2.4 Зміст тягаря доказування в цивільному судочинстві

Існуючий в осіб, що беруть участь у справі, тягар доказування може бути здійснений тільки у взаємодії з судом і між собою, тобто у правовідносинах доказування. Тому для більш ґрунтовного уявлення про зміст тягаря доказування є сенс розглянути структуру відносин доказування і реалізацію в них доказового тягаря.

Судове доказування є процесом складним за структурою і характером, включає в себе діяльність значної кількості суб’єктів, відрізняється поєднанням різноманітних форм діяльності, і доцільно ставити питання про поділ складного комплексного явища на складові елементи з метою їх більш детального дослідження, виявлення структури внутрішніх зв’язків. Успішне досягнення завдань доказування можливе лише за злагодженої взаємодії всіх елементів доказування як системного утворення.

У науковій літературі питання структури доказування є неоднозначним. В теорії цивільного процесу наведена позиція, яка розглядає структуру доказування як послідовну сукупність елементів. Однак існує дискусія щодо кваліфікації названих складових. З цією метою запропоновані категорії стадії [149, c. 80], етапу [185, c. 36; 116, c. 10], напряму [50, c. 201–205], елемента [194, c. 9; 31, c. 26–27].

Зокрема, О. В. Баулін вважає, що доказова діяльність складна за своєю структурою, в ній можуть бути виділені елементи – певні сукупності процесуальних дій, що відрізняються своєю спрямованістю. Елементами доказування в науці цивільного процесуального права називають твердження про факти (визначення предмета доказування), збирання (подання) доказів, їх дослідження та оцінка [20, c. 32].

Більш широке розуміння структури доказування обґрунтоване І. В. Решетніковою. Відповідно до її позиції структура доказування містить в собі суб’єкт, об’єкт і зміст [149, c. 80]. Схожі погляди обґрунтовані також О. С. Козловим [78, c. 29], В. В. Молчановим [116, c. 10].

На нашу думку, широкий підхід до розуміння структури доказування є більш виправданим.

Суб’єктивне ставлення осіб, що беруть участь у справі, і суду до процесу доказування кваліфікується в структурі правовідношення як його зміст. У розгляді питання про зміст доказування, слід виходити із загальних уявлень про зміст правовідношення. Зміст правовідношення складає наявність зв’язку між його суб’єктами. Найбільш поширеною в теорії права є позиція, яка визначає зміст правовідношення через права та обов’язки його суб’єктів [168, c. 340–341; 144, c. 376; 169, c. 525–526; 82, c. 297]. Права та обов’язки суб’єктів носять взаємний характер, що є підставою для виникнення зв’язку між ними.

Суттєве значення мають також дії з використання прав і здійснення обов’язків. Тому низка авторів доповнює зміст правовідношення, вказуючи на наявність зв’язку (права та обов’язки) учасників і реальні дії щодо їх використання та здійснення [144, c. 376]. Подібні концепції реалізовані і у сфері цивільних процесуальних відносин [134, c. 12–13]. При цьому юридичний зміст правовідношення – це можливість певних дій уповноваженого, необхідність певних дій або необхідність утримання від заборонених дій зобов’язаного, а фактичний – самі дії, в яких реалізуються права і обов’язки [168, c. 340–341].

Проте в рамках загальної теорії правовідносин, процесуальні відносини, до яких належить і доказування, відрізняються специфікою. Зокрема, уточнюючи зміст правовідношення щодо процесуальних галузей, О. О. Лук’янова пропонує включати в нього зв’язок суб’єктів процесуального правовідношення, який втілюється в суб’єктивних правах та юридичних обов’язках, юридичних повноваженнях, юридичній відповідальності, і відповідну їм фактичну поведінку [104, c.

Деякі автори обмежують зміст доказування виключно процесуальними діями суду та інших суб’єктів доказової діяльності [170, c. 29].

Крім того, дослідники звертали увагу на своєрідність прав і обов’язків суб’єктів у процесуальних відносинах. У науці відзначається недостатність традиційних категорій – право і обов’язок – для опису взаємного зв’язку суб’єктів процесуальних відносин. Зокрема, це призвело до формування позиції про те, що для владних суб’єктів процесуальних відносин характерна наявність повноважень – своєрідного синтезу прав і обов’язків [79, c. 324; 138, c. 117].

Однак особливості зв’язку суб’єктів у правовідношенні доказування не вичерпуються використанням щодо суду категорії «повноваження». У теорії процесуального права йдеться про повноваження відповідного провідного суб’єкта процесу (суб’єкта з державно-владними повноваженнями) з одного боку, а з іншого – кореспондуючих їм процесуальних прав та юридичних обов’язків ординарних учасників процесу [104, с. 221]. Водночас навіть відокремивши повноваження владного суб’єкта, не можна стверджувати про будь-яку взаємну відповідність прав і обов’язків суб’єктів доказування. Взаємні відносини суб’єктів доказування далеко не завжди мають лінійне співвідношення, коли праву одного суб’єкта кореспондує обов’язок іншого. Системі зв’язків прав і обов’язків суб’єктів доказування властива більш складна структура.

Для розгляду правового регулювання зазначеного питання звернемося до норм ЦПК Республіки Польща, РФ, України. Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Окремо слід відзначити ч. 2 ст. 10 ЦПК України, яка вказує, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Таким чином, особи, які беруть участь у справі, мають рівні права і на них не покладаються обов’язки, відповідні зазначеним правам. Тому не можна сказати, що права позивача у сфері доказування, наприклад, забезпечуються обов’язками відповідача.

Аналогічні права передбачені ЦПК Республіки Польща і ЦПК РФ.

Однак обов’язків, відповідних до перерахованих прав, існує набагато менше. Так, наприклад, згідно з цивільним процесуальним законодавством РФ, суд при розгляді справи зобов’язаний безпосередньо досліджувати докази по справі (ст. 157 ЦПК РФ); створює умови для всебічного і повного дослідження доказів та обставин справи, усуває з судового розгляду все, що не має стосунку до даної справи (ст. 156 ЦПК РФ); роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки (ст. 165 ЦПК РФ); сприяє у збиранні та витребуванні доказів (ст. 57 ЦПК РФ).

Згідно з цивільним процесуальним законодавством України, суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених Кодексом (ч. 3 ст. 10 ЦПК України); повинен безпосередньо дослідити докази у справі (ст. 159 ЦПК України); витребувати докази у випадку, якщо з їх отриманням у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі (ст. 137 ЦПК України), забезпечує докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі (ст. 133 ЦПК України).

Що стосується обов’язків осіб, які беруть участь у справі, то їхній зміст ще більш розпливчастий. Власне обов’язками можуть вважатися далеко не всі вимоги закону. Згідно з ЦПК України, необхідно назвати закріплений в ст.

Отже, взаємний зв’язок прав осіб, що беруть участь у справі, і обов’язків суду має своєрідний характер. Пряма відповідність між правами і обов’язками відсутня. Особи, які беруть участь у справі, наділяються широкими потенційними можливостями, однак їх реалізація – справа виключно добровільна. Суд тільки створює умови для реалізації суб’єктивних прав. Обов’язків суду в сфері доказування виключно мало, і практично всі вони мають організаційний зміст, тобто немає підстав стверджувати, що задоволення прав осіб, що беруть участь у справі, відбувається внаслідок виконання обов’язків судом.

Права та обов’язки суб’єктів доказування не мають взаємного характеру, не протистоять один одному. Водночас відносини доказування не можуть бути визнані абсолютними, такими, що накладають обов’язки на всіх і кожного [144, c. 371]. Їх суб’єктний склад чітко окреслений, це відносні правовідношення.

Специфічне співвідношення прав і обов’язків у доказуванні говорить про їх своєрідну структуру, необхідність враховувати особливості реалізації та обережно підходити до змісту власне прав і обов’язків суб’єктів доказування. Тому правові конструкції, що опосередковують поведінку суб’єктів доказування, повинні визначатися як права і обов’язки не тільки виходячи з їх формулювання, але і з урахуванням їх місця в структурі правовідношення.

Тягар доказування є однією зі складових зв’язку суб’єктів доказування. Для тягаря доказування характерна зазначена специфіка, що виявляється в недостатності традиційних категорій «право» і «обов’язок». Відношення сторін до доказування обумовлено не стільки правовими законами, скільки бажанням отримати судовий акт на свою користь, тобто інтересом. Є. В. Васьковський справедливо вказує на те, що повинність у доказуванні продиктована бажанням сторони виграти справу [30, c.

Відмітне правове становище суду в сфері доказування і його зв’язок з іншими суб’єктами. Для задоволення інтересів осіб, що беруть участь у справі, у виконанні тягаря доказування, суд має певні повноваження у сфері розподілу, виконання і оцінки тягаря доказування. Тому інтереси осіб, які беруть участь у справі, доповнюються повноваженнями суду.

О. В. Баулін дійшов висновку, що з процесуальної точки зору дії суду і дії інших учасників процесу щодо встановлення фактичних обставин справи однорідні, що і визначає необхідність та можливість поширення інституту тягаря доказування однаковою мірою і на суд, і на осіб, які беруть участь у справі [20, c. 130]. З цією думкою можна погодитися лише частково. Дії суду та осіб, які беруть участь у справі, щодо доказування ніяк не можуть бути названі однорідними. Виходячи з порівняльного аналізу норм ЦПК України, Республіки Польща та РФ, слід дійти висновку, що, незважаючи на різне співвідношення змагальності та активності суду, участь суду та осіб, які беруть участь у справі, в доказуванні суттєво різняться за цілями, формами і методами, змістом. Дії суду та осіб, які беруть участь у справі, далеко не однакові; їх швидше можна назвати взаємно доповнюваними. Разом з тим, виконання особами, які беруть участь у справі, доказового тягаря здійснюється перед судом і для суду, а оцінка виконання і, як наслідок, покладання позитивних чи негативних наслідків – власне судом. Динаміка реалізації тягаря доказування без суду неможлива. Тому суд взаємодіє з особами, які беруть участь у справі, на підставі правил доказового тягаря.

Виходячи з вищевикладеного, ми вважаємо, що порівняльний аналіз моделі цивільного процесу Республіки Польща, РФ та України в розрізі структури процесуальних відносин доказування дає підставу для висновку про те, що в його змісті права, обов’язки і дії з їх реалізації доповнюються такими елементами як інтереси осіб, що беруть участь у справі, та повноваження суду.

Отже, зміст доказування становить зв’язок між його суб’єктами – особами, які беруть участь у справі, і судом. Зв’язок суб’єктів доказування виявляється в правах, обов’язках та інтересах осіб, які беруть участь у справі, і повноваженнях суду, а також діях щодо їх реалізації. Тягар доказування є системою прав та інтересів, яка реалізується в здійсненні певних дій у процесі доказування (утриманні від їх вчинення) з метою підтвердження наявних вимог або заперечень.