§ 1. Судові органи «цивільного відомства».

У досліджуваний період судова система «цивільного відом­ства» (так іменувалися загальноцивільні суди на відміну від вій­ськових, або судів «військового відомства») значною мірою збе­рігала організаційні і процесуальні основи, закладені буржуаз­ною судовою реформою 1864 р.

Слід зазначити, що застосовуване далі поняття «політичні зло­чини» (або «політичні справи») є значно ширшим, ніж поняття «державні злочини». Закон 7 червня 1904 р., яким надавалася чинність деяким главам нового Кримінального уложення, відніс до категорії державних злочинів справи про «бунт проти верхов­ної влади», про «державну зраду» і про «смуту». Цілком очевид­но, що, крім названих, ще досить багато кримінальних правопо­рушень могли мати у реальному житті політичний характер, зок­рема злочини проти порядку управління. Це стосувалось навіть деяких злочинів проти власності, наприклад, справ про експро­пріації за політичними мотивами, про псування фабричних ма­шин під час виступів робітників, про знищення поміщицького майна у ході «аграрних заворушень».

В Україні на початок XX ст. діяло 25 окружних судів. У зага­льному порядку судочинства їм були підсудні всі справи, що пе­ревищували юрисдикцію мирових суддів. Округ суду охоплював зазвичай територію 2 — 4 повітів. Кримінальні справи, згідно з судовими статутами 1864 р., підлягали розглядові окружного суду у складі трьох «коронних» суддів, що призначалися царем за по­данням міністра юстиції, або суду з участю присяжних засідате­лів. Якщо за вчинення певних злочинів і проступків законом пе­редбачалися покарання, пов’язані з позбавленням всіх прав ста­ну або всіх особливих, особистих і за станом присвоєних прав і переваг, такі справи розглядалися окружним судом не інакше як з участю присяжних засідателів.

Як друга інстанція для окружних судів діяли судові палати, що складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ (голова та члени призначалися царем за поданням міністра юс­тиції). До округу судової палати входило декілька губерній. На Україні функціонувало 3 судових палати — Київська, Харківська і Одеська. Палата була апеляційною інстанцією для всіх кримі­нальних справ, розглянутих окружними судами без присяжних засідателів. Крім того, судова палата розглядала як перша інста­нція справи про державні та посадові злочини. У цьому випадку розгляд справ здійснювався за участі коронного суду і станових представників.

Протягом 70 — 90-х років XIX с г. створена за реформою 1864 р. система загальних судів настійно атакувалася царським урядом [З, с. 25-31]. У результаті істотні зміни відбулися у юрисдикції ланок цієї системи, серйозних обмежень зазнали закладені у ос­нову статутів 20 листопада 1864 р. принципи судоустрою і судо­чинства (деякі з цих принципів було фактично ліквідовано). Уже на початку 70-х років, з посиленням революційного руху і відпо­відним збільшенням кількості політичних процесів, з судових статутів послідовно виключалися демократичні інститути. Най­більш чітко реакція у сфері суду виявилась в установленні особ­ливого порядку розгляду справ про державні злочини. Ця лінія була продовжена урядом і на початку XX ст.

За законом 4 червня 1904 р. усувалась можливість розв’язан­ня справ про державні злочини в адміністративному порядку. У судових палатах було встановлено спрощений порядок розгляду цих справ. Вони могли розглядатися у судах без проведення по­переднього слідства. Було достатньо лише обвинувачення про­курора, що базувалося на жандармському чи поліцейському діз­нанні [4]. Припинення дізнання чи направлення його для пода­льшого провадження справи було надано губернській нараді, що створювались під особистим головуванням губернатора (до її скла­ду входили також прокурор окружного суду та начальник губе­рнського жандармського управління).

Подальші спрощення у порядок провадження справ про дер­жавні злочини в судових палатах вносились законом 18 березня 1906 р., згідно з яким було вкрай обмежено гласність і строки розгляду справ, відмінено вимоги щодо викладення показань свідків у протоколах та мотивування вироку. Таким чином, судо­ва процедура все більшою мірою ставала лише ширмою, яка при­кривала розправу властей над противниками царизму.

Закон 18 березня 1906 р. передбачав також особливий поря­док для розгляду тих важливих кримінальних справ, котрі підля­гали раніше рішенню окружних судів (без участі присяжних), мирових суддів та земських начальників. Всі ці справи, а також справи про злочини проти порядку управління (судові палати не справлялись з великим обсягом роботи), передавалися на роз­гляд окружних судів з участю станових представників. До складу суду, крім трьох коронних суддів, входили повітовий предводи­тель дворянства, місцевий міський голова, староста й один з во­лосних старшин.

У період першої російської революції та у наступні роки Мі­ністерством юстиції було видано безліч секретних циркулярів, спрямованих на активізацію боротьби судів з революційним ру­хом. Слід згадати, зокрема, циркуляр від 18 серпня 1905 р. «Про покладення провадження попередніх слідств у справах про дер­жавні злочини на дільничних судових слідчих та мирових суддів, які їх заміняють, у порядку ст. 1035 і 1036 Статуту кримінального судочинства», що вказував на бажаність попереднього слідства, особливо у справах про масові злочини, а саме — у справах про політичні демонстрації, про участь у антиурядових товариствах, про усну антиурядову пропаганду.

У 900-ті роки самодержавство постійно зміцнювало судові ор­гани. Якщо у 1895 р. штат судових палат і окружних судів Євро­пейської Росії складався з 2593 чол., то у 1903 р. він уже мав 3159 чол. [5, с. 8]. У кінці 1905 р. відбулося нове значне збільшення штатів цих же судових органів. Зростали й видатки скарбниці на утримання судових чиновників. Так, з 1 листопада 1908 р. на за­значені цілі було додатково видано з бюджету 821 721 крб. [6]

К. Маркс свого часу писав: «... Вільні суди і невільна держава несумісні» [7, с. 243]. Історія російських судів кінця XIX -почат­ку XX ст. — переконливе підтвердження справедливості цієї ду­мки. Самою своєю природою самодержавство заперечувало будь- який хоч почасти незалежний інститут як такий, що суперечить ідеї необмеженої влади царя (а такою ця влада фактично зали­шалася і після 1905 р.). Саме тому політика царизму в сфері юс­тиції у розглядуваний період була направлена на повне підпо­рядкування собі судового апарату як у центрі, так і на місцях, на перетворення судової репресії у зручний і безвідмовний засіб розправи у першу чергу з політичними противниками. Форми і методи здійснення цієї політики були різноманітними: це і об­меження у законодавчому порядку запроваджених судовою ре­формою 1864 р. буржуазно-демократичних принципів, і розши­рення юрисдикції військових судів стосовно цивільних осіб, і видання сенатських роз’яснень щодо питань застосування зако­нів, і створення надзвичайних судів, і тиск на суддів через чинів прокурорського нагляду тощо.

Впродовж всього досліджуваного періоду Міністерство юсти­ції старанно впроваджувало в життя реакційний курс урядових верхів. Але найбільших «успіхів» у справі підкорення судової си­стеми воно досягло, коли міністром був І.Г. Щегловитов. Він взяв на себе невдячну роль гробаря залишків незалежності ро­сійського суду. За дев’ять років перебування у влади (з квітня 1906 р. до червня 1915 р.) Щегловитов наробив такого, що після повалення царизму йому довелося постати обвинувачуваним пе­ред Надзвичайною слідчою комісією Тимчасового уряду.

Якщо прочитати лише промови Щегловитова у Державній думі, може скластися образ людини державної, яка клопочеться про інтереси правосуддя, котрі для нього вище за все. Так, у грудні 1908 р., відповідаючи на заяви правих про наявність у судовому відомстві багатьох осіб, «котрі співчувають політичним партіям, що ставлять антиурядові цілі», Щегловитов говорив про «святість» і «недоторканість» суду, а також про те, що «у судово­му відомстві немає і не може бути політичних партій. Правитель- ствуючий Сенат, на мою пропозицію... 9 жовтня 1906 р. прого­лосив, у розвиток начал незалежності та незмінюваності суду, неприпустимість для суду належності до будь-якої партії». У ін­шій думській промові міністр гордовито заявляв: «Нападки... мене не хвилюють. Вони бліднуть і згасають перед величчю обо­в’язків, що лежать на мені — охороняти той храм, котрий імену­ється храмом правосуддя, у всій чистоті» [8, арк. 1-а, 2].

Однак за цими пишномовними словами стояло дещо інше: саме партійними симпатіями і антипатіями керувався Щеглови­тов у здійснюваній ним кадровій політиці судового відомства. Один з колишніх високопоставлених чиновників міністерства свідчив, що за Щегловитова «все самостійне, все, що прагнуло підтримати гідність відомства і вступало у боротьбу з сваволею адміністрації, було приречене на немилість, на відсутність мож­ливості просуватися по службі, а інколи й на необхідність зали­шити відомство... Людині давали прізвисько «кадета», і цього було достатньо для того, щоб ніяке обдарування, ніяка працездатність не давали можливості просуватися по службі».

У пухлих академічних курсах того часу підкреслювалось, що судді повинні бути незалежні і за «стимулом страху», і «за стиму­лом надії», тобто що на їх внутрішнє переконання не повинні впливати ні тривога за своє становище, ні кар’єрні устремління.

«Компрометуючі» матеріали стосовно судових працівників Щегловитов отримував від MBC. Поліцейське начальство дійш­ло до того, що прямо диктувало заходи, котрі слід було вживати щодо конкретних осіб. Лише за період з грудня 1905 р. до квітня 1907 р. MBC повідомило Міністерство юстиції про політичну неблагонадійність 37 чинів судового відомства (10 чол. з них MBC рекомендувало звільнити, 2- перевести, заходи щодо ін­ших — «на розсуд самого міністерства»). MBC перебрало на себе право не лише критикувати погляди суддів, але й втручатися у їх суто службову діяльність [8, арк. 4, 13 зв.].

Колишній голова Ради міністрів С.Ю. Вітте згадував, що «мі­ністр юстиції Щегловитов був нічим іншим, як поліцейським знаряддям, бо Щегловитов не є глава правосуддя, а скоріше гла­ва... таємної секретної поліції» [9, с. 303]. Щегловитов ревно виконував «рекомендації» MBC. За неповними даними, за час його перебування на посту міністра було звільнено чи переміще­но за політичні погляди або зіткнення з адміністративною вла­дою 92 працівники судового відомства. Серед звільнених за «лі­бералізм» — старші голови Петербурзької, Московської та Тиф- лісської судових палат Максимович, Арнольд, Кочубей та інші відомі судові діячі [8, арк. 49].

Використовуючи найрізноманітніші прийоми та засоби, мі­ністр юстиції і його підручні «вичищали» судовий апарат від по­літично «неблагонадійних» і непокірливих суддів. Одначе це лише один бік проблеми. Лицемірство Щегловатова, який проголосив своєю метою забезпечення політичного нейтралітету суду, стає очевидним при аналізові тих критеріїв, якими він керувався при заміщенні вакансій.

Нехтуючи на словах «політикою», Щегловитов насправді зав­жди керувався у своїй діяльності чітко визначеними політичними інтересами. Сам Щегловитов став, по суті, активним політичним діячем яскраво вираженого правового напряму. І працівників су­дового відомства він оцінював перш за все ступенем «правизни» їх політичних поглядів. Знання, талант, уміння працювати — все це мало з часом все більш другорядне значення. Роль репутації людини, твердої у своїх правих поглядах, була настільки велика, що за її наявності ігнорувалися дані про сумнівні моральні якос­ті того чи іншого претендента на високу посаду.

Як згадував у 1917 р. один з відомих чиновників Міністерства юстиції Лядов, «ця нова політика не могла не діяти деморалізую- чим чином на відомство. Яскраво праві особи на найголовніших постах прагнули й на другорядні посади проводити таких же осіб, як вони самі. Для підлеглих відкрився легкий і дешевий спосіб досягти успіхів у службі, не докладаючи особливих зусиль, не виділяючись знаннями і рекламуючи себе лише правизною своїх політичних поглядів. Певна річ, особливо цінувалося все те, що демонструвало належний, з точки зору міністра, спосіб поглядів судового діяча у політичних процесах. Не могло не з’явитися особливе завзяття у цьому напрямку з боку тих, котрі турбували­ся про кар’єру, завзяття, яке знаходило собі оцінку і заохочення у міністерстві. Так робилися кар’єри і руйнувалася суддівська неупередженість» [8, арк. З зв.-4]..

А ось погляд сторонній: на думку Вітге, «тепер, незважаючи на незмінюваність, пан Щегловитов змінює кого заманеться, і судове відомство впало у маразм підлабузництва міністрові юстиції, від якого залежить благополуччя судового персоналу» [9, с. 401].

Як видно, Щегловитов активно і цілеспрямовано формував особовий склад судового апарату Росії. Достатньо сказати, що при ньому лише близько 50 % вакансій по судовому відомству заміщувалися особами, представленими самими судовими уста­новами, у всіх же інших випадках посади займали кандидати, підібрані головами та прокурорами судових палат або ж безпосе­редньо міністерством [8, арк. 80 зв.].

Судова політика Щегловитова, таким чином, характеризува­лась прагненням знищити незалежність суддів, вигнанням з су­дового відомства не тільки «лівих», але й усіх, хто смів мислити і діяти хоч трохи самостійно, подальшим зрощуванням прокурор­сько-слідчого апарату з жандармсько-поліцейськими органами.

Серйозній «чистці» був підданий у часи щегловитовщини і судовий апарат в Україні. При заміщенні вакансій міністр, як правило, прислухався до думки тих прокурорів та голів судових палат, котрі були йому відомі своїми «твердими» переконаннями. До таких належав, наприклад, прокурор Харківської судової па­лати Утін. У 1908 р. він виступив з ініціативою призначити чле­ном Харківського окружного суду товариша прокурора цього суду. Як повідомляв Утін у Міністерство юстиції, призначення цього прокурорського працівника членом суду «було б особливо бажа­ним для посилення в особовому складі суду стійкого, консерва­тивного елементу, позаяк серед членів Харківського міського суду є нині чимало осіб як раз протилежного напрямку» [8, арк. 62].

Доволі завзято впроваджувався у життя у сфері юстиції наці­оналізм, притаманний всій столипінській внутрішній поліції. Всі особи польського та єврейського походження, вірмени, які слу­жили у судовому відомстві (таких було дуже небагато), виклика­ли до себе глибоку недовіру міністерства. Так, у 1913 р. воно вказувало прокурору Одеської судової палати, що польське по­ходження Ярошинського перешкоджає затвердженню його на посаді почесного мирового судді [8, арк. 77].

Сама суть щегловитовської політики породжувала багато зло­вживань у діяльності судів щодо здійснення «політичної юсти­ції». Вище ми вже говорили про методи ведення дізнання жанда­рмами. Однак непривабливі прийоми застосували і більш респе­ктабельні судові слідчі.

У січні — лютому 1907 р. Київський військовий окружний суд слухав справу про «Лубенський революційний комітет». Під час процесу 26 свідків заявили, що їх «свідчення записані судо­вим слідчим (слідство вів слідчий у найважливійших справах Лубенського окружного суду Манжевський. — О.Я.) неправиль­но, що протоколи, перед тим, як вони їх підписали, судовим слідчим їм прочитані не були, що перед допитом деякі з них зазнавали насильства з боку чинів поліції, котрі вимагали від них певних зізнань, що при допитах судового слідчого був присутній повітовий справник тощо». Лубенський окружний суд був зму­шений порушити проти Манжевського кримінальне пересліду­вання за ст.ст. 426, 432 і 362 Уложення про покарання. Зацікав­леність поліції у справі «Лубенського революційного комітету» була невипадковою: як з’ясувалося пізніше, напередодні арештів службовці поліції підробляли прокламації «протизаконного» змі­сту і підкидали їх заздалегідь наміченим особам, підсували при обшуках бомби [8, арк. 31-32].

Досить часто самодержавство зумисне використовувало смер­тний вирок як засіб психологічного впливу на засуджених. Після оголошення вироку засудженого поміщали у камеру смертників, де він проводив нестерпні дні очікування, а потім його повідом­ляли про «милість» царя, заміняючи смертну кару безстроковою або 20-річною каторгою. Так, у 64 справах про політичні замахи і вбивства у 1901—1905 рр. суд засудив ЗО осіб до смертної кари, а потім двадцятьом з них страта була замінена каторгою.

Подібна практика мала місце і у наступні роки. Газета «Соці­ал-демократ» в 1910 р. писала, що у 1907-1909 рр. у «справах революції та опозиції» було засуджено до смерті 5086 чоловік; з них 3013 страту було замінено іншими видами покарання [5, с. 16]. У період столипінської реакції, коли судові репресії проти революційного руху досягли небувалого розмаху, загальне число засуджених по політичних статтях у цивільних і військово-окру­жних судах становило 63386 чол.(з них лише у 1907 — 1908 рр. — 43255 чол.) [10, с. 72, 75]. Значним був «внесок» у репресії з боку судових органів, що діяли на території України. У 1907 — 1908 рр. Київською, Одеською і Харківською судовими палатами було розглянуто 2291 політична справа, при цьому було засуджено 2107 чоловік [11].

Підкреслюючи серйозну роль судів у придушенні визвольно­го руху у країні, зауважимо, однак, що існуюча впродовж трива­лого часу у науковій літературі їх оцінка як безсловесних вико­навців волі урядових властей далека від дійсності. Не вдаючись до пояснень (це ми спробуємо зробити далі), наведемо тут лише статистичні дані, що підтверджують нашу думку. У 1907 р. у трьох судових палатах України у політичних процесах було виправдано 372 чол., що складало майже 28% від загальної кількості підсуд­них, у 1908 р. — 563 чол. (близько 33%). У Харківській судовій палаті число виправданих у 1907 р. наближалося до 44%, у 1908 р. - до 40% [11].