Держава у Візантії: періоди розвитку, соціально-економічні характеристики, державний механізм
У 330 р. імператор Константин І переніс столицю Римської імперії на Схід в місто Візантій. Нову столицю назвали на честь імператора “містом Константина” (Константинополь). Виділення східних провінцій в окрему державно-політичну систему завершилось офіційним поділом Римської імперії у 395 р.
на Західну і Східну. До складу Східно-Римської імперії увійшли: Балканський півострів, Мала Азія, Північна Месопотамія, частина Вірменії і грузинських земель, Сирія, Палестина, Єгипет, Кіренаїка, Кіпр, Кріт та інші острови Східного Середземномор'я, а також південний берег Криму. Після падіння у 476 р. Західної Римської імперії Східна імперія залишилася єдиним продовженням державницької традиції колись єдиної імперії, а її піддані, незалежно від етнічного походження, називали її “Римська (по грецьки - Ромейська) імперія”. Назва “Візантія” зрідка вживалася грецькими інтелектуалами лише з XIV ст., а згодом утвердилася у західній науковій літературі.Візантійська держава проіснувала понад тисячу років і була знищена під ударами турецьких військ у 1453 р. з падінням Константинополя.
Таблиця 7.1. Періоди розвитку держави Візантії
| Період | Суспільні характеристики | Форма правління |
| IV - VII ст. | розкладання рабовласницького ладу зародження ранньофеодальних відносин | централізована монархія |
| кінець VII - XII ст. | формування феодальних відносин | необмежена монархія |
| XII - XV ст. | подальша феодалізація | монархія в занепаді |
Велика стійкість Візантії зумовлювалася рядом особливостей її економічного, політичного та історичного розвитку.
Вигідне географічне та економічне розташування на перехресті торгових шляхів, на родючих землях зі значними корисними копалинами стали економічним підґрунтям процвітання держави. Занепад рабовласницького господарства відчувався тут маншою мірою, бо рабська праця тут мала значно менше значення, ніж у Західній частині імперії. Основними сільськогосподарськими робітниками були колони і вільні селяни, які платили державі податки всією общиною. Відповідно велике значення в сільському господарстві відігравали не крупні рабовласницькі латифундії, а дрібні селянські господарства. У ремісничому виробництві основну роль теж відігравали вільні люди. Маючи в своєму розпорядженні величезні матеріальні ресурси, Східна Римська імперія мала сильну армію, флот, міцний державний апарат, що дозволяло відбивати удари германських племен і придушувати повстання невдоволених народних мас.Розклад рабовласницьких відносин у Візантії був сповільнений. Провідні соціально-економічні позиції займала стара аристократія і провінційна знать. Також високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства посідала муніципальна верхівка великих імперських міст (насамперед столиці).
Вільні селяни-землевласники жили сусідськими общинами і володіли правом приватної власності на землю. Набула поширення давньоримська форма залежності селян - колонат. Селяни сплачували земельні податки і несли різного роду майнові та особисті повинності на користь держави.
Законодавство Візантії поділяло колонів на вільних і приписних. Вони орендували землю у великих землевласників і були залежними від них. Важким було становище приписних колонів, які прикріплялися до землі. Колони несли повинності як на користь своїх панів, так і на користь держави.
Нижню сходинку соціальної ієрархії посідали раби.
Наприкінці VI - у першій половині VII ст. соціальна структура Візантії зазнала відчутних змін. У війнах і соціальних заворушеннях загинула значна частина представників тих соціальних груп, які панували у Візантії у попередній період.
У X ст. стала панівною тенденція до створення феодальної сеньйоріальної системи, що ґрунтувалася на праці залежного від земельних магнатів селянства при збереженні контролю з боку держави. Основна форма феодального землеволодіння - умовні земельні пожалування у вигляді пронії - утвердилися лише в XI - XII ст. Найбільш відомими феодальними інститутами були пронія - різновид земельного пожалування від держави за несення військової служби та аріфмос - різновид земельного пожалування особі від держави за несення адміністративної служби, що надавалося на час несення служби або на час життя імператора.Спадкова васально-сеньйоріальна система, характерна для розвиненого феодалізму, склалася у Візантії пізніше, ніж у країнах Західної Європи, а саме у XIII - XIV ст. Незавершеність розвитку феодального сеньйоріального ладу зумовила відносну слабкість візантійської землевласницької знаті.
Провідне місце в структурі панівного стану належало столичній знаті і вищому чиновництву імперії, які змагалися за впливом і багатством з провінційною знаттю. Найбільш привілейованими були сенатори - найбільші земельні і торгові аристократи, вищі державні і придворні сановники. Вищі церковні посади також займали представники сенаторського стану. Маєтки сенаторів звільнялися від поборів і повинностей. Їм надавалося право тримати свої військові загони, накладати на населення штрафи, а пізніше навіть мати свої в'язниці. Члени сенаторського стану були підсудні лише префектові столиці.
Духовенство, яке також було привілейованим станом, звільнялося від так званих “брудних” повинностей: молотьби; хлібопечення; підводної і дорожньої; постачання будівельних матеріалів тощо.
Зберігалася значна категорія вільних селян-общинників, а також особливий прошарок державних селян, які “сиділи” на державних та імператорських землях. Відбувалося закріпачення податних селян. Вони приписувалися до скарбниці, втрачали свободу пересування і сплачували канон (земельний податок, подушний податок, державна хлібна рента, податок на худобу).
В XI - XII ст. відбувалося неухильне зростання кількості приватновласницьких селян - париків. Вони не мали права власності на землю і були спадковими утримувачами своїх наділів. Парики прикріплялися до землі, сплачували панові відробіткову, натуральну і грошову ренту.Становище рабів дещо покращилося. Вони отримали право укладати церковний шлюб. Рабів часто переводили у становище париків. Встановлено відповідальність за вбивство раба. Заохочувалося їх звільнення на волю. Раби мали право на своє майно, могли володіти майстернями за умови поручительства свого пана, укладати шлюби з вільними. Діти від таких шлюбів вважалися вільними.
У Візантії досить високого рівня досягла торгівля. Торгівлю деякими товарами (хлібом, худобою) держава оголошувала своєю монополією, доручаючи реалізацію цих монополій корпораціям купців, що виступали своєрідними юридичними особами. Державна влада встановлювала ціни на товари торговців. Найбільший вплив мала корпорація лихварів, яка позичала гроші навіть державній скарбниці. Важливу частину міського населення становили ремісники. Вони також об'єднувалися в свої корпорації, діяльність яких регулювали і контролювали державні чиновники.
Візантія успадкувала основні риси державного механізму пізньоримської імперії.
Таблиця 7.2. Центральні органи державної влади Візантії
| Орган влади | Порядок формування | Повноваження |
| Імператор (басилевс) | Обирався Сенатом, “народом Константинополя” і армією (формально). | Повнота законодавчої, виконавчої і судової влади. Верховний покровитель православної церкви. Верховний командувач армії і флоту. Обирав та усував з посади константинопольського патріарха, скликав церковні собори. |
| Сенат (синкліт) | Формувався з числа аристократії, насамперед Константинополя | Обирав на посаду імператора. Обговорював державні справи. Відав зовнішньою політикою. Розглядав важкі кримінальні справи. |
| Державна рада (консисторій) | Вищі державні і палацові чини, призначувані імператором | Найвищий орган при імператорові. Державне управління і судові функції. |
| Префект (епарх) столиці | Призначався імператором | Забезпечення продовольства і правопорядку у столиці. |
| Магістр | Призначався імператором | Начальник палацу імператора. Відповідав за особисту охорону імператора, канцелярію, прийом іноземних послів. |
| Квестор | Призначався імператором | Головний юрист і голова консисторія. Займався розробкою імператорських указів, володів судовою владою. |
| Магістри армії | Призначалися імператором у складі 2 | Командувачі армії і флоту. |
| чоловік | ||
| Префекти преторіїв | Призначалися імператором у складі 2 чоловік | Префект Східної префектури, префект Іллірійської префектури. Мали адміністративну і судову владу. |
| Канцелярії (секрети) | Посадовці призначалися імператором | Здійснювали безпосереднє управління різними сферами життя держави. |
| Константинополь ський патріарх | Обирався імператором з трьох претендентів, запропонованих церковним собором (радою) | Мали у різні часи великий політичний вплив на імператора. Часто були регентами при малолітніх імператорах. Благословляли імператорів на царство у храмі Св. Софії. |
У Візантії за указом імператора у IV ст.
виникли особливі політичні організації - так звані міські партії дими. Найбільші дими - “голуба” і “зелена” складали різні угруповання панівних верств. Першу підтримувала Сенаторська і муніципальна аристократія, другу - торгово-фінансова верхівка візантійських міст. Дими мали певну організацію і навіть окремі збройні загони. Візантійські імператори часто заручалися підтримкою однієї з цих партій, які були істотним фактором стримування самовладдя імператора. З ІХ ст. дими втратили політичне значення.З VIII ст. розпочалася централізація державної влади на основі посилення самодержавної влади імператора. З IX ст. припинилася практика проголошення імператора “народом Константинополя”. Політична роль Сенату остаточно зведена нанівець імператорським указом кінця IX ст., що позбавив Сенат законодавчого права.
Для державного механізму Візантії на основних етапах його розвитку характерна наявність величезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого, в основі якого лежала сувора ієрархія. Все візантійське чиновництво поділили на ранги (титули). У X ст. їх нараховувалося 60.
Таблиця 7.3. Адміністративно-територіальний поділ Візантії
| Адміністративно-територіальна одиниця | Вищий орган управління |
| префектури (Східна: Мала Азія, Єгипет, Фракія; Іллірійська: Балкани) | префекти преторія |
| екзархати (Равенський в Італії і Карфаген в Африці) | екзархи |
| діоцези | вікарії |
| провінції | президи або ректори |
| общини | сенатори і виборні чини |
| феми (військові прикордонні округи) | стратиги |
У провінціях влада поділялася на цивільну і військову. Воєначальник мав владу над військовими, цивільний правитель провінції - над всіма останніми. Правителі провінцій поряд зі значними адміністративними і фінансовими повноваженнями володіли судовою владою як судді першої інстанції у всіх найскладніших судових справах в межах провінції.
Феми виникли у VII ст. як військові округи. Стратиги отримували всю повноту військової і цивільної влади.
2.