§ 5. Стадії законотворчого процесу в Україні

Весь законотворчий процес, здійснюваний Верховною Радою України, умовно можна поділити на низку стадій, у рамках яких

здійснюються різні дії, спрямовані на опрацювання, обговорен­ня, ухвалення та введення в дію законодавчих актів.

Законодавчий процес сам по собі не розбитий на певні ста­дії. Він лише включає дії, які зобов’язаний виконувати зако­нодавець, процедури, яких необхідно дотримуватися під час ухвалення закону. Поділ законодавчого процесу на стадії має не стільки практичне, скільки теоретичне призначення, носить суб’єктивний характер і робиться для того, щоб краще вивчити і підкреслити специфіку дій, здійснюваних у рамках тієї чи іншої стадії. Тому і кількість стадій, що виділяються в законодавчому процесі різними ученими, може істотно розрізнятися.

Так, в одних випадках виділяють три стадії законотворчого процесу (підготовка проекту нормативно-правового акта, ухва­лення (проходження) нормативно-правового акта, введення в дію нормативно-правового акта). В інших називають чотири стадії законодавчого процесу (законодавча ініціатива, обговорення законопроекту, ухвалення і затвердження закону та його обна­родування). Є автори, що налічують: а) п’ять стадій (законодав­ча ініціатива, рішення компетентного органу про необхідність видати закон, внесення законопроекту в законодавчий орган, ухвалення закону в результаті голосування, офіційну публіка­цію закону); б) шість стадій (законодавча ініціатива, рішення про необхідність видати акт, розробка проекту нормативного акта і його попереднє обговорення, розгляд проекту норматив­ного акта в тому органі, який повинен його прийняти, ухва­лення нормативного акта, доведення змісту прийнятого акта до адресатів); в) і навіть десять стадій (рішення про необхідність ухвалення нормативно-правового акта, підготовка тексту акта, обговорення тексту проекту нормативно-правового акта, узго­дження проекту акта, доопрацювання проекту акта, внесення проекту на розгляд правотворчого органу, обговорення проек­ту, голосування проекту, підписання законопроекту, публікація нормативно-правового акта і доведення його до адресата) і т.

Законотворча діяльність здійснюється Верховною Радою України строго в рамках законодавчої процедури, яка визна­чається регламентом Верховної Ради України. У загальній теорії права законодавчу процедуру розбивають на стадії для того, щоб згрупувати окремі правотворчі дії та глибше відобразити специ­

фіку того чи іншого правотворчого етапу. Як вже було сказано, підрозділ правотворчого процесу має суб’єктивний характер, оскільки залежить від розсуду особи, що його здійснює. На нашу думку, правотворчий процес доцільно підрозділяти на чотири стадії:

а) підготовка проекту нормативно-правового акта і внесення його на розгляд парламенту в порядку законодавчої ініціативи (попередня стадія);

б) обговорення законопроекту (центральна стадія);

в) ухвалення закону (вирішальна стадія);

г) введення законодавчого акта в дію (завершальна стадія).

Розглянемо названі стадії докладніше.

Попередня стадія законотворчого процесу розпочинається з підготовки проекту нормативного акта і внесення його на роз­гляд парламенту у порядку законодавчої ініціативи. Ми вважа­ємо, що така назва цієї стадії є найадекватнішою характерові та специфіці тих законотворчих дій, які проводяться в її рамках. Вказана стадія називається попередньою, тому що саме з неї починається весь законотворчий процес. Від того, наскільки правильно буде усвідомлено юридичний мотив і якісно складено проект законодавчого акта, залежить весь подальший перебіг проходження закону в парламенті, тобто майбутній результат законотворчої діяльності.

Розробляти законопроекти, пропозиції до чинного законо­давства в ініціативному порядку можуть усі громадяни України і юридичні особи. Проте вносяться вони на розгляд Верховної Ради України тільки від імені осіб або органів, які мають право законодавчої ініціативи. У зміст права законодавчої ініціативи входить три елементи: а) дія, здійснення котрої передбачено даним правом; б) коло суб’єктів, що можуть виконувати цю дію, і в) наслідки виконання даної дії. Право законодавчої ініціа­тиви - це право уповноважених суб’єктів вносити на розгляд парламенту готові законопроекти або пропозиції про розробку й ухвалення нових законів, відміну або зміну чинних, яким від­повідає обов’язок правотворчого органу прийняти до розгляду законопроект або пропозиції про ухвалення законів.

Міністрів України. До ухвалення Конституції України 1996 р. право законодавчої ініціативи в Україні мали також голова Вер­ховного суду України і Генеральний прокурор України. Деякий час правом законодавчої ініціативи володів Національний банк України. На нашу думку, даних суб'єктів слід відновити в праві законодавчої ініціативи, позаяк вони за змістом своєї діяльності, стикаючись із правореалізацією, найгостріше відчувають про­галини в правовому регулюванні, виявляють колізії в праві.

Законодавчу ініціативу вносять до парламенту у письмовій формі за підписом суб’єкта законодавчої ініціативи і супрово­джують запискою, поясненням. До неї додають проект рішення, що пропонується Верховній Раді для ухвалення. Структура зако­нопроекту має містити назви частин, розділів, глав і статей зако­нопроекту. Записка, пояснення, мусять містити обґрунтування необхідності розробки й ухвалення законопроекту, характерис­тику мети, завдань і провідних положень майбутнього закону, вказівку його місця в системі чинного законодавства, очікуваних соціально-економічних та інших наслідків його застосування. У разі внесення проекту закону, реалізація якого вимагає мате­ріальних та інших витрат із державного чи місцевих бюджетів, додається їх фінансово-економічне обґрунтування та пропозиції для покриття цих витрат.

Законодавчі пропозиції, що вносять суб’єкти законодавчої ініціативи на ім’я Верховної Ради, реєструються в секретаріаті Верховної Ради. їм присвоюють відповідні реєстраційні номери, їх тексти заносять до комп’ютерної мережі, після чого іх розпо­всюджують серед народних депутатів і передають безпосередньо в комітети Верховної Ради України для більш кваліфіковано­го опрацювання. Водночас іх передають у науково-експертне управління секретаріату Верховної Ради України для юридичної експертизи.

Комітети Верховної Ради України здійснюють законопроектну роботу.

Верховної Ради України. Альтернативні законодавчі ініціативи розглядають комітети водночас із основною законодавчою ініці­ативою або законопроектом. У необхідних випадках за поданням комітетів законодавча ініціатива прямує на наукову, юридичну чи іншу експертизу для проведення інформаційного пошуку або наукового дослідження. При цьому предмет і мета експертизи, пошуку, дослідження мають бути чітко визначені. Можуть та­кож запрошуватися виведення уряду України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідних міністерств і відомств, інших органів, установ і організацій, а також окремих фахівців щодо тих чи інших пропозицій.

Верховна Рада України після ухвалення рішення про вклю­чення до порядку денного питання щодо розробки або доопра­цювання законопроекту може ухвалити рішення про створення тимчасової спеціальної комісії як головної для виконання цієї роботи. В цьому випадку комітет, який був раніше визначений за головний, передає новому головному комітету всі матеріа­ли щодо даного законопроекту. Верховна Рада після розгляду законопроекту в тому чи іншому читанні може передати його на додатковий розгляд і доопрацювання тим же комітетам або комісіям в іншому складі або іншим комітетам Верховної Ради.

Читання законопроекту у Верховній Раді України включає його обговорення та схвалення загалом; обговорення та схва­лення постатейне і обговорення і схвалення в цілому. Кількості повторних читань законопроекту не обмежено.

Розгляд у першому читанні. Під час першого читання законопроекту Верховна Рада заслуховує доповідь ініціатора законопроекту, співдоповіді ініціаторів альтернативних проек­тів у порядку їх надходження, співдоповідь головного комітету, обговорює основні положення проекту і його структуру.

За наслідками обговорення законопроектів Верховна Рада може ухвалити рішення щодо: а) відхилення законопроекту;

б) передачі його на доопрацювання і подачу на повторне пер­ше читання; в) публікацію його для всенародного обговорення; г) ухвалення за основу з дорученням відповідним комітетам під­готовки законопроекту для другого читання.

Якщо під час першого читання Верховна Рада визнає, що проект закону не вимагає доопрацювання, воно може перейти відразу до його розгляду в другому (постатейному) читанні.

У другому читанні головний (профільний) комітет із залу­ченням юридичного і редакційно-видавничого управлінь секре­таріату Верховної Ради розглядає законопроект після першого читання, пропозиції та поправки до нього і готує законопроект до другого читання Верховною Радою. Законопроект до друго­го читання подають у вигляді порівняльної таблиці, яка міс­тить колонку з текстом закону, прийнятого в першому читанні за основу, всі внесені пропозиції та поправки, які мають нуме­рацію і розташовані поруч з тотожними за змістом статтями законопроекту, виведення профільного комітету щодо кожної пропозиції та поправки й остаточну редакцію законопроекту запропонованого профільним комітетом для постатейного об­говорення і голосування.

Під час другого читання законопроекту Верховна Рада про­водить його постатейне обговорення і здійснює постатейне го­лосування. У разі потреби можуть обговорюватися і ставитися на голосування частини статті, її підпункти або пропозиції. Під час постатейного розгляду проводиться обговорення не тільки запропонованої головним комітетом редакції статті, а й відхиле­них головним комітетом пропозицій, поправок до даної статті, які внесли суб’єкти законодавчої ініціативи.

Якщо своєчасно внесену пропозицію або поправку з яких- небудь технічних або суб’єктивних причин не розповсюдили серед депутатів, то ця обставина не заважає їх обговоренню та голосуванню за ними. У цьому випадку їх зміст оприлюднює головуючий на засіданні.

У разі якщо жоден із винесених на друге читання варіантів текстів статті (її частини) голосуванням не підтримано, стаття (її частина) вважається відхиленою.

За наслідками другого читання Верховна Рада може ухвали­ти рішення щодо: а) відхилення законопроекту; б) повернення його на доопрацювання з подальшою подачею на повторне друге читання; в) публікації його для всенародного обговорення, до­опрацювання і подачі на повторне друге читання; г) повернення проекту на доопрацювання з подальшою подачею його на третє читання; д) ухвалення проекту в другому читанні та подачі його на третє читання.

Рішення про повернення законопроекту, розглянутого в дру­гому читанні, на доопрацювання і розгляд його в третьому чи­танні Верховною Радою приймається за умови, що обсяг визна­чених нею для доопрацювання статей є незначним. При цьому визначаються частини, розділи, глави, статті, частини статей і пропозиції до законопроекту, що підлягають доопрацюванню. Ухвалення такого рішення відміняє результати попереднього голосування за цими статтями.

Третє читання проводять з метою внесення редакційних поправок, узгодження структурних частин схваленого в друго­му читанні законопроекту між собою і з іншими законами. Під час третього читання розглядають і приймають рішення тільки щодо тих статей і поправок, розгляд яких винесено на третє чи­тання. У третьому читанні законопроекту можуть також розгля­дати пропозиції та поправки Президента України до прийнятої в другому читанні редакції законопроекту.

Підготовлений на третє або повторне третє читання законо­проект подає профільний комітет також у вигляді порівняльної таблиці з пропозиціями і поправками до текстів статей, що під­лягають голосуванню у третьому читанні. Тексти статей, при­йняті Верховною Радою раніше в другому або повторному друго­му читаннях, подають у вигляді остаточної редакції та доконечне супроводжують вказівками про це. Під час третього читання голосування щодо статей, не прийнятих у цілому на другому чи­танні, здійснюється відповідно до процедури, встановленої для другого читання, незалежно від наслідків голосування в другому читанні щодо частин цих статей.

Одночасно із законопроектом на третє читання профільний комітет подає проект Верховної Ради про порядок введення да­ного закону в дію. У разі потреби подають законопроект, який повинен містити також зміни і доповнення до чинних законів.

За наслідками третього читання законопроекту Верховна Рада може ухвалити такі рішення: а) відхилити законопроект: б) повернути його на доопрацювання з подальшою подачею цьо­го законопроекту на повторне третє читання; в) схвалити зако­нопроекту цілому і винести його на всеукраїнський референдум: г) прийняти закон у цілому і ввести його в дію, якщо це не вима­гає внесення змін і доповнень до чинного законодавства.

Ухвалення закону в парламенті є вирішальною стадією правотворчості. На цій стадії найбільшою мірою розв’язується доля законопроекту - чи буде його прийнято, відхилено чи від­правлено на чергове доопрацювання.

Ухвалюють нормативний акту Верховній Раді голосуванням, що може бути таємним або відкритим. Свій голос депутати відда­ють шляхом натиснення кнопки на пульті, спеціально обладна­ному біля кожного депутатського місця. Поточні (прості) закони приймають простою більшістю голосів від конституційного скла­ду Верховної Ради (ст. 91 Конституції України). З особливо важ­ливих сторін життєдіяльності держави і суспільства-ухвалення Конституції і конституційних законів, внесення до них змін, необхідна кваліфікована більшість голосів, тобто не менше двох третин від конституційного складу Верховної Ради України.

Внесення змін і доповнень до законів здійснюється шляхом ухвалення відповідного закону відповідно до процедури трьох читань. Законопроект про внесення змін і доповнень в закон подає на розгляд Верховній Раді профільний комітет у вигляді порівняльної таблиці з викладом тексту закону, який підлягає зміні або доповненню. Зміни і доповнення до закону можуть вноситися шляхом вилучення або доповнення його структур­них частин або викладу всього тексту закону в новій редакції. Якщо пропозицію про внесення змін до закону відхилено за на­слідками голосування, попередня редакція закону залишається без змін.

Відміняють закон голосуванням щодо нього в цілому. Ухва­лення Верховною Радою закону в цілому у новій редакції і вве­дення його в дію відміняє раніше прийнятий закон. Якщо закон визнається таким, що втратив свою силу, то його текст не розпо­всюджується серед депутатів. Закон або постанова про порядок введення в дію закону, про внесення змін або доповнень до чин­ного закону чи про його відміну повинні містити положення

про правові наслідки для суб’єктів правовідносин, які настануть у зв’язку з внесенням до чинного закону тих чи тих змін, допо­внень або його відміною.

Публікація і введення законів в дію (промульгація)здій­снюється відповідно до вимог Конституції України.

Нормативний акт не може діяти, якщо немає його офіцій­них дублікатів. Стаття 57 Конституції України гарантує кожній людині, що проживає в Україні, можливість ознайомлення зі своїми правами та обов'язками. Згідно з цією статтею закони й інпті нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, повинні бути доведені до відома населення в поряд­ку, встановленому законом. Закони й інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, які не дове­дено до відома населення в порядку, встановленому законом, є недійсними.

У теорії права і держави іноді розрізняють поняття «публі­кація» і «обнародування» нормативно-правових актів. Під пу­блікацією розуміють доведення змісту нормативно-правового акта до адресатів через офіційні друковані видання. Офіційна публікація нормативно-правових актів здійснюється з метою запобігання спотворенню їх змісту і визначення порядку на­брання ними чинності. Публікація нормативно-правового акта тягне за собою юридичні наслідки, бо свідчить про те, що даний акт включено до системи джерел права даної держави, тобто він регулює суспільні відносини, які потрапляють до поля правового регулювання правових норм, що містяться в ньому.

Під обнародуванням у теорії права і держави розуміють роз­повсюдження змісту нормативно-правових актів через будь-які інші засоби масової інформації (що не є офіційними друковани­ми виданнями: газети, журнали, радіо, телебачення, телеграф, розсилання через відповідні засоби зв’язку державним органам, установам і організаціям тощо). Обнародування не тягне жодних юридичних наслідків і виконує інформаційну функцію.

Утім законодавець ці терміни не розрізняє і при формулюван­ні законодавчих положень використовує терміни «публікація в офіційних виданнях» (тобто під ним розуміють сам технічний процес віддзеркалення змісту тексту нормативно-правового акта у відповідних інформаційних виданнях) і «офіційне обна­

родування» (тобто доведення змісту нормативно-правового акта до адресата через офіційні джерела).

Перелік офіційних друкованих видань нами вже розглянуто в параграфі 7 розділу 8 підручника. В окремих випадках акти Верховної Ради України можуть бути обнародувані через теле­бачення і радіо. Офіційна публікація нормативно-правового акта здійснюється після включення його до Єдиного державного реє­стру з вказівкою присвоєного йому реєстраційного коду.

Нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях тільки після їх офіційного обнародування. До цієї миті вони мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування.

Публікація і введення в дію законів (промульгація) є завер­шальною стадією законодавчого процесу, під якою звичайно розуміють санкціонування Президентом прийнятого Верхо­вною Радою закону шляхом власноручного підписання і його офіційного обнародування. Промульгація містить такі основні моменти: а) підписання закону Президентом; б) ухвалення його до виконання; в) офіційна публікація (обнародування); г) вступ закону в дію. Тільки після процедури промульгації закон, як правило, набуває загальнообов'язкової сили для всіх суб’єктів регульованих ним відносин.

Відповідно до ст. 94 Конституції України, після ухвалення за­кону парламентом закон підписує голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отри­мання закону може вивчати його, залучаючи для цього вчених, фахівців, експертів, проводити консультації з компетентними органами й особами. У разі згоди з текстом закону Президент України протягом п’ятнадцяти днів після його отримання підпи­сує закон, приймаючи до виконання, і офіційно його обнародує. У разі ж якщо Президент не згоден із якимись законодавчими положеннями або законом у цілому, він повертає закон зі своїми мотивованими та сформульованими пропозиціями у Верховну Раду України для повторного розгляду. Це право Президента пря­мо передбачене у ст. 94 п. ЗО, ст. 106 Конституції України й інак­ше називається правом вето Президента. Вето Президента відміняє результати голосування за закон у цілому. Повторний

розгляд закону, який повернув Президент, є невідкладним. Про­позиції Президента розглядають спочатку профільні комітети парламенту, а потім на його пленарному засіданні.

У випадку якщо Президент України протягом встановленого терміну не повернув закон для повторного розгляду, закон вва­жається схваленим Президентом України і повинен бути під­писаний і офіційно обнародуваний.

Верховна Рада може подолати вето Президента і прийня­ти закон при повторному розгляді, проголосувавши за нього не менше, ніж двома третинами від її конституційного складу (кваліфікованою більшістю голосів). У цьому випадку Президент України зобов’язаний підписати прийнятий закон і офіційно об­народувати його протягом десяти днів. В іншому випадку закон публікується за підписом голови Верховної Ради України.

За загальним правилом, закон вступає в силу через десять днів з дня його офіційного обнародування, якщо інше не перед­бачене самим законом, але не раніше дня його публікації в офі­ційному друкованому виданні.

Якщо нормативно-правовий акт Верховної Ради України опу­блікований у газеті «Урядовій кур’єр» раніше, ніж у «Офіційному вісникові України» або «Відомостях Верховної Ради України», він вступає в силу через десять днів після публікації в цій газеті (п. 6 Указу Президента України «Про порядок офіційного обна­родування нормативно-правових актів і вступу їх до сили» від 10 червня 1997 р.).

Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, які не мають загального значення або норма­тивного характеру, можна не публікувати за рішенням відповід­ного органу. Ці акти й акти з обмежувальними грифами офіційно обнародуються шляхом спрямування відповідним державним органам і органам місцевого самоврядування і доведення їх зміс­ту до відома підприємств, установ, організацій і осіб, на яких по­ширюється їх дія. Неопубліковані акти Верховної Ради України вступають у силу з миті отримання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що видав іх, не встановлений інший термін набрання чинності (п. 7 Указу Президента України «Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і вступу їх до сили» від 10 червня 1997 р.).

Під час підготовки і видання нормативних актів (зокрема за­конів) важливу роль відіграє юридична техніка.

Юридична техніка - це сукупність правил, прийомів, спосо­бів підготовки складання, оформлення, формулювання, обробки юридичних документів, їх систематизації та обліку.

Розрізняють такі види юридичної техніки: законодавча (пра­вотворча) техніка, техніка систематизації нормативних ак­тів, техніка обліку нормативних актів, техніка складання і обробки індивідуальних актів. У загальних рисах її можна поді­лити на юридичну техніку в правотворчості (включає техніко- юридичні прийоми та правила при виробленні законів і підза­конних актів) і юридичну техніку в правозастосовній діяльності (охоплює техніко-юридичні правила та прийоми для вироблення договорів, судових і адміністративних актів).

Метою юридичної техніки є раціоналізація правничої діяль­ності, досягнення ясності, простоти, стислості, певної стан­дартності, одноманітності (уніфікації) юридичних документів. Юридична техніка покликана структурувати правовий матеріал, удосконалювати мову правових актів, робити її зрозумілішою, точнішою і грамотною. Багато в чому саме рівень юридичної техніки символізує певний рівень правової культури конкретного суспільства, ним багато в чому зумовлено дотримання законнос­ті й ефективність правових норм.

Особливі вимоги пред’являють до законодавчої техніки, по­заяк від її рівня багато в чому залежать забезпечення засади верховенства закону і його ефективна дія. Правила законодавчої (нормотворчої) техніки можна поділити на три види:

1) правила, яких слід дотримуватися в процесі опрацювання та формулювання норм права. До них належать такі: доступ­ність норм права для розуміння, відсутність зайвої складності; чіткість формулювань, термінологічна строгість (однозначність, загальновизнана, доступність, стабільність і єдність терміно­логії, тотожність вживання термінів - загальновживаних, спе­ціальних, юридичних - у різних сполученнях у різних частинах нормативно-правового акта, в інших нормативних актах); ви­користання юридичних конструкцій відповідно до певних пра­вил; виправдане використання тих чи інших способів викладу елементів правових норм; недоцільність повторення положень,

викладених у нормативних актах вищих органів: використання назв державних органів і організацій, найменувань норматив­них актів, що трапляються, відповідно до офіційних:

2) правила побудови нормативних актів, які включають ло­гічну послідовність викладу нормативного матеріалу (зокрема, спочатку прийнято висловлювати більш загальні розпоряджен­ня, потім конкретніші): узгодженість і однорідність включеного в нормативно-правовий акт матеріалу: структурну організацію нормативного акта (ввідна частина - преамбула, загальні й осо­бливі частини), виправдану рубрикацію нормативно-правових актів, розмежування іх на частини, забезпечені заголовками: розділи, глави, статті: відсутність суперечностей між части­нами нормативного акта, між різними нормативними актами; досягнення узгодженості між нормативно-правовими актами: досягнення узгодженості між нормативно-правовими актами, що становлять одну галузь законодавства, що містять приписи, які регулюють схожі суспільні відносини; способи оформлен­ня змін, доповнень, повної або часткової відміни, об'єднання нормативно-правових актів тощо.

Відступи від вищезгаданих правил у правотворчій техніці призводять до юридичних помилок: прогалин у нормативно- правовому акті, суперечностей між його статтями, нечітких, роз­пливчатих, двозначних характеристик, формулювань, які зни­жують якість акта, ускладнюють його з’ясування та роз’яснення (тлумачення), утрудняють реалізацію норм права в конкретних правовідносинах.

Помилки, що трапляються у правотворчій діяльності, можна поділити на три групи:

а) власне-юридичні - ухвалення декларативних норм, тоб­то не забезпечених матеріальними ресурсами і необхідними юридичними засобами: наявність колізійних норм; відсилання до неіснуючих нормативно-правових актів: прогалини в праві (повні або часткові);

б) логічні - наявність логічних суперечностей між окремими нормативними приписами; тавтологія; визначення одного неві­домого терміна через інший невідомий та ін.;

в) граматичні - наявність ненормативних словосполучень, незграбних конструкцій, що утрудняють з’ясування змісту статті нормативно-правового акта, тощо;

3) правила, що відносяться до зовнішнього оформлення норма­тивних актів і їх публікації, передбачають наявність обов’язкових реквізитів нормативно-правових актів: назва і найменування, рахунки, вказівка органу, що видав нормативно-правовий акт, дату і місце його ухвалення, номер нормативно-правового акта, відповідні підписи, печатка. Мають бути також вирішені пи­тання, пов’язані з уведенням в дію нормативно-правового акта, зміною або своєчасною відміною тих, що втратили своє значен­ня або не чинних документів. При посиланні на нормативно- правовий акт прийнято вказувати на основні його реквізити, а також на офіційний інкорпорований збірник, у якому даний акт було опубліковано.

Юридична техніка в правозастосовній діяльності вклю­чає методики роботи над текстами правозастосовних актів; при­йоми найбільш досконалого викладу думки правозастосовного органу в юридичних актах; вибір найбільш доцільної структури правозастосовного акта, термінології, мови та ін. До мови нор­мативних актів пред’являють особливі вимоги, тому її ще іноді називають першоелементом законодавчих актів. Структура правозастосовного акта включає чотири частини: вступну; кон- статувальну; мотивувальну і резолютивну. У правозастосовному акті вказують правозастосовний орган, осіб, які беруть участь у справі, наявні у справі докази, вживані норми законодавства, фабула юридичної справи, що стала предметом розгляду, й інші обставини, які правозастосовний орган вважатиме юридично значущими.

Контрольні запитання

1. Поняття правоутворення.

2. Юридичний мотив.

3. Загальна характеристика правотворчості.

4. Основні принципи правотворчості.

5. Концепція законопроекту.

6. Лоббізм.

7. Види правотворчості.

8. Право на правотворчість.

9. Законодавча діяльність.

10. Стадії законотворчості.

11. Законодавча ініціатива.

12. Експеримент у галузі правотворчості.

13. Конкретизація правових норм.

14. Юридична техніка та її значення для правотворчості й систематизації законодавства.

15. Першоелемент законодавчого акта.