§4.2. Держава франків

Франками називались групи германських племен, що у V ст. в напруженій боротьбі витіснили римлян з Галлії і заснували там Франкську державу, на руїнах Західної Римської імперії. Саме з франків, у Франкській державі, ви­ділилися дві народності - французька та німецька а пізні­ше і дві держави, - Франція та Німеччина.

Римський історик Публій Корнелій Тацит здійснив опис германських племен у своїй праці: «Про походження і міс­цезнаходження Германії», датованій 98 р. н.е. Перераховує союзи германських племен: франки, англи, лангобарди, вандали, остготи (східні готи), вестготи (західні готи), бур- гундці. Це були протодержавні утворення з військовою де­мократією.

Франкська держава була заснована у Галлії племена­ми франків на чолі з Хлодвігом І (465-511 рр.) наприкінці V ст. н.е. Згодом франки захопили землі королівства Бур- гундів, Тюрінгів на Ельбі та баварців на Дунаї. Прийняття франками християнства (близько 498 рр.) забезпечило під­тримку духовенства і галло-римського населення у бороть­бі проти інших германських племен, які переважно були язичниками.

У державно-правовому розвитку держави франків ви­різняють два періоди:

1) монархія Меровінгів ст.) - характеризується

поступовим становленням феодальної держави; у цей час у надрах франкського суспільства відбуваються глибокі соціально-економічні та політичні зміни - остаточно руй­нуються принципи воєнної демократії і виникають умови складання феодальних відносин;

2) монархія Каролінгів (’ІІ ІХ ст.) - характеризується подальшим привласненням общинних земель світською та духовною аристократією, зосередженням в їхніх руках ве­ликої земельної власності.

Королівство франків досягло розквіту за часів правління Карла Великого (768-814 рр.), який прагнув створити єдину централізовану державу. Він розширив територію франк­ського королівства, підкоривши сусідні землі, та спробував за допомогою церкви відновити Римську імперію. У 800 р. Карл Великий був коронований у Римі короною імператора (що робив не охоче на прохання папи Римського Льва ІІІ)^[19], але держава його виявилася недовговічною - розпалася після смерті імператора. У 843 р. у Вердені внуками Карла Великого був укладений договір (трактат) про поділ імперії на три частини - вони поклали початок самостійному існу­ванню феодальних держав у Франції, Німеччині та Італії.

Суспільний устрій. Франкське суспільство було складним комплексом груп, верств та прошарків населен­ня з нестабільним та мінливим становищем. Франки пере­бували на стадії ранньокласового феодального суспільства, основою якого була марка - сільська община. Община скла­далася з великих сімей, між якими ще існували родинні зв’язки. Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялася між общинниками. Замож­ні сім’ї мали рабів як хатню прислугу (патріархальне раб­ство) і напіввільних літів (хатніх ремісників)^[20].

Загалом, соціальна структура даного часу була зафіксо­вана Салічною правдою, яка вказувала на наявність таких соціальних груп, як: а) службова знать, серед якої виділя­лися антрустіони - найближчі до короля представники військової аристократії; б) вільні франки - общинники, що володіли присадибними ділянками, будівлями, члени марки - рівними за жеребом наділами землі; в) напіввільні літи - своєрідний соціальний прошарок, що перебував на проміжному шаблі між залежним населенням і вільними общинниками. Літи мали власне господарство, мешкали у своєму будинку, мали право участі у судових засіданнях, військових походах, щоправда разом із своїм господарем; г) раби - перебували в становищі майна. Дружина, діти, майно раба належали його господарю.

З розпадом марки і появою алоду - (ділянки землі, яка належить володареві, що вийшов з общини) селяни потра­пили в залежність від великих землевласників - світських і духовних феодалів. Потрапляння в залежність відбувало­ся у різних формах:

1) за проханням селянина про заступництво феодала - комендації;

2) з одержанням земельних наділів - прекаріїв, за які селяни повинні були відробляти панщину або сплачувати оброк;

3) з установленням незалежності від юрисдикції держав­ної влади (судової, поліцейської, фінансової) - імунітети.

У VIII ст. за реформою Карла Мартела набули поширен­ня бенефіції. Кінні дружинники короля за свою службу ста­ли одержувати землю у довічне володіння. На відміну від алода, бенефіцій був умовним даруванням на період коро­лівської служби. Відмова від військової служби позбавляла права на бенефіцій.

Державний лад. Франкська монархія ^ІХ ст. за сво­єю формою була ранньофеодальною державою. Вона харак­теризувалася двома важливими обставинами: а) наявністю відносно сильної централізованої влади, зосередженої в ру­ках короля; б) збереженням пережитків первіснообщинної демократії на місцях.

За часів Меровінгів існувала палацево-вотчинна систе­ма управління. Керував королівським двором майордом, який мав у своєму підпорядкуванні сенешаля (управитель королівським двором), маршала (начальник кінноти), гра­фа палацу, камерарія (завідував королівською скарбни­цею), референдарія (керував канцелярією), вікарія. Управ­лінська бюрократія у франків на цей час ще не склалась.

При Меровінгах ще дієвими залишалися інститути вій­ськової демократії. Це так звані березневі поля - своєрідні народні збори озброєного франкського населення у вигляді щорічних військових оглядів, котрі проводилися у березні місяці. Якщо за попередньої епохи вождь, прислухався до громадської думки вільних франків, які становили основу загального військового оточення, то згодом уже король де­монструє свою силу.

Місцеве управління. За Меровінгів система місцевого самоуправління зберігала залишки воєнної демократії. Ко­ролівство поділялося на округи (графства) і сотні. Управ­ління графством здійснював призначений королем чи­новник - граф, який стягував на користь короля третину всіх судових штрафів у справах, які розглядалися в окрузі. Це доручення виконувалося тимчасовими комісарами - са- цебаронами.

В сотнях за традицією скликали збори вільних людей, на яких розглядали різні провини, правопорушення і злочини.

Право. Найважливішим джерелом права у франк­ській монархії були так звані «варварські правди» - запи­си звичаєвого права варварських племен. Вони з’явилися у багатьох племенах, що населяли територію колишньої Римської імперії. До кінця V ст. належить запис норм звичаєвого права вестготів. Мали свої унормовані записи звичаєвого права алемани, сакси, бавари та інші етноси, що населяли територію держави. Іншим джерелом права були капітулярії франкських королів - королівські зако­ни, які у більшості своїй були доповненнями до різнома­нітних «правд». Зміст капітулярій дає змогу простежити за змінами, що відбувалися у суспільстві, за посиленням вла­ди короля, церкви, магнатів. В деяких місцях капітулярії є пізнішими доповненнями до титулів «Салічної правди». Певне місце серед правових джерел мали - документи, ви­дані канцелярією меровінгсьсих королів різним особам та закладам, здебільшого священикам та церковним інститу­ціям, їх тексти дійшли до нас у копіях та уривках і поділя­ються на дві групи: рішення королівського суду та дарчі грамоти, якими оформлялася передача земельних діля­нок. Формули представляли собою правові джерела у ви­гляді текстів типових грамот, які складалися як зразок для написання подібних документів. У них відсутні конкретні імена, проте за відсутності інших джерел така трафаретна формула дає певні уявлення про епоху, віддалену від нас на півтори тисячі років.

Домінуюче становище у системі правових стосунків на­лежало «Салічній правді», оригінальний текст якої до наших часів не зберігся. Вона відома у більш пізній ре­дакції, проте її основний зміст належить, безумовно, до початку франкської ранньофеодальної держави. Дослід­ники вважають, що складення першооснови «Салічної правди» належить до царювання Хлодвіга (V - початок VI ст.), після переходу франків до Галлії. Особливістю «Са­лічної правди» як джерела права є, насамперед, величез­на кількість її варіантів. Упродовж VI ст. - ІХ ст. «Салічна правда» неодноразово переписувалася, до її тексту вноси­лися авторські правки, зміни та доповнення. У рукопис­ній традиції збереглося понад 350 різноманітних списків та компіляцій. Але найближчим до оригінального тексту вважається Паризький рукопис, на який, зазвичай, поси­лаються дослідники держави і права франків. У рукописі увесь текст поділений на 65 титулів (глав), написаних ла­тинською мовою, однак примітки викладені франкським діалектом.

«Салічна правда» - це збірник юридичних звичаїв са­лічних франків. Вона віддзеркалює здебільшого той стан первіснообщинних відносин, від яких почало віддалятися франкське суспільство. Передусім це виявляється у збе­реженні колективної власності общини (марки) на землю. Щоправда, обробіток наділів носить індивідуально-родин­ний характер. Земля не могла бути передана чи продана особі, котра не була членом сільської общини. Але в межах общини простежується диференціація населення за розмі­рами земельних наділів. Пізніші джерела повідомляють, що на початку VI ст. франки отримали право розпоряджа­тися не тільки присадибною, але й орною землею. Община вже могла приймати чужинця, але якщо хоч один житель був проти його перебування в поселенні, він підлягав висе­ленню за допомоги королівської адміністрації. Лише у разі, коли новоприбулому вдалося якимось чином обманути об­щину і без її згоди прожити в поселенні один рік, він наби­рав усіх прав члена колективу і його примусове виселення було неможливим.

Характерна риса «Салічної правди» - формалізм: усі правові дії та акти відбувалися відповідно до суворо вста­новленої форми, порушення якої позбавляло акт і дії зако­нодавчої сили. Також «Салічна правда» характеризується відсутністю загальних, абстрактних понять правопорушень і покарань. Вона мала казуїстичний характер.

Головним завданням збірника був захист приватної власності панівної верхівки. Основна увага приділялася злочинам і покаранням. Під злочином розумілося запо­діяння шкоди особі або майну, а також порушення коро­лівського миру, під покаранням - відшкодування збитку потерпілому або членам його роду (композиції) та сплата штрафу (вергельду) королю за порушення миру.

Право власності в Салічній правді визначено ще не од­нозначно. До рухомих речей, що знаходилися у власності окремих осіб або сімей, застосовувався термін «свій», на від­міну від терміна «чужий».

Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося в спадщину одному з членів сім’ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість приписів Са­лічної правди присвячено охороні права власності на різні рухомі речі. У них з усіма подробицями розглядаються ви­падки крадіжки худоби. Здебільшого крадіжка домашньо­го майна тягне за собою штраф 200 солідів, рівний пока­ранню за вбивство вільного.

Про перехід орної ділянки (алоду) в приватне володіння свідчить різне відношення в Салічній правді до орної зем­лі, а також до луговин, пасовищ, лісів, які залишалися ще в общинній власності. Закон карає самий факт порушення межі орного поля без дозволу хазяїна. Якщо ж стороння лю­дина вступала на виділену ділянку общинної луки, це не вважалося злочином.

У Салічній правді нічого не говориться про купівлю-про- даж землі. Інститут спадкування землі тільки зароджувався. Про існування у франків общинної власності на землю свідчать і інші глави збірника, зокрема «про переселення». Переселитися на територію общини «чужому» можна було лише за згодою всіх членів общини.

Зобов’язальне право у Салічній правді майже не відо­бражене. Згадуються лише такі види договорів: міна, ку- півля-продаж, дарування, особистий найм, позика. Пере­дача права власності відбувалася публічним шляхом про­стої передачі речі від одної особи до іншої. Невиконання зобов’язань або порушення термінів їх виконання передба­чали майнову відповідальність.

1 Шлюбно-сімейне право. Сім’я у франків мала патріар­хальний характер, але влада батька не була безмежною. Вона нагадувала більш сувору довічну опіку над дружи­ною, дочкою або сином. Опіка над сином припинялася при досягненні ним 12 років.

Шлюбу і сім’ї в Салічній правді присвячене значне чис­ло статей. Шлюбу передувала угода між сім’ями нарече­ного і нареченої. Обов’язково була потрібна згода батьків. Крадіжка чужої нареченої тягла за собою відшкодування збитку нареченої в сумі 15 солідів, крадіжка чужої дружи­ни каралася штрафом у 200 солідів. Заборонялися шлюби з родом родичів і свояками. Шлюби з рабами тягли за собою утрату свободи, проте співжиття з рабом - штрафу 15 солі­дів, із вільною - 45 солідів. Жінка, яка вступала в шлюб із рабом, об’являлася поза законом, її майно надходило в скарбницю, родичі могли безкарно вбити її. Раб, який одружувався на вільній, піддавався колесуванню.

Незаміжня жінка у франків користувалася деякою са­мостійністю. Проте згідно з Салічною правдою вдова не могла удруге одружитися без дозволу суду і сплати певної суми родичам померлого. Інакше її новому чоловіку погро­жував штраф у 63 соліди. Салічна правда нічого не гово­рить про розлучення.

Спадкування здійснювалося як за законом, так і за за­повітом. За законом першу чергу спадкоємців при спад­куванні рухомого майна становили діти, потім мати, бра­ти і сестри, сестри матері, батька, найближчі родичі. При спадкуванні нерухомого майна жінки з числа спадкоємців виключалися. Земля успадковувалася лише чоловіками.

За заповітом спадкування здійснювалося на народних зборах шляхом дарування, але за традиційною для фран­ків формою. Майно передавалося третій особі, яка зобов’я­зана була не більше між через рік після смерті даруваль- ника передати це майно вказаному у заповіті спадкоємцю.

Кримінальне право. Аналіз Салічної правди дозволяє виділити такі види злочинів і покарань:

- злочини проти особи (убивства, нанесення каліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу);

- злочини проти власності (крадіжка, пограбування, підпал і заподіяння шкоди майну). Особливим захистом користується майно, що знаходилося в будинку і на ділянці з огорожею. Крадіжка зі зломом або з загородженої ділянки каралася підвищеним штрафом;

- злочини проти порядку відправлення правосуддя: неявка в суд, лжесвідчення й інше;

- порушення королівських указів.

Основним видом покарань, що застосовувався до віль­них людей, був штраф. Розмір штрафу встановлювався залежно від соціального і правового становища злочинця і потерпілого, а також статі, віку потерпілого. Найнижчий штраф за крадіжку - 3 соліди, а за вбивство - 200 солідів (це при тому, що бик коштував 2 соліди). Штраф ділився на дві частини: 2/3 йшло потерпілому або найближчим родичам, а 1/3 штрафу надходила на користь держави в особі короля. Крім того, в усіх випадках, пов’язаних із злочинами проти власності, передбачалися повернення і сплата вартості зни­щеного майна. У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом відбувалася також конфіскація майна.

Салічній правді вже відомі обставини, що обтяжують покарання. Ними вважалися вбивство людини групою осіб,

вбивство під час військового походу, спроби приховати сліди злочину, спроби підбурення до крадіжки чи вбивства. Вза­галі, Салічною правдою не передбачалася смертна кара. Найтяжким покаранням вважалося вигнання з общини.

Судова система у франків пережила складну еволю­цію. До того, як франки завоювали Галлію, суд здійснював­ся всіма вільними особами на відкритому освяченому па­горбі (тунг). Суддями були члени сотенних зборів. За доби правління Хлодвіга судова система зазнала деяких змін. Присутні на засіданні вільні общинники ставали в основ­ному глядачами. Судова влада зосереджувалася в руках тунгіна (голова суду) і обраних зборами суддів (рахінбур- гів). Згодом, коли судові рішення став затверджувати граф, потреба в такій кількості суддів відпала. Нарешті, Карл Великий ліквідував сам інститут рахінбургів, змінивши їх призначеними державою скабінами, які стояли на сторожі пануючого класу.

Судовий процес за Салічною правдою мав наступні риси: а) здійснення цивільного і карного процесу в однако­вих формах; б) порушення справи лише з ініціативи пози­вача або постраждалого; в) рівні права сторін і проведення процесу у вигляді змагання сторін; г) суворе дотримання встановлених процесуальних форм.

Процес починався з виклику в установленій формі і при свідках обвинувачем підозрюваного. Якщо будь-яка із сто­рін не з’являлася на процес, то підсудний карався штра­фом. Від штрафу звільнявся лише той, хто подавав поваж­ну причину для невідвідування суду (королівська служба, хвороба).

Розгляд починався з вислуховування обвинувача, який повинен був висловити обвинувачення в суворо встанов­леній формі, що дозволяло обвинувачуваному відповісти тільки «так» або «ні». У випадку позитивної відповіді обви­нувачуваного суд відразу виносив рішення. У протилежно­му випадку суддя вирішував питання про порядок надання доказів.

Доказом факту вчинення злочину вільною людиною була затримка злочинця на місці злочину, його власне ви­знання і показання свідків. Для того, щоб зняти з підозрю­ваного обвинувачення, Салічна правда передбачала три види доказів: співприсяжність, показання свідків і ордалії.