§ 2. Джерела кримінального права
Кримінальне право України у період суверенності і незалежності характеризується множинністю джерел. Це система внутрішніх національних кримінальних законів та міжнародноправових актів, що містять норми кримінального права. Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінальноправові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінальноправова норма суперечить положенням Конституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або ж не може її набути. Тоді, згідно зі ст. 8 Конституції, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії. На підставі ст. 8 Конституції має застосовуватися конституційна норма і тоді, коли певне положення кримінальноправового характеру не врегульоване кримінальним законом, але передбачене Конституцією України. Це, зокрема, стосується відмови виконання явно злочинного наказу чи розпорядження, що у КК ще не передбачене у колі інститутів, які виключають злочинність діяння. Згідно зі ст. 61 Конституції, яка виключає повторну юридичну відповідальність одного виду за одне й те саме правопорушення, юридичну силу втратила ч. З ст. 5 КК, що передбачає повторну кримінальну відповідальність за злочин, вчинений за кордоном, якщо винна особа за цей злочин вже понесла покарання за межами України, але з тексту КК формально ще не вилучена. Для неухильного дотримання положень Конституції Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9 зобов'язує суди при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будьякого закону чи 25 іншого нормативноправового акта з точки зору відповідності його Конституції і за необхідності застосовувати відповідну норму Конституції як норму прямої дії (п. 2)'. Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, де сукупність кримінальноправових норм об'єднана у відповідні глави та систематизована у певній послідовності. Чинним, як зазначалось, є КК 1960 p. із численними доповненнями і змінами. Джерелом кримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони (згаданий Указ Президії Верховної Ради України "Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання" від 21 січня 1992 p. Цей Указ діє паралельно з Кримінальним кодексом України). Із прийняттям Закону України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p. статусу джерела кримінального права України набули укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні кримінальноправові норми, що стосуються Загальної частини кримінального права, як нормипринципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін, імплементуються у національне законодавство України. Такими є норми чотирьох Європейських конвенцій, ратифікованих Україною 22 вересня 1995 p., які для України набули чинності з 1 січня 1996 p., а також норми Конвенції країн СНД "Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах" 1993 p. (Мінськ)2, яка для України набула чинності 14 квітня 1995 p. Джерелами кримінального права, згідно зі ст. 152 Конституції, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі закони чи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. 1996. — № 48. ' Юридичний вісник України. ^ Далі — Мінська конвенція. 26 8 3. Імплементація норм міжнародного права у кримінальне законодавство України. Співвідношення норм міжнародного і національного права В Україні до прийняття Закону "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p. панувала концепція чинності тільки радянського права та його пріоритету щодо норм міжнародного права, а не навпаки, як передбачено світовими стандартами. Цей Закон одночасно імплементував у всі галузі українського законодавства, в тому числі і в кримінальне, як невід'ємну частину національного законодавства всю сукупність наявних міжнародноправових норм, передбачених укладеними та належним чином ратифікованими Україною міжнародними договорами. Згідно із цим Законом міжнародні норми застосовуються в такому ж порядку, як і норми національного законодавства. А це означає, що такі норми є нормами прямої дії. Поперше, звідси випливає, що ці норми діють паралельно та одночасно з нормами українських кримінальних законів і не потребують подальшої кримінальноправової кодифікації, якщо вони повною мірою (вичерпно) регламентують певне кримінальноправове положення. До таких норм до ратифікації Україною Європейських та Мінської конвенцій належали лише норми Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 p., який регламентує порядок застосування передбачених цим пактом міжнародних норм. Факультативний протокол набув чинності лише 23 березня 1976 p., а для України — тільки 25 жовтня 1991 p.'. Частина 7 ст. 14 цього Пакту передбачає виключення повторної кримінальної відповідальності за один і той самий злочин, підстави якої і нині текстуально (формально) ще передбачені ч. З ст. 5 КК, але анульовані фактично ст. 61 Конституції України. Частина 3 ст. 14 Пакту визначає, що ніхто не може бути силуваним давати свідчення проти себе чи визнати себе винним (у вчиненні злочину — авт.). ' Права людини. Міжнародні договори України. Документи, декларації. К„ 1992. С. 197198. 27 Після ратифікації Україною Європейських та Мінської конвенцій перелік кримінальноправових питань, які вичерпно регламентуються міжнародноправовими нормами, збільшився. Зазначені Конвенції також є міжнародними угодами, що містять норми прямої дії. До числа цих Конвенцій належать: 1. Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 p. 2. Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками, 1964 p. 3. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 p. 4. Європейська конвенція про передачу засуджених осіб, 1983 p. 5. Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, 1993 p. Подруге, це означає, що міжнародноправові норми, які невичерпно регламентують певне кримінальноправове положення, об'єктивно не можуть бути нормами прямої дії, а тому імплементуються у кримінальне законодавство України опосередковано (трансформовано). Це стосується конвенцій щодо боротьби зі злочинами певних видів, які становлять підвищену небезпеку для держав світової спільноти, наприклад, із піратством на морі, незаконним обігом наркотиків, захопленням заручників. Для застосування цих міжнародних норм потрібно визначити санкції стосовно національної правової системи. Оскільки такі конвенції зазнають не "прямої безпосередньої", а лише опосередкованої імплементації, то практично це виявляється у доповненні, зміні, заміні відповідних норм національного кримінального законодавства. Положення Закону України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p. щодо імплементації норм міжнародного права у національне законодавство частково знайшли відображення в ст. 9 Конституції України. Закон України від 10 грудня 1991 p. вирішує ще одне принципове питання імплементації норм міжнародного права. У преамбулі він надає їм пріоритетну чинність, якщо національна кримінальноправова норма суперечить міжнародній нормі. 28 Співвідношення норм національного і міжнародного права грунтується безпосередньо ще й на відповідних положеннях самих конвенцій. При цьому має місце неоднозначний підхід до вирішення одних і тих самих питань — питань співвідношення кримінальноправової юрисдикції національної та іноземної держав у Європейських, з одного боку, та у Мінській, з другого боку, конвенціях. Європейські конвенції передбачають взаємне обмеження і взаємний вплив юрисдикцій національної (Україна) та іноземної держав в інтересах конкретної особи, справа якої вирішується на підставі цих Конвенцій. Зокрема, Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 p. передбачає, що хоча певна держава, скажімо, Україна, передає іншій державі повноваження переслідувати її громадянина в судовому порядку згідно зі своїм законодавством за злочин, вчинений в Україні, але одночасно частково зберігає і надалі свою юрисдикцію щодо даного злочину, обмежуючи можливість іноземної держави карати за цей злочин більш суворо, ніж це передбачає законодавство України (ст. 25 Конвенції). Мінська конвенція, поперше, таких обмежень при передачі зазначеної особи не передбачає, а подруге, навпаки, доповнює законодавство іноземної держави, якій передається її громадянин, делегованими повноваженнями щодо одночасного паралельного застосування її законодавства в іноземній державі, що лише погіршує становище переданої особи. Наприклад, враховувати ті обтяжуючі та пом'якшуючі обставини, що передбачені законодавством Договірних Сторін (держав СНД), незалежно від того, на території якої держави вони виникли (ст. 76 Конвенції), — тобто враховувати і такі обтяжуючі обставини, яких національне законодавство певної держави (наприклад, України), не передбачає, в тому числі і судимість певної особи в будьякій договірній державі СНД (ст. 79 Конвенції), і колишні судимості цієї особи, що виникли до набрання чинності Мінською конвенцією (ст. 85 Конвенції).
Еще по теме § 2. Джерела кримінального права: