§ 2. Органи військової юстиції

Система військових судів, заснована у 1867 р., складалася з полкових, військово-окружних судів та Головного військового суду (відповідні судові органи були і у військово-морському ві­домстві).

Полкові суди створювалися при кожній військовій частині зі стройових офіцерів для розгляду справ про проступки нижчих чинів армії.

Військово-окружні суди діяли у кожному військовому окру­зі. В Україні їх було два: Київський і Одеський. Військово-окру­жні суди складалися з постійних і тимчасових членів. Постійні члени (голова суду і військові судді) призначалися з чинів вій­ськово-судового відомства, тимчасові — на чотиримісячний строк з числа штаб — і обер-офіцерів. У місцях, віддалених від того міста, де знаходився військово-окружний суд, відкривалися тим­часові військові суди. Так, у 1906 р. тимчасові військові суди Одеського військово-окружного суду діяли у Севастополі, Херсоні, Катеринославі, Єлисаветграді, Новочеркаську [12]. Очолював кожен з таких судів командирований член військово-окружного суду, а тимчасовими членами були офіцери місцевих військових частин, які призначалися на період сесії. На засіданнях як вій­ськово-окружного суду, так і тимчасового військового суду мали бути присутніми один постійний і чотири тимчасові члени суду.

Військово-окружні суди були апеляційною інстанцією для полкових судів. Разом з тим вони розглядали широке коло справ про військові злочини як суд першої інстанції.

Головний військовий суд був верховним касаційним судом та вищою установою для обговорення законодавчих питань з вій­ськово-судової частини.

Справи про злочини по службі вищих чинів військового управ­ління (членів Військової Ради, головнокомандувачів, командува­чів військами округів) розглядалися у Верховному військово-кри­мінальному суді. До складу цього органу, окрім голови, входили постійні члени Головного військового суду, 5 членів Військової Ради і 2 головних начальники військових округів [13].

За загальним правилом військовим судам були підсудні особи військового звання. Однак характерною рисою Росії було те, що в кінці XIX- на початку XX ст. низкою законодавчих актів юрис­дикція військових судів була розповсюджена на дуже широке коло цивільних осіб.

Уже згадуване «Положення про заходи щодо охорони держа­вного порядку та громадського спокою» 14 серпня 1881 р. стосо­вно передачі справ на розгляд військових судів розрізняло місце­вості, не оголошені у винятковому стані, і місцевості, у яких було оголошено стан посиленої або надзвичайної охорони. У місцевостях, не оголошених у винятковому стані, право переда­вати справи на розгляд військових судів було надано міністрові внутрішніх справ за погодженням з міністром юстиції. За дії по­силеної охорони повноваження на передачу справ військовим судам одержували генерал-губернатори, а у місцевостях, що їм не підпорядковувалися, — міністр внутрішніх справ. При над­звичайній охороні правом вилучення справ із загальної підсуд­ності з передаванням їх до провадження військового суду наділя­вся головнокомандувач.

Лише для місцевостей, не оголошених у винятковому стані, закон 14 серпня 1881 р. точно визначав ті справи, котрі могли передаватися на розгляд військових судів: справи про державні злочини, а також про збройний опір властям, або про напад на військових та полпіейських чинів і на інших посадових осіб під час виконання ними службових обов’язків або внаслідок виконання ними таких обов’язків, якщо ці злочини супроводжувалися вбив­ством, підпалом, нанесенням ран, каліцтв, тяжких побоїв. Як покарання за ці злочини передбачалась смертна кара [14, ст. 31].

У місцевостях же, оголошених в стані посиленої або надзви­чайної охорони, обсяг повноважень на передачу справ військо­вим судам був доволі невизначеним. При посиленій охороні «окре­мі справи» передавалися на розгляд військових судів, коли це визнавалось необхідним «для охорони громадського порядку і спокою». Ця формула, як уже зазначалось, відкривала широкий простір для сваволі генерал-губернаторів.

Закон 14 серпня 1881 р. вимагав застосування у місцевостях, оголошених у винятковому стані, смертної кари у тих же випад­ках, які були встановлені для місцевостей, не оголошених у ви­нятковому стані. Цікаво, що «Положення про охорону» уникало виразу «смертна кара», віддаючи перевагу посиланню на ст. 279 Військового статуту про покарання.

Другим законодавчим актом, що передбачав вилучення справ з загальноцивільної підсудності для передачі їх військовим су­дам, були «Правила про місцевості, оголошені перебуваючими у воєнному стані». Якщо за «Положенням про охорону» 1881 р. ті або інші справи тільки могли бути передані на розгляд військо­вих судів, то у місцевостях, оголошених у воєнному стані, розрі­знялися дві категорії справ: передача одних військовим судам була обов’язковою, передача інших — факультативною. Обов’яз­ково віддавалися до військового суду цивільні особи, які вчини­ли, крім бунту проти верховної влади, такі діяння, як умисне знищення засобів зв’язку, напад на вартового або військовий караул, збройний опір військовому караулу або чинам поліції тощо. «Правила» вимагали не тільки того, щоб ці діяння розгля­далися військовими судами за нормами, встановленими військо­вим судочинством, але й того, щоб до засуджених застосовували­ся покарання воєнного часу.

Факультативне віддання звинувачених до військового суду залежало від генерал-губернаторів, котрі мали право передавати військовим судам справи про всякі злочини, передбачені для за­судження за законами воєнного часу. При цьому встановлюва­лося, що: 1) особам, винним у збройному опорі властям та в інших злочинах, перерахованих у «Положенні» 1881 р., призна­чалося покарання за ст.

Як бачимо, норми «Правил» 1892 р. характеризуються винят­ковою суворістю. Природно, за таких умов найістотніше значен­ня набувало питання про підстави оголошення тієї чи іншої міс­цевості у воєнному стані. Закон точно, не залишаючи місця для тлумачень, дозволяв оголошення у воєнному стані лише місце­востей, «що входили у район театру воєнних дій і мали особливо важливе значення для інтересів державних або спеціально воєн­них». Таким чином, російському законодавству не було відоме поняття так званого «фіктивного» воєнного стану, тобто такого, що запроваджувалося у мирний час.

Одначе самодержавство, ігноруючи норми свого ж законо­давства, у 1905р. запроваджує воєнний стан у багатьох місцях, розташованих за тисячі верст від театру воєнних дій (Баку, Лодзь, Одеса з повітом, Курляндська губернія тощо) і не скасовує його й після ратифікації у жовтні того ж року мирної угоди з Японією. Більш того, і надалі воєнний стан продовжував вводитись у бага­тьох місцях (на Україні: в Харкові з повітом, Києві з повітом, Севастополі, Кременчуці з повітом, Жмеринці, Херсоні, Катери­нославській губернії і т.д.) [15; 16, с. 197-199].

Показавши протиправність запровадження царизмом воєн­ного стану на величезних територіях, відомий дослідник М.М. Полянський цілком обгрунтовано зауважив: «Встановлення і збе­реження воєнного стану при відсутності війни з зовнішнім воро­гом і при існуванні закону, що допускав оголошення воєнного стану лише в «районі театру воєнних дій», могло бути пояснено тільки тим, що уряд розглядав себе і революційні організації як дві «воюючі сторони...» [17, с. 18-20].

Однак всіх цих драконівських заходів урядові видалося зама­ло. З метою подальшого посилення репресій проти революцій­ного руху за царським указом від 19 серпня 1906 р.

Можна припустити, що ідея «швидкострільної» польової юс­тиції як дійового засобу боротьби з революцією виношувалась Миколою II задовго до указу. Ще в червні 1905 р., коли Миколі II доповіли про те, що у Феодосії барабанщик Мочидловер ви­стрелив у полковника Герцика, який керував обстрілом повста­лого броненосця «Потьомкін», не дуже обізнаний у законах са­модержець наклав резолюцію: «Судити польовим судом». Хоча закону про військово-польові суди не існувало, на практиці вони широко використовувались уже в кінці 1905 — на початку 1906 pp.(τaκi суди влаштовувались генералом Ренненкампфом на Си­бірській залізниці, командирами каральних загонів у Прибал­тійському краї тощо) [17, с. 191-194].

«Положення про військово-польові суди» було видане за осо­бистою ініціативою царя. Поштовхом до його підготовки послу­жив вражаючий своїм лицемірством і бездушністю напис, зроб­лений Миколою II на доповіді Головного військово-судного управління 6 липня 1906 р.: «Нагадую Головному військово-суд­ному управлінню мою думку стосовно смертних вироків. Я їх визнаю правильними, якщо вони виконуються через 48 годин після скоєння злочину — інакше вони є актами помсти і холод­ної жорстокості» [18, с. 90].

В урядовому повідомленні необхідність введення військово- польових судів обгрунтовувалась тим, що в умовах, які склалися, «звичайний судовий розгляд не зовсім пристосований до сього­часних обставин і не дає можливості достатньо швидкої репресії за злочини, що виходять за рамки звичайних».

«Положення» надавало право генерал-губернаторам, голо- вноначальствуючим або наділеним їх владою особам у місцевос­тях, оголошених на воєнному стані або у стані надзвичайної охо­рони, «у тих випадках, коли вчинення особою цивільного відом­ства злочинного діяння настільки очевидне, що немає необхідності у його розслідувані, судити обвинувачуваного військово-польо­вим судом, з застосуванням у належних випадках покарання за законами воєнного часу» [19].

Підсудність військово-польовим судам у «Положенні» чітко не визначалась.

Складався військово-польовий суд з п’яти стройових офіце­рів, котрі призначалися начальниками гарнізонів, командирами загонів. Ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридичних знань та практичної підготовки до судової роботи не вимагалося. Засідання військово-польових судів проводилися за зачиненими дверима, без участі прокурора, захисника і свідків. У таємниці залишалися прізвища членів суду. Вироки військово- польових судів не оскаржувалися, вступали у силу негайно і ви­конувалися не пізніше ніж через добу з моменту оголошення.

Військово-польові суди стали найбільш диким і злобним ви­явом контрреволюційної політики царизму. їхня діяльність ви­кликала обурення всіх верств населення, і уряд не зважився вне­сти прийняте про них у надзвичайно-указному порядку Поло­ження на розгляд Державної думи, як цього вимагала ст. 87 Ос­новних законів 1906 р. Тому дію закону про «швидкострільну» юстицію 19 квітня 1907 р. було припинено.

Змушений скасувати військово-польові суди, уряд відразу ж взявся компенсувати цю «втрату» шляхом прискорення темпів провадження справ у військово-окружних судах. З цією метою був виданий закон 27 червня 1907 р. У «всепідданішій доповіді», що супроводжувала проект закону (він був розроблений Голо­вним військово-судним управлінням за ініціативою Ради Мініс­трів), ясно простежувався поліцейський мотив цього заходу. У доповіді говорилось: «Сьогочасні обставини викликають безумо­вну необхідність прискорення провадження у справах, що пере­дані на розгляд військового суду за законами воєнного часу. З цього приводу неодноразово уже давались государем імперато­ром вказівки військовому міністру, а останнім часом на необхід­ність такого прискорення, особливо у справах про терористичні акти, звернуто увагу Ради Міністрів».

Справді, ідея якнайшвидшої розправи з цивільними особами руками військових судів охоплювала Миколу II уже з перших років царювання. Так, 5 червня 1898 р. на доповіді військового міністра О.М. Куропаткіна (у ній повідомлялось про засудження «особи цивільного відомства» тимчасовим військовим судом до смертної кари за збройний опір властям, вчинений 16 грудня попереднього року) царю «благоугодно було власноручно напи­сати»: «Справа тяглася дуже довго. По-моєму, у таких випадках застосування польового суду (саме так! — О.Я.) втрачає свій сенс, бо дія останнього має бути швидка, приголомшлива. Не вперше звертаю на це увагу» [20, арк. 28].

Закон 2 червня 1907 р. ввів нові терміни руху справ. Слід зауважити, що і встановлені раніше нормами Військово-судово­го статуту строки були, на думку компетентних осіб, зовсім не­достатні для ретельного і вдумливого вивчення слідчих і судових матеріалів [21]. Зокрема, на розгляд військовим прокурором ма­теріалів попереднього слідства і складання висновку, всі подаль­ші моменти провадження, закінчуючи подачею касаційної скар­ги або протесту, Військово-судовий статут відводив усього два тижні. Новий же закон звів час проходження процесу у тих же межах до чотирьох днів.

Наведене у законі обгрунтування скорочення строків з точки зору здорового глузду не витримувало ніякої критики. Виявля­ється, що «такого роду справи, як справи про різні терористичні акти, здебільшого нескладні за суттю і невеликі за обсягом». Вка­зуючи на безглуздість цього положення закону, М.М.Полянський зауважує: «Нікому, певна річ, не могло прийти в голову вислови­ти таку думку про вбивства взагалі. Яким же чином, питається, політична мета вбивства або замаху на нього могла спростити справу?» [17, с. 32].

Окрім скорочення термінів, закон 27 червня 1907 р. запрова­див ще одне суттєве нововведення : він надав право оголошува­ти, за свій розсуд, показання всіх свідків, які не з’явилися, неза­лежно від причини їх неявки. Це означало, що будь-який свідок міг уникнути судової перевірки своїх свідчень. Інакше кажучи, навіть найсумнівніші показання могли бути тепер зачитані на суді і покладені в основу вироку. Новий закон був дуже зручним для поліцейських агентів, котрі отримували можливість повідом­ляти які завгодно «агентурні відомості» і підтверджувати їх на жандармському дізнанні, не боячись бути звинуваченими у бре­хні під час перехресного допиту на суді.

Все це свідчить про те, що припинення дії Положення про військово-польові суди ще зовсім не означало припинення теро­ру зверху.

З початком першої світової війни, коли всі місцевості імперії відповідно до «Положення про польове управління у воєнний час» були оголошені на воєнному, надзвичайному стані, військо­во-польові суди знову отримали у країні широке розповсюджен­ня. Закон «Про суд у воєнний час» ЗО липня 1914 р. передбачав створювати їх, як і до того, у тих випадках, коли, на думку влас­тей, злочин був очевидним, таким, що не вимагає розслідування. Але якщо у 1906-1907 рр. запроваджувати військово-польові суди мали право воєначальники рангом не нижче ніж командувач військами військового округу, то у відповідності з законом від 9 листопада 1914 р. вищі начальники могли передавати свої пов­новаження у цій сфері навіть полковим командирам [22, с. 67].

За законом ЗО липня 1914 р. у районах театру військових дій створювалися корпусні суди (утворювалися при кожному корпу­сі). Такий суд складався з голови, якого призначали з чинів військово-судового корпусу, і двох тимчасових членів — штаб- офіцерів. Цей закон також розширив підсудність військових су­дів стосовно цивільних осіб.

Для розгляду найважливіших справ за розпорядженням голо­внокомандувача арміями фронту (командувача окремої армії) міг бути застосований особливий військовий суд, до складу якого входили голова і три члени (ними були голова корпусного або військово-окружного суду і два генерали від військ).

Право на подачу касаційних скарг і протестів на вироки військових судів було значною мірою ілюзорним, оскільки голо­внокомандувач арміями фронту міг «не давати справі ходу у ка­саційному порядку,... якщо, з огляду на забезпечення існуючих інтересів армії, військової дисципліни або громадської безпеки, визнає за необхідне негайне виконання над підсудними пока­рання» [23, ст. 2240].

Слід підкреслити, що безпосереднім завданням органів вій­ськової юстиції була боротьба зі злочинністю в армії. Кількість справ, які розглядалися військовими судами, була величезна. Так, у 1907-1913 рр. під слідством і судом за різні дисциплінарні про­ступки і злочини перебувало близько 333 тис. військовослужбов­ців [24, с. 21]. У період першої світової війни кількість військо­вослужбовців, які були притягнуті до судової відповідальності, звичайно, ще більше зросла. Дійшло до того, що ніде було утри­мувати засуджених солдатів.

24 січня 1917 р. військовий комендант м. Києва повідомляв прокурору Київського військово-окружного суду: «Внаслідок зна­чно зрослого останнім часом числа засуджених Київським вій­ськово-окружним судом нижчих чинів місця ув’язнення, у яких вони утримуються до виконання вироків, настільки переповне­ні, що подальший прийом і утримування їх під вартою видають­ся вкрай скрутними...» [25, арк. 8].

У структурі злочинності в армії і на флоті на початку XX ст. серйозне місце посідали справи політичного характеру. Значни­ми були масштаби репресій військово-окружних судів у боротьбі з революційним рухом у збройних силах і у наступні роки: у 1907-1913 рр. за участь у революційних виступах було засуджено 2511 військовослужбовців [26, с. 241]. Слід зазначити, що дані, вміщені у офіційний статистиці під рубрикою «Справи про дер­жавні злочини», не дають повної уяви про ті розміри, яких набу­ли революційні заворушення у військах. Пояснюється це тим, що, з одного боку, багато справ політичного характеру потрап­ляло до інших рубрик (головним чином у розряд «Злочини про­ти порядку управління»), а з другого боку, революційні настрої нерідко знаходили прояв у таких злочинах, які ні за їх суб’єкти­вними чи об’єктивними ознаками, ні за умовами їх виникнення не мали політичного характеру, однак були, безсумнівно, наслід­ком революційного збудження, що все глибше проникало у сол­датські маси (різноманітні порушення військового чиношанування і підлеглості). У 1900 р. за обвинуваченням у цих злочинах було засуджено 2359 нижчих чинів, у 1905 р. — 4856, у 1906 р. — 11907, у 1907 р. - 12778 [17, с. 37; 27, с. 155].

У 1905 — 1906 рр. в одному лише військово-морському суді Севастопольського порту відбулося три великих політичних про­цеси: 16-20 серпня 1905 р. слухалася справа про 75 нижчих чинів судових команд броненосця «Георгій Побєдоносець» (результат: трьох засуджено до розстрілу, останніх засуджено до каторжних робіт і віддання у виправні арештантські відділення); у лютому 1906 р. суд розглядав справу 68 моряків — учасників виступу на броненосці «Потьомкін»; у цей же час перед судом постали уча­сники повстання на крейсері «Очаков» (6 березня на острові Бе­резань П.П. Шмідт і троє його товаришів були розстріляні). У березні-квітні 1906 р. Київський військово-окружний суд виніс суворий вирок у справі про листопадове (1905 р.) збройне повс­тання у частинах гарнізону м. Києва (судилося 102 особи; справа підпоручика В.П. Жадановського розглядалася у тому ж суді у вересні 1906 р.).

Лише в 1907 р. Одеський військово-окружний суд, в якому не було в цей час таких гучних процесів, приговорив до страти 12 нижчих чинів, до каторжних робіт — 84 чол., до виправних аре- стантських відділень — 116 чол. [12, арк. 516 зв.[.

З 1905 р. почалося колосальне зростання кількості звинуваче­них у справах, що розглядалися військовими судами у порядку надзвичайної підсудності, на підставі військового і «охоронного» положень. Якщо у 1902- 1904 рр. до військового суду було відда­но 74 цивільні особи, то у 1905 і 1906 рр. — відповідно 308 і 4698 [27, с. 139-141]. У 1907 р. було засуджено 4335oci6, у 1908 р. —■ 7016, у 1909 р. — 5400. А всього за період з червня 1907 р. до липня 1914 р. через військово-окружні суди пройшло понад 21 тис. цивільних осіб — учасників революційного руху [26, с. 241].

Справи, котрі передавалися на розгляд військових судів на підставі «виняткових» положень, не завжди були справами про державні злочини у власному розумінні. Але у переважній біль­шості випадків це були справи, що мали політичне або громад­ське забарвлення [17, с. 33-34]. Кількість справ, які передавалися до органів військової юстиції, була найбільшою на околицях Європейської Росії.

Єдине, що дещо стримувало у цей період масштаби передачі справ про цивільних осіб у військово-окружні суди — це обме­жене число суддів, здатних розглядати такі справи хоча б повер­хово, почасти з уже заздалегідь готовим рішенням.

Справ було так багато, що голови військово-окружних судів вдавалися до влаштування у місцях діяльності тимчасових вій­ськових судів паралельних засідань. Такі засідання було, зокре­ма, відкрито у листопаді 1907 р. у Катеринославі і Єлисаветграді [12, арк. 550] (а інколи у Катеринославі працювали і три військо­вих суди одночасно [28, с. 7]).

А начальство настійно вимагало прискорити розгляд справ. У відповідь на одну з таких вимог у липні 1908 р. голова Одеського військово-окружного суду генерал-лейтенант Ніщенков поясню­вав повільність у діяльності суду «значним і безперервним над­ходженням справ з Катеринославського і Севастопольського ра­йонів, так що на час закриття тимчасових військових судів у Ка­теринославі і Севастополі... уже накопичується значна кількість нових справ, які доводиться переносити на наступну сесію суду». Тому генерал пропонував заснувати у вказаних містах тимчасово відділення військового суду, «з тим, щоб головуючі у цих пунк­тах військові судді змінювалися кожні три місяці». У зв’язку з цим Ніщенков просив посилити склад військово-окружного суду [12, арк. 468-469].

Зрозуміло, що зовсім не гуманними міркуваннями керувався військовий міністр Редигер, коли у листі від 15 лютого 1907 р. просив міністра внутрішніх справ Столипіна наказати генерал- губернаторам «уникати надмірного розширення військової підсу­дності». Редигер при цьому посилався на «малочисельність осо­бового складу військово-судових установ» і як наслідок цього — «на непосильне їх завантаження і затримку їх діяльності» [17, с.ЗЗ].

Вироки військових судів характеризувалися виключною су­ворістю, а часто — і відвертою жорстокістю. За 168 справами стосовно цивільних осіб, переданими у 1906-1907 рр. генерал- губернатором Сухомлиновим до Київського військово-окружно­го суду, 157 осіб було засуджено до смертної кари і 146 — до каторги [29, арк.42, 76]. Військово-окружні суди країни у 1908­1909 рр. засудили до смерті 3426 осіб [ЗО, стб. 352]. Близько 40% загальної кількості цивільних осіб, які пройшли через військово- окружні суди за період з червня 1907 р. до липня 1914 р., було присуджено до найсуворіших видів покарання — смертної кари і каторжних робіт [24, с. 18].

Офіційних даних про число засуджених військово-польови­ми судами у 1906 — 1907 рр. немає. За неповними даними, за 8 місяців існування ці суди засудили до смертної кари 1102 особи, до інших покарань — 145 [31]. Нерідко осіб піддавали тортурам, щоб отримати потрібні показання і зробити злочин «очевидним» [17, с. 204-206 і т.ін.].

Видатний французький писменник-гуманіст А.Франс з гні­вом указував у 1906 р., що служителі царської Феміди не вчиня­ють правосуддя, а вбивають людей. «Даремно судді, — підкрес­лював він, — намагаються змити кров зі своїх рук, посилаючись на закони, більш смертоносні, ніж японські снаряди. Ці анти- людські, драконівські закони виправдовують будь-які заколоти і повстання. Вони ставлять російський народ у положення само­захисту, змушуючи його боротися проти несамовитих звірств аго­нізуючого царизму» [32, с. 701].

Однак, каральні заходи царизму у 1906-1907 рр. ще не були агонією режиму. Ціле десятиліття народи Росії будуть змушені приносити численні жертви на вівтар майбутньої свободи. З осо­бливою жорстокістю царизм виявив свою антинародну сутність після третьочервневого перевороту, коли в Росії встановився CTO- липінський режим терору і насильства.

Як акти холодної помсти виглядали численні процеси у вій­ськово-окружних судах, зокрема справа «про захоплення рево­люціонерами лінії Катеринівської залізниці у грудня 1905 р.», розглянута тимчасовим військовим судом у Катеринославі у ли- стопаді-грудні 1908 р.

У політичному запалі в І Державній думі Столипін якось ска­зав з приводу можливих судових помилок при винесені смерт­них вироків, що коли горить будинок, то не шкодують шибок, щоб загасити пожежу. Порівняємо декілька дат: грудень 1905 р. — революційні події на Катеринівській залізниці; листопад-грудень 1908 р. — розгляд справи у військовому суді (результат: 32 особи було засуджено до смертної кари, 60 осіб — до каторжних робіт); вересень 1909 р. — страта восьми засуджених (начебто через «не­узгодженість» дій властей, хоча Столипін пообіцяв депутатам Думи, що смертні вироки виконуватися не будуть).

Як бачимо, прем’єр-міністр продовжував «бити шибки» і піс­ля того, як «пожежу» було погашено. У цій же справі звертають на себе увагу грубі порушення норм і матеріального, і процесуа­льного права. Зокрема, суперечила закону сама передача справи у військовий суд (це було зроблено у 1907 р. за ініціативою Сто- липіна): річ у тім, що вся Катеринославська губернія і весь район Катеринівської залізниці були оголошені на воєнному стані лише 20 грудня 1905 р., а події, про які йшла мова, розігралися в пері­од з 8 до 17 грудня [33].

Похмура історія військово-окружних судів знає чимало випа­дків засудження невинуватих. Яскравий приклад цього — справа Л. Раппопорта, засудженого у лютому 1909 р. тимчасовим військо­вим судом у Катеринославі за звинуваченням у вбивстві тимчасо­вого генерал-губернатора Желтоновського [28, с. 92-97]. Незважа­ючи на очевидну невинуватість Раппопорта, суд під головуванням полковника Курочкіна засудив його до 12 років тюремного ув’я­знення (це було максимальне покарання для неповнолітнього). Навіть після того, як на початку 1912 р. було знайдено справжніх убивць Желтоновського (ними виявились члени бойової групи есерів І. Малєєв і М. Комаров) [34, с. 60-62], судову помилку не було виправлено. Справа набула міжнародного резонансу. У бе­резні 1912 р. президент французької «Ліги прав людини» Ф. Пре- сансе офіційно звернувся до прем’єр-міністра Росії Коковцова з відкритим листом, у якому клопотав про перегляд справи Раппо­порта. Відгукнулась і вітчизняна преса: майже одночасно статті з аналогічною вимогою з’явилися у «Русских ведомостях», «Киев­ской мысли», «Южной заре», «Одесских новостях».

Здається, все зрозуміло: слід виправляти судову помилку. Одначе це було не в правилах Феміди у російській військовій формі. Уряд вишукує вихід зі становища. З одного боку, Коков­цов з разючим лицемірством відповідає Пресансе, що хоча він і сам переконаний у допущеній помилці, але російський суд неза­лежний, і він не вправі втручатися у адміністративному порядку у справи правосуддя (однак якраз за ініціативою адміністрації була створена сама справа Раппопорта!). Одночасно матері без­винно засудженого порадили подати цареві прохання про поми­лування. І царь «помилував» Раппопорта, та ще й з деякими об­меженнями у правах!

Діяльність військових судів була під наглядом, з одного боку, Головного військового прокурора і Головного військово-судного управління, з іншого — командувачів військами.

За самим законом (ст. 186 Військово- судового статуту) вій­ськові судді не користувалися незмінюваністю: постановою Го­ловного військового суду вони могли бути звільнені за «недоліки і проступки у службі» (поняття, як бачимо, доволі розтяжне). Фактично і військовий міністр (а у реальному житті — началь­ник Головного військово-судного управління) мав достатню вла­ду для того, що змусити піти небажаного суддю.

У військово-судовому відомстві у період придушення першої російської революції роль, схожу зі щегловитівською, грав гене­рал-лейтенант Павлов. Він був справжньою грозою суддів, у пе­ршу чергу тих, хто виявляв «лібералізм». Наприклад, у циркулярі від 27 лютого 1906 р. він висловлює головам військово-окружних судів своє начальственне обурення декількома випадками винесен­ня судами надто м’яких вироків «за тяжкі порушення військової дисципліни». Зауваживши, що головуючі у цих справах залиша­лися при особливій думці, Павлов далі прямо погрожує військо­вим суддям: «Такі випадки вказують, що головуючі у військо­во-окружних і тимчасових військових судах, які зобов’язані за законом... роз’яснювати тимчасовим членам важливість вини під­судних і вказувати відповідний вині закон, не виявляють належ­ного авторитету при роз’ясненні тимчасовим членам особистос­тей вчиненого злочину. Зазначене явище і у одиничному випад­ку звертає на себе увагу; якщо ж випадки ці будуть повторюватися, то приведуть до переконання про нездатність головуючого вико­нувати накладені на нього обов’язки» [12, арк. 231].

Павлов недовго був владним над військовими судами: невдо­взі його вбив один з керівників Кронштадтського повстання ма­трос Микола Єгоров, потім страчений. Але слід відзначити, що і павлівські наступники (Г.Д. Рильке і Е.Р.Остен-Сакен), може не так грубо і відверто, але в цілому проводили ту ж лінію. Серед звільнених у період реакції за «м’якість» — військовий суддя Омського військово-окружного суду М.Ф. Кригер, під голову­ванням якого у Сибіру було винесено декілька м’яких і навіть виправдувальних вироків (зокрема, у гучній «Кутарбітській спра­ві») [28, с. 35-44].

У березні 1917 р. один із суддів так характеризував становище військових судів за царату: «Військовий суд не вільний у своїх рішеннях, і це відомо всім: з одного боку, суд зазнавав тиску командувачів військ, а з іншого — циркуляри, що обмежують владу суду при пом’якшенні та виборі покарань, а також форма­льна діяльність Головного військового суду, що своїми рішення­ми мав на меті обмежити владу суду у тлумаченні закону щодо деяких злочинних діянь... Потім у сферу діяльності суду втруча­лися навіть губернатори, що ніякого відношення до військового правосуддя не мали. Одним словом, військові суди стали зброєю політики, що остаточно дискредитувало їх у очах суспільства та війська» [17, с. 185].

Політика стосовно військових судів мала найсерйозніші нас­лідки для всього особового складу відомства: багато хто з кращих суддів, не бажаючи бути іграшкою у руках властей і не чекаючи офіційної пропозиції про звільнення, йшли самі. Зауважимо, що на прийняття подібних рішень серйозний вплив, поряд з інши­ми чинниками, справляла широка громадська думка тих років. З 1905 р. і до березня 1907 р. з військово-судового відомства пішло 155 осіб, або майже 30% всього складу. Відсоток вільних місць до березня 1907 р. складав 14,1. Заповнити вакансії вияви­лось нелегко, адже у деяких офіцерів, які закінчували Військово- юридичну академію, з’явилось прагнення уникнути служби на ниві діяльності, до якої вони себе готували (наприклад, у 1905 р. 41,2% випускників ухилися від військово-судової діяльності). Най­більший відсоток припадав на Одеський військовий округ: за три роки звідси вибуло чинів військово-судового відомства 60,7%. Така цифра є закономірною, оскільки військами округу коман­дував у цей час відомий реакціонер барон А.В. Каульбарс, який проводив щодо судів дуже жорстку лінію, незмінно вимагаючи винесення максимальної кількості смертних вироків.

Залишалися служити у військових судах здебільшого люди безпринципні, ні до чого іншого не придатні, жорстокі, бездумні виконавці. У одній з доповідних записок, складеній уже після повалення царизму, говорилося: «Очевидно, що загальний склад відомства визначився у негативний бік... Такі особи..., як гене­рал-лейтенант Арбузов, Шинкаренко, котрі зі смертної кари вла­штовували собі солодке блюдо, ганьблять відомство, а поруч з ними стоять ті, що робили й будуть робити все, що їх нака­жуть. З таких можна в першу чергу вказати на г.-л. Казначеева, Бобринського, Дона, Тарасенка і багатьох інших» [17, с. 186].