СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ПРАВА
Одночасно з будівництвом радянського державного апарату в Україні відбувався процес створення радянського права. На нього суттєво впливали завдання по захисту диктатури пролетаріату.
Надзвичайне загострення класової боротьби внесло корективи в процес регулювання суспільних відносин, зокрема призвело до різкого посилення заходів позаправового примушення. У радянській Росії в той час надзвичайний Шостий з’їзд Рад, наприклад, визначив за можливе “вжиття екстрених заходів, не передбачених у чинному законодавстві або відступаючих від нього”. Ці більшовицькі ідеї одержали поширення і в радянській Україні.Основні риси цивільного права. Більшовики, як свідчить історія, обрали помилковий спосіб усуспільнення засобів виробництва. Державна власність створювалася шляхом експропріації приватної власності, націоналізації землі, фабрик, заводів, транспорту взагалі, і в першу чергу командних висот народного господарства. Цей процес здійснювався на підставі окремих декретів центральних та місцевих органів влади. Оскільки в лавах робітничого класу в той час не було кадрів, підготовлених до управління підприємствами, більшовицький план оволодіння промисловістю передбачав уведення на першому етапі робітничого контролю для боротьби з капіталістами, контролю за їх діяльністю та підготовкою пролетарських управлінських кадрів. Діяльність цього органу регламентувалася Положенням про робітничий контроль. У разі опору з боку підприємців останні виганялися, а підприємство експропріювалися. Така акція, як правило, призводила підприємство до економічного краху. Націоналізація формально вимагала санкції вищих органів державної влади та управління. Тому в постановах місцевих органів влади акти експропріації найчастіше за все формулювалися як “реквізиція”, “секвестр.” Так, завод “Герлях та Пульст” в Харкові фактично став державною власністю ще у листопаді 1917 року.
У грудні він був “реквізований” Харківським військово-революційним комітетом, а в січні 1918 року його фактичну націоналізацію затвердили Харківська Рада, ЦРФЗК, а згодом - народне секретарство праці та районна РНГ. Подібних випадків прояву місцевої “пролетарської ініціативи» у справі націоналізації, а потім і санкціонування її Радами та ревкомами було багато. Спостерігалися правовий нігілізм народних мас і правлячої партії, навіть поширеність ідеї про непотрібність цивільного права при соціалізмі.Націоналізацією великих підприємств промисловості закладався фундамент державної власності. Проте експропріація не обмежувалася основними засобами виробництва. Щоправда, націоналізація банків в Україні проводилася недостатньо послідовно. Через два тижні після оприлюднення декрету ВЦВК про націоналізацію банків, Економічна рада Донкривбасу ставить перед ВУЦВК питання про проведення такої націоналізації в Україні. Проте у Києві в середині лютого усі приватні банки ще працювали під контролем фінвідділу.
Для розв’язання проблем націоналізації в Україні в основному використовувалося законодавство радянської Росії. Наприклад, втілювався в життя декрет ВЦВК про ревізію сейфів - банків.
Республіканську постанову про скасування приватної власності на домобудівлі було прийнято, мабуть, тільки в середині лютого 1918 року. Вона повторювала харківський проект, скасувавши приватну власність на усі домоволодіння, в тому числі й на трудові. 22 лютого Харківська Рада встановила, що домобудівлі, які приносять менше 500 крб. Річного доходу, не підлягають муніципалізації.
Повсюдно забороняється приватна торгівля хлібопродуктами, уводиться їх нормований розподіл, реквізуються хлібопекарні. Розпочинає переглядатися організація взагалі продовольчого постачання, а згодом - порядок постачання населення найбільш важливими промисловими товарами. Мануфактура та взуття, які були на фабриках і в приватно торгівельній мережі, бралися на облік. Робиться спроба використати цю мережу для організації класового розподілу продукції під контролем Рад.
Таким чином, приватний цивільний обіг наприкінці 1917 - на початку 1918 років хоча формально і зберігався, але він енергійно витискувався націоналізацією землі, промисловості, банків, домобудівель, монополією хлібної торгівлі та торгівлі найважливішими промисловими товарами.
У власність держави перейшли й деякі інші об’єкти. Декретами Раднаркому УСРР від 4 березня 1919 року було націоналізовано усі благодійні установи, а від 25 квітня - лікувальні та санітарні установи.
Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала: 12 лютого 1919 року УРНГ та наркомпрод України видали спільну постанову “Про невтручання місцевих органів радянської влади в справи кооперативів”. Кооперативні організації одержали права юридичних осіб.
Право періоду воєнного комунізму мало уваги приділяло захисту трудового господарства та особистої власності громадян. Діяльність ремісників та кустарів- одинаків була поставлена під контроль губернських раднаргоспів, які зобов’язували кустарів виробляти продукцію, потрібну державі, і здавати її місцевим органам народного господарства.
З відносинами власності пов’язано законодавство про спадкування. У березні 1919 року Раднорком УСРР прийняв декрет “Про скасування спадкування”. Майно, залишене після смерті власників, поверталося у власність держави. Щодо непрацездатних та нужденних родичів спадкодавця було встановлено правило, згідно з яким їм забезпечувалося лише утримання із майна потерпілого.
Правове регулювання розподілу. 1919-1920 роки характеризувалися все більшим втручанням держави в цей процес. Радянська держава, наприклад, одержувала від селян продукти сільського господарства у формі продрозверстки. 13 квітня 1919 року було оприлюднено декрет Раднаркому УСРР “Про розверстку лишків врожаю 1918 року та попередніх років”, згідно з яким вся кількість потрібного державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів розкладалась наркомпродом між губерніями для вилучення його у населення.
Губпродкоми розкладали одержане завдання між повітами, а повітпродкоми - між волостями. Волосні власті доводили розверстку до окремих сіл та селянських господарств. 10% зданого за продрозверсткою кожною волостю хліба залишалося в розпорядженні місцевих органів для подання допомоги біднякам. Селяни, “які мали продовольство” та не здавали хліб, віддавалися до суду за законами воєнного часу, їхнє майно підлягало конфіскації. На практиці продрозверстка призвела до нового пограбування селян і голоду на селі.Основні риси сімейного права. Перші закони в галузі сімейних відносин видано у лютому 1919 року. Це були декрети Раднаркому УСРР “Про громадянський шлюб та про введення криг актів громадянського стану”, “Про розлучення”. В них підкреслювалося, що УСРР надалі визнає тільки громадянські шлюби. Церковний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Встановлювалося, що одруження допускається лише на добровільних засадах, особам, які раніше взяли шлюб за примушенням надавалося право створити нову сім’ю. Шлюб розривався органами РАГСу за проханням хоча б однієї із сторін.
Основні риси земельного та колгоспного права. Перший Всеукраїнський З’їзд Рад, доручаючи ВУЦВК запровадити в Україні законодавство Російської Федерації, указав, в першу чергу на декрет про землю. Вводилися в дію також постанова Раднаркому РСФРР від 5 листопада 1917 року “Про перехід землі в роспорядження земельних комітетів” та прийняте Раднаркомом РСФРР 4 грудня 1917 року “Положення про земельні комітети і про врегулювання ними сільськогосподарських”. Часто керувалися в Україні прийнятим Третім Всеросійським з’їздом Рад Законом “Про соціалізацію землі.” Закріпивши право розпорядження землею за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами, ці законодавчі акти фактично встановили націоналізацію землі.
Наприкінці 1918 року державну власність на землю було повністю відновлено. Конституція УСРР 1919 року закріпила скасування приватної власності на землю.
Зміст права державної власності полягає у визначенні радянською владою загальних правил володіння та користування землею.
Заборонялися цивільно- правові угоди з землею. Тільки держава, яка стала виключним власником землі, мала право визначати долю землі, як об’єкта володіння та користування нею. Для контролю за дотриманням законодавства про націоналізацію землі було створено Всеукраїнську центральну комісію з націоналізації землі.У практиці застосування навіть такого своєрідного аграрного законодавства були допущені серйозні перекручення. Широко застосовувалися методи примушування щодо селянства при створюванні радгоспів, артілей і комун. Розподіл землі у зрівняльне землекористування передбачався декретом ВУЦВК від 26 травня 1919 року, а також виданим 5 лютого 1920 року Законом про землю.
Основні риси трудового права. Відсутність у перший час в Україні центру регулювання трудових відносин призвела до того, що з метою розв’язання трудових спорів трудящі зверталися до найближчого органу радянської влади. Тут спори розглядалися у відділах праці, комісарами праці або комісіями профспілок та ЦРФЗК.
У профспілках та державних органах регулювання трудових відносин здійснювалась робота над тарифними положеннями. Як правило, профспілки розробляли тарифи, а державні органи - регулювання трудових відносин, і затверджували їх.
Тарифи уводилися в дію постановами Народного Секретаріату комісарів праці, а щодо окремих підприємств - також місцевими Радами. А втім уся робота над тарифами зводилася нанівець внаслідок швидкого знецінювання грошей.
Поряд з трудовою повинністю значне поширення одержала трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сили. 3 лютого 1920 року особливо почастішали трудові мобілізації спеціалістів. Правилами внутрішнього розпорядку вимагали сумлінного виконання трудових обов’язків, і перш за все норм виробітку, забороняли запізнення, прогули, самовільну відсутність на роботі. З’являлося поняття трудового дезертирства, як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників трудової дисципліни застосовувалися заходи примушення.
Основні риси кримінального права.
У перші місяці радянської влади завдання кримінального права полягало в тому, не зупиняючись навіть перед крайніми мірами, придушити опір утвердженому більшовицькому режиму, викоренити ті небезпечні загальнокримінальні злочини, розмах яких ускладнював встановлення радянської влади. У лютому та березні 1918 року кримінальщина буквально хитала основи суспільного порядку в багатьох містах. В Катеринославі бандити “серед біла дня” грабували магазини та кооперативи, силою визволяли арештованих із в’язниць. Катеринославська Рада постановила створити для боротьби з грабежами “особливий робітничий комітет”, до якого кожний заводський комітет мав надсилати по два своїх представника. У постанові Одеської Ради говорилося, що “віднині спійманий на місці злочину розстрілюватиметься тут же, спійманий же під час облави розстрілюватиметься без суду і слідства”.Таким чином, боротьба із злочинністю, на жаль, здійснювалася шляхом утвердження беззаконня.
Суворі заходи вживалися при вилученні вогнепальної зброї. Надзвичайний штаб Харкова оголосив, що “громадяни, які зберігають зброю без належного дозволу, вважаються контрреволюціонерами” і повинні здати зброю під страхом розстрілу. Вводилися жорсткі заходи боротьби з таким злочином, як поширення чуток, які сіють паніку. Розпорядженням Центроштабу всім Радам Донбасу пропонувалося притягати осіб, які поширюють провокаційні чутки до “відповідальності як контрреволюціонерів”, а винних в самочинних обшуках, арештах та реквізиціях розстрілювати на місці.
Невизначеність санкцій кримінально-правових норм була результатом не тільки класової більшовицької політики, а й відсутності спеціальних знань у багатьох керівників Рад. При визначенні покарань керувалися ідеями “небезпечного стану” та “соціальної небезпечної особистості”.
Велике значення для розвитку кримінального права мали видані у грудні 1919 року “Керівні начала з кримінального права РСВРР”. У перші місяці після видання “Керівних начал...” наркомюст УСРР рекомендував судовим установам України керуватися ними “ у порядку революційної соціалістичної правосвідомості”, а 4 серпня 1920 року вони були офіційно уведені в дію на території України.
Основні риси кримінально - процесуального права. Кримінально - процесуальні норми були встановлені Тимчасовим положенням про народні суди та революційні трибунали УРСР від 20 лютого 1919 року, Положенням про народний суд, прийнятим Раднаркомом УСРР 26 жовтня 1920 року, а також Інструкцією нарком’юсту УСРР від 3 червня 1919 року “Про судочинство”. В цих актах підкреслювалися процесуальні відмінності у діяльності революційних трибуналів та народних суддів.
Щодо політичних злочинців попереднє розслідування повинно було проводитись протягом 48 годин.
Тимчасове положення від 20 лютого 1919 року не знало інституту касаційного оскарження вироків, винесених ревтрибуналами, допускалося лише подання клопотання про помилування та пом’якшування покарання. Цей пробіл було усунуто декретом Раднаркому УСРР від 16 квітня 1919 року “Про утворення Верховного Касаційного Суду”. Встановлено, що касаційному оскарженню підлягали всі вироки трибуналу, за винятком вироків, винесених верховним ревтрибуналом при ВУЦВК. Крім перегляду вироків, що не набрали законної сили, з середини 1919 року був дозволений також перегляд вироків, що набрали законної сили.
Участь у процесі обвинувачення та захисту була обов’язковою при розгляді справ про найбільш тяжкі злочини. Судові засідання, як правило, були відкритими. При вирішенні справ народний суд керувався декретами уряду, інтересами революції та правосвідомістю.
Висновок по третьому питанні лекції:
Таким чином, аналіз державного ладу і правової системи радянської України в період з кінця 1917 року та до кінця 1920 року свідчить, що внаслідок встановлення радянської влади, громадянської війни та воєнної інтервенції тут утвердилась військово-пролетарська диктатура, точніше воєнно-більшовицька партійна диктатура, основними рисами якої були:
Керівна роль більшовицької партії у державному будівництві, ліквідація з цією метою політичного плюралізму і у підсумку - інтеграція більшовицької партії у владу.
Розвиток та зміцнення системи державних органів, безпосередньо пов’язаних із здійсненням функцій оборони і придушення опору класових противників.
Утворення поряд з передбаченими Конституцією органами державної влади нелегітимних державних органів; крайня централізація управління; формування органів командно-адміністративної системи.
Згортання державних органів і правових норм, розрахованих на керівництво в умовах ринкових форм господарювання, з одночасним розвитком державних органів і правових норм, пов’язаних з проведенням “воєнно-комуністичних ” заходів в економіці.
Перехід до воєнних або напіввоєнних методів правління, широке використання заходів позаекономічного державно-правового примушування.
Широке застосування суворої класової репресії, спрямованої на ліквідацію нетільки осіб, яки вчинили антирадянські злочини, а й ідеологічних противників. Ці акції в найгостріші періоди боротьби набували характеру масового політичного терору. Внаслідок зазначеного відбувався процес становлення тоталітарно- репресивного режиму в Україні.