неповернення на шляху до ісламської революції. І вже після цього, всі поступки, на які йшов шах, сприйма­лись як слабкість, а лідер революції призвав правовірних на боротьбу до перемоги. У грудні 1978 р. в протестах прийма­ли участь понад 9 млн людей. А вже 16 січня наступного року шах призначив прем’єр-міністром Ш. Бахтіяра, одного з лідерів опозиції, сподіваючись, що це йому дозволить взя­ти ситуацію під контроль та не допустити встановлення іс­ламської держави. Сам Мохаммеда Рези Пехлеві вилетів до Каїру «на відпочинок», щоб дочекатись рішення референду­му - стане Іран республікою, чи залишиться монархією.

За підсумками народного волевиявлення 1 квітня

1979 р. було проголошено про створення Ісламської Рес­публіки Іран. А у грудні того ж року відбулось прийняття нової конституції країни. За новою конституцією визнача­лось, що абсолютна влада над світом належить Аллахові. На чолі держави стоїть духовний лідер - аятола (валі-е фа- кіх-е ірон або рабхар, захисник-богослов), який виконує на­місницьку функцію, доти поки 12-й імам, прямий потомок пророка Мохаммада, не відкриється світові. Рабхар стоїть над трьома гілками влади та наділений необмеженими повноваженнями. В його праві навіть усунути з посади всенародно обраного президента. Духовний лідер проголо­шує війну, укладає мир, проводить мобілізацію, є верхов­ним головнокомандувачем Збройних сил Ірану. Першим валі-е факіх-е іроном став великий аятола імам Хомейні. Щодо цивільної політичної влади, то вона здійснювалась президентом, парламентом та прем’єр-міністром. Для здійснення контролю над парламентом було створено Спо­стережну раду - Раду стражів конституції та ісламських норм, яка складається з 12 членів (факихів), з яких 6 бо­гословів, призначає рабхар, а 6 юристів меджліс. Стражі повинні були слідити, щоб закони прийняті парламентом відповідали положенням ісламу та конституції. Економіка нової республіки спиралася на державну, кооперативну та приватну власність. Втручання західних держав у справи республіки визнавалось неприпустимим. Країна відкидала і капіталістичний і комуністичний шляхи розвитку, а про­голошувала свій власний - ісламський.

Найбільш складним періодом в іранській історії після ісламської революції стала восьмирічна війна з Іраком, в якій Ірану все ж таки вдалося вистояти. Тільки несподі­ване та масове застосування Іраком, створених ним таємно від всього світу, ракет середньої дальності та хімічної зброї, а також виснаження ресурсів самого Ірану, схилили аято­лу Хомейні до рішення щодо завершення війни та прими­рення з Іраком. За підрахунками експертів ООН ця війна обійшлась Ірану у 102-103 млрд. доларів.

Право. Як було зазначено вище, Іран є одною з небага­тьох мусульманських держав, які уникнули прямої євро­пейської колонізації. Проте, як і інші держави Іран не був стороннім від процесу вестернізації політичної та правової систем. Формально він розпочався у 1906 р. з прийняттям Конституції, яка була розроблена за франко-бельгійською моделлю. Утім модернізація судової системи та кодифіка­ційні роботи (розробка торгівельного, кримінального, ци­вільного, цивільно-процесуального кодексів) розпочались лише наприкінці 20-х років. Надихались розробники та­кож французькими зразками.

Наслідком реформ 20-х-30-х рр. стало суттєве звужен­ня сфери дії мусульманського права. Фікх, мусульманська правова доктрина джафарітського толку, зберіг свої позиції лише в галузі особистого статусу та визначення правового положення «вакфов» - виключеного з обігу майна, призна­ченого для благодійних цілей.

Нові зусилля щодо подальшої вестернізації Ірану, до яких шахська влада вдалась у 60-х-70-х рр. в умовах за­гострення соціальних протиріч, призвели до так званої Іс­ламської революції 1979 р. під проводом радикального ши­їтського духівництва.

Новий режим, що приступив до перетворення Ірану в ісламське суспільство та теократичну державу не міг обійти й ісламізацію всієї правової системи. Конституція Ісламської Республіки Іран 1979 р. містила положення щодо обов’язкової відповідності шаріату всіх законів дер­жави. Тому законодавці орієнтувалась в своїй діяльності на закріплення в нормах законів загальних принципів джафарітської школи мусульманського права. Щодо осно­вної маси вже кодифікованого на європейський зразок за­конодавства, то воно було лише скориговане відповідно до ісламських правових приписів.

Отже принципи та норми шаріату в Ірані мають глибо­кий вплив на конституційне законодавство, інші, без ви­ключення, галузі права, забезпечують підпорядкування ісламським нормам всіх складових суспільного та особисто­го життя, дотримання не лише юридичних, а й моральних норм, що мають відношення до одягу, форми проведення дозвілля мусульман.

Основним джерелом права в Ірані визнано закон, за умов, що відповідно до ст. 4 Конституції всі цивільні, кри­мінальні, фінансові, економічні, адміністративні, культур­ні, військові, політичні та інші правові норми ґрунтуються на ісламських нормах. Ця стаття має пріоритет над інши­ми конституційними нормами, законами та установлен­нями, а висновок щодо відповідності законів ісламським нормам роблять факіхи Ради стражів конституції та іслам­ських норм.

Також джерелом права визнавались норми звичаєво­го права, які склалися в державі на ґрунті давніх звичаїв (адатів) та відбивали основні риси й особливості існуючих в суспільстві економічних, соціальних, політичних та побу­тових відносин. Проте співвідношення між нормою закону та нормою звичаю встановлювалось з врахування пріори­тетності законодавства. Суддя був зобов’язаний застосу­вати норму закону, навіть тоді, коли, на його думку, вона вступає у супереч зі звичаєм. І лише в разі відсутності зако­нодавчої норми застосовувалась звичаєве-правова.

Формально, судова практика не визнавалась джерелом права і суддя зобов’язаний приймати рішення на підставі закону, до того ж таке рішення не могло бути сформульо­ване як загальна норма. Проте судові рішення, що поста- новлювались Верховним судом, фактично сприймались як обов’язкові для нижніх судових органів.

Цивільній галузі права в Ірані притаманний зміша­ний характер. Шлюбно-сімейні та спадкові відносини регулюються виключно мусульманським правом решта ж інститутів належить до романо-германської правової сім’ї, переважно в французькій традиції. Рецепція інсти­тутів романо-германського цивільного права розпочалась в 20-х роках ХХ ст. Основним джерелом цивільного законо­давства Ірану є Цивільний кодекс, що вводився в дію з 1929 по 1935 рр., і який зазнав суттєвого впливу мусульмансько - го права шиїтського толку, хоча в цілому був побудований на запозиченнях з Кодексу Наполеона 1804 р.

За часів вестернізацій прискореними темпами розви­валось торговельне та економічне законодавство, запози­чуючи практику європейських держав. Регулюючи еко­номічні процеси в країні шахський уряд намагався пере­творити Іран в індустріальну капіталістичну державу. Після повалення шахського режиму в 1979 р., під гаслами боротьби з західним імперіалізмом зовнішньоекономічне співробітництво було значною мірою згорнуто. Проте вже у 80-х роках іранський уряд усвідомив потребу щодо залу­чення інвестицій. Було створено низку вільних торгівель- них та промислових зон де було дозволено функціонування іноземним банківськім установам. Щодо зовнішньої торгів­лі, то довелось повернутися до нормативної бази створеної в 30-х роках, хоча й з суттєвою ревізією у суворій відповід­ності з ісламськими принципами, що ставить загальне бла­го вище приватних інтересів. Забороняються монополізм, лихварство, спекуляція, нераціональне використання ре­сурсів, купівлю-продаж некультивованих земель та інших природних ресурсів.

Зазнало кодифікації й трудове законодавство. Перший в історії країни Ісламський кодекс праці було прийнято у 1990 р. У цілому було використано модель трудового пра­ва, що притаманна багатьом постколоніальним країнам, але з врахуванням специфіки викликаної роллю ісламу в житті іранського суспільства. У системі трудових відно­син особливу роль відіграють Ради по труду, які вважають­ся представниками інтересів трудового колективу. Члена­ми рад могли бути виключно громадяни Ірану, благочести­ві мусульмани. Без згоди ради не могло відбутися жодне звільнення працівника. Хоча страйки офіційно і не були заборонені, при виникненні трудових конфліктів застосо­вується примусовий арбітраж, який виключав можливість страйкової боротьби.

Генеза кримінального права відбувалась у загальному контексті модернізації країни. У 20-х-30-х рр. відбуваєть­ся поступове скорочення дії мусульманського деліктного права завдяки прийняттю Кримінального кодексу 1926 р. Як і з цивільним кодексом, при розробці кримінального за взірець було взято Кримінальний кодекс Франції 1810 р. Новий кодекс припускав, що вразі скоєння злочину перед­баченого мусульманським правом відповідальність може наступати за санкціями передбаченими кримінальним кодексом. Утім судова практика йшла іншим шляхом, до утворення Ісламської республіки Іран у 1979 р. перева­га віддавалась нормам кодексу. Але ісламська революція навернула все назад. Кримінальний кодекс 1926 р. було скасовано, а суди стали застосовувати мусульманське де­ліктне право шиїтського толку. Конституція 1979 р. встано­вила, що кримінальні закони країни повинні відповідати принципам ісламу, а при застосуванні відповідальності за кримінальні злочини належить застосовувати норми ша­ріату. Додатковими джерелами кримінального права, при вирішенні кримінальних справ, стали праці авторитетних шиїтських правознавців, а також фетви духовного лідера Ірану аятоли Хомейні та положення, що містилися в його працях з мусульманського права. Саме використовуючи цю джерельну базу суди стали виносити вироки за слухання легкої музики, азартні ігри (навіть за гру в шахи), а також за носіння невідповідного мусульманській традиції одягу.

У квітні 1981 р. набув чинності ісламський Закон про кісас (відплату), який передбачав покарання за вбивство та тілесні ушкодження. Наступним був Закон про худуд (нормоване покарання), що передбачав покарання за по­рушення подружньої вірності, вживання алкоголю, розбій та крадіжки. Всі ці нормативно-правові акти базувались на приписах шаріату. Утім влада на цьому не зупинилась, реформування продовжувалось і його наслідком стало при­йняття Кримінального кодексу 1988 р. Кодекс охопив всі три різновиди правопорушень за шаріатом - кісас, худуд та та- зір.Кримінальний процес також, відповідно до Конституції, слідував мусульмансько-правовій концепції. У той же час Кримінально-процесуальний кодекс 1988 р. визнавав і ок­ремі загальнодемократичні принципи кримінального судо­чинства. Кримінальні справи розглядалися кримінальними судами та Ісламськими революційними судами. Під юрис­дикцію останніх підпадали всі злочини проти внутрішньої та зовнішньої безпеки держави, незаконної торгівлі нарко­тичними засобами, розкрадання громадського майна та спе­куляції. Що ж до судової системи в цілому, то відповідно до Конституції судова влада визнається незалежною та функ­ціонує на підставі ісламських норм та звичаїв.

Отже правова система Ірану представляє собою сукуп­ність взаємопов’язаних норм права, частина з яких базу­ється на положеннях джерелом яких є приписи шиїтського ісламу джафарітського толку, інша частина була створена звичними для сучасних демократичних держав владними органами, наділеними законодавчими повноваженнями, а саме парламентом, кабінетом міністрів, президентом. У правовій ієрархії норми, що створені на релігійній основі є домінуючими та базисними при творенні інших правових норм. Правова система Ірану поєднує в собі риси як му­сульманської, так і романо-германської правових сімей. За основу було взято форму породжену романо-германською системою - закон, як основне джерело права, кодифікацій­ний спосіб систематизації законодавства, його галузевий поділ, а наповнення цієї форми відбулося релігійним зміс­том, суть якого полягає в тому, що будь-який нормативний акт не може суперечити ісламським нормам. Також треба враховувати, що серед джерел іранського права продовжує існувати фетва, яка є релігійно-правовим феноменом.