ТЕМА 3. СУБ’ЄКТИ ТОРГОВОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ПЛАН

1. Поняття та ознаки юридичної особи в різних цивільно-правових системах.

2. Поняття та основні принципи правоздатності юридичних осіб у цивільному праві зарубіжних країн.

3. Класифікація юридичних осіб у зарубіжних правових системах.

4. Правові форми здійснення (торгової) підприємницької діяльності в зарубіжних правових системах.

5. Поняття та види торгових товариств у праві зарубіжних країн.

6. Види юридичних осіб у континентальній цивільно-правовій системі.

7. Види юридичних осіб та інші форми здійснення підприємництва в англо-американській цивільно-правовій системі.

8. Поняття фізичної особи в цивільному праві зарубіжних країн і джерела її цивільно-правового статусу. Поняття та основні принципи цивільної правоздатності фізичної особи в праві зарубіжних країн.

1. Суб'єктами цивільних і торгових відносин у зарубіжних країнах, безумовно, є не тільки окремі фізичні особи, але й об'єднання людей, які створюються задля досягнення певних цілей. Ідею існування певних організацій (союзів), які мають неподільне, відокремлене майно, виступають у цивільному обороті від свого імені, доля яких не залежить від зміни складу їх учасників, намагалися обґрунтувати ще римські юристи (II-І ст. до н.е.). Нині правовою формою такого об'єднання осіб для участі в цивільному (торговому) обороті є інститут юридичної особи. Юридичною особою визнається організація, що має відокремлене майно, самостійно виступає в цивільному обороті, від свого імені набуває прав та обов'язків, здатна нести самостійну майнову відповідальність та бути позивачем і відповідачем у суді. Вона має певні додаткові ознаки, індивідуалізована в цивільному обороті та має правоздатність, яка в багатьох правових системах розглядається як спеціальна.

Доктрина зарубіжних країн серед ознак юридичної особи називає, поряд із зазначеними, незалежність існування юридичної особи від осіб, які входять до її складу та самостійну волю юридичної особи, яка відрізняється від волі осіб, що до неї входять.

Юридичні особи, поряд з фізичними, виступають основними суб'єктами цивільного права в усіх зарубіжних країнах. Вони покликані виконувати певні функції в цивільному (господарському) обороті. По-перше, вони є засобом оформлення колективних інтересів – організовують і впорядковують внутрішні відносини між учасниками. По-друге, виступають найбільш оптимальною формою об'єднання капіталів з довготривалою їх централізацією. По-третє, забезпечують обмеження підприємницького ризику, мінімізують майновий ризик учасників. Насамкінець, інститут юридичної особи гарантує ефективне управління капіталом, створює можливості для більш гнучкого його використання.

Такі утворення, їх особливий статус, привертають увагу як науковців, так і практичних – фахівців-правознавців. Ними цікавилися юристи всіх історичних періодів, починаючи зі стародавньої Римської республіки, коли невідоме було, ще саме поняття «юридична особа». Нині нам відомі ґрунтовні дослідження Ієринга, Гірке, Савіньї, Камінки, Шершенєвича, Сінанського, що проводилися в кінці XIX – на початку XX ст.

Юридичні особи в праві зарубіжних країн – це передусім різноманітні підприємницькі об'єднання. Вони відіграють вирішальну роль в економіці будь-якої держави, відповідно, інститут юридичних осіб є одним із центральних інститутів цивільного права в зарубіжних країнах.

Юридична особа (в праві зарубіжних країн) – це суб'єкт цивільного права, що має притаманні лише йому майнові та інші права й обов'язки, виступає від свого імені та існує незалежно від осіб, що входять до його складу.

Доктрина визначає такі ознаки юридичних осіб.

Майнова відокремленість – майно юридичної особи, відокремлене (відділене) від майна інших учасників цивільного обороту, а також від майна членів цієї юридичної особи і не залежить від їх долі.

Самостійна майнова відповідальність за угодами, які укладає юридична особа. Юридична особа відповідає перед третіми особами належним їй майном. Реалізація цього забезпечується майновою відокремленістю юридичної особи.

Організаційна єдність – юридична особа має свою ієрархічну структуру, що містить певні елементи, кожен з яких діє задля реалізації її цілей. Проте ця ознака не є обов'язковою. На сьогодні в багатьох країнах (у тому числі Франції та ФРН) за законом право створювати юридичну особу має одна особа.

Наявність цивільної й цивільної процесуальної правоздатності. Цивільною правоздатністю є здатність виступати в цивільному обороті від свого імені, самостійно набувати цивільних прав та обов язків. Цивільною процесуальною правоздатністю є здатність виступати позивачем чи відповідачем у суді.

Незалежність існування юридичної особи від її членів (учасників). Ця ознака виділяється англо-американською правовою доктриною. Вона використовується для обґрунтування правомірності існування юридичної особи, що складається з однієї фізичної особи.

Найменування юридичної особи, яке має відрізнятися від найменувань інших суб'єктів права і є необхідним для ідентифікації її в цивільному обороті.

Юридична особа має бути легалізована через реєстрацію в процесі її утворення. В усіх країнах порядок утворення юридичних осіб залежить від виду юридичних осіб. Юридичні особи публічного права створюються на підставі публічно-правового акта.

Юридичні особи приватного права, які виникають за ініціативою приватних осіб, створюються одним з таких способів:

а) дозвільний. Для створення юридичних осіб необхідно дозвіл компетентного органу державної влади, який вирішує питання про доцільність утворення нового суб'єкта права;

б) явочно-нормативний. Порядок виникнення та діяльність певного виду юридичних осіб регулює загальний нормативний акт. Право на визнання за об'єднанням прав і статусу юридичної особи набувається за умови виконання передбачених цим загальним нормативним актом вимог. Таке визнання (право) засвідчується реєстрацією даного об'єднання як юридичної особи. Цей спосіб є найпоширенішим у всіх країнах, що вивчаються;

в) явочний. Для утворення юридичних осіб необхідним є позитивне вираження, як правило, наміру діяти в ролі особливого (певного) суб'єкта права.

2. Одне з найбільш дискусійних у правовій науці питань пов'язане з правосуб'єктністю юридичної особи, тобто її правоздатністю (та дієздатністю), наявністю у неї властивостей суб’єкта права, що є обов'язковою умовою її участі в цивільному обороті, у господарських та інших правовідносинах. В основі наукової дискусії полягає питання, хто є носієм якостей юридичної особи – реальний суб'єкт права чи штучне утворення, яке існує тільки абстрактно (бо реально діє тільки людина) та має певне юридичне закріплення. Спроби знайти відповідь на ці питання зумовили виникнення різноманітних теорій юридичної особи, які розвиваються і в сучасній цивілістиці.

У зарубіжних правових системах сформувалися різні оригінальні теорії юридичної особи. Зокрема, у континентально-європейському праві виділено кілька фундаментальних теорій, які, як вважається, істотно впливають на практику та визначають розвиток законодавства. Основними вважаються «теорія фікції» та «теорія реальності» юридичної особи. Інші, переважно схиляються або до першої з названих («фікційні» теорії), або до другої («реалістичні» теорії)

Теорію фікції юридичної особи, як вважається, заснував німецький юрист К. Ф. Савіньї, який стверджував, що лише людина (тільки вона!) може бути суб'єктом права. Позитивне ж право, на його думку, може звузити коло правоздатних осіб або дещо розширити його за рахунок утворення штучних суб'єктів права, яким є юридична особа. Остання – це поняття абстрактне, вона є лише фіктивним уособленням громадянина, а тому, як проста фікція, недієздатна. Реальними суб'єктами правовідносин залишаються єдино можливі носії правосуб'єктності – фізичні особи (громадяни). Ця теорія одержала підтримку та широке поширення в Англії та США, а такий, що базується на ній, принцип незалежного від її членів існування юридичної особи, став одним з основних у праві корпорацій цих країн.

Наближеною до теорії фікції юридичної особи за своїм змістом є запропонована А. Брінцом теорія персоніфікованої цілі (або теорія «цільового майна»), згідно з якою не існує реального суб'єкта, наділеного якостями юридичної особи; юридична особа є лише персоніфікованою ціллю управління майном. У будь-якому разі фікційні теорії розглядають юридичну особу як породжену правопорядком юридичну фікцію, яка штучно сконструйована та вигадана законодавцем.

Для теорії реальності й інших теорій юридичної особи реалістичного спрямування характерним є протилежний напрям обґрунтування її правосуб'єктності. Вони розглядають юридичну особу як реально існуючого особливого суб'єкта права, як колективну («союзну») особу. Такою особою, як вважають автори цих теорій, є визнане правопорядком людське об'єднання («союз»), що діє як єдине ціле, відрізняється від об'єднаних в ньому осіб, є суб'єктом прав і обов'язків, а його воля є загальною волею й відображає спільний інтерес усіх його членів. Засновниками реалістичної теорії вважаються О. Гірке та Г. Безелер. Однією з реалістичних є органічна теорія («теорія біологізації», «теорія соціальних організмів»), згідно з якою юридична особа є соціальним організмом, що відрізняється від колективу людей, які входять до його складу. Цю теорію суттєво розвинули французькі цивілісти Р. Салейль та П. Мішу, у результаті чого вона дещо вивільнена від «біологізації» і стала найбільш повно та докладно розробленою доктриною реалістичного спрямування. Сучасні прихильники органічної теорії розглядають юридичну особу як певну єдність інтересів, однак інтереси об'єднання та його членів чітко розмежовані.

Як самостійна розглядається теорія Ієринга («теорія інтересу»), яка стверджує, що юридичної особи, як такої, у дійсності не існує, це лише юридичний курйоз; законодавець наділяє певними засобами правового захисту окремі групи людей, дозволяє виступати їм зовні як єдине ціле, проте створення нового суб'єкта не відбувається; права і обов'язки юридичної особи належать реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно та одержують від нього вигоди.

Велика кількість теорій, їх розмаїття зумовлені надзвичайною складністю цього правового інституту. Жодна з них не отримала абсолютної переваги, а пріоритетність тієї чи іншої в певний період у правовій системі певної країни залежала й залежить від форм, характеру та рівня розвитку економічних відносин і має реальне практичне значення, оскільки безпосередньо пов'язана з правоздатністю та способами її реалізації, а саме через здатність мати права та обов'язки досягаються цілі юридичної особи.

Цивільне право зарубіжних країн розрізняє загальну та спеціальну правоздатність юридичних осіб. Загальна правоздатність надає право юридичній особі набувати будь-які цивільні права й нести цивільні обов'язки, за винятком таких, для яких необхідною передумовою є природні якості людини.

Спеціальна правоздатність юридичної особи означає, що вона має право вступати лише в такі правовідносини, які є необхідними для досягнення зазначених у законі чи статуті цілей.

Спеціальна правоздатність юридичної особи була характерною для попередніх історичних періодів, хоча формально цей принцип і нині зберігається в законодавстві багатьох країн. Фактично ж у сучасному світі спеціальною правоздатністю наділяються переважно юридичні особи, діяльність яких не спрямована на одержання прибутку. Щодо комерційних (приватних) юридичних осіб, то стійкою є тенденція до легалізації їх загальної правоздатності. Найповніше вона розвинулася у Швейцарії, де в цивільному кодексі закріплено принцип загальної правоздатності: юридичні особи можуть набувати будь-яких прав та обов'язків, за винятком тих, для виникнення яких необхідною умовою є стать, вік чи родинні відносини (це і майнові, і особисті права).

Вважається, що легалізація загальної правоздатності була започаткована першою Директивою Ради ЄЕС (9 березня 1968 p.). яка передбачала відповідальність кампанії перед третіми особами й за такі дії, які виходять за межі передбачених статутом цілей .

У законодавчих актах Німеччини правоздатність юридичних осіб обумовлюється їхніми цілями. Обсяг повноважень органу юридичної особи формально обмежується відповідно до її цілей, однак у такому разі юридична особа відповідає за збитки, завдані її органами під час виконання покладених на них обов'язків. Судова практика виходить з того, що передбачені статутом цілі мають значення лише для внутрішніх відносин. Угоди, укладені юридичною особою з перевищенням передбачених статутом повноважень, або такі, що виходять за межі статутних цілей, є дійсними стосовно третіх осіб і зобов'язують як останніх, так і дану юридичну особу.

У французькому праві також формально закріплено принцип спеціальної правоздатності юридичної особи, однак у доктрині та судовій практиці щодо об'єднань, діяльність яких спрямована на одержання прибутку, основною є тенденція легалізації загальної правоздатності, яка полегшує обіг капіталів у пошуках найбільш вигідних сфер його застосування. Законодавство Франції про торгові товариства передбачає недійсність обмежень щодо повноважень осіб, які діють у ролі органа товариства, стосовно третіх осіб; визначені статутом товариства цілі мають значення виключно у внутрішніх стосунках членів товариства. Акціонерне законодавство взагалі передбачає спрощений порядок зміни цілей товариства.

Англія завжди визнавала загальну правоздатність щодо юридичних осіб, створених спеціальним актом короля. Проте щодо інших юридичних осіб застосовувалася спеціальна правоздатність. Угоди, що виходили за межі цілей юридичних осіб, вважалися недійсними, як і угоди, укладені з перевищенням повноважень – ultra vires (зверх сили). Вони не користувалися позовним захистом. Згодом судова практика, формально не відміняючи принципу спеціальної правоздатності, стала більш широко тлумачити повноваження юридичної особи, якими вона наділяється для досягнення цілей. У 1972 р. був введений в дію закон про Європейські співтовариства, згідно з яким будь-яка угода, укладена за рішенням керівників об'єднань (юридичних осіб), стосовно добросовісного контрагента вважається укладеною в межах повноважень даної юридичної особи. Презумпція добросовісності контрагента передбачається. У 1989 р. англійським Законом про компанії принцип ultra vires було відмінено.

У США формально вважається діючим принцип ultra vires, однак фактично легалізовано загальну правоздатність юридичних осіб. Судова практика визнає за корпорацією дві категорії прав: позитивно виражені повноваження (явні) та такі, що припускаються (неявні). Якщо угода й визнана ultra vires, вона не є недійсною, за винятком випадків, коли жодна зі сторін ще не розпочала виконання угоди. Якщо принаймні одна із сторін виконала угоду хоча б частково, то вона є дійсною і зобов'язує всіх учасників.

Легалізація загальної правоздатності закріплена і в Уніфікованому законі про підприємницькі корпорації: жоден акт корпорації і жодні придбання чи відчуження нею рухомого чи нерухомого майна, якщо вони вчинені законним шляхом, не будуть вважатися недійсними за тією підставою, що корпорація не наділена компетенцією чи правом вчиняти такі дії.

3. У праві зарубіжних країн легалізовані різноманітні за характером діяльності та організаційною структурою юридичні особи, їх класифікація здійснюється за різними підставами.

В усіх країнах у законодавстві та правовій доктрині, перш за все, розрізняють юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права.

Юридичні особи публічного права:

– виникають на підставі публічно-правового акта (закону, адміністративного акта);

– реалізують цілі публічного характеру, зазвичай, державні (владні) або суспільно корисні;

– як правило, наділені владними повноваженнями;

– передбачають особливий характер членства в них.

Питання організації, сфери діяльності, представництва таких юридичних осіб регулюються нормами публічного права. До них належать держава, адміністративно-територіальні одиниці, державні установи, торгові й промислові палати, а в деяких країнах окремі державні підприємства.

Юридичні особи приватного права:

– виникають на основі приватно-правового акта (установчого договору);

– створюються відповідно до цивільного законодавства певної країни на розсуд приватних осіб;

– реалізують цілі, які визначаються приватними особами, як правило, приватного характеру.

Матеріальну основу діяльності таких юридичних осіб також створюють приватні особи. Приватними юридичними особами можуть бути як різноманітні торгові товариства, так і установи чи інші утворення.

Варто зазначити, що юридичні особи публічного права як учасники цивільного (господарського) обороту дедалі більше підпорядковуються правовому режиму юридичної особи приватного права й наділяються такими ж правами і обов'язками, як і приватні.

Має певну практичну цінність поділ юридичних осіб й за іншими підставами:

– за формою власності: державні та недержавні,

– за цілями діяльності: комерційні та некомерційні;

– за складом засновників: такі, що створюються тільки юридичними особами, тільки державою, будь-якими учасниками цивільного обороту;

– за характером правомочностей учасників стосовно самої юридичної особи: такі, в яких засновникам належить право власності чи інші речові права; в яких засновники мають зобов'язальні права (торгові товариства, кооперативи); в яких засновники не мають зобов’язальних прав (наприклад, громадські об'єднання, фонди та ін.);

– за способом утворення: такі, що утворюються дозвільним, явочним, нормативно-явочним способами;

– за формою участі членів: об'єднання осіб (персональні – обов'язковою є участь засновників у діяльності товариства) та об'єднання капіталів (майнові – особиста участь засновників у діяльності товариства є можливою, але не обов'язковою);

– за видами засновницьких документів: договірні, договірно-статутні, статутні;

– за числом засновників: колективні та одноособові.

Важливе значення має поділ юридичних осіб на комерційні (торгові) та некомерційні (цивільні), а також на спілки (об'єднання) та установи.

Некомерційними (цивільними) є юридичні особи, діяльність яких регулюється цивільним законодавством і які за загальним правилом не мають на меті одержання прибутку. Комерційні (торгові, господарські) юридичні особи діють за нормами торгового права (у країнах із дуалістичною системою приватного права) і мають на меті одержання прибутку.

Спілками є юридичні особи, що об'єднують на правах членства кількох фізичних чи юридичних осіб, які й вирішують питання виникнення, визначення цілей юридичної особи та засобів їх реалізації. Спілки можуть бути як комерційними, так і некомерційними.

Установами є юридичні особи, які мають некомерційні цілі (благодійні, культурні, освітні, наукові та ін.), виникнення, мета і зміст діяльності яких визначаються волею одного засновника, який виділяє для цього відповідні кошти. Особи, які користуються результатами діяльності установи (дестинатори), не перебувають з нею в яких-небудь правовідносинах. Установи можуть мати як публічний, так і приватний характер.

4. Особи, які здійснюють підприємницьку діяльність, у всіх зарубіжних правових системах називаються торговими діячами (комерсанти, підприємці, купці та ін.). Їхня діяльність у країнах з дуалістичною системою приватного права регулюється нормами торгового (комерційного) права: торговими кодексами, спеціальними законами; у країнах з моністичною системою – цивільними кодексами (у центрально-європейській і східно-європейській системах). В усіх країнах діють спеціальні закони (в т.ч. в англо-американській системі).

У країнах з дуалістичною системою приватного права торгове право є окремою галуззю і сприймається як спеціальне право підприємців. Характер цього права обумовлюється потребами підприємницького обороту, що відрізняється такими поняттями, як оплатність, підвищений захист відносин, що ґрунтуються на довірі, досвідченість, прозорість, універсальність.

Підприємницькою (торговою, комерційною) вважається будь-яка діяльність, спрямована на одержання прибутку, що здійснюється в будь-якій сфері цивільного обороту: виробничій, транспортній, фінансовій, торгівельній, сільськогосподарській тощо. Особи, які здійснюють таку діяльність систематично, у вигляді промислу, є суб'єктами торгової (підприємницької) діяльності, хоча саме це поняття в доктрині дискутується.

Комерсанти (торгові діячі, підприємці) можуть здійснювати таку діяльність самостійно (індивідуальні) або у вигляді об'єднань осіб (колективні). У праві деяких країн виділяють такі групи підприємців: а) які обов'язково визнаються суб'єктами підприємництва (вони здійснюють торговий промисел, тобто їхня діяльність спрямована на одержання прибутку та є тривалою, постійною); б) які одержують такий статус за власним бажанням, хоча це не є обов'язковим (їхня діяльність має невеликі обсяги, не вимагає особливої форми, або вони ведуть сільськогосподарську чи лісогосподарську діяльність); в) які стають такими суб'єктами за формою – це юридичні особи (об'єднання осіб) та підприємці за формою – тобто, якщо вони внесені до торгового реєстру, то не можуть заперечувати здійснення підприємницької діяльності в разі, коли на цю реєстрацію посилаються треті особи .

Торговий реєстр (державний торговий реєстр) – це офіційний юридичний перелік суб'єктів торгового права, який публікується у спеціальних виданнях. Реєстр має публічний і загальновідомий характер, він дозволяє будь-кому одержати достовірні відомості про те, хто є підприємцем, який його правовий статус і деякі інші дані. Як правило, реєструються фірмове найменування, правова форма підприємця (вид товариства тощо), місцезнаходження органів управління, статутні документи, розмір статутного капіталу, предмет діяльності, обсяг відповідальності (для окремих видів товариств), дані про керівників, представників (ім'я, місце проживання).

Після реєстрації в торговому реєстрі підприємець одержує офіційний статус. Однак реєстрація має обов'язкове значення не для всіх форм підприємницької діяльності. Обов'язковій реєстрації у всіх країнах підлягають торгові товариства, що є юридичними особами. У Франції підлягають реєстрації в обов'язковому порядку також індивідуальні підприємці, тоді як в інших країнах вони визнаються суб'єктами торгової діяльності на підставі самого факту здійснення торгових (підприємницьких) угод. Не має значення торгова реєстрація повних товариств (ФРН), товариств з необмеженою відповідальністю (Англія, США), які діють під фірмою, що містить імена учасників, а також корпорації de facto (США).

Фірмою (фірмовим найменуванням) є торгове ім'я комерсанта (підприємця). Фірма може включати довільні словосполучення, цивільні імена (прізвища) фізичних осіб (індивідуальні підприємці, повні та командитні товариства) або вказівку на предмет діяльності (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, компанії в Англії, корпорації в США).

Фірмове найменування торгового товариства повинно містити вказівку на форму товариства: для повних товариств – імена всіх учасників, або одного чи кількох зі словами «та компанія» (і «К»); для акціонерних і товариств з обмеженою відповідальністю – як правило, скорочені вказівки, відповідно A.G. (Aktienges ells chaff) та Gmbh (Gezelcshaftten mit beschrenkter Haftung) – у Німеччині; S.A. (societe anonyme) та S.A.R.L. (societe a responsibilite limitee) – у Франції; для корпорацій у США – Inc. (incorporation) та Corp. (corporation); для компаній в Англії: приватних – Ltd (limited), публічних – Public Ltd.

Право на фірму виникає в комерсанта (підприємця) з моменту фактичного використання в торговому обороті або з моменту реєстрації в торговому реєстрі, діє безстроково, має економічну цінність, яка може відображатися в балансі підприємця, і захищається від усяких посягань у праві всіх країн на рівні внутрішнього законодавства (кодекси, закони про торгові товариства, товарні знаки та ін.) та міжнародними угодами.

Комерсант (підприємець) може укладати будь-які торгові угоди, зобов'язаний вести облік усіх угод у торгових книгах та інших документах. Торговими угодами є операції щодо здійснення підприємницької (торгової) діяльності відповідно до предмета та цілей діяльності, згідно з правилами торгового обороту. Угода є торговою, якщо вона опосередковує переміщення матеріальних цінностей, укладається в межах здійснення організованої комерційної діяльності, а метою її вчинення є одержання певного прибутку. В юридичній літературі розрізняють три види торгових угод:

1) які визнаються торговими за своєю природою: купівля рухомого та нерухомого майна з перспективою перепродажу, пов'язані з проведенням громадських видовищ, продажів з аукціону, використанням складських приміщень, діяльністю промислових і транспортних підприємств, обмінні та банківські операції, комісійна торгівля, посередницькі послуги у сфері торгівлі, страхування тощо;

2) які є торговими за формою укладення: вчиняються торговими товариствами в процесі їхньої основної діяльності, пов'язані з обігом торгових активів, видача тратти (переказного векселя);

3) які є торговими за приналежністю: усі інші, за винятком перерахованих; діє презумпція, що будь-яка угода, яка укладається комерсантом, є торговою за приналежністю, якщо не доведене протилежне (наприклад, що вона мала особистий або сімейний, побутовий характер).

Як вже зазначалося, торговими діячами (комерсантами, підприємцями) виступають як індивідуальні особи, так і колективні утворення, при цьому, навіть якщо вони діють у формі торгового товариства, не обов'язково мають статус юридичної особи. Щодо інших форм підприємництва (торгової діяльності), у яких воно здійснюється без статусу юридичної особи, в усіх країнах допускаються схожі організаційно-правові форми, та існують певні розбіжності, які стосуються переважно торгових товариств.

Юридичними (правовими) формами здійснення підприємницької (торгової) діяльності у ФРН можуть бути як юридичні особи, так і об'єднання (структури, особи), що не мають такого статусу. Статус юридичних осіб мають: товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство, акціонерна командита, державне підприємство, виробничий кооператив. Не мають статусу юридичної особи: повне (відкрите) товариство, командитне, негласне, одноособове (індивідуальне) підприємництво, представництво та філія юридичної особи, у тому числі іноземної, а також короткострокові, однопредметні, разові об'єднання осіб.

Право Франції серед правових форм підприємництва, які мають статус юридичної особи, виокремлює такі: повні товариства, командитні, акціонерні, акціонерні командити, товариства з обмеженою відповідальністю, державні підприємства. Учасниками підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи, є: одноособові (індивідуальні) підприємці, філії та представництва французьких та іноземних юридичних осіб, а також короткострокові, однопредметні, разові об'єднання осіб.

Правовими формами здійснення підприємництва, які не мають статусу юридичної особи, в Англії та США вважаються одноособове (індивідуальне) підприємництво, філії та представництва (англійських) американських та іноземних юридичних осіб, короткострокові, однопредметні, разові об'єднання осіб (спільна діяльність), акціонерні компанії (США), їх асоціації та торгові трести, корпорації de facto у США.

5. Торговим товариством є об'єднання осіб, яке здійснює торговий промисел (підприємницьку діяльність) з метою розподілення між учасниками одержаного прибутку. У країнах із дуалістичною системою приватного права торгові товариства підпадають під сферу дії норм торгового права й підлягають, як правило, обов'язковій реєстрації в торгових реєстрах. Вони мають єдине фірмове найменування й особливий правовий режим.

Діяльність торгових товариств регулюється цивільними та торговими кодексами, спеціальними законами та судовою практикою, а в країнах англо-американського права – і судовим прецедентом. У Франції діють: окремий Закон про торгові товариства (1966 p.), Декрет про торгові товариства (1967 р. – розвиває положення закону), Декрет про реєстр торгівлі та товариств (1984 р.); у ФРН – норми НТК і Акціонерний закон (1965 р.); в Англії – Закон про товариства (1890 p.), Закон про товариства з обмеженою відповідальністю (1901 p.), Закон про компанії (1989 p.), Закон про цінні папери (1937 р.); у США – Уніфіковані (Єдині) закони: про товариства, про командитні товариства, про підприємницькі корпорації, які прийнято більшістю штатів.

В усіх цих країнах існують певні різновиди торгових товариств, які підприємці можуть використати як організаційні форми своєї діяльності. В окремих країнах допускається можливість поєднання двох або більше видів торгових товариств у одному (акціонерного та командитного).

Право зарубіжних країн розрізняє такі види торгових товариств:

– повні товариства (Франція, США); вони ж – відкриті товариства (ФРН), товариства з необмеженою відповідальністю (Англія);

– товариства з обмеженою відповідальністю (Франція, ФРН); вони ж – командитні товариства з обмеженою відповідальністю (США);

– командитні товариства (Франція, ФРН), професійні командитні (США);

– акціонерні товариства (корпорації – в США); вони ж – компанії з обмеженою відповідальністю (Англія);

– командитні, засновані на акціях (акціонерна командита – ФРН, Франція);

– негласні товариства (включають, окрім засновника, вкладника, який вносить певні кошти, у межах яких може зазнати збитків, має право на прибуток, не бере участі в управлінні та юридично не існує для третіх осіб).

У кожній окремій країні існують певні з наведених видів товариств, правове регулювання їх діяльності в різних країнах є різним, проте вони мають деякі спільні риси, за якими їх класифікують на відповідні групи:

1. Об'єднання осіб та об'єднання капіталів. Об'єднання осіб (персональні товариства) передбачають об'єднання майна учасників і їх спільну діяльність як обов'язкову умову існування товариства; кожен член товариства має право вести справи та представляти товариство; у них обмежується право на уступку членства іншим особам (повне товариство, командитне товариство, негласне).

Об'єднання капіталів (майнові товариства) не передбачає обов'язкової участі членів у організації процесу діяльності торгового товариства; оперативну діяльність цих товариств і їх представництво здійснюють спеціально створені органи; відповідальність за діяльність таких товариств несе саме торгове товариство (воно є юридичною особою; це – акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, англійські компанії, корпорації США). Часто характер обраної підприємницької діяльності вимагає певного виду торгового товариства: закон допускає діяльність у певній сфері підприємництва тільки в конкретному виді торгового товариства.

Як вже зазначалося, торгові товариства як учасники підприємництва (торгового обороту) у зарубіжних країнах не завжди мають статус юридичної особи. Зокрема, об'єднання капіталів у всіх країнах діють як особливий суб'єкт права – юридична особа, а персональні товариства в деяких країнах (ФРН) не визнаються юридичними особами й не мають відповідного правового статусу. Тому вони, наприклад, не сплачують корпоративний податок і податок на майно; вимоги щодо відповідальності за результатами діяльності таких торгових товариств пред'являються до їх учасників персонально.

2. Договірні та статутні торгові товариства виокремлюють залежно від документів, якими визначається їхній правовий статус. Договірними вважаються повні, командитні, негласні товариства; статутними – акціонерні, з обмеженою відповідальністю, компанії в Англії та корпорації в США. Деякі товариства діють на основі договору та статуту (у континентальному праві) або меморандуму (статуту) та внутрішнього регламенту (у англо-американському праві). В юридичній літературі наводяться й інші класифікації торгових товариств.

6. У праві Німеччини до юридичних осіб публічного права належать: держава, місцеві громади, округи, державні установи, навчальні заклади, торгові палати, благодійні організації, державні підприємства тощо.

Юридичні особи приватного права поділяють на спілки (корпорації) та установи. Спілки – відповідно на господарські та негосподарські.

Господарськими (комерційними) спілками є різноманітні торгові товариства, які визнаються суб'єктами права і регулюються спеціальним законодавством. Однак, як вже підкреслювалося, не всі види торгових товариств мають статус юридичної особи. Законодавство ФРН закріплює такі види торгових товариств: відкрите (повне) торгове товариство (Offene Handelgezelcshaft), товариство з обмеженою відповідальністю (Gezelcshaft mit beschrenkter Haftung), командитне (Kommanditgezelcshaft), негласне (die stille Gezelcshaft), акціонерне (Aktiengezelcshaft), акціонерна командита (Kommanditgezelcshaften und Aktiengezelcshaftten). Повне та негласне товариства не мають статусу юридичної особи.

Акціонерною командитою є командитне товариство на акціях, яке поєднує в собі ознаки акціонерного товариства та командитного: вклади командитистів виражені в акціях.

У негласному товаристві, окрім власника, є негласний товариш (вкладник), якого юридично не існує для третіх осіб. Вкладник має право вимоги до власника, право на прибуток, у разі ліквідації НТ вправі вимагати повернення свого вкладу після розрахунків із кредиторами, несе збитки в межах свого вкладу, має право контролю за діяльністю, однак не бере ніякої участі в управлінні товариством.

У німецькому праві окремо виділяють товариства цивільного права – діють на основі угоди фізичних осіб чи інших об'єднань, в якій вони зобов'язуються досягати передбачених цілей шляхом надання взаємних послуг і спільної діяльності. Такі товариства можуть мати так звані ідеальні цілі, об'єднуючи представників вільних професій (не підприємців) або ж власне підприємницькі цілі. Якщо ж у процесі реалізації підприємницької діяльності вона досягає великих обсягів чи буде налаштована підприємницьким чином, товариство має бути визнане відкритим торговим (повним) товариством і діяти відповідно до правил, що регулюють діяльність останнього. Договір про таке товариство зобов'язує учасників до виконання певних робіт чи надання послуг (ставлячи їх у становище кредиторів і боржників), тобто він має як організаційний, так і зобов'язальний характер. Кожен з учасників має право та зобов'язаний керувати справами товариства, а також дотримуватися принципів довіри та рівного ставлення до всіх учасників. Розподіл доходів і збитків здійснюється в такому товаристві без урахування внесків, хоча договором може бути передбачений інший порядок .

Сучасна німецька правова доктрина відмежовує від персональних об'єднань об'єднання капіталів, які називають корпораціями, хоча сам термін «корпорація» більш притаманний країнам англо-американської правової системи .

Як прототип корпорацій у праві ФРН розглядається цивільно-правова спілка, яка може бути правоздатною (має статус юридичної особи – за умови реєстрації) або неправоздатною (не має статусу юридичної особи, оскільки не внесена до реєстру; це профспілки, студентські організації та ін.). Цивільно-правова спілка відрізняється від товариства цивільного права тим, що її статус не залежить від зміни учасників (членів) об'єднання.

Установи в німецькому праві – це юридичні особи, що виникають на підставі односторонньої угоди (акту) приватної особи, яка створює установчий акт, визначає цілі та виділяє майно для їх досягнення.

Особи, які користуються послугами такої установи (дестинатори), не перебувають у відносинах членства ні між собою, ні з установою. Ними можуть бути як окремі особи, так і колектив певних осіб чи суспільство в цілому.

У французькому праві до юридичних осіб публічного права належать держава, департаменти, державні установи, державні навчальні заклади, торгові палати, благодійні організації, державні господарські підприємства та ін.

Юридичні особи приватного права створюються у вигляді спілок (об'єднань, союзів). Основними видами спілок є асоціації (association) та товариства (societe). Праву Франції не притаманний інститут установи.

Серед приватних юридичних осіб у Франції виокремлюють об'єднання зі спільною економічною ціллю (об'єднання за економічними інтересами). Їх легалізовано в 1967 році з метою створення відповідної організаційної форми для тих монополістичних об'єднань, діяльність яких не пов язана безпосередньо з одержанням прибутку і спрямована на всебічне сприяння виробничій і комерційній активності членів об'єднання, концентрації ресурсів у найбільш перспективних галузях і проведення єдиної економічної політики в межах усього об'єднання.

Асоціаціями є об'єднання осіб, діяльність яких спрямована на досягнення соціальних, культурних, наукових, благодійних й інших так званих ідеальних цілей. Вони не мають на меті одержання прибутку і займаються господарською діяльністю лише остільки, оскільки це необхідно для забезпечення їхньої основної діяльності. За асоціаціями держава визнає спеціальну правоздатність та залишає за собою право контролю за їх діяльністю.

Товариство у французькому праві – це товариство, основане на договорі, в силу якого дві чи кілька осіб (підприємці – фізичні чи юридичні особи) домовляються створити спільне майно та розподіляти вигоди чи вилучати можливу економію з цього. В юридичній літературі розглядаються й інші тлумачення. Особливе місце в економічному житті Франції мають різноманітні торгові товариства, діяльність яких регулюється Законом про торгові товариства (1966 p.). Товариство вважається торговим, якщо предметом його діяльності є вчинення торгових угод, а метою – одержання прибутку. Усі легальні (зареєстровані) товариства (окрім негласних) у Франції мають статус юридичної особи.

Основні види торгових товариств Франції та ФРН збігаються: повне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, командитне, негласне, акціонерне, акціонерна командита.

7. У праві Англії всі юридичні особи є корпораціями^ які поділяються на корпорації – об'єднання осіб (corporation aggregate) та одноособові корпорації (corporation sole).

Одноособові корпорації складаються з однієї фізичної особи, яка у зв'язку із займаною посадою користується статусом юридичної особи: король, єпископ Кентерберійський, міністр пошти (зв'язку), публічний довірчий власник і т.ін. По суті, це особи, які послідовно одна за одною обіймають певну публічну посаду та інкорпоровані так, що утворюють єдину «безперервну» юридичну особу.

Корпорації (об'єднання осіб), які діють у торговій (підприємницькій) сфері, називаються компаніями (company). Компанії поділяють на публічні и приватні. Публічною є компанія, яка визнана такою в засновницьких документах і зареєстрована як публічна, що можливо лише за умови, якщо статутний фонд становить не менше встановленого законом мінімуму. Якщо статутний капітал стає меншим за встановлений мінімум, то ця компанія повинна перереєструватися на приватну. Взагалі публічна корпорація (компанія) в англійському праві має особливе тлумачення. До неї належать державні підприємства, які виконують суспільно-корисні функції, а також компанії, які проводять відкриту підписку на акції серед широкої публіки.

Приватною є компанія, яка має менший, аніж визначено для публічних, статутний капітал. Якщо він перевищує межі мінімального, то ця компанія повинна перереєструватися на публічну.

Закон виділяє декілька різновидів компаній на підставі характеру майнової відповідальності перед третіми особами. Їх класифікація в англійському праві дещо відрізняється від існуючої в романо-германській цивільно-правовій системі:

– компанія (товариство) з необмеженою відповідальністю (unlimited partnership) – відповідає за змістом повному товариству в країнах романо-германського права;

– товариство з обмеженою відповідальністю (limited partnership) – за змістом приблизно відповідає командитному товариству в романо-германському праві;

– компанія з обмеженою відповідальністю (corporation) – аналог акціонерного товариства в країнах континентальної системи права.

В останні роки в Англії поширюються приватні компанії, що складаються з однієї особи (оnе-соmраny).

В англійському праві виділяють також квазікорпорації – такі юридичні особи, які визнаються як одне ціле лише для досягнення конкретної мети. Прикладом можуть бути профспілки, які взагалі не визнаються юридичними особами, однак вони можуть мати окремі права корпорації: мати своє майно, укладати угоди (переважно угоди з найму), а також подавати позови, пов'язані з наклепами на профспілки та захистом їхньої честі чи репутації, можуть виступати відповідачами в справах за позовами їхніх членів про відновлення членства в профспілці.

У праві Англії немає інституту установи. Відповідні цілі реалізуються через інститут довірчої власності: одна особа, яка встановлює довірчу власність (засновник), передає іншій особі (довірчому власникові) майно для управління в інтересах визначених бенефіціаріїв – зазначених засновником осіб, які є вигодонабувачами. Останніми можуть бути як конкретні особи, так і невизначене коло осіб.

За правом США всі юридичні особи, як і в англійському праві, є корпораціями. У доктрині існує досить детальна їх класифікація. Перш за все, виділяють публічні корпорації – public corporation – (громадські, урядові, політичні), які можуть бути федеральними, муніципальними, окружними, господарськими, а також квазімуніципальними. Приватні корпорації (private corporation) поділяють на комерційні та некомерційні. Некомерційними корпораціями (non-profit corporation) є благодійні, освітні, культурні фонди та ін. Серед комерційних корпорацій (business corporation) доктрина та судова практика виділяють такі: закриті (closely held), відкриті (publicly held), де-юре (de jure), де-факто (de facto), внаслідок естопеля (by estoppel), професійні (professional), одноособові (sole), колективні (aggregate), місцеві (domestic), іноземні (foreign), дочірні (subsidiary), основні (parent), залежні (controlled), торгові (trading), компактно-мобільні (collapsible), пересувні (migratory), квазіпублічні (quasi-public); чартерні (sub-charter), мобільні (tramp), фіктивні (dummy), неактивні («сплячі» – dormant/shell).

Корпорація існує de jure, якщо в процесі її утворення були дотримані вимоги імперативних норм закону щодо порядку її утворення та реєстрації. Корпорація de facto визнається такою за наявності певних умов. Якщо не виконані передбачені законом вимоги щодо порядку утворення корпорації, об'єднання розглядається як юридична особа, якщо: у даному штаті існує закон, на підставі якого може бути утворена подібна корпорація; мала місце добросовісна спроба утворити юридичну особу у встановленому законом порядку; об'єднання здійснює підприємницьку діяльність у формі корпорації. За наявності цих умов ні треті особи, ні саме об'єднання не в змозі оспорювати існування корпорації. Ця теорія корпорації de facto доповнюється певними обмеженнями: якщо особи своєю поведінкою дають підстави вважати, що вони здійснюють підприємницьку діяльність і спонукають третіх осіб вступати з ними в ділові стосунки, то вони не можуть посилатися на відсутність корпорації для заперечення позовів третіх осіб. Корпорації, внаслідок естопеля, передбачають діяльність об'єднання осіб, яка хоч і не є легалізованою, однак здійснюється у формі підприємництва, що позбавляє дане об'єднання права заперечувати укладені ним угоди, посилаючись на відсутність статусу юридичної особи. Квазімуніципальними є публічні корпорації де-факто. Організаційними формами комерційних корпорацій США (та підприємництва зокрема) є певні види торгових товариств: з обмеженою відповідальністю (limited liability partnership), командитні (limited partnership), професійні командитні (professional limited partnership), командитні товариства з обмеженою відповідальністю (limited liability limited partnership), повні (general partnership). Розрізняють також компанії з обмеженою відповідальністю (limited liability company).

8. Поняття фізичної особи в цивільному праві зарубіжних країн і джерела її цивільно-правового статусу. Поняття та основні принципи цивільної правоздатності фізичної особи в праві зарубіжних країн.

Фізичною особою в цивільному праві зарубіжних країн є людина, окремий громадянин (даної чи іншої держави) або особа без громадянства.

Визнаючи кожного суб'єктом права, та чи інша держава встановлює його правовий статус, положення стосовно держави, її органів, інших фізичних та юридичних осіб. Цивільно-правовий статус (цивільна правосуб'єктність) фізичної особи визначається її здатністю мати цивільні права та обов'язки (правоздатність), своїми діями набувати та здійснювати їх (дієздатність).

У Німецькому законодавстві використовуються три терміни: правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Деліктоздатність розглядається як здатність громадянина нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну його протиправними діями.

У Франції закон не розрізняє окремих категорій правоздатності й дієздатності, застосовується єдиний термін «сарасіе» (у значенні право- та дієздатності). Будь-який громадянин з досягненням повноліття стає здатним до всіх актів цивільного життя. Однак судова практика й теорія розрізняють правоздатність і дієздатність.

У праві Англії та США правоздатність і дієздатність визначаються єдиним терміном «правова здатність». Судова практика виділяє «пасивну правову здатність», яка за змістом відповідає правоздатності, і «активну правову здатність» та «здатність до вчинення правового акту», що відповідають за змістом поняттю дієздатності.

Приписи цивільних законів щодо осіб мають важливе значення для цивільного обороту, оскільки встановлюють коло учасників, їхній статус, межі здійснення прав, межі відповідальності тощо. Разом з тим, слід мати на увазі, що цивільні закони лише частково визначають правове положення фізичних осіб, навіть під час укладання цивільно-правових угод. Оскільки їхній статус визначається конституціями держав, низкою законів публічного, а також торгового, корпоративного права, окремими законами, щодо певних професійних об'єднань чи інших груп людей і т. ін.

Правовий статус фізичних осіб у всіх країнах, що розглядаються, врегульовано законами. У країнах з кодифікованим цивільним правом цьому питанню відводяться окремі розділи (чи глави, параграфи та ін.) в цивільних кодексах. У Франції – це книга І ФЦК «Про особи». У Німеччині – глава «Фізичні особи» розділу І «Особи» та глава «Дієздатність» розділу 3 «Угоди» у книзі І НЦК «Загальна частина», а також книга IV НЦК — «Сімейне право».

У країнах прецедентного права норми про фізичну особу закріплено в законах, однак єдиного акта з цього питання не існує. У Англії діють спеціальні закони, в яких містяться норми про правове положення фізичних осіб: про шлюб та сім'ю, про правову допомогу неповнолітнім та ін. У США такі закони знаходяться в компетенції окремих штатів, єдиного закону федерації немає.

Правові норми щодо статусу фізичних осіб реалізують у праві зарубіжних країн принципи свободи та рівності. Свобода в цивільному праві виявляється в тому, що фізичні особи визнаються самим фактом свого існування як особистості, носії персоніфікованих (суб'єктивних) прав й індивідуальних можливостей захисту, користуються свободою діяльності, основу якої утворює свобода договору та яка передбачає свободу набувати й передавати будь-які майнові блага, а також можуть бути захищені від інших осіб. Рівність у цивільному праві означає, що людина має персоніфіковані (суб'єктивні) права та правові позиції, які розуміються як сукупність юридичних можливостей і захищаються за однакових передумов з іншими; вона керується тими самими нормами та однаковими обмеженнями, правовий захист гарантується всім однаковою мірою. Практично це виявляється в презумпції рівності прав усіх осіб.

Під цивільною правоздатністю фізичної особи зарубіжна доктрина розуміє здатність бути носієм цивільних прав і обов'язків, які допускаються об'єктивним правом даної держави. За правом усіх країн правоздатність виникає в людини у повному обсязі з моменту народження й припиняється зі смертю. Окремі права, можливість реалізації яких пов'язана з певними особистісними та фізіологічними особливостями людини, можуть виникати тільки з досягненням певного віку (батьківські права, шлюбні (подружні), права усиновлювачів, опікунів, піклувальників тощо).

Майже в усіх країнах допускається можливість охорони прав людини (дитини), яка ще не народилася. Наприклад, НЦК регулює правила спадкування дитини, яка зачата, але ще не народилася; ФЦК передбачає можливість дарування на користь такої дитини. Зачатій дитині може бути призначений опікун. Однак у законі зафіксована вимога, що всі ці дії мають юридичне значення лише за умови, що дитина народжена живою. А в деяких країнах (Італія, Іспанія) обумовлюється також певний час, протягом якого дитина повинна бути життєздатною, щоб виникали правові наслідки дій, вчинених до її народження.

Законодавство щодо правоздатності фізичних осіб ґрунтується на певних принципах правоздатності, які практично однакові для всіх країн, хоча обсяг правоздатності фізичних осіб, який визначається нормами об'єктивного права кожної окремої держави, може бути різним. Основним для всіх правових систем є принцип рівної цивільної правоздатності. Уперше, як зазначалося, його було проголошено у Французькому цивільному кодексі (ст. 8 ФЦК: будь-який француз користується цивільними правами). НЦК не містить окремої норми про рівність цивільної правоздатності, але цей принцип випливає з конституційних приписів. У праві Англії та США судовою практикою вироблено принцип, згідно з яким «право діє незалежно від осіб». До речі, незважаючи на те, що принцип рівної правоздатності був закріплений ще в Кодексі Наполеона, до початку реформ, що проходили в середині XX століття, існувало дуже багато винятків з нього. Переважно вони стосувалися цивільно-правового положення чоловіків і жінок. Так, згідно з нормами ФЦК заміжня жінка прирівнювалася у дієздатності до неповнолітніх, душевнохворих чи слабоумних. Ці норми було скасовано лише в 1938 році. Чимало подібних відступів містив і НЦК. У Німеччині, практично, тільки Законом про прізвища (1993 р.) після прийняття відповідного рішення Конституційного суду було подолано залишки правової нерівності чоловіка та жінки. За сучасною правовою доктриною жінка та чоловік рівні в правовому статусі, зокрема і у сфері цивільних відносин.

У США стосовно принципу рівності цивільної правоздатності виникали проблеми дещо іншого характеру: до 1964 року діяли закони, що часом мали відверто расистський характер. У 1964 році було прийнято федеральний закон, що заборонив дискримінацію за ознаками раси, кольору шкіри, релігії, статі, національного походження. Він поширювався, насамперед, на сферу цивільних правовідносин. Цивільна правоздатність набувається з народженням. Закон деяких країн вносить уточнення, що цивільна правоздатність починається із «закінченням народження». Цивільна правоздатність виникає одночасно з народженням, за загальним правилом, у повному обсязі, абсолютної повноти досягає з настанням повноліття. За правом усіх зарубіжних країн, що розглядаються, цивільна правоздатність притаманна людині як живій істоті і не залежить від розумових здібностей, здоров 'я тощо. Правоздатність не може обмежуватися, за винятком певних випадків, коли вона застосовується судом, зазвичай унаслідок вчинення особою кримінально-караних дій, і спрямована на заборону займатися певними видами діяльності.

У праві зарубіжних країн існує добровільне (договірне) обмеження правоздатності та дієздатності: відмова за певну винагороду від укладання шлюбу, від подання позову до суду, від заняття певним видом діяльності тощо .

За сучасною доктриною в жодній з країн ні за яких умов не допускається позбавлення правоздатності – позбавлення фізичної особи всіх цивільних прав – ні за рішенням суду, ні внаслідок адміністративного акту. У попередні історичні періоди так звана «цивільна смерть» допускалася в законодавстві різних країн.

Припиняється правоздатність фізичної особи в разі смерті або оголошення її померлою (ФРН) чи на підставі встановлення безвісної відсутності (Франція).