Кримінально-процесуальне законодавство

У сфері кримінального процесу за Директорії УНР українсь* юристи на базі чинного тоді законодавства з урахуванням військ° воі обстановки провадили активну роботу щодо створення єдиної Кримінально-процесуального кодексу законів Української НароД- пої Республіки.

Одне з найважливіших — питання підсудності Штабних судів. У документі йшлося про випадки застосування персональної і територіальної підсудності притягнення до кримінальної відповідаль- ностіспівучасників злочину, компетенцію Штабного суду у випадках, коли винний брав участь у скоєнні злочинів, підсудних різним судам, тощо. У цьому контексті детальної регламентації зазпали питання спірної підсудності між Штабними судами, між Штабними судами і військовими слідчими, Штабними судами і мировими суддями (або судовими слідчими), Штабним судом і з’їздом мирових суддів (або окружним судом), а також порядок оформлення добровільного зізнання особи, стосовно якої провадиться дізнання, тощо. Закон передбачав, що остаточне рішення з будь-якого спірного питання міг ухвалити тільки Найвищий суд Української Народної Республіки.

Законними підставами порушення кримінальної справи в Штабо- мму суді вважалися: а) повідомлення командира полку; б) повідом- іення військових, цивільних, судових або адміністративних установ ^таурядових осіб, в) скарги потерпілих, г) явка з повинною.

Низка статей, що регламентували процес дізнання у кримі- нвльній справі, присвячувалася проведенню обшуків і вилучень, меріганміо і оформленню речових доказів. Великого значення за- кон надавав дотриманню законності. Установлювалось, що обшу- ^Ки і вилучення повинні провадитися лише за крайньої потреби і ^;іише в приміщеннях, підвідомчих військовій частині. Скарги на пезакоїini дії дізцавача подавалися до Штабного суду, його голові, ^К0ТРИЙ міг притягти винного до відповідальності як за посадовий ^3jl04W. Нагляд за правильним і своєчасним виконанням закону ^п°кладався на командира частини, який наказав провести дізнання, 'голову Штабного суду.

" законі вирішувалося питання взаємодії військової влади з ^|1Л|Щсю. Якщо військовослужбовець вчинив злочин за межами військової частини, розслідування кримінальноїсправи мала проводити міліція на загальних підставах. Винятком були випадки, колидії стосувалися військової дисципліни або скоювалися у місцях, що перебували у виключній юрисдикції військового командування.

Факт віддання до суду військовослужбовця підлягав оголошен- ню наказу командиром частини. Ta це не приводило до «жодних наслідків» для підозрюваного до набрання вироком законної сили. Був єдиний виняток — особа, проти якої порушувалася кримінальна справа, не могла бути тимчасовим членом військового суду. Згідно із загальним правилом, судовий арешт військовослужбовця не допускався.

Закон передбачав право обвинуваченого на захист. Причому захисником могла виступати будь-яка особа, якій закон не забороняс висту пати в суді, в тому числі і жінка. A що ж до обвинувачів, то ними могли бути представники командира полку, представники державної адміністрації, один із потерпілих, який допускався до захисту в Штабних судах. Ta закон прямо вказував, що обвинувачем на суді не міг виступати підлеглий підсудного. Крім сторін і свідків, які брали участь у процесі, суд міг залучати обізнаних людей (експертів), колп було необхідно одержати роз’яснення зі спеціальних питань, перекладачів та інших осіб, необхідних для правильного з’ясування судом обставин вчиненого злочину, тяжкість скоєного тощо.

Значну увагу законодавець приділив регламентації cnxiiwouu|o суддівупроцесі. Зокрема, в одному і тому ж засіданні не моглибратн участь судді, що перебували між собою в прямих родинних зв’язках, а також родичі до другого покоління включно. Регламентованим був і порядок розгляду та оформлення заяви про відсторонення судді, шо брав участь у розгляді справи. Низка статей присвячувалася питанням умов розгляду справи. Встановлювалось «усність» і «гласність» є неодмінною умовою розглядусправи. Особи, які не досягли 18-рй- ного віку, до судового засідання не допускалися.

Серед характерних рис закону дослідники (B. Зсмлянсъка) звертають увагу на те, що закон не розцінював мовчання обвинуввче- ного як визнання ним своєї вини. Підкреслювалась необхідність суворого дотримання законів. Зокрема, якщо з’ясовувалась неповнота чи суперечливість законів, суд повинен був вирішувати справи- грунтуючись на загальному розумінні закону, що діяв на момент розгляду справи. Повторне притягнення до кримінальної відпов- дальності за той же злочин, за яким вже було постановлено виграв дувальний вирок, що набрав чинності, не допускалося, навітьякшо пізніше з’явилися нові обставини.

Копія вироку мала бути видана засудженому протягом тР^ьЮ днів з дня подачі ним заяви. Вироки, що вступили в законну еиФ якщо на них не було подано касаційної скарги, підлягали виконанню. Вони зазвичай надсилалися командиру частини, в якій служив винний, і там наказом давалося розпорядження про негайне виконання вироку суду.

Закон також регламентував питання касації після подачі скарги особою, яка брала участь у скарзі. Зокрема, крім касаційної скарги, могли бути подані приватні скарги на постанову суду про підсудність, зволікання (затягування) розгляду справи, накладення стягнень за неявку до суду, неприйняття касаційної скарги, відмову відновити термін касаційного оскарження вироку суду, неправильне виконання вироку. Приватні скарги направлялися до Вищого військового суду будь-яким учасником процесу з питань його ведення і в межах його компетенції. Подача приватної скарги не могла призупинити виконання оскарженої постанови суду.

Отже, у сфері кримінального процесу в УНР доби Директорії реально базовим нормативним актом був Закон «Про судочинство в Штабних судах» (4 серпня 1920 p.), який мав велике значення не тільки для військової, а й для цивільної юстиції. У ньому сформульована низка норм, що свідчать про дотримання демократичних основ судочинст ва, впровадження в життя принципу законності, зміцнення правопорядку в Україні, незважаючи на умови воєнного часу, коли часто траплялися різного роду політичні конфлікти і велася відверта збройнаборотьба за владу та потенційні багатства країни.