Питання зв язку магдебурзькою права з німецькою коло­нізацією

Із питанням про роль і значення магдебурзького права для міст України тісно переплетена проблема його рецепції, яка своєю чергою пов’язана з питанням німецької колонізації.

І.Шараневич неодноразово торкається питання часу появи німецьких колоністів в Галичині, вказуючи, що вони вперше з’явилися в галицьких містах ще за часів Данила Романовича⁴⁶, про що є низка документальних свідчень⁴⁷.

Цікаво, що окремі польські автори не тільки не вважали німець­ких колоністів провідниками польської ідеї та польської культури на завойованих землях, але розглядали їх як споконвічних ворогів Польщі. У зв’язку з поширенням патріотичних настроїв у польській історіографії посилились позиції неоромантизму. Навіть такі серйоз­ні історики, як Освальд Бальцер, зазнали його впливу. У своїй роботі «З проблем устрою Польщі» Бальцер не лише виправдовував ті риси правового устрою Речі Посполитої, які раніше критикував, а й нада­вав йому більших рис прогресивності, порівняно з устроєм усіх інших європейських країн⁵². Відмова неоромантиків від наукової безсторонності та підпорядкування науки політичним інтересам відіграли певну роль у національному згуртуванні поляків, однак неоромантизм сприяв укоріненню в суспільній свідомості низки досить живучих історичних міфів, які дискредитують справді наукові здобутки.

До проблеми німецької колонізації звертаються також і сучасні автори, які переплітають її з питанням про час і причини запровад­ження магдебурзького права в українських містах⁵³. Серед останніх розробок питання про німецькі поселення за часів Галицько- Волинської держави та їх значення для розвитку міст можемо назвати роботу Галини Шацької, яка не лише констатує факт пере­бування німців у руських містах, а й підкреслює, шо саме «з допомо­гою німецьких привілейованих колоністів Данило закладає м. Холм, в 1256 р. —· Львів, які разом з містами Луцьком та Володимиром дістають магдебурзьке право»⁵⁴. Перебування німецьких поселенців у державі Данила Романовича і тісні його контакти з німецьким світом не викликають сумніву, однак питання про значення німець­кого чинника для розвитку міст Русі і оформлення правових норм життя міста за магдебурзьким зразком у цей період залишається відкритим. Ця проблема залишається нез’ясованою і у польській історіографії, причому не лише щодо українських земель, а і щодо споконвічних польських територій.

Переселення продовжувалось і за польських королів, які різни­ми привілеями, в тому числі магдебурзькими, «приваблювали з далеких країв трудолюбиве населення в міста...»⁵⁵.3 часом німецькі родини, «працюючи разом з іншими народностями над добром краю, множились і надали життю горожан характер німецької стихії»⁵⁶, яку І. Шараневич не вважав згубною. А Шараневич належав до небагатьох істориків, яких важко запідозрити в позанауковій тен­денційності, бо, за словами М. Грушевського, «його патріотизм і ясний зір історика не дали себе ніколи увести партійною загорілістю»⁵⁷.

Розглядав ці проблеми і Тадеуш Мантойфель, зокрема в роботі «Міста в давній Польщі»⁵⁸. В цьому ракурсі найцікавіший для нас її другий розділ «Німецька колонізація та запровадження за її посе­редництвом міського устрою»⁵⁹. Т. Мантойфель виступає проти так званої колонізаційної теорії походження східноєвропейських міст. Однак дослідник не намагається нівелювати роль німецької колоні­зації для правового розвитку міського ладу. Він детально розглядає причини та наслідки колонізації. На думку Мантойфеля, знищення краю князівськими міжусобицями і татарськими нападами та праг­нення економічного відродження зруйнованих міських осередків спричинило початок колонізації міст. Купці та ремісники рекрутува­лись для цієї мети із сусідніх німецьких земель, а для забезпечення колоністам сприятливих або принаймні не гірших ніж на батьків­щині умов їх звільняли від тягарів польського права⁶⁰. Питання про те, чому східноєвропейські землі потребували зовнішньої колоніза­ції для свого подальшого економічного та культурного розвитку, неодноразово піднімалось як в німецькій, так і в польській історич­ній науці, але питання про те, чому європейські ремісники та купці так охоче покидали свої домівки і переїжджали на нові невідомі їм землі практично не піднімалось (особливо це стосується німецької історіографії, де ця проблема аж до 1970-х років залишалась непопу­лярною)⁶¹. Т. Мантойфель був одним із перших, хто зазначив, що саме зростання західноєвропейських міст та цехові обмеження в них гнали міщан на схід⁶². Згодом ці судження увійшли до виданої 1958 р. узагальнюючої роботи історика «Всесвітня історія. Середньовіччя».

Загалом питання німецької колонізації та її ролі в розвитку правового статусу міст було особливо популярним у польській історіографії.

1945 р. 3. Качмарчик видав чималу монографію про німецьку колонізацію на схід від Одри. Територіально книга охоплювала не лише сучасну Польщу, а й руську Галичину та Литву, хронологічно — не тільки перші хвилі німецької колонізації, а й усі наступні, частково аж до 1918 р.

Ця ж ідея була лейтмотивом подальших досліджень 3. Качмарчика, причому невелика роль німецьких колоністів у процесі поширення самоврядування відзначалась і щодо польських земель: «Прогрес внутрішньої колонізації в середньовічній Польщі здійснювався май­же цілком внутрішніми силами, а позитивну роль відіграв тільки західноєвропейський зразок сільського права, перенесений на ці землі нечисленними німецькими та іншими колоністами»⁶⁴. На думку польського історика, запровадження міського самоврядування — це не привнесення німецькими колоністами елементів цивілізації на слов’янські землі, а лише прискорення процесу розвитку цих міст шляхом запозичення готового зразка правової організації⁶⁵. Німець­кий елемент входив у господарство певного рівня розвитку, що робило можливим подальше розгортання колонізації та певні пов’я­зані з нею господарсько-правові зміни⁶⁶.

Тема німецької колонізації, доволі популярна в польській історіографії від початку XX ст., в повоєнний час стала ще актуальні­шою. Тому діяльність 3. Качмарчика в цій галузі була дуже своєчас­ною. Німецька колонізація в давній Польщі, на його думку, почалась наприкінці XII ст. і тривала до кінця XV ст. Цей рух, що мав, без сум­ніву, демографічний характер, був пов’язаний із певними суспільно- господарськими змінами, що не одразу знайшло своє відображення в історичних дослідженнях. Крім того, як зазначає 3. Качмарчик, не завжди історики відрізняли німецьку колонізацію від колонізації на німецькому праві, а це досить суттєва відмінність.

З позицією 3. Качмарчика перегукується доповідь Казімежа Тименецького на VII Всепольському з’їзді істориків у Вроцлаві (19—22 вересня 1948 р.), основна теза якої наступна: «Наплив німців кількісно був набагато слабшим, ніж досі вважалось у науці, причо­му не лише німецькій, а й польській, і був він насамперед напливом, що йшов згори. Таким, який не кількістю, а величиною промислово­го капіталу і формами організації панував над місцевим елементом, а, окрім того, впливова верства купців завдяки торговельним зв’яз­кам із Німеччиною та іншими розвинутими країнами довго утриму­вала своє верховенство»⁶⁸.

Проблема німецької колонізації часто включалася в загальне поняття німецької експансії у Східній Європі (Drang nach Osten). Це особливо добре простежується у творчості Ґ. Лябуди⁶⁹.

Проблема німецької колонізації і розгляд міського самовряду­вання через її призму стали доволі популярними після Першої, а особливо після Другої Світової війни, що, зрештою, зрозуміло. Причому інтерес до проблеми спостерігається не лише у польській, а і в російській історіографії. В радянській історичній науці одним із тих, хто поклав початок глибокого дослідження історії східних слов’ян в даному аспекті, був Микола Граціанський (1886—1945).

Ця тенденція набула особливого вияву в роки війни. «Зрозуміло, що в дослідженнях радянських вчених увага зверталася насамперед на боротьбу слов’янських народів проти німецької агресії, за збере­ження своєї незалежності, що є основною проблемою слов’яно- німецьких відносин»⁷¹. Тому соціально-економічні процеси, не кажучи вже про правові, пов’язані з німецькою колонізацією на схід, в російській радянській літературі залишались другорядними. В розробці цього кола питань окрім згаданого вже М. Граціанського⁷² найактивніше брали участь М. Державін⁷³, 3. Нєєдльї⁷⁴, В. Пічета. Останній, як один із найвідоміших російських фахівців з історії Польщі спершу опублікував статтю «Віковічна боротьба польського народу з німецькими загарбниками»⁷⁵, а незабаром—три нові статті більш загального характеру, які згодом, як і попередня, увійшли до складу збірника «Столітня боротьба західних і південних слов’ян проти германської агресії» (Вековая борьба западных и южных славян против германской агрессии. — Москва, 1944). Слід зазна­чити, що В. Пічета, на відміну від багатьох дослідників, звернув свою увагу не стільки на військову агресію, скільки на мирне про­никнення в польські області німецьких колоністів, підкреслюючи негативні наслідки саме такої колонізації.

Тему німецької колонізації в Сілезії розробляв молодий славіст І. Іодко⁷⁶, але його дисертація, на жаль, залишилась неопублікова- ною, а сам молодий автор загинув у 1942 р. В подібному ракурсі працювали і національні інститути історії AH CPCP. Зокрема, укра­їнські вчені, явно з ініціативи Москви, підготували збірник статей про боротьбу українського народу проти німецької експансії на ши­рокому історичному проміжку⁷⁷. Але навряд чи можна цю колектив­ну працю вважати досягненням української історичної науки в галузі дослідження історії німецької колонізації та міського самоврядування.

Патологічною ненавистю до всього німецького достоту іскрять розробки тематики німецької колонізації на схід, елементом якої вважалося запровадження міського самоврядування, і у повоєнні роки⁷⁸.

Одним із провідних і найплідніших фахівців у даній сфері був учень М. Граціанського доктор історичних наук В. Королюк. Його особисті розробки були вельми традиційними для російської ра­дянської медієвістики⁷⁹. Саме під редакцією В. Королюка виходить низка збірників, присвячених найрізноманітнішим аспектам слов’яно- німецьких стосунків, де, зрозуміло, не обходиться увагою проблема міського самоврядування. Планувалося видання двотомника «Дранґ нах Остен» і історичний розвиток народів Центральної, Східної та Південно-Східної Європи» («Дранг нах Остен» и историческое раз­витие народов Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы»), перший том якого мав охоплювати період від раннього середньо­віччя до кінця XVIII ст. До написання збірника були залучені іно­земні спеціалісти (скажімо, 3. Качмарчик⁸⁰), тому особливого ідеоло­гічного забарвлення набули міжнародні симпозіуми, присвячені його підготовці, а програмні доповіді радянських істориків відзначались войовничою нетерпимістю, бо співпраця з істориками Центрально- Східної Європи мала скеровувати дослідження в потрібне Москві русло. І все ж чимало з них заслуговують на увагу.

Так, незважаючи на свою обов’язкову в той час антинімецьку риторику, В. Королюк піднімає питання рецепції німецького права на слов’янських землях, слушно зазначаючи, що «вона була підготов­лена всім попереднім самостійним розвитком не лише міст, але, очевидно, і міського устрою Центральної та Східної Європи, бороть­бою населення за міське право»⁸¹. Автор, щоправда, вважає, наче підтвердженням самоврядної організації міст до німецької колоніза­ції можуть бути давньоруські міста, з чим я не можу погодитись. Конкретно не вивчаючи дану проблематику, автор, однак, окреслює низку важливих питань, які потребують подальшого глибокого спе­ціального дослідження. Йдеться про проблеми впливу німецького міського права на процес германізації в областях масової німецької колонізації та значення рецепції зміненого в умовах побутування в центральних та східноєвропейських країнах німецького права для розвитку міського життя в XVI—XVII ст., зокрема в Україні.

Свідомо формувалася одномірність в трактуванні складного і неоднозначного питання. В. Королюк зазначає: «В оцінці німецької

"⅛E ЗО ^rV^r

феодальної та патриціанської колонізації, навіть у тих випадках, коли колонізація ця не супроводжувалась завоюваннями, в радянсь­кій історіографії немає суперечок. Вона розглядається або як відкри­та, або як прихована форма німецької агресії на Схід. У всіх випадках ця колонізація, порушуючи національну однорідність панівного класу, формувала в ньому прошарки, не зацікавлені в самостійному національному розвитку тієї країни, в якій створювались колонії. В деяких випадках відбувалось повне онімечення панівного класу, або заміна місцевого панівного класу прийшлим»⁸². Хоча, будучи послідовними марксистами, історики не могли поставити «трудовий люд» на один щабель із «феодальною експансією»: «Суттєво іншою має бути, зрозуміло, оцінка значення і ролі колонізаційних процесів, пов’язаних із переселенням трудового люду — селян і ремісників....Сприяючи розвитку продуктивних сил та внутрішньому госпо­дарському освоєнню країни, така колонізація відіграла прогресивну роль». Але навіть у такому ракурсі німецька колонізація для школи радянських істориків не може бути прогресивною, а якщо і було в ній щось передове, то воно аж ніяк не могло бути німецьким: «Німецькою ця колонізація може бути названа, щоправда, лише умовно, позаяк у складі сільських та міських колонізаційних потоків на схід брали участь не лише німці за походженням, а й вихідці з Голландії та інших західноєвропейських країн, а частину німець­ких переселенців на схід становило більш або менш онімечене насе­лення західнослов’янських земель, яке опинились у складі імперії, наприклад сілезці в Королівстві Польському»⁸³.

Здавалося б, банальні дискусійні питання, цілком закономірні для наукового вирішення проблеми, але подаються вони в доволі специфічному ідеологічному обрамленні. Таким чином, «Дранґ нах Остен» для радянської російської історіографії, під яким би кутом зору ми його не вивчали, завжди був реакційним явищем, яке пору­шувало нормальний хід економічного, політичного, культурного, національного та етнічного розвитку народів Центральної, Східної та Південно-Східної Європи. На Сході Європи німецькі феодали та міська верхівка аж ніяк не відігравали ролі організаторів міжнарод­ного спілкування, а перетворювали нормальні контакти між народами в знаряддя їх експлуатації та поневолення»⁸⁴. Маємо тут типовий приклад ідеологізації та політизації давньої історії. Як бачимо, антинімецькі нотки доводять дослідників до абсурду. Проводячи як ідеологічний стрижень своєї доповіді загальну недоброзичливу критику німецької колонізації, В.Королюк все ж, іноді заперечуючи сам собі, висловлює низку цікавих і не позбавлених сенсу думок, як от, що результатом німецької колонізації було «загострення національних суперечностей в цій частині Європи, піднесення національної самосвідомості в таких країнах, як Польща, Угорщина, Русь та інших, що було прямим наслідком їх загального, хоч і не рівномірного, соціально-економічного і культурного прогресу. Іншими словами, суттєво вплинувши на історичний розвиток народів Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, німець­кий «Дранґ нах Остен» за невеликими винятками не зміг перервати їх самостійного розвитку... В Центральній та Східній Європі процеси формування національних держав скоро переросли в формування держав багатонаціональних». І справді варта уваги думка, що «ні­мецький феодальний натиск відіграв в цьому сенсі для Польщі і Литви роль, аналогічну тій, яку відіграла для Русі татарська агресія»⁸⁵.

Активізація радянських досліджень німецько-слов’янської проблематики збіглася в часі з виходом у світ публікацій німецьких істориків і проголошенням ними теорії широкого східного руху. Найґрунтовніше виклав її В. Шлезінґер⁸⁶. Автор відмовляється від прямого і беззаперечного прийняття тези про цивілізаційну місію німецької колонізації на схід, про те, наче ранній німецький «Дранґ нах Остен» відбувався в культурному вакуумі або у «порожньому просторі». Німецький історик відкидає також твердження про «великий подвиг» німецького народу в справі поширення цивілізації на слов’янських землях. В його інтерпретації «Дранґ нах Остен» по суті зводився до розселення німецьких селян і міщан на Сході Європи, причому, і це найважливіше, поселення це відбувалось з ініціативи слов’янських володарів. Все ж, твердить В. Шлезінґер, німецька колонізація була обумовлена проміжним розташуванням німців між Сходом і Заходом Європи, а історична обумовленість цього процесу полягала в існуванні так званої культурної похилості від заходу до

сходу Європи, а тому слов’яни перебували на нижчому щаблі розвитку, ніж німці. Тобто, німецька колонізація вирівнювала цю культурну похилість і, як наслідок, забезпечила економічний і культурний розквіт слов’ян.

Хоч не з усім тут можна беззастережно погодитись, все ж деякі аргументи В. Шлезінґера є досить науковими та доказовими, але його теорію радянські історики повністю відкидали. Зокрема, на згаданому вище симпозіумі Г. Санчук виголосив доповідь, у якій, критикуючи теорію В. Шлезінґера, твердив, що німецька колонізація супроводжувалась лише поневоленням та онімеченням слов’ян, і не може бути й мови про будь-які позитивні моменти німецько- слов’янського сусідства. А причину такого масштабного руху ні­мецьких колоністів на схід у X—-XII ст. слід шукати лише в економіч­ному законі феодальної формації⁸⁷. Твердження це, звісно, не було б позбавлене сенсу, якщо б автор не відкидав повністю концепцію німецького історика, а справді її осмислив. На нашу думку, німецька колонізація була спричинена як економічними, так і соціальними та політичними чинниками, і жодним із них не можна нехтувати.

З кінця 80-х років, скинувши рутинні ідеологічні тенета, ро­сійські дослідники відійшли від проголошуваних раніше оцінок німецької колонізації та німецького права на східнослов’янських землях. Це яскраво засвідчила, зокрема, міжвузівська конференція «Проблеми історії середньовічної Німеччини», що відбувалася в Москві 1—2 лютого 1989 р. з ініціативи Ради молодих вчених історичного факультету Московського державного університету. Найяскравіше сутність, етапи та наслідки німецької східної колоні­зації IX—XVII ст. висвітлені в доповіді ростовського дослідника В. Савчука. На його думку, це особливий тип військово-колонізацій­ного руху, суттю якого було не стільки завоювання, скільки госпо­дарське освоєння нових територій. До кінця XIII ст. він не мав анти- слов’янського спрямування. Ба більше, «німецька східна колонізація сприяла розвитку економіки, державності та права на слов’янських землях. Але на різних етапах розвитку і на різних територіях коло­нізація мала свої особливості, тому однозначної оцінки німецького коло­нізаційного руху бути не може». В. Савчук підкреслив необхідність

З Гошко Т. Д.

"<Е 33 Φ^fr

вивчення причин і характеру німецької колонізації, керуючись прин­ципом наукової достовірності, а не ідеологічними та політичними мотивами⁸⁸. Хочеться вірити, що такі прагнення будуть втілені як у російській, так і в українській історіографії.