СУДОУСТРІЙ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ. ЧАСТИНА ІІ. МОТИВИ ДО ПРОЕКТУ 1931

МОТИВИ ДО ПРОЕКТУ ТИМЧАСОВОГО СУДОУСТРІЮ У.Н.Р.

Загальні зауваження.

Чинне на Україні Положення про судоустрій У.С.Р.Р.

Для цього треба, з одного боку, позбавити Положення про судоустрій У.С.Р.Р. всіх тих рис і особливостей, які відповідають властивостям совітського державного та соціяльного ладу, а з другого, впровадити найнеобхідніші поправки і зміни, які наближенням совітського судоустрію до нормального зробили б його не суперечним засадам нового ладу.

При переведенні цієї праці всякі зміни: зовнішньої форми "Положення", нумерації його артикулів, термінології, оскільки вона не обумовлюється в наслідок змін державного устрію иншими назвами органів влади і правних інститутів, а також і редакції поодинчих артикулів, якщо не заходить відмін що до змісту їх, – уявляються непотрібними і недоцільними.

Кожна зміна тексту "Положення" як рівнож і залишення первісної редакції, якщо воно викликає сумніви, умотивовується, і тільки в безсумнівних випадках заховання[131] норм "Положення" мотиви неподаються. –

Арт. І.

Мусить бути викреслено покликання[132] на цілі, яким служить Суд в У.С.Р.Р., бо вони в корні протиречать завданням Суду в У.Н.Р., де він, як і в кожній культурній державі, мусить бути опорою правного ладу, а не засобом охорони диктатури пролетаріату і панування комуністичної партії.

Арт. 2.

Передрішувати тут в законі про судоустрій, в якій формі і які саме спеціяльні Суди з перелічених в п.п. І-2 цього артикулу мусять залишитися в У.Н.Р. – не можливо, з огляду на їх спеціяльний склад, що випливає з окремих новель і кодексів, майбутня доля яких зараз ще не відома. Тому краще ці п.п. зовсім викреслити, обмежившись загальною вказівкою на існування спеціяльних судів.

Щож до Трудових Сесій Народніх Судів, то згадку про них треба залишити. Ці Сесії є по суті спеціяльними судами, але ніщо не вимагає цілковитого виключення їх з єдиної загальної системи судових установ і відокремлення. Своєрідність справ, що їх розгладають Трудові Сесії, і того матеріяльного права, що стосується до них, вимагає певної спеціалізації суддів, иншої де в чому структури суду і відмінної процедури. Але як не перешкоджає спеціалізуватися судді криміналісту чи цивілісту те, що нема відокремлених цивільних і карних судів, а є лише такі відділи єдиного загального суду, так не може, очевидно, перешкоджати спеціалізації тих суддів, що працюють в Трудових Сесіях Народнього Суду те, що ці сесії є окремими, цілком відмінними, постійно існуючими інститутами його, а не цілком окремими судами.

Принціп єдиної судової системи не стоїть на перешкоді і своєрідній структурі Трудових Сесій, що випливає з своєрідности справ, які складають їх компетенцію, як, скажім, не усуває він можливости існування поруч цивільних відділів Округ. Судів, в яких працюють фаховці-цивілісти, -карних відділів з їх інститутом присяжн. засідат. Цей принціп ані в якій мірі не може перешкодити участі в Трудових Сесіях працедавців і робітників, що її вимагає своєрідність суда праці, як не шкодить він участі народа в розвязанні справ карних в формі суда чи то шефенів, чи то присяжних засідателів.

Не виправдує вилучення суду праці з загального суду і відміність його процедури, бо вона є не більшою, ніж відмінність кодексу процесуального карного в порівнанні з кодексом процесуальним цивільним.

Нарешті, не можна базувати вимоги відрубности[133] судів праці від загального суду на окремішности матеріяльного права, що його він стосує в своїй діяльності.

За заховання ж судів праці і надалі в системі загальної судової організації промовляють мотиви економії сил і засобів в будуванні всього апарату юстиції та більшої зручности догляду і належного виховання особистого персоналу судів.

Про надзвичайні сесії Округових Судів та Найвищого Суду, що не є постійно існуючими окремими інститутами, згадувати, як про суди спеціяльні, нема жадних підстав, тому п. 4 слід виключити, надавши цілому артикулові запроектовану скорочену редакцію.

Арт. 3.

З мотивів політично-тактичних інститут народніх засідателів в Народньому Суді слід тимчасово залишити і не тільки в справах карних, a й цивільних. Цілковитої зміни суддів, очевидно, перевести буде не можна. Серед них залишиться певна кількість прихильників совітського ладу, і участь самого населення в судочинності буде відогравати ролю і контроля, і стримуючого чинника для такого елементу, коли б він намагався здійснювати в суді попередні совітські тенденції. Це – по-перше.

По-друге ж, на перших порах судовий апарат, очевидно, функціонуватиме не бездоганно, і коли б в ньому не брало участи само населення, то це було б віднесено виключно на рахунок нового режиму. Було б багато жалів до Уряду з боку тих, хто, доходячи правди в судах У.Н.P., не осяг би сподіваних наслідків. Тоді як залишення попереднього ладу до часу, коли можна буде дати народові суд більш фахово досконалий і морально вищий, ладу, що вже привчив населення до певної участи в судочинності і створив у нього певне почуття і власної відповідальности за судову справу – усуне підстави жалів виключно до уряду і паралізує спроби протидержавної на цьому грунті агітації, яка все пояснювала б обмеженням прав людности новим режимом, тих прав, що їх надав їй попередній совітський устрій.

Отже цей артикул можна залишити в його чинній редакції, лише викинувши перше речення про те, що Народній Суд є основою системи судових установ У.С.Р.Р., бо в У.Н.Р.

Арт. 4-5.

Положення про судоустрій У.С.Р.Р. не знає апеляційної інстаніції. Відсутність її в справах цивільних є великою вадою совітського судоустрію, і як для Народніх Судів, так і для Округових Судів слід би було утворити в справах цивільних апеляційні інстанції.

Одначе негайне створення апеляційних судів було би не можливе за браком відповідної кількости належно підготовлених суддів і крім того, потрібувало б чималих видатків. Отже на деякий час доведеться залишити совітську систему однієї інстанції в надії, що великої шкоди не буде з огляду на те, що Округовий Суд відносно Народнього Суду, а Найвищий – відносно Округового виконують не чисто касаційні, а касаційно-ревізійні функції, що до певної міри компенсує брак апеляційної інстанції.

З ціли існування касаційно-ревізійної інстанції – встановлення одноманітної судової практики, випливає, що вона мусить бути єдиною, тому треба б було касаційно-ревізійні функції Округових Судів принаймні в справах важливіших перенести на Найвищий Суд. Але це вимагало б значного збільшення його персонального складу, здійснення чого теж не можливо на перших порах. Тому і в цьому відношенню арт. 4 треба залишити без змін.

В цілях ліпшого здійснення догляду Округовий Суд, яко орган управління і догляду за всіми підлеглими йому судовими органами, мусить підлягати не тільки Міністрові Юстиції, а й Найвищому Судові, про що і треба згадати в п."а" арт. 4.

Засади правильної організації судової влади і інтереси правного ладу вимагають існування єдиної для всіх судів вищої касаційної інстанції. Але своєрідність справ, підлеглих військовим судам, вимагає виключення їх з цього загального правила. Тому в п.п. "а" і "б" арт. 5 згадку про них треба викреслити, що одначе не виключає військових судів з під догляду і контролі Найвищого Суду.

Однією з важливих функцій Найвищого Суду є товмачення законів на внесок Міністра Юстиції в випадках сумнівів і ріжноманітности в розвязанні одного й того ж питання в практиці так судових, як і адміністративних органів, і про це треба згадати в арт.

Нарешті, в обох артикулах треба Н.К.Ю.[134] замінити на Міністра Юстиції і Н.К-Ю.[135] на Міністерство Юстиції.

Арт. 6.

Перша половина цього артикулу в редакції "Положення" містить в собі окреслення компетенції прокуратури в царині контроля закономірности чинностей органів адміністрації і охорони об’єктивного правного ладу, а друга – зазначає її ролю в справах судових.

Що до першої половини, то виникає питання: чи слід її залишити. Треба гадати, що для контроля закономірности чинностей органів адміністрації, охорони суб’єктивних публічних прав громадян і об’єктивного правного ладу буде запроваджено адміністративну юстицію.

Але коли саме це станеться – не відомо, і до того часу не слід відмовлятися від тієї гарантії законности, яку дає догляд прокуратури тим паче, що він по суті не суперечить і адміністративній юстиції, з створенням котрої його доведеться лише змодифікувати в деталях і пристосувати до неї.

В другій же половині вказівку на те, що прокуратура в справах цивільних захищає інтереси "трудящих", слід замінити загальним зазначенням обовязку її боронити в цих справах інтереси приватних осіб в тих випадках, що їх зазначено в законі /напр. недолітніх/.

Арт. 7.

Слідчі мусять бути при судових установах, а не при Міністерстві, бо инакше це виводило б їх з під нормальної підлеглости Округовим Судам і догляду останніх. Тому кінець цього артикулу треба викреслити. Крім того, з мотивів, які буде подано нижче, для означення органу, що переводить попередній розслід, слід впровадити назву "Судовий Слідчий", замісць "слідчий", "народній слідчий".

Арт. 8.

Тут термін "колегія оборонців" слід замінити більш ширшим і відповідаючим суті інституту – "колегія адвокатів". Термін "оборонець" охоплює лише чинність адвокатську перед судом кримінальним, тоді як термін "адвокат" охоплює чинність адвокатську перед всяким судом.

Арт. 9-ІІ.

Ці артикули не потрібують жадних змін і поправок.

Арт. І2.

В цьому артикулі Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І3.

Тут не потрібно жадних змін і поправок.

Арт. 14.

Атестаційні комісії, передбачені цим артикулом, що мають своєю ціллю допомагати совітському урядові обсаджувати судові посади "своїми" людьми, мусять бути скасовані. Нотомість доцільно утворити рекомендаційні комісії, до думки про необхідність якої в справі призначення мирових суддів прийшли в Англії ще в 1910 р.

Приймаючи за головну засаду способу обсадження[136] вакантних судових посад призначення – треба обібрати такий шлях здійснення її, котрий би як найбільше полегчував владі розвязання справи укомплектовання судового персоналу відповідними кандидатами.

Зі всіх існуючих способів призначення на судові посади найбільш доцільним уявляється[137] призначення за конкурсом. Цього способу вживається в Франції, Італії та Іспанії, що до обсадження перших судових посад, і там, особливо у Франції, він дає добрі наслідки. Але відразу впроваджувати систему призначення за конкурсом не можна. Вона вимагає певного контінгенту осіб, котрі б після підготовчої праці протягом певного часу /де-кількох років/ брали б участь в конкурсі, тоб-то вимагає існування інституту кандидатів на судові посади. Такого ж інституту совітський судоустрій не знає, і на створення його потрібно де кілька років.

Отже треба зупинитися на якомусь иншому способі подання кандидатів.

Крім подання за конкурсом, є ще три менш досконалих способи:

І/ подача адміністраційна тоб-то самим Міністерством Юстиції;

2/ подача тими судовими органами, в яких звільнилася посада і

3/ подача органами самоврядування.

Перший спосіб має всі негативні риси канцелярійно-бюракратичного переведення справи. Другий загрожує небезпекою непотизму і кастовости; крім того, він звужує можливості добіру кандидатів колом осіб, знайомих персоналу даного суду. Третій же спосіб тягне за собою зниження фахового рівня судового персоналу. Ширші верстви громадянства не в стані, як слід, розпізнати властивості, необхідні для гарного судді. Крім того, вживаючи цього способу, дуже тяжко, просто неможливо оминути в тій чи иншїй іноді замаскованій формі вибори, які не можуть бути вільними в більшій чи меншій мірі від міркувань політичних.

Уникнути хиб, властивих всім цим трьом способам подання кандидатів до призначення на судові посади, можна певним комбінуванням їх. Наприклад: першого і другого, як то було до революції в Росії що до обсадження посад судових слідчих, членів округових судів та судових палат; або – другого і третього – як в Бельгії, де кандидатів на посади заступників голови суду І-ї інстанції, членів апеляційних судів і касаційного подають, з одного боку, ці суди, а з другого, місцеві громадські органи – провінційні ради, та сенат /адміністраційно-законодавча установа/.

Що до Української Народньої Республіки, то тут треба мати на увазі слідуюче.

Населення звикло за совітської доби брати участь, хоч і в покаліченій і далеко не досконалій формі, в обсадженні судових посад. Цілковите його усунення від цього справило б дуже прикре вражіння і утворило б грунт для ворожої агітації. На перших порах Уряд, певно, не мав би можливости в мінімум часу зібрати шляхом канцелярійним максімум відомостей про того чи иншого кандидата. Тут йому і могло б дуже прислужитися громадянство, особливо що до висвітлення громадсько-політичних фізіономій кандидатів на посади Народніх Суддів. Але влада не мусить бути звязана опінією громадянства в призначенні тієї чи иншої особи. Отже повстає питання, хто і в якій формі цю опінію міг би подавати. Передати цю справу просто органам самоврядування не доцільно. Насамперед, це було б вихідною точкою для вимог перетворення права опінії /посуті тих же виборів тільки без обовязкового реально-зовнішнього ефекту/ в право справжніх виборів. По друге, в тих випадках, коли б влада не призначила рекомендованого кандидата, повставало б певне незадоволення нею в органах самоврядування, яке могло би поширюватися й поміж ширшими колами громадянства.

Отже найкраще створити спеціяльний орган участи громадянства в справі обсадження судових посад. Таким органом могли б бути спеціяльні рекомендаційні комісії, побудовані на принципі громадськости. Ці комісії мали б подавати кандидатів на вільні посади Народніх Суддів, а тимчасово і на посади Членів Округових Судів.

Останнє уявляється доцільним на перших порах після упадку совітської влади, як один з засобів не допустити до суду елементу, не бажаного з боку громадсько-політичного. Боятися, що цим буде знижено фаховий рівень особистого персоналу Округових Судів – не має чого. По-перше, очевидно, ці комісії не входитимуть в оцінку фахової підготовки кандидатів. А по-друге, протягом певного часу і самій владі, з огляду на обмеженність контингенту кваліфікованих правничих і просто фахових сил, придатних до обняття судових посад, доведеться бути не дуже ригористичною[138] що до фахового стажу.

Не може бути також побоювань якоїсь залежности суддів, призначених на підставі подання рекомендаційної комісії, чи від них, чи від місцевих організацій. З огляду на те, І/ що призначення виходитиме від державної влади і буде не на термін, уплив якого вимагав би поновного подання в кандидати і призначення; 2/ що судові установи в жадній підлеглості громадським організаціям не знаходяться, – можливість такої залежности виключається.

Арт. І5.

Жадної політики в суді бути не повинно, тому в цьому артикулі, що окреслює компетенцію Міністра Юстиції, мусить бути викреслена вказівка, що на його обовязку лежить стежити за напрямом політики в суді. Оберігаючи авторитет Найвищого Суду, не можна його підпорядковувати будь в якому відношенню Міністру Юстиції, тому не слід надавати останньому права ревізії його, через що відповідну вказівку в цьому артикулі слід викреслити.

З тих же мотивів не слід позбавлять Найвищий Суд права самому визначати внутрішній розпорядок і порядок урядування. Тому з правила цього уступу[139] треба зробити виняток, про що й згадати в цьому уступі.

В третьому уступі покликання на Положення про Найвищий Суд Союзу Р.С.Р. треба замінити загальним покликанням на закон з огляду на те, що У.Н.Р. до складу С.Р.С.Р. не входить.

Арт. І6.

Правило цього артикулу про право Міністра Юстиції спротестовувати вироки, присуди, ухвали і постанови всіх судових установ, як ті, що набули законної сили, так і ті, що не набули її, знайоме французькому законодавству, яко інститут касації "в інтересах закона", можна залишити. Але ніяк не можна погодитися з правом Міністра Юстиції спротестовувати вироки Найвищого Суду, бо це компрометувало б авторитет останнього і підпорядковувало його якійсь иншій інстанції. Тому згадку про це право треба викинути.

Ніяке Міністерство, крім Міністерства Юстиції, не має права вимагати надіслання їй будь якої судової справи, щоб тим не кидалося будь якої тіні на незалежність суду. Тому увагу до арт. І6 треба викреслити.

«

Арт. І7.

Цей артикул в корні суперечить принципу незмінності суддів і тому мусить бути викресленим.

Арт. І8.

Цей артикул, що говорить про судоустрій в фіктивній автономній А.М.С.Р. Республіці, якої, очевидно, не буде в У.Н.Р., треба викреслити.

Арт. І9.

Визначення кількости та меж районів Народнього Суду найдоцільніше доручити Округовому Судові, як інституції, в розпорядженні котрої може бути зосереджено найбільше матеріялу для висновків, як краще задовольнити потребу населення в суді. Органам місцевого самоврядування слід надати право висловлювати Округовому Судові і свої міркування з приводу визначення кількости і меж районів Народнього Суду, а затвердження проєкту Округового Суду в цій справі повинно виходити від Міністерства Юстиції.

Національні меншости великими комплектними масами, що посідають суцільну територію, на Україні не живуть, а тому заховання для них національних камер Народнього Суду та ще без утворення національних вищих судових інстанцій уявляється недоцільним. Тому увагу до цього артикулу треба викреслити.

Арт. 20.

Встановлення штатів канцелярій Народніх Суддів слід покласти на Міністерство Юстиції. Такий порядок, даючи можливість в залежності від потреби швидко зменшувати їх в одному місці і поширювати в другому, буде більше відповідати вимогам життя. Утримання інституту Народнього Суду, щоб усунути будь яку залежність його від сторонніх чинників, необхідно взяти на кошт – державного скарбу. Це все і треба зазначити і в цьому артикулі.

Арт. 2І.

Цей артикул тут зовсім не на місці. Його треба перенести до слідуючого розділу і вмістити там після артикулу 27.

Арт. 22.

В цьому артикулі Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. 23.

Положення про судоустрій У.С.Р.Р. засвоїло принцип закону Всеросійського Тимчасового Уряду 4.У. 1917 про допущення жінок до обсадження посад суддів в інституті місцевого суду.

Ні з принципових, ні з практичних мотивів зрікатися цього нема підстав.

Утворення доступу жінці до судових посад після того, як вона вже добилася участи в законодавстві є лише дальшим логічним кроком на шляху здійснення рівноправности полів[140].

В судових чинностях нема нічого такого, щоб не могла виконувати жінка, а досвід праці її в адвокатурі свідчить, що в практичній юриспруденції вона дає собі раду не гірше за чоловіка. Допущення ж жінки до судових посад збільшить контінгент кандидатів на судові посади і тим лише полегчить владі обсадження їх силами, більш добірними, як в загально, так і в фахово-освітньому відношенню.

Зазначення в п. "а" і "б" цього артикулу, що Народніми Суддями можуть бути особи, що мають право обірати и бути обраними до рад і що мають стаж відповідальної громадської, політичної роботи, мусить бути викреслено, як фіксуюче класово-політичний /властиво партійно-комунистичний/ підклад[141] добіру Народніх Суддів.

Що до вимоги стажу практичної роботи в органах юстиції, то її слід залишити, але звузивши цей стаж до праці лише в судових органах і адвокатських колегіях, з одного боку, і не обмежуючи його вказівкою, що він мусить відбуватися на посадах не нижче судового слідчого, з другого.

Визначення умов стажу слід залишити за Головою Міністерства Юстиції.

Як загальшй принцип, необхідно висунути вимогу від кандидатів на посади Народніх Суддів вищої правничої освіти, але не слід робити цю вимогу безумовною з мотивів доцільности. В передбаченні, що кандидатів з вищою правничою освітою і не вистачить, слід надати тимчасово Міністрові Юстиції право робити виключення з цього правила і призначати на Народніх Суддів і таких осіб, котрі мають лише один ценз: або освітній, або службовий.

Зазначення, що кандидат на Народнього Суддю мусить знати українську мову, уявляється не потрібним. Необхідність знання її і кожним, бажаючим дістати посаду в державних установах У.Н.Р., державною мовою якої є мова українська, сама собою очевидна.

Арт. 24.

Зрозуміло, що не можуть бути суддями особи, що знаходяться під слідством чи судом або були засуджені на певну кару, або не були виправдані в злочинах, за які призначено цю кару. Очевидно, що не кожний засуджений не може бути суддею, а лише той, хто поповнив більш важливі переступи[142]. Розмежувати переступи на більш і на менш важливі можна лише за карою. При чім до перших, тобто до більш важливих, слід віднести ті, за які присуджено до позбавлення волі в вязниці, або будинках примусових робіт.

Очевидно, що особи, покарані судом за большевицької доби за політичні переступи, не гублять права бути суддями.

Оберігаючи авторитет судді, не можна допустити до виконання його, обовязків осіб, що за судом були звільнені з посад, що були оголошені неспроможними боржниками і що знаходяться під опікою за марнотравство.

Але не можуть бути також суддями особи, які не тілько віддано і активно підтримували совітський лад, а й просто співчували йому, маніфестуючи це своє співчуття злиттям з пануючою верствою – комуністичною партією. Отже здавалось би, що відповідно цьому суддями не повинні бути бувші комуністи, кандидати до комуністичної партії, бувші комсомольці та судді і урядовці воєнних трибуналів Червоної армії, а також особи, що служили в Ч.К.і Д.П.У.

Що до останніх, то не може бути жадних сумнівів, що вони не можуть бути суддями в У.Н.Р. Але значно складніше питання, що до перших. Насамперед, оскільки відомо, % членів комуністичної партії серед суддів надзвичайно великий. Отже, якщо всіх, хто належав до комуністичної партії позбавити права бути суддями безумовно, то це може поставити владу У.Н.Р. в дуже скрутне становище, і майже всіх суддів доведеться звільнити. Обсадити ж всі вільні посади людьми, що не були в комуністичній партії чи в кандидатах до неї і в той же час задовольняли б вимогам освітнього цензу і фахового стажу, буде неможливо.

Отже, беручи на увагу, що в умовах радянського режиму серед інтелігентних урядовців ваагалі, і серед суддів зокрема, багато є таких осіб, що вступили до комуністичної партії не з переконання, а для того, щоб не наражатися на ріжні неприємності, або просто з-за шматка хліба, і активної ролі в партії не відогравали і їй ретельно не служили, можна за саму приналежність до комуністичної партії чи кандидатування до неї і не позбавляти права бути суддею в У.Н.Р., оскільки вони реабілітуються в спосіб, що його буде, очевидно, встановлено й по инших Міністерствах. Теж саме, що й до тих не партійних, які були в комсомольцях.

Сумну славу мають воєнні трибунали, і їх персонал теж ніби б не міг кандидатувати на посади суддів в У.Н.Р., але цю славу створили головним чином перші роки існування совітського режиму, і не весь сучасний персонал трибуналів брав участь в тодішній його крівавій праці. Отже здавалося б доцільним і в цьому випадку не закривати можливости бути суддями тим особам, що зреабілітуються.

Переведення осіб вище зазначених категорій через процедуру реабілітації є необхідним. Без цього або всіх їх не можна допустити до служби в судових установах, або всіх їх треба пустити. Перше ж не можливе через те, що багато посад було б не обсаджено, і судовий апарат довший час не міг би належно функціонувати, а друге – тому, що в персональному складі цього апарату опинилось би, можливо, багато людей, ворожих новому ладу. Безперечно, що процедура реабілітації – річ не дуже приємна, але без неї не обійтися, бо вона найменш болісний і дражливий спосіб позбутися в судових установах непевного елементу.

Арт. 25.

Замінюючи принцип виборности суддів принціпом призначення їх, право призначати Народніх Суддів слід надати Міністрові Юстиції. Звичайно, призначення Головою Держави надавало б суддям більше авторитетности, але з огляду на те, що на перший час засади незмінности суддів не доведеться стисло додержувати, краще Голову Держави до цієї справи не мішати, щоб не хитати авторитетности його актів.

Кандидатів на вільну посаду Народнього Судді подають Міністрові Юстиції Округові Суди і рекомендаційні комісії, але це не зобовязує Міністра призначати тільки цих осіб. Він може мати і свого кандидата і мусить бути в виборі його вільним.

Арт. 251.

В рекомендаційних комісіях головна роля мусить бути уділена представникам місцевого громадянства, котрі мусять, як ніхто, знати місцевих людей. Але для корегування іхньої опінії з бокуфахового слід ввести до складу комісії представників прокуратури і адвокатури.

Арт. 252.

В випадках, коли особи, що мають право бути за Народніх Суддів, шукатимуть цих посад будь з яких причин не в місці свого сталого замешкання, рекомендаційні комісії місцевостей, де матимуться вільні вакансії, не завжди будуть в стані виконувати свою ролю органів громадської опінії, але про те Міністрові Юстиції може бути варто мати її і в таких випадках. Отже річ природня, що треба дати можливість висловлюватися рекомендаційним комісіям місця сталого замешкання кандидата на посаду Народнього Судді і тоді, коли він має намір кандидатувати на цю посаду в иншій місцевосці. Маючи опінію своєї місцевої рекомендаційної комісії, він може чи то кандидатувати на вільну посаду через відповідний Округовий Суд або рекомендаційну комісії, чи то безпосередньє просити Міністра Юстиції про призначення.

Арт. 26.

Не підлягає жадному сумніву, що суддя мусить бути незмінним і неусувальним. Звільнити його з посади чи перемістити на другу посаду можна в цілях забезпечення його незалежности і самостійности, лише в випадках, зазначених в законі, і то не инакше, як за судом або дисциплінарним порядком. Але ця головна засада нормального раціонального судоустрію на переходовий час мусить бути обмежена, щоби дати центральній владі ширшу можливість позбутися невідповідного елементу в персональному складі судових установ, який безперечно залишиться в спадщину від совітського режиму. Для цього Міністр Юстиції мусить тимчасово мати дискреційне право звільнення і переміщення суддів за адміністративним порядком.

Арт. 261.

В залежності від місцевих умов не всі посади Народніх Суддів даної судової округи рівноварті. Було б несправедливо наново або вперше призначеному судді уділяти ліпший район тільки через те, що як раз він звільнився, позбавляючи можливости обняти його давніх суддів округи, перебуваючих в гірших районах і зарекомендовавших себе своєю працею з найліпшого боку. З огляду на те, що арт. 25 вже встановлює правило, що призначається суддя не на певну посаду, а на округу, це дає можливість робити відповідні переміщення суддів з одного района до другого в випадках звільнення посади судді, коли хто з них буде просити про це. Право робити такі переміщення краще всього надати Округовим Судам, що ліпше знають і властивості районів і самих суддів і їх потреби.

Арт. 27.

Окреслення в цьому артикулі інституту Додаткових Народніх Суддів, що його сконструйовано цілком нормально, жадних поправок не потрібує.

Арт. 271– 272.

Право призначення секретаря Народнього Судді необхідно надати самому ж Судді. Тільки такий спосіб розвязання цього питання гарантує належні службові відносини між Суддею і його секретарем. Инше ж вирішення його, наприклад: передача права призначення секретаря Народнього Судді Голові Округового Суду, загрожувало б зменшенням авторітету Судді в очах секретаря і створювало б грунт для непослуху і фронди[143] з боку останнього відносно свого безпосереднього начальства. Побоюванням сваволі Судді в поведінці, що до секретаря, не повинно бути місця, з огляду на те, що останій не буде беззахистним: він користуватиметься всіми правами державної служби і таким чином буде не в гіршому стані, ніж відповідні урядовці инших державних установ.

Арт. 28.

Визнання засади рівноправности полів і в судоустрії, що потягло вже допущення жінок до посад Народніх Суддів, мусить потягти за собою притягнення їх і до участи в інституті народніх засідателів.

Позітивні вимоги до кандидатів на народніх засідателів можна обмежити наявністю двох умов, що гарантували б необхідний мінімум розвитку і розсудливости, які умови висуваються і в Західній Європі, що до шефенів і присяжних засідателів; письменність /Англія, Франція/ і певний вік.

Що до останнього, то норма французька і німецька – 30 років, уявляється за великою, а англійська – 21 – за малою. Найдоцільніше приняти середню 25 років – яка існує в німецькому інституті шефенів.

Арт. 29.

Означуючи коло осіб, котрі не можуть бути народніми засідателями, насамперед треба усунути від участи в цьому інституті, річ зрозуміла, всіх тих, хто взагалі не має права займати будь які посади в органах судової влади з причин політичних і моральних. Далі, ідучи за прикладом Західньої Європи, що до усунення цілих категорій громадян від участи в суді присяжних засідателів, необхідно усунути від участи в інституті народніх засідателів І/ осіб, участь котрих в суді з огляду на їх високе становище могла б загрожувати безсторонності других народніх засідателів, а почасти і самого судді; в кожному разі могла би кидати тінь на незалежність і самостійність їхньої думки /члени законодавчих установ, вищі урядовці, духовні особи/; 2/ осіб, участь котрих в суді перешкоджала б виконанню ними своїх обовязків /судді, прокурори, судові слідчі та урядовці судових установ, адвокати, поліційні урядовці, військові, народні вчителі/ і нарешті, 3/ осіб, що знаходяться в стані, який полегшує можливість сторонніх впливів на них в цілях того чи иншого вирішення справи /безробітні/.

Небезпека підпасти під чужий вплив для людини, що знаходиться в тяжкому матеріяльному стані, з одного боку, і можливість спокуси для зацікавленого вплинути на таку людину, з другого, очевидні, тому західньо-європейські законодавства в питанні участи таких осіб в суді дуже обережні. В Англії вимагається, щоб кандидат на присяжного засідателя мав від 30 до 50 ф.ст.[144] річного доходу, від якого платиться податок на бідних. В Германії не можуть бути за присяжних засідателів або за шефенів особи, котрі не далі як за три роки діставали для себе чи для своєї родини допомоги з каси для бідних. Що безробітні знаходяться в такому стані – не підлягає жадному сумніву, тому з обережности краще їх усунути від участи в суді.

Арт. 30.

Цей артикул не потрібує жадних змін і ніяких сумнівів не викликає.

Арт. 3І.

Вважаючи на можливість на перших порах існування нового режиму частих відводів і усунень невідповідних народніх засідателів, цифру їх на район треба підвищити з 200 до 300.

Арт. 32 – 34.

Систему складення списків народнім засідателям, що її знає совітське Положення про судоустрій, як пересякнуту[145] класовим принципом, треба відкинути. З ріжних инших систем, відомих на практиці, найбільш відповідною і доцільною в умовах українського життя уявляється система німецька, що визначається своєю простотою. Ідучи за нею, обовязок складати первісні списки народнім засідателям слід покласти на виконавчі органи сільського і міського самоврядування, які повинні ліпше за инших знати місцеве населення. Догляд же за цим, розподіл числа народніх засідателів між окремими залюдненими пунктами, розгляд жалоб незаписаних до списків, виключення неправильно записаних і затвердження списків слід покласти на особливі комісії, складені з представників міського та місцевого самоврядування з участю представників суду і прокуратури.

Арт. 35.

З огляду на усунення від участи в інституті народніх засідателів осіб що знаходяться у війську /арт. 29/, артикул цей треба виключити.

Арт. 36.

Відповідно до зміни системи складення списків народнім засідателям мусить бути змінена і редакція цього артикулу. Списки виставляють до відома органи, що їх складали, і цим же органам заявляються відводи.

Арт. 37.

Цей артикул не потрібує жадних змін і поправок.

Арт. 38.

Тут треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. 39.

Увагу до цього артикулу слід виключити, як таку, що містить в собі цілком нереальну норму. З одного боку, в комісії не може бути такого докладного знання людности, щоб могла вона за цією нормою розподілять народніх засідателів, а з другого, для такого розподілу нема жадного твердого критерія.

Арт. 40.

За установу, яка б розглядала скарги на відвод, слід визначити Округовий Суд. Останній матиме можливість перевести цілком обєктивну перевірку справи, і тому дальше відкликання не є доцільним.

Арт. 4І.

Цей артикул містить в собі властиво норму процесуального характеру. Але залишення її в Положенні про судоустрій, що має характер тимчасовости, жадної шкоди не робить. Що ж торкається змісту цього артикулу, то повстає питання: яку внутрішню гарантію совісного виконання своїх обовязків народніми засідателями слід обірати: цивільну обітницю чи релігійну /присягу/?

З міркувань свободи сумління і релігійної равноправности доцільніше зупинитися на цивільній урочистій обітниці. Отже цей артикул можна залишити без змін.

Арт. 42.

Виконання обовязків народнього засідателя є державною повинністю в інтересах держави і суспільства, і тому особи, що ці обовязки несуть, не мусять наражатися на якісь матеріяльні страти. Через те вводиться правило, що на час, потрібний для цього, особи, що одержують за свою працю чи службу платню, її не тратять, а ті, що одержують засоби існування від сільської праці або хатнього ремества, одержують добові, справедливим розміром яких буде мінімум заробітньої платні даної місцевости. Видатки подорожі теж мусять звертатися[146].

Ідея винагородження засідателів не нова: знало її і російське дореволюційне законодавство, знає і західньо-європейське /Франція, Австрія, Германія/. Може розходитися лише про форму її втілення. Форму, що її подає 42 арт. "Положення", можна приняти з викресленням лише згадки про безробітних та з перенесенням видатків винагородження народніх засідателів з кошту місцевих установ на кошт державного скарбу. Перше слід зробити через те, що безробітні не можуть бути за народніх засідателів, а друге тому, що хоч принципово й нема заперечень покладення тягаря винагородження засідателів на місцеві кошти, але з мотивів технічного характеру, принаймні на перший час /поки зформується, як слід, місцеве самоврядування/, зручніше винагороджувати їх коштом державного скарбу.

Арт. 43.

Доцільність правила цього артикулу цілком очевидна, і необхідність залишення його не потрібує удоводнення[147].

Арт. 44.

Артикул цей мав на меті забезпечити народнім засідателям можливість належного виконання ними своїх обовязків шляхом створення відповідних умов, що до зрозуміння справи, незалежности думки та відповідногоповодження. Для цього народніх засідателів на час їхньої участи в засіданнях суду до певної міри зрівнюється з суддями охороною їх гіднсоти нарівні з цими останніми, наданням однакових процесуальних прав що до пізнання справи та покладенням на них таких же обовязків з такою ж відповідальністю за невиконання їх. Це звичайні риси інституту участи народу в судочинності, хоч і не зовсім вдало в даному разі зформульовані; в кожному разі не так вже зле, щоб не можна було цей артикул залишити без змін.

Арт. 45.

Створення Трудових Сесій народнього Суду повинно залежати від Міністра Юстиції. Найдоцільніше це робити в той спосіб, що з загальної кількости посад Народніх Суддів, визначених штатами на округу, Міністр Юстиції певну кількість, в залежності від обставин, обсаджує кандидатами, що надавалися б до провадження цих Сесій. Мінімум цієї кількости повинен бути один суд праці в кожному місті, де є Округовий Суд, бо навіть і при непромисловому характері Округу Округового Суда, справ, що складають компетенцію трудових сесій Народнього Суду, буде, можна сподіватися, не менше нормального навантаження одного суду праці.

В випадках же коли таких справ буде по над нормальне навантаження суду праці, що знаходиться в округовому місті, мусить бути утворена відповідна кількість Трудових Сесій Народнього Суду в місцевосцях, що більше за инші наближаються до місцевостей промислового характеру.

Поодинчі ж справи компетенції Трудових Сесій, там де їх нема, найдоцільніше передавати на розгляд місцевим районовим Народнім Суддям. Це буде зручніше для сторін, яким не треба буде витрачати часу і грошей іноді на далеку подорож до Трудових Сесій часом в справах незначних. Можливі ж помилки недосвідченого в справах праці Народнього Судді будуть виправлятися при розгляді цих справ в Округових Судах, де матимуться досвідчені в них судді фаховці.

Це правило в совітській редакції "Положення" міститься в увазі до цього артикулу, але з огляду на те, що воно є його інтегральною частиною, краще його, яко увагу, виключити і обернути в другу частину артикулу.

Арт. 46.

Складаються Трудові Сесії Народнього Суду з Народнього Судді і двох постійних членів по одному від округової професійної, ради і відділу місцевої промисловости, а також, де його нема, від відділу місцевого господарства. Отже участь громадянства в суді праці таким чином обмежується лише репрезентацією робітництва через округові професійні ради, бо відділи і місцевої просисловости і місцевого господарства є установами державними. Для совітського устрію, трудове право якого майже цілком не знає приватно правних стосунків праці, і де працедавцем є майже виключно держава – це є річ природня.

Але в У.Н.Р., де в царині праці приватно правні стосунки матимуть належне місце з огляду на те, що держава не монополізуватиме становища працедавця, мусить бути по иншому, і в суді праці працьодавці, яко рівноправна, сторона в стосунках праці, мусять брати участь рівноправну з працьовниками. Отже в Трудових Сесіях Народнього Суду У.Н.Р постійні члени мусять репрезентувати, з одного боку, працьовників, а з другого – працедавців.

Порядок обібранная цих членів відповідними організаціями мусить визначати окремий закон, складений з участю Міністерства Праці, зацікавленого в належній організації участи в судах праці підлеглих йому організацій.

Арт. 47.

Цей артикул, як визначаючий порядок обібрання постійних членів Трудових Сесій установами, що їх виключна участь в судах праці відкидається, мусить бути виключений.

Арт. 48.

Доцільности прирівняння постійних членів Трудових Сесій до суддів, що до прав і обовязків та дисциплінарної і карно-судової відповідальности під час виконання ними своїх обовязків не можна заперечувати.

Але, щоб забезпечити цей інститут від участи невідповідного елементу, необхідно висунути певні вимоги до кандидатів на постійних членів Трудових Сесій. Тут можна цілком обмежитися вимогами яким повинні задовольняти народні засідателі /див. арт. 29/.

В цілях підвищення судового досвіду постійних членів Трудових Сесїй, що безперечно може лише позітивно відбитися на розгляді справ, уявляється доцільним визначити більший термін їх уповноважень, а саме – два роки. Боятися, так би мовити, бюрократизації їх, в наслідок такого довшого терміну участи в суді праці, нема чого, бо вони будуть утримувать звязок з організаціями, що їх делегуватимуть і не виходитимуть з сфери професійного життя та його інтересів.

Само собою розуміється, що вихід постійних членів Трудових Сесій з складу організацій, що їх вони делегували, мусить тягти за собою усунення їх від участи в Трудових Сесіях Народнього Суду, яка можлива була для них лише, яко членів цих організацій.

Очевидно, що для постійних членів Трудових Сесій від організацій працьовників, а також і для деяких категорій репрезентантів організацій працедавців, участь в засіданнях Трудових Сесій сполучена з матеріяльними витратами /зменшення заробітку і т. ин./, які мусять бути компенсовані. Визначити це мав окремий закон, що його мусить бути видано за участю Міністерства Праці.

Арт. 49.

Цей артикул, що містить в собі загально відому норму властиво процесуального характеру, як непотрібний, слід виключити.

Арт. 50.

З огляду на те, що особливості справ, підсудних Трудовим Сесіям, безперечно викличуть де які зміни в загальних процесуальних нормах, правило цього артикулу слід доповнити вказівкою, що Трудові Сесії стосовно до правил судочинства чинять на загальних для всіх Народніх Судів підставах, оскільки останні не змінено спеціяльними законами.

Арт. 5І.

Цей артикул, що прирівнює Трудові Сесії до Народніх Судів, що до утримання, штатів, догляду і звітности, виключається, як непотрібний, з огляду на те, що, як встановлює арт. 2 цього Положення, Трудові Сесії є тойже Народній Суд, лише особливого складу і з осібною компетенцією.

Арт. 52.

Поділ Округового Суду на цивільний і кримінальний відділи, з котрих кожний в свою чергу ділиться на відділки судові і касаційні, не є доцільним, бо обєднує в одно тіло, відділи, без жадної потреби і то лише формально за родом справ відділки ріжної компетенції – з одного боку, ті, що виконують функції суду першоі інстанції, а з другого ті, що мають характер суду касаційного. Таке штучне обєднання, будучи по суті безпредметовим, не речевим, лише ускладнює конструкцію Округового Суду.

Більш зручним є поділ Суду просто на відділи: цивільно-судові і касаційні.

Що до адміністративного відділу, то він за совітським Положеням про судоустрій не є судовою колегією, а обєднує загальну канцелярію, архів і господарчу частину, які мусять підлягати безпосереднє Голові Суду. Отже існування цього відділу в такому вигляді абсолютно не потрібне, і тому його слід скасувати.

Арт. 53.

Відповідно зміні в конструкції Округового Суду, заступників Голови Суду мусить бути не два, а стільки, скільки за штатами Суд матиме відділів.

Що до Голови дисциплінарної колєгії, то про нього нема чого згадувати через те, що це не є штатна посада.

Інститут запасних Членів Округового Суду слід скасувати, з огляду на можливість поповнювати склади засідань відділів Округового Суду Народніми Суддями. Отже згадку про поділ Членів Суду на постійних і запасних слід викинути.

Увага І до цього артикулу є не потрібна, з огляду на впровадження в «Положення» правила, що Голова Суду мусить завідувати одним з відділів Суду.

А увага 2 мусить бути виключена, з огляду на повище скасовання інституту запасних Членів Округового Суду.

Арт. 54.

Брати участь в пленумі Округового Суду можуть лише Члени його і представники Прокуратури. Участь в засіданнях пленуму Суду осіб, що не належать до його складу, суперечить засаді незалежности Суду незалежно від того, чи мають вони право голосу і якого /дорадчого чи ухвального/, чи не мають. Тому вся та частина цього артикулу, яка говорить про участь в засіданнях пленуму Округового Суду осіб, що не належать до його складу, рівно ж як і увага перша до цього артикулу, мусять бути виключені.

Визначення терміну засідань пленуму – це питання наказового, або інструкційного характеру, а тому слід виключити і увагу другу.

Арт. 55.

Призначення на посади Голови, його Заступників та Членів Округового Суду, в цілях надання їм більшої авторитетности, мусить походити від Голови Держави на підставі внесення Міністра Юстиції.

Засада незалежности і самостійности Суду вимагає незмінности його персонального складу, тому мусить бути принципово встановлено, що звільняти цей персонал або переміщати з одного Округового Суду до другого можна, лише за Судом або за дисциплінарним порядком.

Засада незмінности суддів – засвоєна всіма культурними державами, але в поодиноких краях час од часу вона в ріжних формах порушувалася. Найчастіше це робилося в Франції, де кожний новий режим переводив чистку судового персоналу, призначеного за часів попереднього режиму, але додержуючись цієї засади, що до суддів, призначених ним самим. Безперечно, що і влада У.Н.Р. не може, та навіть в інтересах держави не має права безумовно додержуватися цієї засади на перших порах після упадку совітської влади. З одного боку, в персональному складі судових установ, що його У.Н.Р. доведеться одержати в спадщину від останньої, безперечно буде елемент політично ворожий, а з другого – такий елемент може бути і серед призначених вже владою У.Н.Р. При відсутності з боку представників цього елементу конкретних злочинів чи переступів, усунути їх за судом чи дисциплінарним порядком буде не можна, а залишати надалі в складі судових установ було б просто не безпечно. Отже необхідно тимчасово порушити засаду незмінности суддів, надавши владі тимчасово право звільнення і переміщення суддів за порядком адміністрування.

Тільки для того, щоб над кожним таким актом більш розважно застановлялися, ліпше всього це робити в той самий спосіб, в який переводитимуться і призначення на посади, тоб-то: через Голову Держави на підставі внесення Міністра Юстиції.

Право тимчасово відсторонювати осіб з персонального складу Округового Суду в разі потягненая їх до судової або дисциплінарної відповідальности мусить бути поділено між ріжними інстанціями в залежності від посади, яку займає обвинувачений. Наприклад, не відповідало б гідності і принижувало б авторитет Голови Суду та його Заступників, коли б право відсторонювати їх належало пленуму Округового Суду. Отже останній має право відсторонювати лише членів Суду, а що до Голови його та його Заступників, то право це мусить належати лише Найвищому Судові та Міністрові Юстиції, що, само собою розуміється, мають теж право і відносно Членів Суду. Правда, в нормальних умовах право Міністра відсторонювати обвинувачених суддів підлягає чималому сумніву. Але важко заперечувати доцільність цього права на перших порах відродження У.Н.Р., коли обставини часом можуть вимагати швидкого чину, який, очевидно, для одноособової влади міністра Юстиції більше можливий ніж для Найвищого чи Округового Суду.

Арт. 56.

Що до кваліфікацій, які повинні мати кандидати на посади Голів, їх Заступників та Членів ОкруговихСудів, то залишити вимоги цього артикулу в його совітській редакції – не можливо. Не кажучи вже про надзвичайно малий службовий стаж, вона не вимагає освітнього цензу. Між тим абсолютно недопустимо, щоб в Округових Судах з їх величезною компетенцією були суддями люде, що не мають, освіти вищої взагалі і фахової зокрема. Отже Судді Округового Суду мусять мати вищу правничу освіту.

Що до службового стажу, то насамперед, він мусить бути ріжний в залежності від посади, чи буде то посада Голови Суду, чи його Члена /посаду Заступника Голови Суду слід прирівняти до посади останнього/. Для кандидатів на посаду Голови Округового Суду чи його Заступника необхідня попередня служба на посадах, не нижче Члена Округового Суду або його Прокурора. Для кандидатів же на посади Членів Округового Суду потрібна попередня служба на посадах не нижче секретаря Округового Суду. Служба на посадах нижчих за ці не може, як правило гарантувати надбання потрібного досвіду.

Кандидатувати на посади Членів Округового Суду можуть і адвакати, де вони в своїй професійній діяльності набувають безперечно відповідний фаховий досвід і поширюють свої правничі знання. Але їхня діяльність не дає їм, судово-адміністративного досвіду, необхідного для обняття посад Голови Округового Суду та його Заступника, і через те не доцільно призначати їх на ці посади.

Що до терміну практичного стажу, то він мусить бути ріжний в залежності від того, за якого режиму цей стаж набувався. Умови методи праці та відносна швидкість службової карєри змушують поставитися до стаж’єрства за совітської доби з більшою обережністю і термін службового стажу за цієї доби визначити для служби в судових установах в 5 років, а для адвокатів шість, для передсовітської ж чи посовітської доби відповідно 3 і 4 роки.

Є думка, що властиво фахового стажу, набутого за совітської доби, не слід визнавати, але з нею не можна погодитися. Насамперед, не можна заперечувати, що при всіх вадах совітського судоустрію і судової процедури праця в органах судової влади У.С.Р.Р все ж давала певний фаховий досвід і вправність, з якими не можна не лічитися. А по друге, негація[148] цього стажу привела б на перших порах до неможливости заміщати вільні вакансії. Людей до большевицького фахового стажу залишилося дуже мало, а набувших його вже в органах судової влади У.Н.Р. просто не буде протягом перших трьох років – мінімальний термін стажу.

Що до порядку подачі кандидатів на Члена Округового Суду, то найдоцільніше зупинитися на подачі їх через Міністра Юстиції пленумом Суду з мотивів, подавших раніше. Але на переходову добу слід надати Міністрові Юстиції право разом з кандидатами Округового Суду подавати Голові Держави і своїх кандидатів. Це необхідно для того, щоб центральна влада, перед якою на першому пляні стоятиме завдання скріплення держави, мала можливість вносити необхідні з цієї точки погляду корективи в формування персонального складу судових установ, коли б це було потрібно, чого на перших порах цілком можна сподіватися.

На перших порах, поки не відсіється з персонального складу, Округових Судів небажаний елемент, який і в справі подання кандидатів на вільні посади Членів Суду, треба сподіватися, буде вести свою лінію і, можливо, часом не без успіху, варто тимчасово надати право подавати кандидатів на ці посади через Міністра Юстиції і рекомендаційним комісіям, але, очевидно, з осіб, що мають відповідний службовий стаж і освітний ценз. Участь рекомендаційних комісій в подачі кандидатів, гарантуючи певність останніх з громадсько-політичного боку, полегшуватиме центральній владі укомплектування персонального складу судів відповідним елементом, утворюючи для неї можливість ширшого вибору.

Існування численної політичної еміграції протягом довгих років утворило певні кадри правників, що набули не тільки службовий фаховий стаж, а й вищу правничу освіту за кордоном. Щоб не позбавляти, з одного боку, їх права служби на відповідних посадах в Округових Судах, а з другого – дати центральній владі більшу можливість відповідно використати цей елемент згідно його індивідуальним якостям і властивостям, не звязуючи її будь якими вимогами службового стажу, уявляється доцільним тимчасово надати Міністрові Юстиції право подавати кандидатів до призначення на посади в Округовому Суді і з таких осіб, котрі не набули вищезазначеного службового стажу, але мають вищу правничу освіту.

Арт. 57.

З огляду на поділ Суду лише на відділи і не доцільність визначення старшого секретаря, тому що за своєю компетенцією і службовими правами і обовязками секретарі відділів всі рівні між собою /трохи відріжняється компетенцією лише той, котрому підлягає канцелярія Голови Суду, але инші секретарі службово йому не підлягають/, відповідно міняється редакція, артикулу зміст якого зводиться до зазначення існування при Суді секретаріяту та канцелярій в складі, визначеному штатами.

Арт. 58.

З огляду на важливість належного функціонування канцелярій Округових Судів, бажано, щоб на посади секретарів і їх помічників призначалося осіб з вищою правничою освітою, що і треба виразно зазначити. В разі ж недостачі таких осіб, або доброго знання справи і бездоганного виконання своїх попередніх службових обовязків, можуть призначатися на ці посади і особи без вищої правничої освіти.

Арт. 59.

Право призначення секретарів та инших урядовців канцелярій найдоцільніше передати Голові Суду без затвердження його наказів про призначення будь якою вищою інстанцією /за совітською редакцією цього артикула призначення старшого секретаря мусіло бути затверджене Комісаром Юстиції/, що лише зменшувало б його авторитет в очах призначених ним урядовців.

Арт. 60.

Артикул цей, як непотрібний, з огляду на вищеозначену систему призначення судового персоналу Округових Судів, мусить бути виключений.

Арт. 61.

Усувати народ від участи в судочинності Округових Судів з мотивів не тільки політичної тактики, як то вже було зясовано раніше, а й по суті – не доцільно. Така участь – загальна риса судоустрію всіх культурних країн. Питання тільки, яку форму надати цій участі: чи інститута присяжних засідателів, чи інститута шефенів? Перша непорівняно більше поширена, існує поруч з судом шефенів і на батьківщині останніх в Германії і ні в чому йому не уступає. Але ця форма більш складна, що до форм, як притягнення народу до участи в суді, так і прояву цієї участи в судочинності. Тому, може, на перших порах буде доцільніше залишити інститут народніх засідателів, що наближається до суду шефенів. Тим паче, що й населення до нього звикло, тай судовий персонал має певний досвід в поводженні з ним. Лише в цьому артикулі слід викреслити вимогу певного стажу праці в громадських та професійних організаціях, абсолютно зайву, що до народніх засідателів Округового Суду, а натомісць слід зазначити, що порядок складення списків цим народнім засідателям такий, як і народнім засідателям Народнього Суду, бо робити якусь ріжницю нема жадних поважних підстав.

Арт. 62.

Тут слід збільшити кількість народніх засідателів до 300, з оглягу на те, що проєктується збільшити кількість їх в складі засідань суду, і викреслити покликання на органи, що їх обірають, тому, що це покликання не відповідає вже принятому раніше порядку обрання їх.

Покликання в другій частині цього артикулу на арт. 28-30 – абсолютно не потрібне і через те виключається.

Арт. 63.

На початку цього артикулу замісць чисто риторичного покладення на Голову Суду всієї відповідальности за правильний і доцільний напрямок всієї роботи в Округовому Суді, слід зазначити межі догляду з боку Голови Округового Суду за діяльністю цього останнього і підлеглих йому органів. Ці межі визначаються широкою вимогою від персоналу Суду і підлеглих йому органів точного і неухильного виконання існуючих законів та розпоряджень.

Арт. 64.

Цей артикул вимагає лише чисто редакційних змін і деякого скорочення, а саме: згідно тому, що для сучасної структури ОкруговогоСуду є характерним те, що він є не тільки першою а й касаційно-ревізійною інстанцією, краще зазначити тут поділ його на відділи за цією ознакою, а не звичайний поділ за родом справ на цивільні і кримінальні відділи. Покликання на накази Округовим Судам і обіжники М.Ю., як цілком зайве, викреслити.

Арт. 65.

Пункт "б" слід виключити, бо право подачі кандидатів на посади, на які Голова Суду не має права сам безпосередньє призначати, належить пленумові Округового Суду.

В п. "в" слід зазначити право Голови Суду призначати, переміщати та звільняти всіх підлеглих Округовому Судові урядовців очевидно, що ними не є Народні Судді, Судові Слідчі та Старші Нотарі.

Пункт "г", з огляду на инші підстави утримання Народніх Суддів, Судових Слідчих, нотаріяльних контор та судових перекладачів, слід зредагувати в той спосіб, щоб було зазначено, що Голова Округового Суду має доглядати за своєчасним відкриттям кредитів їм, за виключенням перекладачів, що одержують платню безпосереднє від Суду.

В пункті " є" згадку про Н.К.Ю. треба замінити вказівкою на Міністерство Юстиції і викреслити згадку про окрвиконком[149].

В пункті "з" треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

В пункті "к" викреслити вказівку на членів спеціяльних судів, а натомісць додати згадку про Старших Нотарів.

В пункті "л" викреслити слова: "решти" і "за винятком … артикулу", з огляду на те, що Члени Округового Суду, Народні Судді, Судові Слідчі і Старші Нотарі не є урядовцями.

З тих же мотивів в пункті "м" викреслити слова: "за винятком … слідчих".

Пункт "о" – виключити з огляду на те, що розподіл Членів Округового Суду по відділах доцільніше віднести до компетенції Пленуму в цілях заховання більшої їх незалежности.

В пункті "р" Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції і додати вказівку на нотарів.

Арт. 66.

Цей артикул треба доповнити вказівкою, що Голова Округового Суду постійно головує в одному з відділів Суду. Це не дасть йому пірнути виключно в дрібні справи адміністрування і розгубити попередні знання, досвід і вправність Судді.

Крім того, слід ще додати до цього артикулу правило, що коли Голова Суду перебірає на себе головування в будь якій справі в иншому відділі Суду, то його Заступник, що стоїть на чолі цього відділу, тільки тоді бере участь в засіданні, коли нема потрібної кількости Членів Суду. Це є потрібним в цілях охорони зовнішнього авторитету Заступника Голови Суду.

Арт. 67.

Цей артикул більш менш належно окреслює компетенцію пленуму Округового Суду, але потрібно впровадити де які зміни. Слід насамперед, додати пункт "б", властиво перенести з арт. 65 пункт "о" про розподіл Членів Округового Суду, з заміною в цьому пункті Н.К.Ю. на Міністерство Юстиції.

В пункті "в" – зазначити, що пленум обірає не тільки Членів дисциплінарної колегії, а й Голову її, а також термін, на який обірається – один рік. В цілях усунення можливих нарікань і можливости недовір’я до того чи иншого Члена дисциплінарної колегії, доцільніше дати Округовому Судові право частіше відновляти її чи то частково, чи то цілковито.

В пункті "г" слід зазначити право пленуму розвязувати питання про порушення дисциплінарного пересліду не тільки проти Членів Суду, а й Голови та членів дисциплін. колегії, бо вони є такими ж самими Членами Суду, котрих виділяти в иншу якусь категорію в цьому відношенню не доцільно.Треба також нарівні з Членами Суду та Народніми Суддями і Судовими Слідчими поставити і Старших Нотарів.

Пункт "є" слід зредагувати відповідно вже принятим змінам, а саме: необхідно зазначити, що пленум Округового Суду визначає межі районів Народнього Суду, Судових Слідчих і нотаріяльних контор та подає кандидатів на ці посади, а також на посади Членів Округового Суду.

В пункті "ж" уявляється доцільним виключити згадку про внесення на пленум Суду питань, звязаних з неясністю або неповнотою закону, засіданнями Суду. Питання ці порушуються звичайно в засіданнях відділів Суду, але надходити до пленуму Суду вони повинні через відповідних Заступників Голови Суду, самого Голову і Прокурора.

До цього пункту слід додати увагу, що міркування пленуму з приводу випадків, передбачених цим пунктом, треба подавати на розвязання Найвищого Суду, бо тільки цей останній має право ці питання розвязувати.

Цей артикул слід, крім того, поповнити трьома пунктами "єІ", "жІ"і "ж2" з котрих перший говорить про визначення вакаційного часу, другий – про право пленуму порушувати питання про звільнення з посад Членів Округових Судів, Народніх Суддів, Судових Слідчих та Старших Нотарів в випадках, що їх буде зазначено в дальших артикулах, а третій – про призначення Члена Суду до особливої комісії на складення списків народнім засідателям. Всі ці питання найкраще може розвязати пленум Суду, тому і слід віднести їх до його компетенції.

Арт. 68.

Право Голови Суду передавати питання, розвязані пленумом не згідно з його, Голови, думкою на вирішення вищої інстанції не відповідає засадам колегіяльности Суду і тому мусить бути скасовано, як рівнож і право Прокурора зупинювати своїми спротестуваннями переведення в життя де яких ухвал пленуму, в чому нема жадної потреби.

Правило уваги до цього артикулу, за яким поділ голосів на пленумі надвоє тягне за собою передачу справи на розвязання вищим інстанціям – не доцільне, і замісць всього цього в цьому артикулі слід зазначити, що справи на пленумі вирішуються звичайною більшістю голосів, а в випадках поділу їх надвоє, голос головуючого дає перевагу.

Арт. 69.

За совітською редакцією цього артикулу судові засідання цивільно-судового і кримінально-судового відділів відбуваються в складі одного Члена Суду і двох народніх засідателів.

З мотивів, вже висловлених раніше /в загальному докладі/, народніх засідателів зі складу судових засідань цивільно-судового відділу слід усунути, замінивши їх Членами Суду.

Що до кримінально-судового відділу, то тут для справ важливіших, що їх визначить К.П.К., народніх засідателів слід залишити з мотивів, теж вже поданих вище.

За совітською редакцією цього артикулу в судових засіданнях кримінально-судового відділу бере участь один Член Суду. За одноособовість в Суді промовляє, властиво, швидкість розгляду справ. Але ця швидкість не шкодить лише при розгляді справ дрібних і простих. Справи ж складніші вимагають всебічного і грунтовного обміркування їх, а це більш можливо в суді колегіяльнім. Тому уявлється доцільним ввести до складу судових засідань кримінально-судових відділів ще двох Членів Суду.

Але при такій кількості Членів Суду – три душі – участь двох народніх засідателів обернулася б в фікцію – вони завжди були б в меншості. Отже треба підвищити кількість їх до 4 душ. Правда, при такому складі 3 Члена Суду і 4 народніх засідателя можна ніби говорити про те, що Члени Суду завжди будуть в меншості. Та це, певно, буде в дуже рідких, виключних випадках, коли їм не вдасться переконати ані одного народнього засідателя. Але в цьому нема нічого страшного, бо коли б вирок був і неправильний, то в очах громадянства винні будуть не Члени Суду, не влада, що її вони репрезентують в Суді, а народні засідателі – представники громадянства, яким належить абсолютна більшість.

В цьому ж артикулі слід зазначити, що головує в засіданнях Голова Суду або його Заступники, або за їх відсутністю з тієї або иншої причини, старший Член Суду.

Поповнювати склад судових засідань в разі потреби можна і Народніми Суддями, тільки не районовими, щоб не перешкоджати їх праці, а більш вільними додатковими.

Увага до цього артикулу, як непотрібна, з огляду на визначення в цьому ж артикулі порядку головування – виключається.

Арт. 70.

В цьому артикулі треба зробити редакційну поправку, замінивши термін "відділки" терміном "відділи". Крім того, слід викреслити останню фразу, як не потрібну, з огляду на відповідні норми Ц.П.К.

Арт. 71.

Друга частина цього артикулу мусить бути виключена, з огляду на усунення участи народніх засідателів в судових засіданнях цивільно-судового відділу, а першу – слід зредагувати, пристосовуючи до попередніх норм в спосіб, що його подано в проєкті.

Арт. 72.

В цьому артикулі слід викинути покликання на арт. 55 "Положення" – з огляду на те, що Голова дисциплінарної колегії обірається в инший спосіб, зазначений вже вище.

Арт. 73.

В цьому артикулі мусить бути викреслений пункт "д", з огляду на звільнення загально-судових установ від функцій надзвичайний судів.

Арт. 74.

Цей артикул не потрібує жадних змін і поправок.

Арт. 75.

Цей артикул виключається з огляду на те, що з мотивів, які буде подано нижче, заховання посади судових слідчих в важніших справах при Найвищому Суді уявляється недоцільним.

Арт. 76.

Цей артикул виключається, як зовсім не потрібний.

Арт. 77.

Порядок призначення Голови Найвищого Суду, Голів його Колегій та його Членів мусить бути той же, що й відносно Суддів Округового Суду, тоб-то: призначає їх Голова Держави на внесення Міністра Юстиції.

Кандидати на ці посади мусять мати, звичайно, вищу правничу освіту і відповідний службовий стаж.

Для Голови Найвищого Суду і Голів його Колегій потрібна така попередня служба, яка давала б їм необхідні знання і досвід. Такою службою може бути лише служба на посадах або Члена Найвищого Суду або Прокурора його Колегій. Що ж до Членів Найвищого Суду, то кандидатувати на них можуть особи, що не менше трьох років були на посадах Голови Округового Суду чи Помічника Прокурора Колегії Найвищого Суду; або не менше, як шість років, були Заступниками Голови Округового Суду, його Членами або Прокурорами.

Зазначення в останньому випадку терміну Попередньої служби викликається необхідністю усунути можливість призначення осіб, не досить ще підготовленних до праці в Найвищому Суді. Без цього, наприклад, могла би бути призначена особа, що її незадовго перед тим було призначено на Члена Округового Суду з Народніх Суддів чи Судових Слідчих, тоб-то: особа, що або не набула досвіду розгляду справ в ролі судді 2 інстанції, або взагалі не мала до того часу нагоди виконувати функції судді.

Що ж до кандидатів на Голову Найвищого Суду і Голів його Колегій, то тут терміну попереднього службового стажу можна й не визначати, бо попереднє призначення на посади Членів Найвищого Суду або Прокурорів його Колегій вимагає такого стажу, який може дати необхідний досвід і знання, як в царині чисто судових функцій, так і в сфері судового управління.

За своїми теоретичними знаннями можуть бути призначені на Членів Найвищого Суду професори правничих наук. Але уявляється доцільним визначити і для них стаж службово-педагогичний. Виклади певної правничої дисципліни, провадження семинарів наближає до певної міри професора до практичної юриспруденції, хоч в якійсь одній її галузі, і хоч трохи компенсує відсутність практичного досвіду, що його дає службовий стаж, бо це виводить його з кола, хай і глибокого, але вузького, спеціяльного знання де кількох окремих питань з якоїсь певної дисципліни права, над якими він працював для осягнення професорського звання. Беручи під увагу попередню теоретичну підготовку термін педагогично-службового стажу можна обмежити 3 роками /У Франції для призначення на посаду члена суду першої інстанції вимагається від доцента правничих наук три роки педагогичної служби/.

Недоцільним було б закривати доступ до Найвищого Суду і адвокатурі. Ходить[150] лише про визначення стажу адвокатської праці. Прирівнюючи її до певної міри до праці суддів, термін цей слід визначити не менше як 8 років. Що ж до присяжної адвокатури, то беручи під увагу проходження нею пятирічного стажу помічника присяжного адвоката, можна обмежитися шістю роками /в Англії в залежності від посади вимагається від адвоката 7, 10 і 15 років практики; у Франції – 10/.

З мотивів, поданих раніше, маючи на увазі головним чином правників емігрантів, слід тимчасово надати Голові Держави право робити виключення що до службового стажу.

Арт. 78.

В цілях збільшення авторитету Найвищого Суду і охорони його незалежности, уявляється доцільним звільнення з посад Суддів Найвищого Суду переводити лише за судом, або за дисциплінарним порядком, і лише тимчасово може робити це Голова Держави на внесення Міністра Юстиції. Право ж відсторонення їх, в разі потягненя до Судової чи дисциплінарної відповідальности, слід надати, що до Голови Суду – Президентові У.Н.Р., а що до Голів Колегій і Членів Найвищого Суду – то Пленуму цього Суду.

Арт. 79.

Цей артикул досить задовольняюче окреслює компетенцію Голови Найвищого Суду і потрібує лише де-яких змін, а саме: в пункті "а" треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції. Крім того, запровадити порядок подачі кандидатів на вільні посади Членів Найвищого Суду, подібний до встановленого для Округових Судів.

Пункт "в" доцільно поділити на два. В першому – "в", слід зазначити право Голови Найвищого Суду порушувати дисциплінарний переслід проти усіх суддів У.Н.Р., за виключенням Голів Колегій Найвищого Суду та його Членів, а також проти Судових Слідчих та Старших Нотарів.

Виключення для Голів Колегій Найвищого Суду і його Членів, що до права Голови Найвищого Суду, порушувати дисциплінарний переслід, треба зробити в цілях охорони їхньої авторитетности і незалежности. Що ж до решти, то це право випливає з обовязку вищого догляду з боку Голови Найвищого Суду за нижчими судовими установами і не є гіпертрофією його влади. Інші законодавства напр., Французьке, Німецьке і Австрійське ідуть значно дальше, надаючи головам судів право накладати деякі заходи дисциплінарного впливу не тільки на суддів нижчих підлеглих судів, а й того суду, де вони головують.

В другому ж пункті, тоб-то "вІ", слід зазначити права Голови Найвищого Суду в царині дисциплінарного пересліду і покарання урядовців суду.

В пункті "г" слід виключити слова: "за винятком… в законі /арт. 75/", бо Члени Найвищого Суду не є урядовцями, і тому спеціяльно згадувати тут про них нема чого.

В пункті "є" треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. 80.

Подібно до того, як в Округовому Суді нема спеціяльної посади заступника Голови Суду, а в разі потреби останнього заступає один з Заступників, що очолюють відділи Суду, нема потреби в захованні й спеціяльної посади заступника Голови Найвищого Суду. В разі потреби, його може заступати один з Голів Колегій Найвищого Суду, а котрий саме – визначення цього найкраще доручити Пленумові Суду, в цілях заховання добрих товариських відносин між Членами Найвищого Суду, з одного боку, і Головою його та Головами його Колегій – з другого.

Арт. 81.

Зцього артикулу треба виключити згадку про заступника Голо­ви Найвищого Суду, з огляду на знесення такої посади. Також нема чого згадувати спеціяльно про Голову Дисциплінарної Колегії Найвищого Суду,бо само собою розуміється, що він належить до Президіїцього Суду.

Арт. 82.

Пункт "а" частини І цього артикулу слід виключити, бо розподіл Членів Найвищого Суду поміж окремими його Колегіями мусить належати до компетенції Пленуму.

В пункті "в", розріжняючи суддів і урядовців, слід зазначити, що Президії Найвищого Суду належить право розглядати питання про порушення дисциплінарного пересліду проти усіх суддів, не виключаючи Голів Колегій Найвищого Суду та його Членів, а також відносно Судових Слідчих, Старших Нотарів та проти всіх урядовців органів судової влади, при чім відносно останніх і самостійно вживати заходів дисциплінарного впливу, але менш суворих, не сполучених з будь якою службовою зміною.

В пункті "г" треба викреслити згадку про виїздні сесії Касаційних Колегій Найвищого Суду, уряджувати які нема жадної рації. Навпаки, самий характер цієї праці, що вимагає спокою та всебічного вивчення данної справи, здебільшого неможливого без користування великою правничою літературою, промовляє за необхідність розвязувати касаційні справи в місці осідку Найвищого Суду.

Пункт "є" слід виключити з перенесенням до арт. 89. бо призначення складу судових колегій мусить належати Пленумові.

Пункт "ж" треба виключити тому, що надзвичайні сесії Округових Судів скасовано, через що не потрібно творити для них і особливі касаційні Ради в Найвищому Суді.

Пункт "з" слід: виключити через те, що Надзвичайні сесії Найвищого Суду є судом винятковим, а такий суд принципово виключається з системи загально-судових установ.

Пункт "к" слід виключити тому, що характер справ, які Найвищий Суд мусить розвязувати в ролі Суду першої інстанції, виключає доцільність участи в його засіданнях народніх засідателів.

В пунктах "а","б" і "г" другої частини цього артикулу Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції. Крім того, в пункті "г" слід викреслити згадку проправо Президії Найвищого Суду звертатися з поданнями до Міністра Юстиції про зміну особистого складу Округових Судів, бо таке право було б втручанням в компетенцію Міністра і суперечило б засадам нормальних взаємовідносин між вищими і нижчими судовими установами.

В пункті "д" треба викреслити слова: "що їх прирівняно до них за станом", бо очевидно, що Президія Найвищого Суду може призначати ревізії не тільки судів, прирівняних до Округових, а й нижчих. Крім того, Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Цю ж заміну треба зробити і в пунктах "ж" та "з".

Пункт "и" мусить бути виключений, бо говорить про спеціяльні суди, які підлягають скасованню.

Арт. 83.

В цьому артикулі, треба зазначити, що засідання Президії Найвищого Суду є дійсні не тільки тоді, коли в них бере участь Прокуpop цього Суду, а й коли його заступає з його доручення один з Прокурорів Колегій Найвищого Суду, бо інакше, в разі неможливості для Прокурора Найвищого Суду будь з якої причини самому взяти участь в засіданні Президії, останнє не могло б відбутися.

Другий уступ цього артикулу слід виключити через те, що про право Генерального Прокурора бути на засіданнях Президії Найвищого Суду краще сказати в другому місці.

Уступ третій артикулу треба викреслити тому, що на засіданнях судової колегії, якою є Президія Найвищого Суду, недопустима присутність особи, що займає адміністративно-керуючу посаду в Міністерстві Юстиції, хоч би з дорадчим голосом, якого, до речі, не знають засади правильного судоустрію, бо така присутність могла б загрожувати засаді судової незалежности.

Уступ четвертий артикулу теж треба виключити, через те, що судова окремішність[151]А.М.С.Р.Р. має бути скасована.

Арт. 84.

Уступ другий цього артикулу мусить бути виключений тому, що репрезентації Головного Суду А.М.С.Р.Р. не буде, з огляду на скасування цього Суду, а участь представника державної поліції в засіданнях судової колегії, яко її члена, абсолютно недопустима.

Треба викреслити і третій уступ, бо участь в Пленумі Найвищого Суду представників військового суду недоцільна.

Арт. 85.

Ставити дійсність засідань Пленуму Найвищого Суду в залежність від присутности на ньому Генерального Прокурора Республіки не уявляється доцільним. Крім того, ця присутність лише звязувала б Членів Найвищого Суду та творила привід для розмов про впливи на них влади та для сумнівів в їх незалежності. Натомісць з огляду на важливість питань, що належать до компетенції Пленуму Найвищого Суду, уявляється необхідною присутність на його засіданнях Прокуратури Суду, що сприяло б всебічному висвітленню питань, які обмірковуються.

Арт. 86.

Тому, що вже в попередньому артикулі було визначено участь Прокуратури Найвищого Суду в засіданнях його Пленуму – говорити про це в цьому артикулі вже нема чого. Натомісць слід окреслити відношення Генерального Прокурора Республіки до засідань, як Президії, так і Пленуму Найвищого Суду. Він має право бути або особисто, або в особі того свого помічника, котрого він на те уповноважить, одначе участь ця не є обовязковою. Обовязковість ця непотрібна через те, що прокурорський догляд є вже репрезентований там Прокуратурою Найвищого Суду, і це є доцільніше обовязкової участи Генерального Прокурора Республіки, бо Прокуратурі Найвищого Суду, що постійно співпрацює з ним, легче бути в курсі всіх питань, і її обовязкова участь через те користніша буде для справи.

Арт. 87.

Цей артикул слід виключити з тих мотивів, що в засіданнях судових колегій не можуть брати участи особи, що не є їх членами, а тим паче такі, що займають посади адміністративного характеру, та про можливість впливів котрих на суддів можна говорити.

Арт. 88.

В цьому артикулі треба виключити пункт "а", бо ніяка адміністративна установа, хоч і як висока, в імя охорони незалежности суду не може безпосереднє ставити будь які питання на порядок денний засідань його пленуму.

В пункті "б" слід викреслити слова: "або його старшого помічника" тому що така посада, насамперед, не передбачається, а по-друге, все мусить іти до Найвищого Суду від імені Генерального Прокурора Республіки, хоча б фактично це робили його Помічники.

Пункт "д" слід виключити з огляду на те, що заховання згаданих в ньому спеціяльних судів не передбачається.

Теж саме треба зробити і з пунктом "є", бо Головний Суд А.М.С.Р.Р. має бути скасований.

Слід виключити й увагу до цього артикулу, як непотрібну, бо з попередніх артикулів не випливає право Президії Найвищого Суду не ставити на порядок денний Пленуму питання, порушені окремими Головами Колегій Найвищого Суду або окремими складами судових засідань цих Колегій.

Арт. 89.

В пункті "а" першої частини цього артикулу слід викреслити згадку про президію ВУЦВК’, бо жадна адміністративна влада не може безпосереднє вимагати від Найвищого Суду тлумачення закону. В цьому ж пункті треба викреслити згадку про Помічників Генерального Прокурора Республіки, бо формально пропонувати Найвищому Судові витлумачити той чи инший закон може тільки він сам, і навпаки, треба згадати про право Прокурора Найвищого Суду робити такі пропозиції.

Пункт "в" треба виключити з мотивів, поданих з приводу пункту "є" артикула 88.

В пункті "г" помилкове покликання на артикул 68 виправити на 67.

В другій частині цього артикулу з мотивів, вже поданих раніше, викреслити згадки про певні спеціяльні суди, обмежившись загальною вказівкою на обовязок Найвищого Суду тлумачити закони в питаннях судової практики і инших судових установ не тільки на пропозиції Генерального Прокурора Республіки та постанови Президії та Голови Найвищого Суду, а й на постанови Президій цих инших судових установ.

В частині третій артикулу треба виключити пункт "а", бо не може жадний суд виносити рішення чи вироки на постанови будь яких адміністративних установ, як що вони не є стороною в справі.

Пункт "г" теж підлягає виключенню бо згадані в ньому спеціяльні суди мають бути скасовані.

В частині четвертій згадку про певні спеціяльні суди слід замінити загальною вказівкою на суди, що не входять до складу загальних судових установ, а також Н.К.Ю. на Міністерство Юстції.

Цей артикул слід доповнити перенесенням до цього артикулу пунктів "а" і "є" першої частини артикулу 82 /будуть вони тут частинами 5І та 52/ і зазначенням права Пленуму Найвищого Суду обірати кандидатів на вільні посади його Членів /частина 53/.

Арт. 90.

Цей артикул не потрібує жадних змін.

Арт. 9І.

В цьому артикулі викреслюються слова: "помічники прокурора Найвищого Суду", як абсолютно не потрібні.

Виключається увага І тому, що касуються надзвичайні сесії Округових Судів з мотивів, поданих вже раніше.

Виключається також і увага 2, бо поповнення складу судового засідання Касаційної Колегії членами військового суду бо Найвищий Суд для Військових Судів має бути лише органом вищого догляду, а не касаційним судом.

Арт. 92.

Тут слід викинути вказівку, що число Прокурорів Колегій Найвищого Суду і їх Помічників визначає Міністерство Юстиції в межах, встановлених штатами, бо доцільніше, щоб це число визначали як раз штати.

Увага до цього артикулу виключається, з огляду на знесення участи народніх засідателів в засіданнях Найвищого Суду з мотивів, поданих вже раніше.

Арт. 93.

Тут слід викинути вказівку на утворення виїздних сесій Касаційних Колегій, найвищого Суду через те, що ці сесії, як то подано вище, касуються.

Арт. 94.

Тут кількість членів Дисциплінарної Колегії уявляється доцільним збільшити до 4 з огляду на те, що особливо на перших порах можна сподіватися чималої кількости дисциплінарних справ, що їй дати раду два члени наврядь чи зможуть.

Арт. 95.

Тут слід Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. 96.

В цьому, артикулі, крім такої ж заміни, треба перевести ще й такі зміни:

Відкинути титуловання Прокурора Найвищого Суду Помічником Генерального Прокурора Республіки.

Призначення Помічників Генерального Прокурора Республіки, Прокурора Найвищого Суду, Прокурорів його Колегій та їх Помічників і Прокурорів Міністерства Юстиції, як також звільнення і усунення їх з посад, мусить походити від Голови Держави на внесення Генерального Прокурора Республіки. Такий порядок уявляється доцільним через те, що право подання кандидатів дає Генеральному Прокуророві Республіки можливість належного добіру, як ближчих своїх співробітників, так і, головне, підлеглого йому прокурорського догляду, а призначення Головою Держави надає особам, що займають найвідповідальніші посади в Прокуратурі, більшу авторитетність.

Кандидати на вищезазначені посади мусять мати вищу правничу освіту і судову практику чи то в органах судової влади, звичайно, на самостійних посадах, чи то в адвокатурі: для Прокурора Найвищого Суду не менше 10 років, для Прокурорів його Колегій – не менше, як 8 років, для їх Помічників та Прокурорів Міністерства Юстіції не менше, як шість років.

Визначати одного з Помічників Генерального Прокурора Республіки за старшого не доцільно. Це лише звязувало б Генерального Прокурора в виборі собі з поміж своїх Помічників ближчого співробітника, бо не зручно ж було б оминути старшого.

Що торкається інституту Прокуратури в трудових справах, то він абсолютно не потрібний, бо функції його без жадних перешкод може виконувати звичайна Прокуратура.

Арт. 97.

Слід в цьому артикулі зазначити, що Прокурор мається при Округовому Суді, а не при окрузі. Тут же доцільно згадати, що він має Помічників в числі, визначеному штатами. Право призначення, звільнення і усунення Округових Прокурорів, в цілях надання їм більшої авторитетности, краще передати Голові Держави на внесення Генерального Прокурора Республіки, а Помічників Округового Прокурора – Генеральному Прокуророві Республіки.

Кандидати на ці посади, крім вищої правничої освіти, повинні мати судову практику: для посади Округового Прокурора не менше, як шість років, і його Помічника – не менше, як 4 роки.

Терміни ці є мінімальні, але збільшувати їх недоцільно, бо це значно зменшило б контінгент кандидатів, якого на перших порах і без того, певно, не вистачатиме з огляду на те, що в звязку з зміною режиму певна частина судового персоналу піде геть.

В цьому ж артикулі слід ще зазначити, що на посади Помічника Округового Прокурора можуть призначатися і кандидати на судові посади, інститут котрих впроваджується в життя, як що вони задовольняють певним вимогам, а саме: мають свідоцтва про певний рівень знання і технічної підготовки.

Арт. 98.

Цей артикул потрібує лише викреслення першого речення з огляду на те, що його зміст увійшов до попереднього артикулу. В решті ж артикул можна прийняти без змін, бо поділ праці між Старшими Помічниками і визначення одного за Заступника Округового Прокурора цілком є доцільним.

Арт. 99.

За Положенням про судоустрій У.С.Р.Р. Прокуратура не тільки виконує в судах функції, передбачені судово-процесуальними кодексами, а й є органом догляду за всима адміністративними установами. З огляду на необхідність як найскорше і як найповніше запровадити після упадку совітського режиму правний лад в житті держави, така широка компетенція Прокурорського догляду може бути тільки корисна особливо на перших порах, поки не війде в життя, як слід, інститут адміністративної юстиції, яка з рештою цілковито й не касує значіння і ролі Прокурорського догляду за законністю. Отже в цьому артикулі можна обмежитися лише де-якими редакційними змінами, а саме:

В пункті "а" слід викинути згадку про ВУЦВК та Р.Н.К.

В пункті "б" – Держполітуправління замінити на Державну поліцію.

В пункті "д" – викреслити перелік спеціяльних судів, обмежившись загальною згадкою про них.

Пункт "є" – зовсім виключити, з огляду на евентуальне[152] скасовання розпорядчих і наглядчих комісій.

Арт. І00.

Цей артикул, що окреслює компетенцію Генерального Прокурора Республіки в обсягу, який можна прийняти, теж вимагає лише редакційних змін.

Пункт "а". З огляду на те, що У.Н.Р. очевидно в складі Союзу Р.С.Р. не буде і конституцію матиме свою, доцільно надати Генеральному Прокуророві Республіки право подавати до Ради Міністрів про зупинення розпоряджень окремих Міністерств в випадках не відповідности цих розпоряджень конституції і законодавству У.Н.Р.

В пункті "б" Р.Н.К. треба замінити на Раду Міністрів.

Пункт "г". Президію ВУЦВК і Р.Н.К. треба замінити на Раду Міністрів. Теж саме треба зробити й в увазі до цього артикулу.

Пункт "д" виключається через те, що постанови Пленуму Найвищого Суду жадному спротестованню не підлягають.

Пункт "є" виключається, як непотрібний: його охоплює пункт "в".

В пункті "з" Н.К.B.C. треба замінити на Міністерство Внутрішніх Справ.

В пункті "и" Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І0І.

Цей артикул жадних зміни не вимагає.

Арт. І02.

Тут президію ВУЦВК треба замінити на Раду Міністрів.

Арт. І03-І04.

Ці артикули слід виключити, з огляду на скасовання окремішности А.М.С.Р.Р.

Арт. І05.

В окресленні цим артикулом обовязків Округових Прокурорів треба зробити такі редакційні поправки.

В пункті "а" зазначити, що Прокурор вносить свої пропозиції до вищих місцевих адміністративних і громадських установ.

В пункті "б" – обмежитися загальною вказівкою, що протести Прокурора ідуть порядком інстанцій до відповідних установ.

Пункт "в" слід виключити, тому що його охоплює пункт "а".

В пункті "д" Д.П.У. треба замінити на державну поліцію.

В пункті "є" перелік спеціяльних судів слід замінити на вказівку, що Прокурор має догляд взагалі і над иншими судовими установами.

Арт. І06.

Цей артикул слід виключити, як непотрібний. Здійснювати функції догляду Прокурор може й без особистої участи в ріжних засіданнях адміністративних та громадських установ.

Арт. І07-І08.

Не вимагають жадних змін.

Арт. І09.

Тут народні комісаріяти слід замінити на Міністерства.

В уступі першім цього артикулу слід викреслити слова: "так ті" та "як і ті… установ С.Р.С.Р.", як не потрібні з огляду на те, що У.Н.Р. не входить до складу С.Р.С.Р.

Тут може викликати сумнів обовязок установ і організацій надсилати Прокуратурі всі свої накази, обіжники і т. и. Але це необхідно, щоб дати можливість Прокуратурі виконувати функції догляду, бо нема такої обєктивної ознаки, за якою можна б було поділити ці накази і инше на такі, що треба надсилати, і такі, що не треба, раз ходить про догляд за законністю exoficio.

Уваги І і 2 до цього артикулу слід виключити, бо, очевидно, що поліція не може ставити прокуратурі будь які обмеження в ознайомленні з справами, що вона їх переводить.

Арт. ІІ0.

Тут слід виключити правило про періодичні доповіді Прокурора про свою діяльність Окрвиконкому, бо жадним органам чи то державно-адміністративним, чи то громадським Прокурор не підлягає і доповідей подавати їм не мусить.

Арт. ІІІ.

Цей артикул треба виключити, бо цивільна Прокуратура не повинна виконувати функції прокуратури Військової.

Арт. ІІ2.

Радянський слідчий – це судовий урядовець, формально підлеглий Округовому Судові, а в суті речі – слухняне знаряддя в руках прокуратури. Таке становище органа попереднього слідства суперечить засадам сучасного карного процесу. Отже його треба змінити.

Західня Європа знає дві форми розвязання проблеми організації попереднього слідства на першій його стадії – англійську й франко-німецьку.

В Англії судовим органом попереднього слідства є мировий суддя, котрий бере в ньому участь лише тоді, коли, потрібуючи його допомоги, його просять про те сторони, що, як правило, самі ведуть попереднє слідство.

У Франції, де попереднє слідство переводиться не сторонами, а державною владою, головним органом його є слідчий суддя, котрого призначається на три роки з поміж членів суду першої інстанції і котрий підлягає прокуратурі.

В Німеччині слідчі судді призначаються на І рік теж з членів суду першої інстанції, якому і підлягають. А при імперському суді слідчого суддю призначає на кожну дану справу голова цього суду з поміж його членів.

Англійська система не може бути принята: вона вимагає високого рівня правної свідомости суспільства і доброї вихованої в карності поліції, що так часто мусить виступати в попередньому слідстві стороною. Це здобувається навіть не десятками років, а віками, і за Англією спроби злити в одній особі функції мирового судді і слідчого /наприклад, по деяких місцевосцях бувшої Росії/ себе не виправдали.

Франко-Німецька ж система вимагає великих штатів судів першої інстанції і теж доброї вихованої поліції, що виконує окремі доручення слідчих суддів. Та крім того, вона не гарантує високого рівня слідчої техніки; короткотерміновість призначення на слідчого суддю перешкоджає добрій спеціалізації в слідчій справі.

Отже уявляється більш доцільним, ідучи за прикладом бувшої Росії, слідчі функції доручити окремим урядовим особам при Округових Судах – Судовим Слідчим яким би вони і підлягали, забезпечивши їм необхідну незалежність і створивши такі умови проходження служби, які б давали їм можливість спеціалізуватися і удосканалюватися в слідчій справі.

Як правило, Судовий Слідчий чинить при Округовому Суді в межах визначеного йому району, що і треба зазначити в цьому артикулі.

Посади слідчих при Найвищому Суді і при Міністерстві Юстиції, виведені з під догляду Округових Судів і підлеглости їм, по суті не потрібні. Справи, що їм доручається, коли не переслідувати якихось спеціяльних цілей, котрим не місце в нормальній судочинності, цілком вільно можна доручати і Судовим Слідчим при Округових Судах.

Арт. ІІ3.

Цей артикул слід виключити, з огляду на засвоєння иншої назви для слідчих і скасовання посад слідчих при Найвищому Суді і при Міністерстві Юстиції.

Арт. ІІ4.

Що до освітнього ценза і службового стажу, а також негативних умов до кандидатів на посади Судових Слідчих, то уявляється доцільним задовольнитися тими і позитивними, і негативними вимогами, яким мусять відповідати кандидати на посади Народніх Суддів. Ці вимоги гарантують належний рівень фахового розвитку і досвіду починаючого свою службу Судового Слідчого.

Справедливим і доцільним, уявляється прирівняти Судових Слідчих, що до службових прав, до Народніх Суддів.

Арт. ІІ5.

Цей артикул слід виключити, бо його охоплює зміст попереднього.

Арт. ІІ6.

Тут не потрібно жадних змін і поправок.

Арт. ІІ7.

Щo до призначення, звільнення, відсторонення й переміщення Судових Слідчих, то нема підстав утворювати инший порядок, як для Народніх Суддів.

Що до інституту додаткових слідчих, то він не потрібний; їх ролю будуть відогравати кандидати на судові посади, інститут котрих утворюється, тому й увагу до цього артикулу треба виключити.

Арт ІІ8.

Цей артикул слід виключити, як не потрібний, з огляду на скасовання назви старших слідчих і посад слідчих при Найвищому Суді і Міністерстві Юстиції.

Арт. ІІ9.

Цей артикул виключається через те, що його охоплює зміст арт. ІІ7.

Арт. І20.

Як правило, Судові Слідчі чинять в межах визначених їм районів. Між тим трапляються випадки, коли попереднє слідство мусить вийти поза ці межі. Переведення його поза ними шляхом окремих доручень відповідним районовим Слідчим не завше іде на користь цілій справі. Крім того, бувають справи такі важливі і складні, яким Судовий Слідчий мусить на довший час присвятити всю свою увагу, а це або не можливо з-за инших справ, або може негативно відбитися на инших справах. Тому слід утворити при Округових Судах посади таких Судових Слідчих – давши їм назву Судових Слідчих в найважніших справах – чинність котрих, не обмежуючись районами поширювалася б на територію цілої Округи, а коли треба, то сягала б і поза її межі.

Арт. І2І-І2ІІ.

З огляду на велику писемну працю чисто канцелярійного характеру, інститут секретарів Судових Слідчих, яко канцелярійних урядовців, є необхідним. Тільки недоцільним уявляється затвердження Округовим Судом наказу Слідчого про призначення і звільнення секретаря. Це лише зменшувало б не потрібно його авторитет в очах останнього. Засада ж підлеглости Судового Слідчого Округовому Суду знесенням цього затвердження не порушиться.

В цілях тієї ж охорони авторитету Судового Слідчого, слід встановити, що за дисциплінарні провини секретар відповідає перед ним. Щож до службових переступів, то тут мусять бути чинними загальні правила, яким підлягають урядовці канцелярій Округових Судів.

Висувати якісь спеціяльні вимоги до кандидатів на секретарів Судових Слідчих, крім загальних, яким повинні відповідати особи, що вступають на державну службу, всіми правами котрої мусять секретарі Судових Слідчих користуватися – не доцільно. Це обмежувало б дуже Судових Слідчих в виборі секретарів, особливо в сільських районах.

Арт. І22.

Цей артикул виключається з огляду на те, що Судові Слідчі мають утримуватися коштом державного скарбу.

Арт. І23.

Тут слід замінити Н.К.Ю. на Міністерство Юстиції, а в увазі зазначити, що, що до форми, терміну і порядку звітности, то Судові Слідчі керуються інструкціями і вказівками Міністерства Юстиції /а не тими, що їх встановлено для Народніх Суддів, бо ріжниця характеру функцій і справ вимагає ріжниці і в звітності/.

Арт. І23І.

Необхідність створення контінгенту фахово-освічених і вправних кандидатів на перші самостійні посади в органах судової влади, і в Прокуратурі промовляє за необхідність утворення інституту кандидатів на судові посади.

Проходять вони свій стаж при Округових Судах, Голови котрих і приймають їх з осіб, що мають вищу правничу освіту.

Арт. І232.

В залежності від ступеня технічної підготовки й досвіду кандидати поділяються на старших і молодших.

Під час проходження свого стажу кандидати виконують при судах певну корисну працю, тому не справедливо було б дивиться на їх становище, як на стан приватний. Отже слід вважати їх на державній службі, прирівнявши, що до прав її, старших кандидатів до помічників секретаря Округового Суду, а молодших до секретаря, Судового Слідчого.

Арт. І233.

Влада Судова мусить мати уявлення про рівень знання і практичної підготовки кандидатів. Для того молодші кандидати, прослуживши при Суді не менше, як півтора року, мусять піддатися іспитові, витримавши який, дістають звання старшого кандидата.

Щоб не засмічувати інституту кандидатів людьми, нездібними чи недбалими, слід впровадити норму, що того, хто протягом двох років не витримає вищезгаданого іспиту, виключається з числа кандидатів, як що не буде подано виправдуючої причини зволікання. Коли ж таку причину буде подано, то вищезгаданий двохрічний термін слід продовжити ще на рік.

Арт. І234.

Тому що кандидати перебувають на державній службі і виконують певну працю вони мусять одержувати платню. Але при відсутності певно визначеної кількости їх це викликало б для Мінісерства Юстиції понад бюджетові видатки. Визначити ж таку кількість і поверх неї не приймати кандидатів – було б не доцільно. Люде, що могли б існувати власним коштом чи заробітком протягом чи всього чи частини кандидатського стажу, маючи бажання працювати в Суді і посідаючи для того відповідну освіту і здібності, змушені були б іти де інде. Тому, не обмежуючи взагалі кількости кандидатів, слід визначити при кожному Округовому Суді певну штатну кількість старших і молодших, яка б і одержувала б платню, решта ж проходила б стаж певний час без платні, дістаючи її в міру звільнення штатних кандидатських посад, в наслідок чи то перехода на платню стршого кандидата чи призначена вже на самостійну посаду в органах судової влади.

Арт. І235.

Маючи на увазі мету кандидатського стажу – підготовку контінгенту належних кандидатів на посади в органах судової влади – необхідно керувати їх працею при суді і доглядати їх. Найкраще це доручити Головам і Прокурорам Округових Судів, які одержать вже від Міністерства Юстиції стисліші вказівки і інструкції, як ліпше організувати цю справу.

Арт. І236.

Кандидати насамперед мусять ознайомитися з канцелярійною працею в ріжних судових органах. Для того Голова Суду в згоді з Прокурором відряджує їх для праці в ці канцелярії.

Арт. І237.

В другій стадії підготовки, після складення іспиту на старшого кандидата, кандидатам доцільно доручати вже самостійну працю на перших судових посадах. Для цього Голова Суду в згоді з Прокурором може доручати старшому кандидатові тимчасово виконувати обовязки Народнього Судді або Судового Слідчого чи то самостійно, на випадок хвороби, або відсутности останніх, чи то під їх доглядом в инших випадках, а Прокурор Суду по згоді з Головою його може доручати йому заступати в тих же випадках Помічника Прокурора.

Арт. І238.

В випадках, коли в справі на суді потрібний буде оборонець, і будь з якої причини не можна буде призначити його з адвокатів, Голова Суду може покласти обовязки оборонця на старшого кандидата.

Арт. І239.

Півтора роки праці в званні старшого кандидата є мінімальним терміном підготовки до призначення на самостійну судову посаду, як що він виявить під кінець його потрібне знання судової справи. Ствердити це останнє може, очевидно, лише Голова Суду, обовязком котрого було керувати підготовкою кандидата і доглядати його, і після такого ствердження кандидат може дістати призначєння на відповідну самостійну посаду.

Що до форми цього ствердження, то найдоцільніше надати йому форму окремого свідоцтва. Маючи його на руках, кандидат може шукати посади і в инших судах. А з другого боку, така форма ствердження належної підготовки усуває можливі труднощі і перешкоди для одержання його в разі можливих змін на посаді Голови Суду, коли ії обніме особа, котра зовсім не знає даного кандидата. Та крім того, таке свідоцтво є необхідним для належної нотатки в службовому формулярі кандидата, як підстава для неї, бо ні одна запись в ньому не може бути зроблена без документального обгрунтовання її.

Арт. І2310.

Знання судової справи, набуте під час проходження кандидатського стажу, потрібне не лише для обняття самостійних судових посад, а й для праці в канцелярії Найвищого Суду та центральних установах Міністерства Юстиції, і тому кандидатів, що, маючи свідоцтва, згадані в попередньому артикулі шукатимуть цієї праці, Міністерство Юстиції може туди відряджувати.

Арт. І2311.

Вживати незначні заходи дисциплінарного впливу на кандидатів – найдоцільніше доручити Голові Суду і тим урядовим особам, до розпорядження котрих їх відряджено. Такий порядок привчатиме кандидатів до необхідної службової дисципліни. Що ж до більш серьозних дисциплінарних кар, то нема підстав робити тут якісь винятки для кандидатів, і вони мусять їм підлягати нарівні з тими урядовцями судових канцелярій, до котрих їх прирівняно в службових правах.

Арт. І2312.

Щоб Міністерство Юстиції мало можливість стежити за підготовкою кандидатів і дбати про її доцільну організацію і рівень, необхідно, щоб Голови Округових Судів разом з Прокурорами подавали Міністрові Юстиції що року відомості про кандидатів і їх працю.

Арт. І2313.

Всі подробиці що до кандидатів, мусять бути визначені в інструкціях Міністерства Юстиції.

Арт. І24.

В культурних країнах адвокатура є вільною професією, і це відповідає цілком потребам життя. Надання їй урядового характеру позбавляє її незалежности і самостійности, необхідних для належної оборони перед судом доручених їй інтересів. Але з огляду на ті переходові умови, які вимагають тимчасового обмеження незмінности суддів, мусить і адвокатська корпорація бути поставлена під ближчий догляд судової влади.

Поділ адвокатів на правозаступників і представників "стряпчих" – гарантує більш високий рівень їхньої професійної етики, але він надається до здійснення лише причисленній адвокатурі. На це сподіватися на перших порах тяжко, і тому треба обмежитися інститутом єдиної адвокатури, сполучаючи в одній особі функції – і правозаступника і представника.

Дореволюційна Росія, а разом з тим і Україна знали поруч з присяжною адвокатурою ще інститут "частних повірених", який було утворено, щоб охоронити населення від експлоатації його приватними "ходатаями", що були поза межами будь якого контролю. Цієї мети осягти не пощастило, а інститут "частних повірених" був в житті якимсь сурогатом адвокатури, ближчим скорше до приватних "ходатаїв", ніж до присяжної адвокатури. Отже чи відроджувати його, чи творити щось подібне нема рації.

Беручи за вихідну точку все вищенаведене, можна приняти за основу законодавчого нормування інституту адвокатури не сучасні чинні норми радянського законодавства, а в редакції Положення про судоустрій У.С.Р.Р., затвердженого 23.Х.1925 р. впровадивши де-які зміни, а саме:

В артикулі 124 термін оборонець слід замінити терміном адвокат і Н.К.Ю. на Міністерство Юстиції.

Арт. І25.

Необхідність піднести рівень професійного знання адвокатури висуває вимогу від вступаючих до неї вищої правничої освіти, вказівкою на що і треба доповнити початок артикулу.

Один рік практичної роботи в органах судової влади – термін занадто малий для приняття в члени Колегій Адвокатів. Треба цей термін збільшити принаймні до 3 років, що є мінімальним терміном попередньої служби та підготовки до обняття перших самостійних посад в органах судової влади, підготовки в кожному разі не легчої, ніж до адвокатської діяльности.

Що до стажу на посадах юрисконсульта, то термін його мусить бути ще більший, принаймні 4 роки, з огляду на певну одноманітність праці юрисконсульта.

Можуть бути за членів Колегій Адвокатів особи з вищою правничою освітою, котрі посідають і иншу практичну підготовку, що її ступінь і порядок установлює інструкція Міністерства Юстиції, але вони мусять скласти відповідний іспит при Колегії Адвокатів.

Можливо, що в де яких місцевосцях рігорістичне[153] додержання цього артикулу викликатиме недостачу в адвокатах. Щоб паралізувати це безперечно шкідливе для інтересів людности явище, слід тимчасово надати Міністрові Юстиції право робити винятки з правила цього артикулу на підставі внесення Президії Колегії Адвокатів через Голів Округових Судів.

Само собою, що допустивши жінку до обняття судових посад, нема підстав зачиняти перед нею дверї інституту адвокатури, що відчинені тепер для неї в більшості європейських держав.

Арт. І26.

Понеже[154] адвокатура хоч і є вільною професією, але складає в той же час певну частину судової організації, до неї не можуть мати доступу особи, якім взагалі не вільно працювати в системі цієї організації. Тому замісць негативних вимог до бажаючих вступити до Колегій Адвокатів, перелічених в цьому артикулі в радянській редакції, що здебільшого випливають з радянського устрію і до нього пристосовані, уявляється доцільним висунути вимоги, яким мусять відповідати кандидати на Народнього Суддю. Для цього, щоби не повторювати тут теж саме, досить покликатися на арт. 24. "Положення".

Але крім осіб, перелічених в цьому останньому артикулі, звичайно не може бути членом Колегії Адвокатів особа, виключена з адвокатської Колегії иншої округи, і тому це правило, що міститься в пункті "з" совітської редакції цього артикулу, слід залишити. Слід також залишити і увагу до цього пункту, що дозволяє виключеним з Колегії Адвокатів клопотати через три роки про приняття наново. Таке правило, з одного боку, дає можливість повороту особам, що виявлять тверду волю не повторювати вчинків, за які їх було виключено, а з другого, відкриває шлях до ліквідації помилкового чи несправедливого виключення.

Арт. І27.

В цілях охорони незалежности і високого авторитету адвокатури, недопустимо сполучення з адвокатським званням платної служби не тільки в державних установах та підприємствах, а й в органах самоврядування, про що треба в цьому артикулі зазначити. Що ж до винятків з цього правила, то в переліку їх треба виключити пункт "а", бо при відсутності виборних суддів, державної служби з виборів взагалі не буде.

В пункті "г" Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І28.

Артикул цей окреслює діяльність адвокатів досить задовольняюче, і його можна приняти, впровадивши лише редакційні зміни, а саме: в пункті "а" У.С.Р.Р. замінити треба на У.Н.Р.

Арт. І29.

В цьому артикулі треба перевести такі поправки.

Зобовязати Президію Колегії Адвокатів повідомляти про прийом нових членів не президією округового виконавчого комітету, а Голову Округового Суду і Округового Прокурора, бо тільки органи, судової, а не виконавчої влади повинні мати догляд за адвокатурою. Далі Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

В увазі треба згадку про Президію округового виконавчого комітету викинути, а пленумові Округового Суду надати право просто призначати членів Колегії Адвокатів першого складу – це є найпростіший шлях утворення цих Колегій там, де їх ще нема.

Арт. І30.

В цьому артикулі і в увазі до нього з мотивів, поданих вище, президію округового виконавчого комітету треба замінити на пленум Округового Суду.

Арт. І3І.

Артикул цей потрібує лише викреслення в увазі до нього згадки про округовий виконавчий комітет.

Арт. І32.

Компетенція загальних зборів членів Колегії Адвокатів окреслена цілком задовольняюче і не потрібує будь яких змін, лише в увазі І треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Увагу ж другу слід виключити, бо присутність Прокуратури на загальних зборах Колегії Адвокатів не потрібна. Вона лише звязувала б адвокатів і непотрібно дратувала б, ніби зменшуючи їх автономію. Довідатися про те, що робилося на зборах, щоб спротестувати суперечне законові, Прокуратура може, і не беручи участи в них, з протоколів, які їй мусять надсилати.

Арт. І33.

Цей артикул теж цілком задовольняюче окреслює компетенцію Президії Колегії Адвокатів, і в ньому в пункті "к" треба лише Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції та виключити увагу II з тих же самих мотивів, що і в попередньому артикулі виключено теж увагу II.

Арт. І34.

Цей артикул задовольняюче окреслює заходи дисциплінарного впливу Президії Колегії Адвокатів і не потрібує жадних змін чи поправок.

Арт. І35.

Постанови Президії Колегії Адвокатів про заборону практики і виключення з Колегії доцільніше оскаржувати не до Найвищого Суду, а до Округового, який і ближче і краще знає місцеву адвокатуру. Авторитету пленуму Округового Суду цілком вистачатиме для розвязання вищезгаданих справ. Отже відповідну поправку і треба зробити в першому уступі цього артикулу.

Арт. І36.

В цьому артикулі в першому уступі треба викреслити слова:

"що їх … справах", з огляду на запроваджену зміну в попередньому артикулі, що до порядку оскарження постанов Президії Колегії Адвокатів в дисциплінарних справах.

В уступі четвертому Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І37.

В пункті "а" цього артикулу Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Увагу І треба викреслити, бо не слід вводити принципу без платности порад для незаможніх, котрі можуть звертатися за такими порадами до консультацій, або просити про призначення їм адвоката.

Арт. І38.

Засвоєння[155] взагалі всім робітникам, незаможнім селянам, військовим та службовцям права оплачувати за таксою послуги членів Колегії Адвокатів уявляється нічим невиправданим привілеєм, яким можуть користуватися лише особи, що їх Суд визнає за незаможніх. Це і треба зазначити в цьому артикулі.

Само собою розуміється, що за таксою мусять оплачуватися послуги адвокатські і в тому випадку, коли не було умови про винагородження.

Арт. І39.

В цьому артикулі слід лише Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І40.

Цей артикул не потрібує жадних змін і поправок.

Арт. І4І.

В цьому артикулі Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І42.

В цьому артикулі У.С.Р.Р. треба замінити на У.Н.Р. Що до порядку визначення числа нотаріяльних контор, то це мусить робити Міністерство Юстиції на подання Округового Суду, що і треба зазначити, викинувши згадку про округовий виконавчий комітет і Н.К.Ю.

В увазі І треба викинути слова: "з торговельних книг", бо нема підстав обмежувати право Народніх Суддів свідчити витяги лише витягами з цих книг. Треба також викреслити тут же і слова: "а в районах … засадах", бо найдоцільніше виконання нотаріяльних функцій там, де нема ні нотарів, ні Народніх Суддів покласти на відповідні місцеві органи сільського самоврядування, про що й треба зазначити в увазі другій.

Арт. І43.

В цьому артикулі треба викинути слова: "округовий виконавчий комітет на подання", надавши право призначати, переміщувати і звільняти нотарів Голові Округового Суду. Крім того, слід Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Що до іспитів, які мусять скласти особи, котрі бажають, бути за нотарів, то нема жадних серйозних підстав звільняти від них осіб, що були на відповідальних посадах в органах судової влади. Насамперед, в таких іспитах нема нічого ані принижуючого, ані нечуваного; наприклад: в Австрії член суда, щоби стати адвокатом мусить скласти спеціяльний іспит при апеляційному Суді. А по друге, він є і необхідним, бо нотаріят настільки спеціяльна галузь судової діяльности, що, займаючи найвідповідальніші посади, в судових установах, можно її і не знати, і це можливо, не кажучи вже про криміналістів, навіть і серед цивілістів. А між тим нотаріяльні функції виконуються в царині таких серйозних і великих інтересів, що доручати їх людям, котрі добре не знають їх, з тим, що вони їх вивчать в процесі роботи, без великого риску і великої шкоди, яка б тільки підривала авторитет влади і зокрема судової – не можна.

Арт. І44.

Тут слід викреслити лише слово "радянських".

Арт. І45.

В цьому артикулі Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції і Н.К.Ф. на Міністерство Фінансів.

Арт. І46.

Нотарі дореволюційної доби були властиво приватними особами, котрі одержували від уряду концесії на виконання певних урядових функцій. Не одержуючи жадної платні з коштів державного скарбу, робили вони це за винагороду з боку осіб, що зверталися до них, за таксою. Ця винагорода і мусіла б бути єдиним джерелом їх існування, але вони побірали ще винагороду за необовязкові, так би мовити, приватні чинности, послуги в звязку чи з приводу урядових функцій. Ця винагорода переводилася за погодженням і в багато разів перевищувала таксову. Такий спосіб винагородження утворював для нотарів джерело нічим невиправданого, иноді великого збогачення. При чім часто густо приходило воно в наслідок не особистих властивостей нотаря, а завдяки сприту його, клерків і не зовсім бездоганих засобів реклямування і популярізації контори. Чимало було випадків, коли нотарі, що стояли і морально і за своїми знаннями і досвідом вище, заробляли значно менше за своїх колег, що нічим позитивним не визначалися.

За відродження такого ладу нема жадного серйозного аргументу з точки погляду інтересів держави і громадянства. Але не можна в цілому приняти і совітський спосіб розвязання питання.

За Положенням про судоустрій У.С.P.P. нотаріяльні контори утримуються за рахунок оплат, що їх одержується за переведення нотаріяльних чинностей, в межах кошторисів, затверджених Округовими Судами. Решта оплат вноситься на прибуток держави. Цей порядок в суті речі і можна приняти лише з деякими відмінами.

Виходячи з того, що нотарі є державні урядовці, треба виразно зазначити, що утримуються вони коштом державного скарбу. Щоб не було зловживань, платню слід призначити добру, але всі оплати мусять іти на прибуток держави. А щоб усунути спокусу відродження попередніх заробітків в формі винагородження за погодженням за приватні послуги в звязку чи з приводу нотаріяльних чинностей, треба ці послуги теж затаксувати з тим, щоб і ця оплата шла на прибуток держави. Це все і мусить бути зазначено в цьому артикулі, за винятком останнього правила, яке мусить бути впроваджено в нотаріяльне положення.

Арт. І47.

Тут треба У.С.Р.Р. замінити на У.Н.Р., а Н.К.Ю. на Міністерство Юстиції.

Арт. І48.

В цьому артикулі в його першому уступі треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Що ж до другого уступу, то тут слід відразу зазначити, що Старші Нотарі, котрі стоять на чолі нотаріяльних архивів, і через котрих Округові Суди здійснюють керівництво й догляд за нотаріяльними конторами, мусять бути взагалі при Округових Судах, а не тільки по значних містах.

Арт. І49.

В цілях піднесення авторитету Старших Нотарів, їх слід прирівняти до Членів Округових Судів, і порядок призначення їх на посаду установити той, що існує для останніх. Також аналогічним мусить бути порядок звільнення, відсторонення та переміщення.

Що до вимог, яким мусять відповідати кандидати на Старших Нотарів, то вони можуть бути тіж самі, що й для нотарів.

Арт. І50.

В цьому артикулі слід зазначити, що склад канцелярій нотаріяльних архивів визначають окремі штати.

Само собою розуміється, що утримуються вони з коштів державного скарбу, як канцелярія складової частини Округового Суду.

Арт. І5І.

В другому уступі цього артикулу Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції, а уступ третій зовсім викреслити, бо його охоплює зміст арт. І50.

Арт. І52 і І53.

Ці артикули не потрібують жадних змін і поправок.

Арт. І54.

В цьому артикулі насамперед, треба зазначити, хто може бути судовим виконавцем. Окреслення кола таких осіб можна взяти з пункту "б" цього ж артикулу, лише надавши йому позитивну форму замісць негативної та замінивши Н.К.Ю. на Міністерство Юстиції.

Що ж до означення того, хто не може бути за судового виконавця, то слід обмежитися загальною вказівкою на те, що ним не може бути той, кого взагалі не можна призначити на будь яку посаду в органах судової влади.

Арт. І55.

Цей артикул не потрібує змін і поправок.

Арт. І56.

Тут Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І57.

В цьому артикулі замісць першої половини совітського окреслення кола осіб, що можуть бути за судових перекладачів, треба просто означити, що ними можуть бути особи, котрі мають право служби в державних установах. Крім того, H.К.O. треба замінити на Міністерство Освіти.

Увагу першу треба виключити, як непотрібну, з огляду на впроваджену вище поправку. В увазі другій треба замінити Н.К.Ю. на Міністерство Юстиції, а. Н.К.О. на Міністерство Освіти.

Арт. І58.

Цей артикул не потрібує жадних змін і поправок.

Арт. І59.

Тут в пункті "б'' треба викреслити слова: "та російської" зогляду на те, що російська мова в У.Н.Р. не є державною, а чужоземною.

Арт. І60.

В цьому артикулі слід Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції і Н.К.Ф. на Міністерство Фінансів.

Арт. І6І.

Судові перекладачі є штатні державні урядовці і тому мусять одержувати утримання з коштів державного скарбу, а не з нотаріяльних оплат, і то загальним порядком, а не за рахунок цих оплат, і не за спеціяльним кошторисом, затвержденим Округовим Cудом. Це мусить бути зазначено в цьому артикулі замісць першого і другого уступу в його совітській редакції.

В увазі до цього артикулу треба Н.К.Ю. замінить на Міністерство Юстиції і викреслити покликання на ВУРПС[156] і Н.К.П.[157], бо Міністерство Юстиції цілком компетентне само встановити таксу оплати праці нештатних судових перекладачів.

Арт. І62.

В цьому артикулі треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І62І.

В Положенні про судоустрій У.С.Р.Р. зовсім бракує норм про права персонального складу судових установ і порядок його звільнення. Отже, щоб усунути це, треба Положення доповнити цім розділом.

Насамперед треба установити, що особи, котрі займають посади в судових установах, користуються всіми правами державної служби на загальних підставах. Це й складатиме зміст цього артикулу.

Арт. І622.

Щоб забезпечити особам, що мають посади, в судових установах належне виконання ними своїх обовязків та охоронити їх незалежність, необхідно заборонити їм займати будь які инші посади на службі державній, громадській та приватній. Виняток може бути зроблено лише для судового перекладача, котрий може бути одночасово і нотарем, з огляду на спороненність[158] і навіть певну тотожність їх функцій.

Арт. І623.

Персональний склад судових установ, як і в инших професіях, потрібує регулярного відпочинку, щоб ліпше виконувати свої функції, що неможливо без великої розсудливости і уважности, які можуть дати лише добрі нерви і свіжа голова. Але інтереси громадянства і держави вимагають, щоб судові установи функціонували без перерви. Тому слід визначення часу відпочинку покласти на самі судові установи, яким видніше, як краще так розподілити його, щоб судова праця не припинялася. Зручніше це робити пленумом судів, розподіл на їх засіданнях в товариський спосіб часу відпочинку зводитиме до мінімума всякі непорозуміння з приводу цього.

Що до терміну відпочинкового часу, то треба встановити декілька категорій, беручи на увагу важливість праці і вік осіб. Для Найвищого Суду – не менше 10 тижнів, для Округового Суду – 8 тижнів, для Народніх Суддів, Судових Слідчих і Старших Нотарів – 6 тижнів.

Арт. І624

З тих же мотивів мусить мати час відпочинку і Прокуратура, яку, що до терміну його, можна поділити на дві категорії: Прокуратура Найвищого Суду – десять тижнів, і решта – шість тижнів, при чім має визначати час відпочинку для Прокуратури Округового Суду – його Прокурор, для Прокуратури Міністерства Юстиції – той Помічник Генерального Прокурора Республіки, що стоїть на чолі Відділу Прокуратури, і для Прокуратури Найвищого Суду – Прокурор його.

Арт. І625.

Що до відпусток, потреба в яких може виникати в наслідок ріжних випадків життя, то, визначаючи найбільший термін їх в 2 місяці і право уділення їх всьому судовому персоналу, крім урядовців, слід надати пленумам Судів. Що ж до урядовців і кандидатів на судові посади, то, очевидно, найдоцільніше, буде це право покласти на владу, що їх призначає на посади.

Певна відрубність і відокремленність судових установ не дозволяє змішувати і їх урядовців з урядовою масою во всьому; навпаки, де можна, слід підкреслювати їх відокремлення від останньої. Це тільки сприятиме створенню і піднесенню професійної етики і свідомости. Тому, не відсилаючи, до загальної службової прагматики, яка ще невідомо, як розвяже питання про відпустки, треба в цьому артикулі згадати і про урядовців.

В інтересах нормального перебігу праці в судових установах, користування відпусками слід обмежити певними інтервалами між ними в залежності від довжини терміну, на який вони уділяються в зазначених вище межах. Можна визначити, як норму, що відпустка на термін до одного місяця уділяється не частіше, як раз на рік, а на термін до двох місяців – не частіше, разу на два роки. Звичайно, в важливих випадках повинні робитися винятки.

Арт. І626.

На таких же підставах, як суддям, повинні уділятися відпустки і Прокуратурі, при чім доцільно буде, коли Помічникам Прокурора Округового Суду уділятиме їх Прокурор цього Суду, а решті Прокуратури – Міністр Юстиції.

Арт. І627.

Необхідність правила цього артикулу не потрібує удоводнення; може ходити лише – про термін. Беручи під увагу загальну площину У.Н.Р. і досить розвинену залізничу комунікацію, слід признати, що два тижні цілком досить на те, щоб новопризначена особа могла залагодити свої справи і прибути на посаду.

Арт. І628.

Особа, вперше призначена на посаду Судді, може приступити до виконання своїх обовязків лише після того, як складе урочисту обітницю, яка уявляється більш доцільною за присягу з мотивів, поданих до 41 артикулу.

Арт. І629.

З мотивів, поданих до артикулів 26, 55, 78 незмінність суддів, як основа незалежности Суду, мусить бути проголошена принципово з зазначенням випадків, її порушення. Обмеження ж її, подані в вищенаведенних артикулах не суперечать і не компрометують її, бо вони тимчасові, викликані особливостями переходової доби.

Що ж торкається винятків, що їх передбачають наступні артикули, то вони незмінности не обмежують і не касують, а лише усувають можливість зловживання нею, випливаючи з фізичної і моральної нездатности виконувати обовязки судді.

Арт. І62І0.

Особи, що протягом терміну, зазначеного в арт. І627, не обіймуть посад, що на них вони призначені, і не подадуть виправдуючих причин, мусять вважатися за таких, що відмовилися від призначення, і тому підлягають звільненню. Це необхідно для скоршого обсадження вільної вакансії иншою особою, в цілях нормального ходу праці в Суді.

Арт. І62ІІ.

Фізична нездатність до виконання службових обовязків може також бути наслідком тяжкої довготривалої хвороби або старшого віку. Що до першого випадку, то тут можна дати певну загальну норму, визначивши якийсь довший термін, неможливість протягом якого виконувати свої обовязки мусить тягти за собою звільнення з служби без обави[159] закидів в порушенні незмінности. Але тяжко установити загальну норму, що до віку. Завше траплятимуться відхилення в той і другий бік одні, ще не досягши встановленого віку, не будуть в наслідок ранішого постаріння в стані виконувати свої обовязки, а другі, навпаки, і переживши цей вік, ще довго зможуть бути працездатними. Отже доцільніше, трактуючи таку старість, що виключає можливість нормального виконання обовязків Судді, як хворобу, установити загальну норму, що коли в наслідок тяжкої хвороби, що перешкоджає Судді, Судовому Слідчому, Старшому Нотареві, чи особі Прокурорського догляду виконувати свої обовязки, не буде подано протягом року прохання про звільнення, то хворого звільняється без прохання.

Арт. І62І2.

Щоб усунути можливість будь якої сваволі в справі звільнення судового персоналу в випадках, зазначених в двох попередніх артикулах, слід установити, що внесення про звільнення повинно базуватися на ухвалі відповідної дисциплінарної колегії, при чім ця ухвала може бути оскаржена.

Арт. І62І3.

Особи, що допустилися вчинків, які суперечать гідності Судді і нищать його авторитет, морально нездатні бути Суддями. До таких вчинків треба залічити заборгування, яке кінчається оголошенням неспроможної заборженности, та переступ або злочин, стверджені вироком Суду. Копія рішення Суду в першому випадку і вироку в другому надсилається до Дисциплінарної Колегії Найвищого Суду, яка може постановити про звільнення зі служби. Цієї постанови не потрібно, коли присуджена кара тягне за собою усунення з посади, бо тоді засудженний усувається автоматично силою вироку.

Арт. І62І4.

Саме потягнення до Суду ще не повинно викликати звільнення, бо инакше це був би спосіб знищення незмінности суддів. Але коли Суддю потягнено до відповідальности за неслужбовий злочин, кара за який загрожує тяжка, то в цілях охорони авторитету Суду, його може тимчасово до закінчення справи відсторонити Найвищий Суд.

Арт. І62І5.

Суддя може допуститися таких службових вчинків, що вони не тягнуть за собою звільнення з посади за судом, одначе свідчать про те, що він не відповідає своєму призначенню, або про зневагу його до своїх обовязків. Може він також допуститися, хоч і не службових вчинків, але таких, що не відповідають гідності Судді і загрожують його авторитетові. В цих випадках Дисциплінарна Колегія Найвищого Суду повинна мати право такого Суддю звільнити. Нарешті, Суддя може просто так поводитися, що повстане небезпека неможливости для нього спокійного і безстороннього виконання ним своїх обовязків. Звільнення в даному випадку було б занадто суворим заходом привернення ладу. Тут можна обмежитися лише переміщенням до другої місцевости.

Арт. І62І6.

Одною з гарантій незалежности Суддів є охорона їх від всяких впливів і нагінок[160] на них з боку загальної адміністрації. Між тим остання має засіб до того через своє право накладати адміністративні кари за порушення адміністративних обовязкових постанов і не виконання її розпоряджень і вимог, при чім тут можливі всілякі зловживання. Звичайно, не можна Суддів вилучати з загального правила і утворювати для них імунітет невідповідальности. Але відповідати вони мусять в формі, яка б виключала не тільки будь яку нагінку на них, а й найменше пониження їх гідности. Попередній дозвіл судової влади на потягнення до адміністративної відповідальности, не усуваючи цього розглядатиме справу і каратиме всеж адміністрація в межах уділеної її дискреційної влади може обернутися в імунітет невідповідальности в прихованій формі: зволікатимуть з відповіддю, відмовлятимуть, а це не є бажаним. Єдиним виходом є встановлення правила, що Судді, Судові Слідчі, Старші Нотарі і особи Прокурорського догляду відповідають за порушення адміністративних постанов і не виконання розпоряджень і вимог адміністрації лише за судовим порядком.

Арт. І63-І64.

(Частина аркушу, на якій надруковані означені артикули, не збереглася − укладачі).

Арт. І65.

Цей артикул не потрібує жадних змін і поправок.

Арт. І66.

Тут Н.К-ра Ю. треба замінити на Міністра Юстиції, а Н.К.Ю. на Міністерство Юстиції.

Арт. І67.

В цьому артикулі теж треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І68.

Тут треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції, а Н.К.Ф. на Міністерство Фінансів.

Арт. І69.

Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І70.

Цей артикул не потрібує жадних змін і поправок.

Арт. І7І і І72.

В цих двох артикулах Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції, а в останньому щей Н.К.B.C. на Міністерство Внутрішніх Справ.

Арт. І73.

В цьому артикулі пункт "б" слід виключити тому, що потягнення до дисциплінарної відповідальности Суддів за ухвали, "невідповідні загальному напрямкові законів та інтересам працюючих мас", знищило б на ніщо незалежність Суддів.

Судді, Судові Слідчі, Старші Нотарі і особи Прокурорського догляду підлягають розглядові дисциплінарних колегій. Що ж до урядовців судових установ, то в залежності від важливости посади і суворости заходу впливу, одні з них можуть підлягать судові дисциплінарних колегій, а другі повинні відповідати дисциплінарно перед владою, що їх призначила. Визначити, хто з урядовців до якої категорії належить, повинно Міністерство Юстиції, і в цьому напрямку і треба виправити увагу до цього артикулу.

Арт. І74.

Дисциплінарні колегії Округових Судів не повинні розглядати дисциплінарних справ не тільки проти Членів Суду і Прокуратури, а й проти осіб, прирівняних до Членів Суду, а саме: проти Народніх Суддів, Судових Слідчих та Старших Нотарів. Тому відповідною вказівкою і треба доповнити пункт "а" цього артикулу.

В пункті "б" треба викреслити згадку про спеціяльні суди.

В увазі до цього артикулу треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І75.

Тут треба викинути в пункті "а" згадку про спеціяльні суди і натомісць доповнити перелік осіб, що підлягають судові Дисциплінарної Колегії Найвищого Суду, вказівками на Прокурорів цього Суду, Народніх Суддів, Судових Слідчих та Старших Нотарів. Крім того, слід Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І76.

В пункті "а" першої частини артикулу Н-го К-ра Ю. треба замінити на Міністра Юстиції, a У.C.P.P. на У.Н.Р.

Треба впровадити пункт "а1" в якому, згідно з пунктом "б" першої частини артикулу 82, необхідно зазначити, що проти Голів …(частина аркушу, на якій надрукований означений артикул, не збереглася).

В пункті "в" через те, що посаду Старшого помічника Генерального Прокурора Респубіки скасовано, слід сказати: Помічника Генерального Прокурора Респубіки, що завідує Відділом Прокуратури Міністерства Юстиції.

В пункті "г" треба викреслити згадку про спеціяльні суди. Натомісць згідно з пунктом "г" арт. 67, його треба доповнити вказівкою на пленуми Округових Судів.

В наслідок виключення пункту "б" арт. 173, частину другу артикула 176 теж необхідно виключити.

Арт. І77-І79.

Ці артикули не потрібують жадних змін і поправок.

Арт. І80.

Цей артикул треба доповнити вказівкою на право дисциплінарної колегії постановити про тимчасове відсторонення звинуваченого від виконання службових обовязків.

Арт. І8І-І82.

Ці артикули можна приняти без змін і поправок.

Арт. І83.

В увазі до пункту "д" цього артикулу треба Н.К.Ю. замінити на Міністерство Юстиції.

Арт. І84-І87.

Ці артикули можна приняти без змін і поправок.

Арт. І88.

В цьому артикулі Н.К.Ю. треба замінити на Міністерство Юстиції.