Право Галицько - Волинської держави:

У процесі становлення та розвитку Галицько - Волинської держави формувалося і розвивалося право як важлива ознака держави.

Особливості правотворення в Галицько - Волинській державі.

По-перше, будучи правонаступницею державних традицій Київської Русі, тут в основному збереглася правова система, що функціонувала на Русі до її розпаду, в яку були внесені зміни.

По-друге, прийняття нових нормативних актів було зумовлено інтенсивним розвитком соціально - економічних відносин та особливостями суспільно - політичного розвитку.

4.1. джерела права.

Звичаї:

- найпоширенішими нормами звичаєвого права були норми, які регулювали порядок здійснення кровної помсти, здійснення певних процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка покарань свідків);

- тривалий час у Галицько - Волинській державі діяла усна форма звичаєвого права, згодом норми звичаєвого права знайшли відображення в статтях «Руської правди»;

- звичаєве право в Галицько - Волинській державі було гуманнішим ніж існуюче в цей період у інших народів, відігравало позитивну роль, оскільки ототожнювалося із правом, що мало підтримку народу. Це одна з головних причин збереження національних правових традицій.

«Руська Правда»:

- дію ряду норм було змінено, враховуючи соціально - економічну специфіку регіону. Польський дослідник С. Соханевич стверджував: «найстарішим тут до 1340 року було «Руське право» («Руська Правда»), яке було загальнозобов'язуючим і поширювалося воно на цілу територію Галицько - Волинської держави і було основою влади, нормувало всі суспільні і правові відносини..

Канонічне (церковне) право:

- джерелами були церковні настанови та статути князів;

- встановлювали правові основи взаємовідносин церкви, світської та церковної влади, правового статусу духовенства;

- у XIII - XIV ст. у Галицько - Волинській державі до текстів церковного права були внесені норми, що відображали зміни у відносинах світської та церковної влади.

Князівське законодавство:

- існувало у вигляді грамот, договорів, статутів (уставів);

- законів галицько - волинські князі не видавали, бо тогочасна правова дійсність поняття «закону» до князівських грамот та інших правових актів не застосовувала. Тоді закон розумівся як Божий припис, як Заповіді Святого Письма;

- юридичних грамот галицько - волинських князів збереглося дуже мало, що пояснюється втратою державності та руйнівною політикою колонізаторів.

До наших днів дійшли:

- «Грамота князя Івана Ростиславовича (Берладника) 1134 р.» (регламентувала правове становище іноземних купців на території князівства. Встановлювала пільги для купців із Болгарії);

- «Рукописання (заповіт) князя Володимира Васильовича 1287р.» (про передачу князівських володінь разом із експлуатованим населенням своїм спадкоємцям);

- «Уставна грамота волинського князя Мстислава Даниловича 1289 р» (регламентувала розміри й норми повинностей міського населення на користь князя).

У грамотах, договорах князів трапляються постанови публічного, міжнародного та приватного права. Зокрема, «Грамота руських князів Володимира-Андрія та Льва Юрійовича до великого міністра німецького ордену Карла 1316 р» - дипломатичний акт, що мав на меті налагодження дружніх відносин з Пруським орденом хрестоносців.

У XII - XIV столітті змінюється як політична, так і економічна роль міст. У 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. У XIII столітті магдебурзьке право поширюється і на Україну. Норми цього права: а) регулювали управління містом; б) суспільно - правові відносини; в) організацію суду та порядок здійснення правосуддя; г) визначали заходи кримінального покарання; д) регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісничих цехів і торгівлі. Першим містом, що отримало повне магдебурзьке право став Сянок (1339 р.). Грамота останнього галицько - волинського князя Юрія ІІ Болеслава наділяла міщан цього міста привілеями і, зокрема, звільняла від податків на 15 років.

Таким чином, джерела права Галицько - Волинської держави були важливим способом зовнішнього вияву правових норм. Їхня різноманітність зумовлена необхідністю систематизації правових норм у державі. Проте цьому не сприяли як внутрішні, так і зовнішні чинники. Внутрішні князівські міжусобиці, боярське свавілля, монгольське нашестя послабили, а відтак призвели до загибелі Галицько - Волинської держави, а це, своєю чергою, не дало змоги систематизувати чині джерела права.

4.2. цивільні правовідносини:

1) було високо розвинутим як для свого часу, що було зумовлено соціально-економічним розвитком, значним внутрішнім оборотом і стійкими зовнішньоекономічними відносинами з іншими державами;

2) у процесі рецепції візантійського права, були імплементовані в законодавство ряд важливих норм римського права.

Право власності: характерні риси:

1. Відсутність загального терміну щодо визначення права власності, оскільки його зміст залежав від суб’єкта (князі, княжі і земські бояри, дружина, духовенство, ремісники, купці, смерди) і об’єкта права власності (земля, коні, раби, худоба, зброя, знаряддя праці та ін.).

2. Основними формами земельної власності у Галицько- Волинській державі були: князівський домен; боярська вотчина; монастирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів, земля громади (общини); індивідуально-сімейна ділянка; незаселені вільні (державні) землі, верховним власником яких виступав великий князь як глава держави.

3. Основними способами набуття феодальної земельної власності були:

- надання князем земель за службу і для служби;

- освоєння вільних земель («заїмка», «займанщина»);

- пряме захоплення общинних земель («окняжіння», «обоярена земля»);

- купівля, дарування, міна, спадкування.

Зобов 'язальне право.

У Галицько-Волинській державі зобов 'язання виникали за двома підставами: 1) в результаті укладення договору; 2) у зв’язку із заподіянням шкоди.

Найбільш поширеними були такі види договорів: купівлі- продажу, позики, міни, поклажі, особисте наймання та ін.

4.3. сімейно-шлюбне право.

Характерні риси розвитку:

- утвердження християнства призвело до закріплення християнських форм укладення шлюбу. Шлюбові передували так звані заручини, які отримали релігійне освячення в особливому звичаї;

- основне значення в церковному шлюбі отримав церковний обряд вінчання;

- умови дійсності шлюбу: а) досягнення шлюбного віку нареченого (14-15 р.) і нареченої (12-13 р.); б) добровільна воля наречених і згода батьків;

- канонічне візантійське право, яке здійснювало вирішальний вплив на сімейне право передбачало розлучення у таких випадках: а) порушення подружньої вірності; б) нездатність чоловіка до інтимних стосунків, після трьох років співжиття; в) коли чоловік або жінка намагалися позбавити життя один одного; г) невідомо де перебування чоловіка протягом 5 років; д) постриження чоловіка або жінки в ченці; е) задум жінки викрасти майно без відома чоловіка та ін. Водночас, у церковній практиці як Київської Русі, так і Галицько- Волинської держави відбулося відхилення від візантійського законодавства. Так, Церковний статут князя Ярослава, з одного боку, перераховував не всі приводи до розлучення, зазначені у візантійському праві, з іншого боку, розширювалося коло випадків, за якими дружина могла вимагати розлучення, зокрема: торгівля чоловіка честю своєї жінки; бездоказовість звинувачень жінки у статевих стосунках з іншими чоловіками, приведення чоловіком у сімейний дім коханки і ін. Питання щодо розлучення було виключною компетенцією Церкви.

- особливістю жінки в українській сім 'ї було її поважне становище і охорона її прав з боку держави, що було суттєвим

контрастом у порівнянні правового статусу матері за руським правом та правового статусу жінки за римським та старогерманським правом, за якими - жінка - дочка, дружина, мати завжди потребували опікуна та визнавалися все життя «не правосильними».

Спадкове право, характерні риси:

1) спочатку право спадкування належало тільки членам сім’ї;

2) з розвитком феодальних відносин розвивалася свобода заповітних розпоряджень;

3) правові джерела містять постанови про спадкування за законом, і за заповітом;

4) встановлювалися два різні порядки спадкування: один-для бояр, другий-для смердів.

4.4. кримінальні правовідносини.

Характерні риси:

- поняття злочину пройшло еволюцію, від трактування як «обида» (образа) до розуміння будь-якого порушення закону. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінального правопорушення від цивільно-правового;

- об’єктами злочинного посягання були: державна влада, особа (насамперед, феодал), майно, звичаї. Об’єктивна сторона злочину мала недостатньо виражений характер, відомі лише дві стадії вчинення злочину: замах на злочин, здійснений злочин;

- було відоме поняття співучасті за вчинений злочин; існувало певне розуміння перевищення меж необхідної оборони;

- суб’єктом злочину визнавалася будь-яка людина, крім холопа і челядина;

- поняття юридичної особи не існувало; не регламентованим був і вік, з якого наступала кримінальна відповідальність;

- суб’єктивна сторона включала в себе умисел і необережність, мотиви злочину чітко не визначалися. Чинні джерела свідчать про визначення пом’якшуючих (у стані сп’яніння) і обтяжуючих (корисливий умисел) обставин при визначенні покарання;

- чинні джерела Г алицько-Волинської держави передбачали такі види злочинів: а) проти князівської влади; б) проти релігії та Церкви; в) проти особи; г) майнові злочини; д) проти сім’ї та моралі;

- система покарань: по-перше, головною метою покарання було відшкодування збитків потерпілому та його родичам та поповнення державної скарбниці, а також - відплата; по-друге, право відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання;

- види покарання: а) помста злочинця з боку потерпілого або його родичів; б) грошове стягнення з майна злочинця, що складалося з двох частин - одна на користь князя, друга - потерпілій стороні; «віра» - грошовий штраф у 40 грн.

4.5. процесуальне право.

по-перше, у Галицько-Волинській державі панував

обвинувально-змагальний процес;

по-друге, суд виконував функції посередника у судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвиненістю державного механізму;

по-третє, Руська Правда передбачала таку процедуру розшуку злодія: «заклич», «звід» і «гоніння сліду»;

по-четверте, видами судових доказів були: а) особисте зізнання; б) свідчення «послухів» і видоків; в) речові докази; г) «суди Божі»; д) сліди побоїв; е) знайдення трупа на території верві.

Таким чином:

по-перше, об’єднавши здебільшого етнографічні українські землі (90%), Галицько-Волинська держава, будучи правонаступницею Київської Русі, охороняла українські землі від асиміляції, сприяла їхній консолідації та усвідомлення власної самобутності;

по-друге, своєю орієнтацією на Захід сприяла поступовому подоланню однобічності візантійських культурних впливів і збільшенню можливостей поширення західноєвропейських культурних впливів;

по-третє, модернізувала давньоруську державну традицію;

по-четверте, її правова система ґрунтувалася переважно на джерелах не іноземного, а давньоруського права, на місцевому законодавстві та звичаях.