Формування ранньофеодальної державності у Західній Європі. Держава франків
Європейський феодалізм зароджувався в умовах зіткнення і взаємодії античного рабовласницького суспільства з родоплемінним “варварським” суспільством германських, кельтських, слов'янських та інших народів Центральної, Північної і Східної Європи, що відбувалися у період з IV по VII ст.
в умовах так званого Великого переселення народів. Саме на цей час випав пік міграційних процесів по всьому континенту, що радикально змінили його етнічну, культурну та політичну структуру.Серед численних варварських королівств, що виникли на території римської провінції Галії до кінця V ст. сформувалося королівство салічних франків на чолі з Хлодвігом (481 - 511 рр.). Після розпаду Римської імперії франки у 486 р. захопили Галлію, підкорили германські племена долини Рейну, що прискорило формування франкського королівства.
Держава франків стала класичним прикладом ранньофеодальної монархії. Її формування супроводжувалося розпадом первіснообщинного ладу та переходом до феодальних відносин, минувши стадію класичного рабства. Держава франків пройшла у своєму розвитку два основні періоди: 1) з кінця V ст. по VII ст. (монархія Меровінгів); 2) з VIII ст. до середини IX ст. (монархія Каролінгів). Рубіж, що розділяє ці періоди, характеризувався не тільки зміною правлячих династій. Він став початком нового етап у глибокої соціально-економічної і політичної перебудови франкського суспільства, в ході якої поступово складалася власне феодальна держава у формі сеньйоріальної монархії. Протягом другого періоду в основному завершується створення крупної феодальної земельної власності, двох основних класів феодального суспільства: феодалів та у різній мірі залежного селянства. На зміну відносної централізації і ранньофеодальної держави приходить феодальна роздрібненість.
Важливим джерелом вивчення суспільної структури Держави франків у перший період є збірка правових звичаїв “Салічна правда” (рубіж V - VI ст.), в якій письмово зафіксовано суспільний лад салічних франків на етапі переходу від родового до ранньокласового суспільства.
У V - VI ст. у франків зберігалася стара община - марка, члени якої колективно володіли землею та переважно були рівноправними селянами - воїнами. Община складалася з великих сімей, між якими ще існували родинні зв'язки. Орна земля була колективною власністю марки і періодично перерозподілялася між общинниками. Стосунки експлуатації серед самих франків не були розвинені. Нечисленною була франкська знать, що сформувалася у правлячу верхівку під час військових походів Хлодвіга.Заможні сім'ї мали рабів як хатню прислугу, тобто рабство мало патріархальний характер. Раб вважався річчю. Його крадіжка прирівнювалася до крадіжки тварин. Шлюб раба з вільним мав наслідком втрату останнім свободи. “Салічна правда” вказує також на наявність у франків інших соціальних груп: знать, вільні франки (общинники) і напіввільні літи. Останні зазвичай були хатніми ремісниками та виконували іншу господарську роботу. Літи були неповноправними членами общини франків. Вони могли вступати у договірні стосунки, відстоювати свої інтереси в суді, брати участь у військових походах разом з своїм паном. Літ, як і раб, міг бути звільнений паном, у якого залишалося його майно.
Схема 5.1. Соціальна структура Держави франків
Важливим чинником, що визначав правовий статус франків, була приналежність до королівської служби, королівської дружини, до державного апарату. Ці відмінності найяскравіше виражалися в системі грошових відшкодувань, пов'язаних із спричиненням шкоди життю, майновим та іншим правам окремих осіб.
Під впливом майнового розшарування і послаблення родових зв'язків спадковий наділ землі вільних франків перетворюється на індивідуальну, відчужувану земельну ділянку окремих сімей - алод. Це по суті ділянка землі, володар якої вийшов з общини. Відбувалося формування інститутів сімейної та індивідуальної земельної власності.
У VIII - IX ст. проходив основний процес формування феодальних відносин.
У франкському суспільстві відбувався аграрний переворот, що привів до повсюдного затвердження крупної феодальної земельної власності і до втрати общинником землі. Нововведення у форми земельного володіння здійснив король Карл Мартелл (VIII ст.). Прагнучи підсилити центральну владу в державі і тим самим запобігти її розпаду на сеньйорії, правитель вирішив створити якісно нове військо - феодальне ополчення під контролем короля. Конфіскувавши частину земель політичних супротивників, Мартелл почав роздавати бенефіції - земельні наділи, що надавалися у володіння дружинникам за військову службу. Між королем і бенефіціарієм виникав феодальний зв'язок: король ставав сеньйором, бенефіціарій - васалом. Отримання землі супроводжувалося клятвою вірності. Після смерті бенефіціарія його земля і обов'язки переходили до сина. Якщо його не було, король міг вилучити земельну ділянку і передати її іншому.З середини VIII ст. розпочався період завершення процесу розшарування франкського суспільства на феодальних землевласників і залежних від них селян. Цьому сприяло широке поширення стосунків заступництва, панування і підкорення, що виникають на основі особливих договорів.
Таблиця 5.4.. Основні юридичні форми договорів залежності селян від феодалів
| Форма договору | Юридичні підстави | Юридичні наслідки |
| комендації (заступництво) | за проханням селянина про заступництво феодала | не завжди були пов'язані з втратою свободи і прав власності на земельну ділянку, але потрапивши під таке заступництво, вільні селяни поступово втрачали особисту свободу і через декілька поколінь переважно ставали кріпосними |
| прекарій | одержання земельних наділів селянами від феодала | • “прекарій даний” (форма оренди землі, на підставі якої безземельний або малоземельний селянин отримував ділянку землі у тимчасове користування); • “прекарій відшкодований” (прекарист спочатку віддавав свою ділянку землі землевласникові в заставу як гарантію повернення боргу і з часом отримував її назад у володіння; • “прекарій дарований” (прекарист найчастіше під прямим тиском землевласника потрапляв у певну форму економічної залежності, віддавав свою ділянку панові, а потім отримував від нього свою і додаткову ділянку землі, але вже в якості тримання |
Заступництво мало наслідком встановлення особистої і майнової залежності селян від землевласників.
Селяни передавали їм право власності на свої земельні ділянки, отримуючи їх назад на умовах виконання певних повинностей, сплати оброку тощо. Договори комендації виникли насамперед в стосунках селян з католицькою церквою, монастирями.У IX ст. крупні бенефіціарії домоглися права передавати бенефіції у спадщину. На зміну бенефіцію приходить феод. Крупні феодали перетворюються на суверенів, які володіють політичною владою в своїх володіннях.
У процесах становлення і розвитку державного апарату франків можна виділити ряд особливостей. Насамперед - переродження органів племінної демократії франків в органи нової публічної влади, у власне державні органи. Також з формуванням сеньйоріальної монархії відбувалося поступове перетворення державної влади франкських монархів у “приватну” владу государів - сеньйорів, що характерно для пізнього етапу розвитку франкської державності (VIII - IX ст.).
Хлодвіг був першим франкським королем, який утвердив своє виняткове становище одноосібного правителя. Однією з найважливіших його політичних акцій стало прийняття християнства. На зміну старій родовій общині остаточно прийшла територіальна община (марка), а разом з нею і територіальний поділ на округи (паги) та сотні. На початковому етапі розвитку держави франків значну роль відігравали органи громадського управління. Народні племінні збори були замінені оглядом війська (спершу “Березневі поля”, згодом “Травневі поля”). На місцях продовжували існувати сотенні збори вільних людей, які розглядали у тому числі справи про провини, правопорушення і злочини. Керівна роль на зборах належала виборному тунгіну та рахінбургам. Роль общини в судових справах була значною. Вона відповідала за вбивство, здійснене на її території виставляла співприсяжників, які засвідчували добре ім'я її члена.
Король насамперед був охоронцем миру та виконавцем судових рішень общини. Його чиновники виконували в основному поліцейські та фіскальні функції. Королівські розпорядження, за “Салічною правдою”, стосуються незначного кола державних справ - призову у військо, виклику до суду.
Проте поступово відбувалося посилення влади королів. Король прямо вторгався у внутрішньообщинні справи, поземельні стосунки, дозволяв чужакові селитися на громадській землі. Влада франкських королів передавалася у спадок. Усі важелі державного управління поступово зосереджувалися в королівському палаці. За часів династії Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система державного управління.Таблиця 5.5. Державний апарат франкського королівства
| Посада | Функції |
| Майордом | управитель королівського двору |
| Сенешаль | помічник майордома |
| Пфальцграф | головний помічник короля в судовій діяльності |
| Референдарій | управитель королівської канцелярії |
| Камерарій | управитель королівської скарбниці |
| Маршал | начальник королівської кінноти |
| Вікарій (архікапелан) | королівський (придворний) священик |
| Рада короля | збори придворних чиновників та найбільших феодалів держави |
За Меровінгів система місцевого управління зберігала залишки військової демократії. Королівство поділялося на сотні і графства. Згодом оформилися герцогства. Формально король управляв усім господарством, а фактично на місцях правили його довірені особи. Графи володіли поліцейськими, військовими і судовими функціями. Поняття “граф” і “суддя” поступово стають тотожними, що засвідчило втрату місцевим общинним самоуправлінням судових повноважень та його підпорядкування королівській владі. На державній службі широко використовувалися дружинники короля.
Розширення участі феодальної знаті в управлінні державою привело до поступової втрати королівською владою відносної самостійності та формальної одноосібності.
Це відбулося у період, коли крупне землеволодіння набуло значних розмірів. Значну владу отримала створена раніше Рада короля, що складалася з представників знаті, служилого і вищого духовенства. Без її згоди король фактично не міг ухвалити жодного вагомого рішення. Знать поступово перебирала ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, але й на місцях. Разом з ослабленням влади королів все більшої незалежності набували графи, герцоги, єпископи, абати, що стали крупними землевласниками.Важливе значення для централізації державної влади мали реформи Карла Мартелла. Як зазначалося, він активно роздавав бенефіції, фондом для яких служили спершу землі, відібрані у політичних супротивників (непокірних магнатів), а коли ці землі закінчилися, він провів часткову секуляризацію церковних земель. Одночасно він сприяв поширенню християнства і розширенню володінь церкви на підкорених територіях.
Таблиця 5.6. Наслідки бенефіціарної реформи Карла Мартелла
| політичні | • частково прив'язано крупних феодалів до трону через загрозу втрати пожалувань |
| військові | • взамін занепалого пішого селянського ополчення створено боєздатне кінне військо |
| соціальні | • значно зміцнено прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою кінного ополчення; • зміцнено феодальну земельну власність і селянську залежність; • створено поземельні зв'язки між давальником та отримувачем землі, що спряло встановленню відносин особистої вірності і покровительства між ними |
Новій перебудові апарату управління сприяло широке розповсюдження імунітетних грамот, за якими територія, що належить власникові імунітету, вилучалася (частково або повністю) з відання державної влади в судових, податкових та адміністративних справах. Вотчинник отримував політичну владу над своїми селянами. Імунітетні грамоти, як правило, санкціонували стосунки політичної залежності селян від своїх сеньйорів - вотчинників.
Система імунітету неминуче повинна була спричинити посилення роздрібненості та місцевого сепаратизму. Однак за час правління Карла Великого (768 - 814 рр.) держава франків досягла своєї найвищої могутності. Карл Великий став засновником тисячолітньої імперії, відомої згодом під ім'ям Священної Римської імперії германської нації. Він ще до оголошення себе імператором у 800 р. зробив ставку на поєднання військової сили і духовного верховенства завдяки подальшій християнізації країни. За час його правління франкська ранньофеодальна монархія досягла свого розвитку.
За зовнішньою централізацією імперії приховувалася її слабкість та неоднорідність. Створена шляхом завоювань величезна територія містила декілька десятків народностей зі своїми традиціями і господарським укладом життя. Землі імперії були слабко пов'язані між собою та потребували постійного адміністративного і військового упокорення. Королівське (імператорське) управління зазвичай мало формальний характер. Тому Карл Великий усе життя проводив у військових походах. Зрештою така форма імперії була характерна для багатьох найбільших ранньофеодальних держав Європи.
У руках Карла Великого залишалася лише певна частина загальнодержавних повноважень, як-то традиційні охорона миру, охорона кордонів, координація дій центральної влади і вотчинних властей. До виконання цих функцій був пристосований імператорський апарат управління. Рада вищих представників духовної і світської знаті вирішувала всі найважливіші справи королівства. Збереглася посада графа. Важливу роль відігравали маркграфи - воєначальники в прикордонних графствах. Для підтримки зв'язку центру з місцевими територіями створено посаду “королівських посланців”, які були покликані наглядати за управлінням королівськими маєтками, правильністю здійснення релігійних обрядів, за королівськими суддями, здійснювали розгляд апеляційних скарг на рішення місцевих судів у справах про тяжкі злочини. Державні посланці могли вимагати видачі злочинця, який знаходився на території духовного чи світського сеньйора.
Тимчасове об'єднання під владою Каролінгів різних племен і територій за відсутності економічної, соціальної, правової і культурної єдності між ними могло тривати до того часу, доки франкські феодали підтримували королівську владу. На середину ІХ ст. великі феодали стали практично незалежними від центральної влади. Отже, разом з перетворенням влади монарха-вождя на владу государя-сеньйора на зміну ранньофеодальної монархії поступово приходила нова феодальна державна форма - сеньйоріальна монархія.
Син Карла Великого Людовик Благочестивий (814 - 840 рр.) у 817 р. поділив імперію між своїми синами. У 843 р. після смерті Людовіка його сини уклали Верденський договір про новий поділ імперії. Молодший син Карл Лисий отримав Західно-Франкське королівство (Франція), середній брат Людовік Німецький - Східно- Франкське королівство (Німеччина) і старший брат Лотар зберіг імператорський титул і територію Італії.
3.