§1.8. Джерела історії держави і права зарубіжних країн
Поняття «джерело» в історико-правовій науці відрізняється від загальноприйнятого в юриспруденції. У теорії права під джерелом розуміється його зовнішній вираз. Це спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість[10].
Таким чином, в юридичній науці та практиці джерело права є джерелом чинного права. Наука (і відповідно, навчальна дисципліна) історія держави і права зарубіжних країн має справу з правом колишнім. Таким чином, джерела права для неї перетворюються на пам’ятки права. Вони стають юридичними джерелами історії держави і права.Отже, історія держави і права спирається на два типи джерел. Перший - це джерела права, які діяли в той чи інший період, як правило, на сьогодні не є чинними: конституції, законодавчі й інші нормативно-правові акти, договори, у тому числі міждержавні, судова практика, записи звичаєвого права тощо. Другий тип пов’язаний з характеристикою суспільної ситуації, будови державних органів та органів місцевого самоврядування, обставин нормотворення, політичних, економічних, загальнокультурних чинників, які, з одного боку, обумовлювали право, впливали на нього, а з іншого, самі регулювалися і спрямовувалися у своєму розвитку його приписами. Ці джерела також відображають правову культуру, структуру й особливості правової свідомості минулих поколінь у різних кутках Землі, конкретні правовідносини та їх результати, правова дійсність, соціальні відносини внаслідок дії права тощо. До таких джерел можуть належати передусім юридичні наукові праці (доктрини), викладені в трактатах, монографіях тощо. Важливу роль має офіційна документація державних органів, зокрема судових, акти пра- возастосування, періодична преса, публіцистика, спогади, офіційне й приватне листування, протоколи і стенограми засідань державних органів. Для давньої й середньовічної історії держави і права зарубіжних країн джерелами можуть бути й різного роду хронічки, літописи, історичні праці тогочасних авторів. Так історичні праці Иосифа Флавія «Іудейська війна» та «Іудейські старожитності» належать не лише до історіографії (історії історичної науки) історії держави і права, а й до джерел відомостей про суспільний лад, державні органи і право у підкореній римлянами Іудеї.
Велику складність для дослідника становить та обставина, що первісне право - звичаєве - було усним, передавалося із покоління в покоління. Для його дослідження використовуються зокрема етнографічні джерела, текстологічний аналіз міфів і легенд давніх народів, які відображали не лише вірування, а й тісно пов’язані з ними правила людського співжиття, «закони». Додаткове (факультативне) значення мають і пам’ятки матеріальної культури (знаряддя, споруди тощо). Однак, у зв’язку з тим, що право «живе» у знаковому світі, формулюється словами і ніяк інакше (навіть конклю- дентна угода, яка укладається не письмово і не усно, наприклад, з використанням певних знаків, жестів, несе в собі певний зміст, який може бути виражено словесно) речові джерела не можуть надати повної й достовірної інформації про регулювання суспільних відносин, вони можуть лише доповнити відомості, що надійшли з інших джерел. Нова і новітня історія характерна у економічно, політично і юридично розвинених країнах діяльністю політичних партій. Документація, пов’язана з політичними партіями, також відображає події й факти історії держави і права зарубіжних країн.
І з першим, і з другим типом історико-правових джерел потрібно здійснювати кропітку аналітичну роботу, провадити їх критику - співставлення, перевірку достовірності, достеменність самих джерел (нерідкими є випадки фальсифікацій, пізніших вставок тощо).