ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА

Вивчаючи право, що діяло в українських землях, слід враховувати перш за все рівень суспільно-політичного розвитку цих територій, особливості та своєрідність становища самої України.

Джерела права. Правова система, що склалася в Україні наприкінці XVI - у першій половині XVΠ ст., за своєю суттю була класовою її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпосниць-кого ладу в Україні.

В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинилися у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Стародавньої Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відігравала Руська Правда, яка здійснила значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель.

У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права, нормативних актів у вигляді Судебників і Статутів, сеймових Постанов, привілеїв Польського королівства.

Після Люблінської унії 1569 р. в українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщина), було введено державний лад, але не судове право польських земель. Як і раніше, на території України (за винятком Галичини) діяло не польське право, а обласні привілеї та Литовські статути.

Прагнення до кодифікації законодавства мало у Литві більш сприятливі умови, ніж у Польщі. Наслідком цього була поява у Великому князівстві Литовському у XV ст.- Судебника, а у XVI ст. - Трьох Литовських статутів.

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом. Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю».

Значне поширення в українських землях одержало Магдебурзьке право, відоме воно у вигляді збірників німецького права у “польському” перекладі. Найбільш авторитетним серед них був збірник під назвою «Статті магдебурзького права», виданий у 1556 р.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне церковне право. Певне відношення до джерел церковного права мали привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Стефана Баторія (1588 р.)

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські (військові) артикули які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Вони фактично були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве українське право - сукупність правових звичаїв, що встановлювалися у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що відразу і після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала війську Запорозькому право судитися у своїх старших по давнішнім правам їх, тобто на основі звичаєвого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV - середині КУП ст. Спочатку особливу популярність звичаєве козацьке право одержало у середовищі українських селян, що тікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров’я. Норми звичаєвого права, які склалися у Запорозькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування і укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом. Козацтво всіляко відстоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Право власності. Основним правовим інститутом, безумовно, було право власності.

Деяке поширення на початку XV ст. одержує так зване і заставне землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що передавалися у забезпечення боргу кредитору. У даному разі землі перетворювалися у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, але й передавати своє право іншим особам. Через 30 років, якщо земля не викуплена із застави, вона переходила у власність кредитора.

Розрізнялося спадкування батьківського і материнського майна. Батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося лише синам, а дочкам належало тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого.

В той же час багато питань, пов’язаних із спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литовському статуті, справи про спадкоємство повинні розглядатися переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.

Зобов’язальне право. Значний інтерес представляє зобов’язальне право, яке діяло в українських землях.

В умовах феодального суспільства зобов’язальні відносини не дістали широкого розповсюдження. І все ж польське і литовське право знало різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічалися - договір міни та дарування. З розвитком обміну і грошовий відносин одержує розповсюдження договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомого.

Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли усім станам шляхетського народу вільно розпоряджатися маєтками, з тим, щоб на свій розсуд їх «віддавати, продати, подарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору.

Ще більш суворі вимоги становив закон до угод із землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим засобом придбаних маєтків, той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставивши підпис, та ще й запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками. Потім цей запис треба було занести до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Такий же запис був потрібний, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк суму грошей.

Злочини і покарання. Велику увагу польсько-литовське законодавство приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казиміра Великого середини XIV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Видатне місце займали вони і у литовському Судебнику 1468 р., а також в усіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Поняття злочину змінювалося у відповідності із загостренням класової боротьби. Спочатку злочини розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було нанесено окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб’єктами злочину вважилися як вільні, так і феодально залежні особи, які досягли, за статутом Великого князівства Литовського 1566 р., 14 років з дня народження або 16 років, за Литовським статутом 1588 р.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося декілька термінів: «кара», «страта» тощо. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди.

Особливим каральним заходом, який застосовувався лише до представників шляхти, було виволання (викрикування), оскільки воно зв’язувавалося з публічним оголошенням вироку. Виволання призводило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особа: вона втрачала шляхетство, права на майно, вимушена була переховуватися за кордоном, бо у разі спіймання її належало убити. З XVI ст. виволання змінюється менш суворим покаранням - шляхтич також повинен був залишити кордони держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Дуже часто право визначало вид покарання, але не його розмір. Це давало можливість суддям встановлювати розмір покарання довільно, виходячи із своїх особистих і класових інтересів.

Покарання у запорозьких козаків залежали від характеру і тяжкості учи­неного злочину. Як покарання практикувалися прив’язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства),биття канчуками під шибе­ницею, калічення, розграбування майна.

Найбільш суворим покаранням була смертна кара, яка носила у козаків здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа.

Судовий процес. Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагальний процес, основні риси якого закріплені в давньоруському праві.

Судочинство розпочиналося за заявою заінтересованої сторони потерпілого або його родичів.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалася в судах. Згідно з цією теорією формальних доказів вони підрозділялися на «повні» й «неповні». Кількісті та якість указів встановлювалися для кожної категорії справ. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання «свідків», речовий доказ», «поличне», присяга тощо. При цьому присяга шляхтича визнавалася «доводота», тобто безсумнівним доказом. Для здобуття визнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалося катування..

Найбільш розповсюдженими доказами були показання свідків. Статути ви­значали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися додат­ковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й служ­бових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, через те, що закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату, старости, їх замісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їх показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті (два шляхтича вірі гідні).