Джерела та особливості візантійського права
Візантія перейняла давньоримську правову спадщину. Візантійське право стало однією з найяскравіших частин візантійської культури і здійснило відчутний вплив на культури інших середньовічних народів, зокрема слов'янських.
Таблиця 7.4. Основні джерела візантійського права
| Джерело права | Пам'ятки права і їх короткий зміст |
| Імператорське законодавство пізньоримського періоду | Кодекс імператора Феодосія 438 р. - збірка імператорських конституцій часів Константина; Звід законів Юстиніана VI ст. (систематичний виклад римського класичного права). |
| Еклога (726 р.) | Скорочена вибірка норм із законодавства Юстиніана. Закріплювала соціальне розшарування. Помітний вплив християнської релігії. |
| Землеробський закон (VIII ст.) | Врегулювання найбільш типових господарських відносин в рамках сільських громад, а також відносин селян і держави |
| Морський закон (з VII ст.) | Правила судноплавства, перевезення вантажів і пасажирів, фрахту суден тощо. |
| Військовий закон | Покарання для осіб на військовій службі. |
| Прохірон 879 р. | Розширена збірка законів, що враховувала норми Зводу Юстиніана та Еклоги. Новели насамперед стосувалися договірного і сімейного права. |
| Епаналога (884 - 886 рр.) | Збірка законів, підготовлена комісією патріарха Фотія. Містила положення про імператорську владу, духовенство та вищі адмін. чини, про суди, заручини і шлюб, про угоди, заповіти, злочини і покарання. |
| Василіки (886 - 889 рр.) | Нова переробка Зводу Юстиніана, царські закони (60 книг). |
| Новели (законодавчі акти імператорів), хрисовули (імператорські грамоти) | Повеління імператорів, що стосувалися різних сфер правового регулювання. |
| Приватні юридичні збірники | “Керівництво до законів”, або “Шестикнижжя” Константина Арменопула (бл. 1345 р.) (використовувалося в судочинстві) |
| Церковне право (рішення вселенських соборів і патріархів) | Номоканони (збірники норм церковного права). |
Правове регулювання власності
У Візантії спостерігався процес пристосування римського права до розвитку феодальних відносин. Особливого значення набула феодальна земельна власність. Великі землевласники володіли своїми маєтками на праві приватної власності і феода. Набула поширення пронія, частина яких згодом перетворилася на феоди.
У початковий період історії Візантії серед селян переважали вільні дрібні власники і общинники. Проте у IX - X ст. розпочинається наступ на права вільних селян, які втрачали економічну самостійність і свободу. Феодали у своїх володіннях мали судові та адміністративні повноваження. Селяни, які жили на землі проніарів, платили оброк і відбувати панщину.
Основні інститути речових прав, регламентовані у Зводі Юстиніана, були збережені у візантійському праві. Наприклад, володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне. У візантійських кодексах йдеться про сервітути (насамперед міські). Широку розробку в Еклозі отримав типовий для розвитку феодалізму інститут емфітевзису - вічна або обмежена оренда на строк до трьох поколінь, що успадковують один за одним по заповіту або без нього. Особа, яка отримала емфітевзис (емфітевт), була зобов'язана сплачувати власникові щорічний внесок, а також піклуватися про збереження нерухомості. Якщо емфітевт протягом трьох років не вносив обумовлену плату, то міг бути позбавлений наданої йому нерухомості.
У візантійському праві розрізняли зобов'язання з договорів і з деліктів. У кодексах згадуються договори купівлі-продажу, дарування, міни, позики, найму, зберігання (поклажі), товариства. Виділяються два види застави: з передачею заставленої речі кредиторові та без цієї передачі (іпотека), коли у вигляді застави виступала земля. Також детально регулювався договір позики.
Договори звичайно укладалися у письмовій формі.Шлюбно-сімейні стосунки
Укладання шлюбу регулювалося канонічним правом, що передбачало обряд заручин.
| відмова наречених від шлюбу | здійснення без згоди батьків чи опікунів |
| близький ступінь спорідненост | нездатність до співжиття після шлюбу |
| розпусна поведінка сторін подружжя | скоєння злочину нареченим або нареченою |
| відсутність безвісті протягом 3 років | важка хвороба, божевілля протягом 2 років |
бажання одного або обох наречених піти в монастир
Схема 7.1. Підстави розірвання заручин за візантійським канонічним правом
Шлюб укладався через церковний обряд вінчання.
Схема 7.2. Підстави визнання шлюбу дійсним за візантійським правом
Дозволялося одружуватися не більше трьох разів.
| скоєння державного злочину | замах на життя | |
| перелюб | розпуста дружини | |
| відвідини дружиною без відома чоловіка публічного видовища | ||
| нездатність подружжя до співжиття | тривала безвісна відсутність одного з . подружжя. | |
| психічне захворювання одного з подружжя | ||
| перебування в полоні | ||
| відхід одного з подружжя в монастир | якщо чоловік безпідставно звинуватив дружину в перелюбі | |
| якщо чоловік образив дружину, прагнучи звести її з іншим чоловіком | ||
Схема 7.3. Підстави розірвання шлюбу через розлучення за візантійським правом
Розірвання шлюбу через розлучення проводилося лише у судовому порядку.
Подружжя не мало права відчужувати посаг і дошлюбні подарунки, за окремими винятками (для придбання нового майна, яке могло дати більший прибуток; для сплати боргів дружини; для прожитку батьків, чоловіка або брата тощо), оскільки вони перебували у власності дружини.
Жінка займала підлегле місце в сім'ї. Однак посаг і шлюбний дарунок, отримані дружиною, розглядалися не як власність чоловіка, а як майно, передане йому в управління. Чоловік мав право користування прибутками з майна, що входило до посагу. Дружина мала право звернутися до суду з позовом проти чоловіка, який розтратив її посаг.Візантійське право передбачало спадкування за законом і за заповітом. У першому випадку встановлювалися чотири види законних спадкоємців: низхідні (сини і доньки, внуки); висхідні (батько і мати); бічні родичі (брат, сестра); вдова спадкодавця в половинній частці (другу частку отримувала державна скарбниця).
Заповіт оформлявся письмово та мав підтверджуватися підписами свідків. Заповіт вважався недійсним, якщо укладався особою: віком до 14 років; глухонімим; психічнохворим; п'яним; таким, що перебував під опікою за марнотратство; злочинцем; яка зреклася християнства. Свобода заповіту обмежувалася обов'язковою часткою на користь дітей і батьків (фалкідіон). Підставами позбавлення спадку дітей і батьків були образливе ставлення до заповідача, скоєння злочину, ганебна поведінка, відступ від православної віри.
Злочини і покарання
Кримінальна відповідальність для осіб наступала з 7 років. У системі покарань закріплювалася соціальна нерівність. Наприклад, спільники у викраденні вільної жінки піддавалися тілесному покаранню, голінню і вигнанню, а раб за цей же злочин карався спалюванням. Пан міг безкарно убити свого раба.
Візантійське право враховувало форми вини, знало поняття неосудності. Самосуд дозволявся у випадку вбивства нічного злодія та коханця дружини, захопленого на місці злочину. Карався не лише здійснений злочин, але й замах на нього. За співучасть (підбурювання, потурання, приховування, пособництво) визначалося таке ж покарання, як і за сам злочин. При призначенні покарання враховувався рецидив. За першу крадіжку вперше злодій підлягав тілесному покаранню, за другу йому відсікали руку.
Таблиця 7.5. Види злочинів і покарань за візантійським правом
| Категорія злочинів | Види злочинів | Покарання | ||
| державні | • зрада • змова проти імператора • передача ворогові військової таємниці • фальшивомонетництво та ін. | • смертна кара (спалення) | ||
| релігійні | • віровідступництво • розкол • святотатство • проповідування іншої релігії | • смертна кара (повішення, відсікання голови) • відсікання язика | ||
| проти особи | • вбивство • тілесні ушкодження • катування • наклеп • продаж вільних у рабство | • смертна кара • каліцтва | ||
| проти власності | • крадіжка • грабіж • розбій • підпал • необережне поводження з чужим майном | • висікання батогом • саджання на палю • штраф | ||
| • • | перелюб кровозмішання | |||
| проти моралі і | • • | зґвалтування розбещення малолітніх | • смертна кара • каліцтва | |
| сім'ї | • • | мужелозтво багатошлюбність | • вигнання | |
| • | насильницький шлюб | |||
| • | зваблювання та ін. | |||
Як додаткове покарання застосовувалася конфіскація майна (наприклад, майна державних злочинців).
Крім того, майно померлих єретиків, діти яких не були православними, заміжньої жінки, що перебувала у зв'язку зі своїм рабом, підлягало конфіскації. Вигнання і гоління найчастіше застосовувалися як додаткове покарання до покарання каліцтвом.Судочинство
У візантійському кримінальному праві спостерігався розвиток слідчо-розшукового інквізиційного процесу, для якого були характерними презумпція винності, визнання провини як вищий доказ, допит під тортурами, таємниця і писемність процесу, заборона представництва з боку обвинуваченого. У випадку розгляду цивільних справ набула поширення змагальна форма процесу.
При розгляді кримінальних справ судді були зобов'язані допитувати обвинувачених і свідків окремо. Свідками не вважалися жінки, неповнолітні, розпусники, психічнохворі, слуги, домочадці, бідні, глухі, викриті у фальсифікаціях, єретики. Суд міг зажадати від свідків принесення присяги. На відміну від свідків у цивільних справах, свідки у кримінальних справах викликалися за розпорядженням судових органів, а їх явка до суду була обов'язковою.
Представники Сенаторського стану мали привілеї. Вони були підсудні лише префектові столиці. Сенатори не могли піддаватися тортурам, за винятком тих випадків, коли вони обвинувачувалися в державних злочинах. Вирок відносно Сенаторів вступав в законну силу після затвердження його імператором.
3.