СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і польськими феодалами не підірвали основ пануючого тут феодального ладу. Існування на території України феодальної власності на землю означало збереження класового розподілу суспільства на експлуататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і накладало певний відбиток на економічне і правове становище населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств феодального класу на українських землях визначалося розмірами їх земельної власності. Починаючи з кінця ХІУ ст. і на протязі майже всього ХУ ст на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння. Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їх власність, які вони мали змогу передавати у спадщину, продавати і т. ін. Поряд з цим представники пануючих верств одержували від польського короля і Великого князя Литовського земельні пожалування за службу. Жалуваними землями вони володіли в двох формах: тимчасовій - доки виконували службу на користь сюзерену («на пожиєньє до волі та ласки господарської»), і на постійній,- з правом передачі своїх володінь у спадщину.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевласники поступово оформилися у вищий феодальний стан, що отримав назву «магнати», і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від середніх та дрібних феодалів.

Перш за все магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя литовського або польського короля.

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському і було оформлено привілеями 1492 і 1506 рр., у відповідності з якими Рада великого князя («пани-Рада»), до складу якої входили переважно литовські магнати, набрала силу самостійного, незалежного від великої князівської влади вищого державного органу.

Литовський статут 1588 р. особливо виділяв князів і панів ради надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

Протягом другої половини ХУІ - першої половини ХУП ст. в українських землях відбувався подальший зріст великого землеволодіння. Так, згідно з «Пописим землі Волинської» 1528 р. в цьому воєводстві налічувалося понад 400 магнатських і панських родів, яким належали майже всі земельні багатства Волині. 37 магнатських родів на Волині володіли 79 584 «димами», тобто 3/4 усіх селянських господарств. Найвпливовішими землевласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі Острозькі.

Другою і більш-чисельною групою пануючого класу в українських землях була шляхта - середні і дрібні землевласники.

Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці ХУІ ст. до Польського королівства Гали-чини сприяло широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. У той же час для зміцнення свого становища у Галичині польські королі підтверджували за українськими феодалами права на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта знаходилася в менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю людей в залежності від розміру маєтка були повинні безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові і натуральні податки, ремонтувала власними силами королівські замки нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким вже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Зрозуміло, що галицьку шляхту не задовольняло таке становище, і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою.

У першій половині ХУІ ст. уряд Великого князівства Литовського запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямку було відокремлення шляхти від більш низьких соціальних прошарків - заможних селян і міщан. У 1522 р. Сейм — видав постанову про “вивід” шляхти, згідно з яким до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-службового прошарку у Литві) періоду великих князів Сигізмунда і Казимира ІУ, тобто часу видання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий «попис земський». Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним доказом шляхетства. В українських землях для перевірки реального складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і старовста на Волині, Брацлавщині та Київщині з метою приведення в належний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. - волочна поміра, у ході якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, які були привласнені самовільно відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей.

Таким чином, реформи 60-х років ХУІ ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму «шляхетської демократії». Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походженння, склали найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони становили штат «замкових слуг» і «служилих бояр», які володіли невеличкими земельними маєтками і були зобов’язані виконувати різні військові, адміністративні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого вони мешкали.

У середньому в правобережній Україні (Волинь, Київщина, Брацлавщина), чисельність шляхти складала приблизно 38,5 тис. осіб,, тобто близько 2,3% населення Правобережжя.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, але й їх родини і весь церковний причт, усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було численним - навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз було по дві парафії. Церкви засновували шляхта, міщанство, а деколи й селяни. Священик діставав на утримання звичайно цілий лан землі, а крім того різні данини в натурі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, а як родина вмирала, парафія могла залишитись своякам на основі права близькості.

Селянство. Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від фео-дала після виконання своїх зобов’язань; 2) найчисленніша група залеж-них селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами: у визна-чений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання «замісника» (селянина такого ж ступеня залежності); 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку -до їх повного закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином «тяглові» і «роботні» селяни, які відбува-ли свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходили за межі задоволення власних потреб, феода-ли не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україну у XV ст. фільваркового землеробства, зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу, псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов’язки, але й сплачувала натуральні і грошові податки.

Найбільш чисельним прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги вважалися особливо вільними людьми. Більш того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у ХУІ ст., під час остаточного закріпачення селян, значна частина слуг була перетворена у тяглових селян, а менша одержала шляхетські права і увійшла до лав пануючого класу.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані поміж різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяглими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі ХУ-ХУІ ст. поділялося на дві групи: «непохожих», або «отчичів», які втратили право виходу, і «вільних», або «похожих», ще спроможних покинути господарство феодала.

У першій половині ХУ ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на друге, оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з «диму», дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі.

Зрозуміло, що процес закріпачення селян призводив до опору, найбільш поширеною формою якого була втеча селян, їх кількість у міру закріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави, яка відповідним чином на це реагувала. У 1451р. боротьба із втечами селян була покладена на гродські суди. Згідно з Нешавським статутом 1454 р. особи духовні, світські землевласники, орендарі королівських маєтків, які переховували селян- втікачів, зобов’язувалися повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався штраф у три гривни на користь власника селян і такий же - на користь суду. Судебник 1468 р. вже передбачав страту для осіб, які підбивали селян до втечі.

Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися одержаною землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку - державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни восьми тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов’язані відробляти два панщинних дні на тиждень. Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла 4 -5 днів на тиждень з войки, крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір’я частину продуктів власного виробництва, які могли бути замінені на грошовий податок. Розмір чинша залежав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані і дуже погані землі. Селяни «на осаді» вносили в господарську скарбницю виключно грошову ренту у розмірі приблизно 30 грошей на рік з волоки. Вони також відбували додаткову панщину - ґвалти і толоки (не передбачувані, термінові роботи).

На цій основі на українських землях у другій половині ХУІ ст. відбувалося зміцнення фільварково-панщинної системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян.

Найбільш швидкими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних землях України.

Поруч із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він знаходив своє відбиття перш за все у збільшенні строку розшуку і повернення феодалам тих селян, що повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. встановлював строк для розшуку таких селян 10 років, то статут 1566 р. залишав десятирічний строк розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому випадку, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшукувати його необмежений час. Статут 1588 р. довів строк розшуку утікачів до 20 років.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVH ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина- втікача, але й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича такими умовами, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV першій половині XV! ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього-поглибленню майно і класового розшарування у середовищі міського населення України.

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально- економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення? Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був зачинений доступ у деякі ремісницькі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

На протязі XV - у першій половині XV! ст. в українських містах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що призводило до зростання кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів, об’єднаних у 14 цехів, досягала 500 чоловік. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремісницької майстерності, коли називали Львів «школою ремісництва». Крупними ремісницькими центрами в Україні були також Луцьк, Кремінець, Холм, Кам’янець-Подільський, Перемишль, Ковель та ін.

Окрім цехових ремісників в українських містах була чимала група поза цехових ремісників - «партачів». Цей соціальний прошарок міщан українських міст складали ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, внаслідок відсутності коштів, сільські ремісники, які працювали у місті, тощо.

З розвитком ремесла в українських містах чисельність позацехових ремісників неухильно зростала головним чином за рахунок вихідців з села. Наприклад, у Львові у першій половині XVΠ ст. позацехові ремісники складали понад 40% загального числа ремісників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в «партачах» конкурентів і намагалися не тільки не допустити їх у цехові організації, але й повністю паралізувати їх діяльність. З цією метою вони нападали на майстерні «партачів», виганяли їх за межі міста і та ін. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдалими, бо «партачів» підтримували шляхта і міська влада.

Значну частину міського населення складали козаки і жовніри. Це передусім торкалося Подніпров’я і Брацлавщини. Так, за люстрацією 1616 р. у Каневі, Черкасах, Чигирині, Білій Церкві, Переяславі в середньому налічувалося приблизно 77% козацьких дворів.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне) майнового стану і роду занять міщанина.

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів (іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їх власників) і, таким чином, об’єктивно сприяло прогресивному розвитку феодальних міст. В українських землях магдебурзьке право на відміну від країн Західної Європи не повністю звільняло міста від феодальної залежності, іноді воно перепліталося з нормами звичаєвого права. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише католикам, а православне населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

Для XV-XVI ст. був характерним значний ріст міст в українських землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки за рахунок внутрішніх ресурсів - звичайного приросту населення, але й шляхом поповнення міст селянами-втікачами. Зрозуміло, що право на переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 р. була стаття, що регулювала вихід селян від феодала до міста, селяни, які прибували до міста, мали негайно сповістити про це місцевого бургомістра. Останній повинен був зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх володарів підтвердження про те, що селяни відпущені у зв’язку з голодом. I коли перевіркою встановлювалося, що феодал «геть їх вибив, не хотячи їх годувати», покріпачені селяни вважалися вільними.

Козацтво. Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки - все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженням національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжувало хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарювання, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім’ями, а інколи і цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками.

Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні з убогими селищами феодальне залежних селян, передусім тому, що вільна людина була більше зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що розрізнялися за своїм соціальним і майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялися заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта.

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію - громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини - отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада у значній мірі зберігала риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з другого - викликала шалений опір експлуататорських класів, які намагалися якщо не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.

Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Національний склад козацтва був досить строкатий. Тут можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників інших національностей.

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося.

Таким було військо запорозьких козаків. В цілому воно поділялося на січових і волосних козаків. Перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали «лицарством», або «товариством». Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на «старше і молодше» і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запорожців наприкінці XVZ ст. налічувалося 5-6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв. Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій «присуд», тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували право вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не ліквідовувало істотних відмінностей в майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів - «підсусідків». Становище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обов’язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів навіть передавати своє господарство в інші руки.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три категорії - козаків заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

2