ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виникнення української державності, хоча окремі її елементи зароджувалися в цей час у Запорозькій Січі.

Через те, розглядаючи державний лад України в даний період, слід детально проаналізувати польсько-литовські державні структури, чинність яких поширювалася на українські землі.

Найвищі органи державної влади і управління. Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу і Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. - центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів державної влади і управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцним. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше зміцнення зв’язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань Польсько- Литовських сеймів і з’їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самостійні держави об’єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівства увійшли українські землі Волинь, Поділля, Київщина, Польща і Литва були об’єднані в єдину державу - Річ Посполиту.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушення, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов’язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася у відповідності до адміністративно- територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходилася в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Усі українські землі, що були приєднанні до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували в цих землях.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств.

Чернігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управління стає воєвода і він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав, питаннями організації війська, вирішував судові справи. Впливовою і службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і був наділений широкими адміністративними і судовими повноваженнями.

Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас господарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалувалося королем за службу.

Внаслідок Люблюнської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі у складі Польщі остаточно втратили свою автономію і адміністративно були поділені на шість воєводств; за польським зразком: 1) Руське воєводство переважно Галичина, охоплювало п’ять земель - Львівську, Галицьку, Перемишльську, Сяноцьку, Холмську; 2) Волзьке воєводство об’єднувало три повіти -Бузький, Городельський і Гробовецький; 3)Волйтзьке воєводство - Володимирський, Луцький, Кремінецький повіти; 4) Подільське воє-водство складалася із Камінецького, Червоноградського і Литичевського повітів; 5)Брацлавське воєводство - із Брацлавського і Він-ницького повітів; 6)Київське воєводство - із Київського, Овручського і Житомирського повітів.

Правове становище міст і містечок в українських землях, їх адміністративний устрій, порядок управління були досить строкатими. За своїм правовим становищем міста і містечка поділялися на королівські, великокнязівські, приватновласницькі і церковні.

Значного розповсюдження в українських землях дістало міське самоврядування, засноване на магдебурзьському праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, добиваючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби, наприкінці XV ст. польський і литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським містам грамоти на «вільність», тобто переводити їх на самоврядування на основі магдебурзьського права. Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат - адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій - міської ради і лави.

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повноважень. Рада забезпечувала оборону міста і порядок в ньому, розглядала цивільні справи. Важливим напрямком діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань господарського життя міста. Рада займалася розподілом податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельні операції, стежила за дотриманням правил оренди промислових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали раді до відання міського самоврядування належали ділянки міської території - плаци. Раді були підпорядковані ремісницькі цехи. Міське самоврядування санкціонувало акти купівлі-продажу нерухомого майна в межах міста, видавало міщанам довіреності на укладання торговельних угод.

Адміністративному устрою українських міст на основі магдебурзького права був притаманний один важливий елемент - так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які в адміністративному і правовому відношенні цілком або частково контролювалися феодальними власниками. Управління населенням, юридик здійснювалося від імені феодала особливими службовими особами - війтами і тіунами.

У 80-х роках XV ст. в українських землях з’являються і поширюються громадські організації православного міщанства - так звані братства. Важливого обставиною в діяльності українських братств була наявність статутів, які ретально регулювали їхню організацію і діяльність. Сходи братства відбувалися щонайменше раз на місяць. Раз на рік відбувалися загальні збори, на яких вибирали старшину - старших братів. Усі братські книги і рахунки ретельно контролювалися. Перші братства мали міщанський характер, але пізніше, коли братський рух поширився, до братства почали входити шляхта і духовенство. Таким чином братства ставали загальнонаціональними установами, і цей бік своєї діяльності вони підкреслювали свідомо.

Військова організація. Основою збройних сил як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського було посполите рушіння, тобто шляхетське ополчення, яке скликалося у межах всієї держави або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були хоругви родові або земські. Хоругва налічувала 200-600 людей. Участь в ополченні вважалась, з одного боку обов’язком, а з другого - привілеєм, почесним правом шляхти. Однак у міру зростання фільваркової системи посполите рушіння все більш занепадає. Шляхта тепер дуже неохоче береться за зброю і навіть не з’являється на військові огляди, які інколи провадилися у мирний час.

Поступово наймане військо повністю витісняє рушіння і стає основною частиною збройних сил. Вперше наймане військо було застосовано у Польщі в XV ст. Формувалося воно головним чином на час війни.

На чолі коронного (королівського) війська стояв великий коронний гетьман, який посідав у Речі Посполитій важливе, незалежне місце. Польні гетьмани командували прикордонними військами.

Складову частину коронного війська Речі Посполитої являло реєстрове козацтво. Королівським універсалом 1572 р. був сформований «певний почет» з низових козаків у кількості 300 чол.

Після придушення селянсько-козацького повстання 1637-1638 рр. польський уряд намагався зменшити чисельність реєстру і скасувати здобуті реєстровими козаками права на привілеї. З цією метою в 1638р. була видана «Ординація війська Запорозького реєстрового». У відповідності з нею військова організація реєстрового козацтва прийняла такий вигляд. Верховне керівництво належало коронному гетьману. Військова і судова влада над реєстровими козаками зосереджувалася в руках старшого комісара замість гетьмана, що обирався раніше. Комісар обирався сеймом за пропозицією коронних гетьманів і обов’язково повинен бути шляхтичем. Комісару були підпорядковані осавули, полковники і сотники. Реєстр, як і раніше, складався з 6000 чол. і поділявся на шість полків.

Козацьке самоврядування. Запорозька Січ у своєму складі мала поділи - військовий і територіальний, у відповідності з якими і будувалося управління нею. Як військо запорозька громада поділялася на 38 куренів, а територіальне - спочатку на п’ять, згодом на вісім паланок. У запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін «паланка» також мав два значення - невелика фортеця і певна частина території Запорозької Січі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні, або військові ради. На них вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорозької Січі.

Крім загальних військових рад, у запорозьких козаків були ще ради по “куренях”, які частіше називалися «сходками», а також сходки по паланках. Вони розглядали переважно дрібні господарські справи, термінові питання.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI - на початку XVH ст. були: військові начальники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники - булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники - полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися, військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був “головним командиром” і діяв як необмежений диктатор. У мирний час він був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Його влада обмежувалася трьома умовами: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, нарешті, самою військовою радою.

Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов’язок - здійснення суду над козаками. Крім цього він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказовий отаман.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був використаний у ході визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.

Судові установи. Судова система в українських землях безпосередньо залежала від класового і станового ладу суспільства. Представники пануючих класів користувалися “судом рівних”. Магнати і панство судилися у сеймовому та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію земських судів, які сама і утворювала.

Важливу роль у здійснені правосуддя відігравали призначені воєводою за пропозицією земського суду й шляхти возні. У кожному повіті було декілька возних. Головний з них називався генералом.

Повітовими судами для шляхти і простих людей були так звані гродські та замкові суди в яких головними суддями звичайно виступали воєводи і старости. Гродські суди розглядали справи, що стосувалися навіть тяжких злочинів, коли злочинець був затриманий на місці злочину, справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Важливою функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби, щодо земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки. Суди були запроваджені в Правобережній Україні Статутом І566 р.

Значними на той час були судові функції церкви. В українських землях існували два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів “християнської віри” і церковних обрядів, про розлучення, про майнові спори між подружжям, про спадщину тощо, церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, яким була церква у відношенні залежних від неї людей.

У відношенні міщан королівських і приватно власницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було по суті різновидом доменіального суду.

У містах, які користувалися самоврядуванням, судові функції, здійснювали магістрати і ратуші. У містах України діяли ще і цехові суди, де як суддя виступав цеховий майстер.

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні суди. Вони були судами, сільської громади. Копні суди в Україні були досить поширені, бо виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. Копний суд територіально об’єднував декілька сіл.

Своєрідна судова система існувала у запорозьких козаків. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман вважався найвищою судовою інстанцією. По найбільш складним справам як суд першої інстанції інколи виступав увесь кіш.

Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорозьких козаків покладалися на військового суддю. Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значними і зводилися переважно для виконання окремих доручень.

3.