§6.4. Франція (Французька Республіка)

У Франції з 1875 по 1940 рр. існувала Третя республі­ка. На початку ХХ ст. Франція взяла участь у Першій сві­товій війні на боці Антанти і повернула території Ельзасу і Лотарингії.

В роки Другої світової війни Франція була поділеною на дві частини - окупована Північ і формально не окупова­ний Південь. У південній частині існував маріонетковий, колабораціоністський режим під керівництвом маршала А. Петена, якій обіймав посаду спочатку голови Ради міні­стрів, а з жовтня 1940 р. - глави Французької держави. Ре­зиденцією Петен обрав курортне містечко Віші, що визна­чило назву режиму як «вішістський». Французька влада зобов’язувалася постачати у Німеччину сировину, робочу силу, продовольство. Формально Петен проводив курс на відродження країни, так звану, Національну революцію, але фактично політика повністю контролювалась нацист­ською Німеччиною. «Вішісти» видали закони про ліквіда­цію демократичних свобод, заборону профспілок і страйків, навіть намагались розробити проект нової Конституції. До речі, після звільнення Франції Петена приговорили до до­вічного ув’язнення, де він і помер у 1951 р.

Водночас з колоборантським урядом Віші у Франції діяв партизанський рух і рух Опору, яким керували у середині країни лідери компартії і голова Комітету «Вільна Фран­ція», а з 1942 р. «Франція, що бореться», генерал Шарль де Голль із Лондона. Враховуючи роль ФКП - «партії розстрі­ляних» - під час створення Тимчасового уряду у 1944 р., два комуністи увійшли до його складу. Головна мета Тимчасо­вого уряду була досягнута - відновлення демократичного ладу, націоналізація промисловості і притягнення до суду осіб, які співпрацювали з режимом Віші.

27 жовтня 1946 р. у Франції прийнята Конституція і проголошено режим Четвертої республіки. Повнота вла­ди зосереджувалася в нижній палаті парламенту - Наці­ональній асамблеї. Конституція починалась преамбулою, де наводились основні права і свободи: право громадян на страйки, на організацію профспілок, рівність прав жінок і чоловіків, безкоштовна світська освіта тощо. Дослідники вважають, що преамбула до Конституції 1946 р. і Декла­рація прав людини і громадянина створюють своєрідний французький «білль про права». Частина Конституції про державний устрій проголосила становлення сильної влади нижньої палати - Національних зборів або асамблеї. Ця палата проголошувалась єдиним законодавчим органом у країні, без права делегування своїх законодавчих повно­важень. Виключно законодавчою ініціативою Національ­них зборів регулювалися фінанси і міжнародні відносини. Рада міністрів затверджувалася асамблеєю і була звітною перед нею. Верхня палата - Рада республіки - виконува­ла дорадчі функції, і її рекомендації не були обов’язковими для асамблеї. Президент вважався головою державної вла­ди, обирався парламентом на 7 років і міг бути обраний пов­торно. Однак де-факто справжнім лідером нації він не був, будь-який акт президента потребував підпису прем’єр-мі­ністра і відповідного міністра (подвійна контрасигнація). Рада міністрів здійснювала безпосереднє керівництво кра­їною, однак несла колективну відповідальність перед На­ціональними зборами і перебувала під постійною загрозою осудження з боку депутатів асамблеї, що мало наслідком відставку всього кабінету. Пропорційна система виборів за партійними списками призвела до конкуренції дрібних партій у нижній палаті, що об’єктивно гальмувало роботу парламенту не вирішувало невідкладних питань зовніш­ньої політики і фінансів.

28 жовтня 1958 р. на загальнонаціональному референду­мі був розглянутий і схвалений проект Конституції. У Фран­ції виник режим П’ятої республіки, головна архітектура яко­го була стверджена особисто генералом Ш. де Голлем. Док­трина «голлізму» передбачала, що головна роль в державі відводиться не парламенту, як раніше, а президенту. Пре­зидент «забезпечує своїм арбітражем нормальне функціону­вання державних органів», він є головою держави і виконав­чої влади. Як очільник урядової влади, президент головує на засіданнях Ради міністрів, призначає прем’єр-міністра і за його (прем’єра) поданням формує Раду міністрів. Пре­зидент може розпустити Національні збори, оголосити над­звичайний стан, провести референдум щодо важливих дер­жавних проблем без участі парламенту. Закони парламенту промульгуються президентом у 15-денний строк, а протягом цього строку президент може вимагати нового обговорення законопроекту парламентом. З 1962 р. президента стало оби­рати безпосередньо населення, з 2000 р. строк повноважень президента було скорочено до п’яти років. Прем’єр-міністр за Конституцією є другою особою у державі, і уряд, який він очолює, є підзвітним парламенту. Дослідники відмічають, що у Новітній час у Франції спостерігається тенденція до дуалізму виконавчої влади - президент поділяє виконавчу владу з прем’єр-міністром, тобто відбувається певній відхід від доктрини «жорсткого голлізму».

Щодо місцевого самоврядування, то його особливіс­тю є наявність окремих кодифікованих актів, які регулю­ють створення і функціонування «комун, департаментів і заморських територій». Ретельно статус територіальних утворень визначений Кодексом комун 1977 р., а в 2000 р. - Загальним кодексом територіальних співтовариств. Особ­ливістю місцевих колективів є те, що на їхній території діють посадові особи і служби від імені держави. Системі місцевого самоврядування Франції притаманна спеціалі­зація, за якою місцеві колективи володіють визначеною компетенцією, за межі якої не мають права виходити. Ос­новними місцевими колективами є регіони, департаменти і комуни. Зараз у Франції існують 22 регіони. Органами ре­гіонального управління є рада регіону, голова ради, еконо­мічний і соціальний комітет. У 1986 р. започатковані прямі і загальні вибори членів регіональних рад. Рада приймає рішення з усіх питань, що входять до компетенції регіо­ну. Голова регіональної ради є головою виконавчої влади в регіоні і обирається регіональною радою зі свого складу. Економічний і соціальний комітети є структурними підроз­ділами суто регіональними. Комітет надає висновки з про­ектів рішень і будь-яких питань, що входять до компетенції регіону. Контроль за законністю рішень регіональної ради здійснює регіональний префект, який є провідником полі­тики уряду на території регіону.

Департамент виступає як державна адміністративно-те­риторіальна одиниця з повноваженнями, визначеними владою, а також є місцевим колективом. Зараз у Франції існує 101 департамент (5 заморських). Реформи 80-х років ХХ ст. зробили департаменти провідним місцевим колекти­вом. Департамент очолює генеральна рада і її голова. Гене­ральна рада формується на основі прямих і загальних ви­борів і є постійно діючим органом, склад якого оновлюється один раз на три роки. Рада затверджує питання надання фінансової допомоги комунам, створює громадські служ­би департаменту, розпоряджається майном департаменту. Вибори голови відбуваються кожні три роки, а також поса­довець може переобиратися без обмежень. У департаменті існує посада префекта - представника центрального уряду з метою інформування уряду про важливі події у департа­менті. Як очільник системи державної адміністрації у де­партаменті, префект забезпечує підтримання правопоряд­ку, контролює виконання законів і діяльність громадських установ департаменту і його комун. Комуна - це місцевий колектив, який не є державною адміністративно-територі­альною одиницею. Комуну очолює мер, якого обирає муні­ципальна рада на першому засіданні таємними голосуван­ням. Строк повноважень мера 6 років, при чому неможливе дострокове звільнення мера. Мер готує і проводить засідан­ня муніципальної ради, керує муніципальними службами, контролює підтримання громадського порядку. Під керів­ництвом прокурора працює з актами громадського стану (реєстрація шлюбу, факти народження і смерті), виконує певні судові функції (спостерігає за розшуком і затриман­ням злочинців, збором доказів). Під керівництвом префек­та забезпечує оприлюднення законів, проведення виборів, проведення перепису населення, завіряє підписи, видає ліцензії від імені держави. На думку дослідників, дещо за­пізнє приєднання Франції до Європейської хартії місцевого самоврядування у 1985 р. обумовлює відсутність розвину­тої системи місцевого самоврядування у Франції. Скоріше, можна стверджувати, що система існує, але є однією із най­більш централізованих.

Для поліції Франції характерним є прагнення до спе­ціалізації і професіоналізації з одночасним скорочення штату співробітників. Структурно поліція поділяється на директорати. Судова поліція виявляє осіб, які вчинили злочини на території країни. Центральне управління ор­ганізує боротьбу з організованою злочинністю, тероризмом і їх фінансуванням. У складі Національної поліції створе - но спеціальну дивізію з боротьби з тероризмом. Функції військової поліції належать Національній жандармерії, яка є складовою збройних сил і підпорядковується Міні­строві оборони. Жандармерія складається з центрального апарату і технічних служб, територіальних командувань і військових формувань, республіканської гвардії, частин і підрозділів за межами метрополії, спеціалізованих фор­мувань. За цільовим призначенням жандармерія поді­ляється на департаментську, мобільну, республіканську гвардію і спеціальні частини. Департаментська жандарме­рія охороняє важливі об’єкти, підтримує громадський по­рядок, збирає данні про криміногенну ситуацію в середині країни. Мобільна жандармерія - оперативний резерв сил безпеки. Республіканська гвардія є спеціальним воєнізо­ваним формуванням з забезпечення безпеки і режиму на державних об’єктах. Спеціалізовані частини жандармерії забезпечують охорону режимних об’єктів, наглядають за дотриманням правопорядку і законності, надають допо­могу адміністративним службам. Жандармський контин­гент входить до складу миротворчих сил ООН, надає до­помогу франкомовним країнам Африки і забезпечує охо­рону дипломатичних представництв Франції за кордоном. С 2007 р. у Франції почала роботу імміграційна поліція, яка, разом з прикордонними підрозділами, протидіє неле­гальній міграції. Дослідники сучасної французької поліції помітили цікаву обставину - чим вище посади у поліції, тим більше там жінок.

Право. Серед законодавчих актів, що видаються Парла­ментом Франції особливе місце посідають органічні закони, які доповнюють найважливіші конституційні положення. Звичайні закони - це парламентські акти, які регулюють або окремі галузі права, або окремі правові інститути. До них відносяться також кодекси, що відповідають традицій­ній системі законодавства. Конституція 1958 р. визначила перелік напрямів правового регулювання, що знаходяться у виключній компетенції законодавчої влади: права і сво­боди громадян, правила націоналізації і денаціоналіза­ції підприємств, порядок виборів до парламенту і органи місцевого самоврядування, кримінальна відповідальність і судочинство, принципи організації оборони, освіти, тру­дового права тощо. Всі інші проблеми регулюються регла- ментарними актами, серед яких особливе місце посідають ордонанси - урядові акти, що приймаються з дозволу Пар­ламенту в галузях, що, зазвичай, регулюються законодав­ством. Поруч із кодексами в ХХ столітті виникла практика видання консолідованих законодавчих актів. На відміну від класичних кодексів вони включають норми, що вида­ються за допомогою регламентарних актів - кодекс про працю, шляховий, податковий та ін.

Для права сучасної Франції характерною є наступ­ність, тобто врахування і використання історичних над­бань. У цивільному праві основними джерелами є Кон­ституція 1958 р., Декларація прав людини і громадя­нина 1789 р., Цивільний кодекс 1804 р., дуже змістовно перероблений. Окремим джерелом є Торгівельний ко­декс 1807 р., який доводив подвійну природу приватного права Франції. У другій половині ХХ ст. були прийняті Закон про акціонерне право Франції, Декрет уряду про торгівельні товариства, Закон 2001 р. про нові економічні правила, Торгівельний кодекс 2000 р. Кодекс упорядку­вав норми торгівельного законодавства про торгівельні компанії, банкрутство, представництва тощо. Особливістю джерел цивільного права є те, що правовий звичай віді­грає роль субсидіарного джерела права, як і в кодексі На­полеона 1804 р.

Джерельну базу кримінального права складають Кон­ституції 1946 і 1958 рр., Декларація прав людини і гро­мадянина і Кримінальний кодекс 1992 р, який замінив Кримінальний кодекс Наполеона 1810 р. Конституція на­діляє правом помилування Президента республіки і рег­ламентує питання кримінальної відповідальності вищих посадовців. Декларація встановлює, що «нікого не можна звинувачувати, арештовувати або брати під варту інакше ніж у випадках, визначених законом». Формулою «будь- яка людина вважається невинуватою до тих пір, доки він не буде оголошений винним» встановлюється презумпція невинуватості. Окремим джерелом кримінального права є міжнародні угоди, акти про екстрадицію, правову допо­могу, конвенції з боротьби з окремими видами злочинних дій. Принцип пріоритету міжнародного права над правом національним призвів до включення в Кримінального ко­дексу норм про відповідальність за злочини проти людства. Відносно новими стали норми про боротьбу проти геноциду, тероризму, організованої злочинності, заборону проведен­ня медичних експериментів на людях. Цікаво, що у кодексі 1992 р. немає визначення злочину, але міститься традицій­на класифікація злочинних діянь, а також поділ санкцій на кримінальні, виправні і поліцейські. Досить суворими у Франції є покарання. До основних відносяться кримі­нальне ув’язнення на строк від десяти до тридцяти років і довічне ув’язнення. Довічне ув’язнення призначається за умисне убивство при обставинах, що обтяжують злочин, за­стосування тортур, катувань, зґвалтування з катуванням. Серед виправних покарань перші місця посідають тюремне ув’язнення і штраф. До поліцейських відносяться штрафи і покарання, які позбавляють певних прав. Смертна кара за кримінальні злочини скасована у 1981 р., що свідчить про гуманізацію кримінального правосуддя.