§7.3. Бразилія (Федеративна Республіка Бразилія)

Особливості державно-політичного розвитку. У 1888 році у Бразилії було скасовано рабство, але це не врятувало владу імператора Педро ІІ й у листопаді 1889 року, внаслідок військового заколоту, монарх позбув­ся трону, а у країні було проголошено встановлення респу­бліканського ладу.

У жовтні 1917 року Бразилія вступила у Першу світо­ву війну на стороні Антанти. Її участь у війні виявилася здебільшого символічною. Наприкінці 1920-х років Бра­зильська республіка перебувала у стані економічної та по­літичної кризи. У політичному житті країни домінували представники двох штатів Сан-Паулу та Мінас-Жерайс. Це не влаштовувало опозиційно налаштованих політиків, які об’єдналися навколо Ж. Варгаса і у 1930 році саме він став президентом Бразилії, що поклало край політичній системі Першої бразильської республіки.

У 1934 році було прийнято нову Конституцію Бразилії, яка суттєво лібералізувала виборче право, зокрема воно було вперше поширене на жінок. Також було задекларовано не­залежність судової влади, гарантовані громадські права та свободи. Щоправда з другої половини 1930-х років у правлін­ні Ж. Варгаса дедалі чіткіше почали проступати авторитарні риси, що зробило неможливим практичну реалізацію багатьох прогресивних положень конституції 1934 року. У 1937 році Ж. Варгас видав спеціальний декрет, розпустивши Конгрес та наділивши себе надзвичайними повноваженнями.

Під час Другої світової війни, після деяких коливань, у серпні 1942 року бразильський диктатор все ж обрав сто­рону антигітлерівської коаліції і Бразилія стала єдиною латиноамериканською країною, яка надіслала своїх воїнів для участі у бойових діях на території Європи.

Після завершення війни, на тлі підйому демократичних настроїв у суспільстві, Ж. Варгас був змушений погодитися на проведення президентських виборів. У 1946 році прези­дентом було обрано Е. Дутре, який ініціював ухвалення но­вої Конституції, яка відкрила період Другої бразильської республіки (1946-1964).

Політичний режим, який існував у 1964-1985 роках від­різнявся авторитарністю, дещо пом’якшеною починаючи з 1979 року. За цей період у Бразилії змінилося п’ять прези­дентів: всі вони були генералами. Уряд кілька разів видавав Інституційні акти, що фактично були президентськими декретами. Разом з поправками до конституції, ці акти сут­тєво обмежували колективні та особисті права, зокрема під заборону потрапили страйки і демонстрації. Широкі повно­важення отримала політична поліція - Департамент по­літичного та соціального порядку. З початку 1980-х років відбулася активізація рухів за демократизацію країни.

У 1984 році масового характеру набули народні виступи, мета яких полягала у проведенні прямих президентських виборів. На тлі цих подій, у січні 1985 року Колегією вибор- щиків президентом було обрано цивільну особу, кандидата від опозиції Т. ді Алмейду Невіса. Через хворобу він не зміг приступити до виконання своїх обов’язків, проте ці вибори поклали край періоду військової диктатури.

У ІІ пол. 1980-х років у країні відбувався процес посту­пової лібералізації (прямі вибори президента, скасування цензу грамотності для виборщиків тощо). Зміни у суспіль­стві вимагали розробки нової Конституції. Вона була при­йнята у жовтні 1988 року. На межі століть пріоритетним завданням влади було подолання соціальної нерівності та розбудова громадянського суспільства. З кінця ХХ ст. дово­лі серйозною проблемою стала активізація сепаратист­ських рухів на півдні країни та у найбільш економічно розвинутому штаті Сан-Паулу. Суттєвою перешкодою для реалізації багатьох урядових програм залишається висо­кий рівень корумпованості вищих ешелонів бразильської влади. Так, через корупційні скандали, внаслідок оголо­шення імпічменту від влади було відсторонено у 1992 році президента Ф.

На сучасному етапі Бразилія є президентською респу­блікою. Президент є головою держави, головою виконавчої влади та головнокомандувачем. Він обирається прямим за­гальним голосування один раз на чотири роки. З 2019 року на цій посаді перебуває Ж.Б. Болсонару. Вища законода­вча влада належить двопалатному Національному кон­гресу, де Федеральний Сенат - вища палата, а Палата депутатів - нижча. Верховний Федеральний суд уособлює вищу судову владу країни та розглядає питання щодо пра­вильності тлумачення та застосування норм бразильської конституції.

Бразилія є федеративною республікою, яка складається з 26 штатів та Федерального округу. Уряд окремих штатів будується за структурою аналогічною з федеральним уря­дом і наділяється усіма повноваженнями (вони закріплені у конституціях штатів), за винятком тих, які є виключною компетенцію федерального уряду чи належать до функцій муніципальних рад. На рівні штатів виконавчу владу очо­лює губернатор. Його обирають шляхом прямого голосу­вання виборців раз на чотири роки. Законодавча асамблея і судова влада штатів також подібні до федеральних зраз­ків. Головою виконавчої влади на рівні муніципалітетів є префект, якого також обирають раз на чотири роки. На законодавчому рівні інтереси населення муніципалітетів представляють Палати депутатів. Органами місцевого самоврядування є Муніципальні ради.

Забезпечення правопорядку у країні покладено на Федеральну поліцію, Федеральну дорожню поліцію, Феде­ральну залізничну поліцію, а також Військову й Цивільну поліцейські служби.

Правова система. Правову систему, з деякими заува­женнями, можна віднести до романо-германської правової сім’ї, а саме до її латиноамериканської групи. Найбільшу роль у формуванні бразильського права зіграла юридична культура колишньої метрополії - Португалії, заснована на традиціях римського права.

Найважливішим етапом у розвитку бразильського пра­ва стало прийняття демократичної Конституції 1988року. Вона зберегла колишню президентську форму правління, але водночас значно розширила перелік традиційних прав і свобод особи, за рахунок низки соціальних та трудових прав: право на працю, на відпочинок, освіту, охорону здо­ров’я, соціальне забезпечення, соціальний захист, право на допомогу дітям і безпритульним.

У ролі основного джерела права виступає законодав­ство федерації і штатів. У виключно федеральній компетен­ції перебуває цивільне, торгове, кримінальне, процесуаль­не, виборче, аграрне, морське, повітряне, космічне право. До конкуруючої юрисдикції федерації, штатів і федераль­ного округу належить трудове, виправне, економічне пра­во, деякі питання щодо бюджету, освіти, культури, спорту тощо. У цих сферах федерація встановлює лише загальні принципи, а детальне регулювання здійснюється на рівні штатів і органів місцевого самоврядування.

Судова практика у Бразилії базується на принципах континентальної системи, згідно з якими суди займають­ся виключно правозастосуванням, а не правотворчістю. За рішеннями Верховного суду визнається значення джерела уніфікованого трактування двозначно сформульованих правових норм.

Контрольні питання:

Здійснення яких заходів передбачав «новий курс» Ф. Рузвельта?

Які правові наслідки мала боротьба у ХХ ст. афроамерикан- ського населення за свої громадянські права?

Які зміни у міграційному законодавстві США відбулися за часів президентства Д. Трампа?

Вкажіть характерні риси притаманні американському пра­ву новітнього часу.

Яке значення для державно-правового розвитку Канади мав Конституційний акт 1982року?

У якій канадській провінції існують сепаратистські настрої?

Яким чином у Бразилії було покінчено з періодом військової диктатури?

На які органи покладено здійснення правопорядку у Бразилії?

Рекомендована література:

Основна:

1.

2. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. К.: Істина. 2005. 832 с.

3. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіж­них країн: Навчальний Посібник. К.: Атіка, 2006. 680 с.

4. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. У 2 т. / За ред. В. Д. Гончаренка. К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. 716 с.

Додаткова:

1. Бельсон Я., Ливанцев К. История государства и пра­ва США. Л. : Издательство Ленинградского университета, 1982. 167 с.

2. Бразилия: особенности демократического проекта. Стра­ницы новейшей политической истории латиноамериканского ги­ганта (1960-е-2006 г.). М. : МГИМО-Университет, 2008. 823 с.

3. Варунц Л. Особливості конституційно-правового статусу глави держави у Канаді. Актуальні проблеми вітчизняної юри­спруденції. 2017. № 3. С. 28-31.

4. Василенко А. Канадська багатокультурність та становлен­ня етнополітичного права. Часопис Київського університету пра­ва. 2009. № 4. С. 55 - 59.

5. Іваницька О. Країни Латинської Америки (1918 — 1939). К.: Освіта, 2001. 209 с.

6. Иванян Э. История США. М. : Изд-во МГУ, 2005. 548 с.

7. Кокотов С. Становление Канады как суверенного государ­ства: от доминиона к королевству. Сервис в России и зарубежом. 2015. № 1. С. 134 — 147.

8. Конституція Бразилії від 05 жовтня 1988 року. URL: http:// www.krugosvet.ru/enc/gosudarstvo-i-politika/braziliya-konstitutsiya

9. Кравчук М. Правова система США. К. : Норма-Друк, 2004. 136 с.

10. Ларин Е. История Латинской Америки. Вторая половина XX века. М. : Наука, 2004. 607 с.

11. Мелкумов А. Канадский федерализм: теория и практика. М.: Экономика, 1998. 220 с.

12. Мишин А. Принцип разделения властей в конституцион­ном механизме США. М. : Наука, 1984. 190 с.

13. Мишин А., Язьков Е. Конституция США: История и совре­менность. М. : Юридическая литература, 1988. 320 с.

14. Нестерович В. Лобіювання в органах судової влади США як феномен американського конституціоналізму. Судова практи­ка. 2010. № 9 — 10. С. 26-35.

15. Нестерович В. Петиційна форма впливу громадськості на прийняття нормативно-правових актів у США. Бюлетень Мініс­терства юстиції України. 2014. № 3. С. 96 — 102.

16. Ригіна О. Історія держави і права Сполучених Штатів Аме­рики: Новітній час (1914-2008 рр.): Курс лекцій. Дрогобич : Вид-во «Коло», 2011. 325 с.

17. Фридмэн Л. Введение в американское право. М. : Прогресс, 1992. 286 с.

18. Canadian court system. Canadian Department of Justice. URL: http://www.justice.gc.ca/eng/dept-min/org.html